Раді Вас бачити!

Висидівши всі 6 пар і почекавши ще закінчення пар викладача я, втомлена, голодна і зла, стояла біля його фіолетового електрокара і закривши очі піддала обличчя насолоді отримати останні теплі промінці перед тим як на місто впадуть сутінки. І мабуть я виглядала, як божевільна, тому що моєю притомністю поспішили поцікавитися.

- Лівицька, з вами все гаразд? - почула я стурбований голос чоловіка, через якого мої нерви були нестабільними ось уже кілька тижнів. Зібравшись із силами і намагаючись не виказати хвилювання, я вдихнула і кинулася до бою.

- Даресе Йосиповичу, - почала я щойно відкрила очі, - мені конче необхідно з вами поговорити! Дайте мені 5 хвилин, будь ласка.

- Співчуваю, Лівіцька, але в мене на вас немає навіть хвилини, - викладач почав відкривати двері авто, не повважавши за потрібне нагородити мене хоч поглядом!

- Слухайте, ну, будь ласка, я ж не прошу занадто багато, дійсно! - я трималася з останніх сил, але відчувала, що моя доброта і вміння "бути зручною для всіх" скоро вилізе мені боком і я не стримаюся.

- Лівіцька, я не повторюватиму двічі. В мене немає на вас часу.

Ну, що ж. Довели. Я принаймні намагалася.

- Добре, тоді я піду з цим питанням до ректора, - я з особливим божевільним задоволенням спостерігала, як зімінюється вираз його обличчя, як він завмирає і повільно повертається в мій бік з виразом, на якому нічого доброго не читається. Але і я не випромінюю ні краплі доброти, лише вдавана ввічливість та підкреслена холоднісь.

- Сідайте, - краєм вуха я почула звук клацання і лютий погляд навпроти кивнув на пасажирське сидіння. Сам він миттєво опинився за кермом.

Піддавшись наказу і не обміркувавши добре ситуації, я зробила все на автоматі і ось - ми вже мчимося вечірнім містом, а мене заціпило і я геть не знаю, що робити в цій ситуації. Спонтанність це добре, але не тоді, коли її наслідки непередбачувані.

- Даресе Йосиповичу, куди ми їдемо?

- Ви десь втратили всю свою впевненість, Лівіцька? - очевидно це було чутно в моєму голосі, як і те, що своїми необачними словами, які були сказані хвилину тому, я добряче розізлила історика. Чоловік до побіління пальців стискав кермо.

- Ні, не втратила, - я все ж спромоглася вирівняти голос, - але я хочу знати, куди ви мене везете?

- Давайте без довгих вступів. Чого вам від мене треба? - він зухвало мене перебив, вимагаючи відповіді.

- Мені потрібна справедливість, Даресе Йосиповичу. Саме тому я тут. Але я хотіла про це поговорити біля вашої машини, а не перебуваючи в ній та їдучи в невідомому напрямку!

- Лівіцька, в які ігри ви граєте? Хіба ваша одногрупниця не попередила, що це добром не закінчиться? Для вас, маю на увазі, - від його слів в мене всередині все похололо.

Я стала нервово, але непомітно озиратися. Ні, вистрибувати не варіант - ми їдемо дуже швидко. Так, кишені.., в мене в кишенях є ключі і телефон. Зателефонувати я не встигну - телефон перехоплять ще до першого гудка. В рюкзаку є перцевий балончик, але ж я така розумна і залишила його в камері схову в університеті і мала забрати пізніше. Хто ж знав, що мене викрадуть. Боже, я починаю панікувати, стало тяжко дихати...

- Гей, Ніколь, з вами все гаразд? Ніколь?

Машина різко загальмувала і я ледь не врізалася лобом в скло, та мене вдало притримали міцні долоні. В голові був туман, серце калатало, я вирішила, що ось ми і приїхали, зараз буде щось жахливе. Мене або уб'ють, або ще гірше... І якщо навіть я виживу, то ніхто мені не повірить...

- Ніколь, твою на ліво! Ти мене чуєш? - хтось наполегливо і малоприємно трусив мене за плечі.

Я втягнула носом свіжого повітря і голова потихеньку переставала бути ватною. Я наважилася підняти голову. Виявилося, що пасажирські двері були відчинені, а біля мене навпочіпки присів мій викладач і злякано витріщася. Це, хто кого має боятися?

- Ніколь! - долоня чоловіка вирівняла моє обличчя так, щоб наші очі були під одним кутом. Його карі очі дивилися занепокоєно і водночас м'яко у світлі автомобільних ламп. - Як ти себе почуваєш, ти мене чуєш? - пальці так і залишлися теплим дотиком на моїй щоці. Чомусь захотілося більше притиснутися до них.

- Я...в порядку, - і справді - дихання майже вирівнялося, а я з подивом помітила, що мене не привезли на забій чи в темний ліс - авто зупинилося на узбіччі, а навколо і далі продовжували спокійно снували інші машини. Опустилися сутінки.

- Що це було? Ти раптово зблідла і почала дивно поводитися.

- Я просто...це мабуть, я незнаю, можливо я злякалася сильно... І накрутила себе, - я винувато опустила очі.

- Накрутила? Через що, я можу поцікавитися? Це я тут маю накручувати себе з твоїми заявами про те, що ти підеш до ректора! - чоловік піднявся на ноги і починав знову закипати. - Що ви придумали на цей раз? Знову фотошоп, знову шантаж вигаданою вагітністю? Дівчата, ви показилися, ви розумієте, що я можу в поліцію на вас заявити за оці всі ваші шантажі та переслідування?! Слухай, Ніколь, ну, від тебе я цього точно не очікував! Ти ж відмінниця, а все туди ж?! Як би там не було, я більше не терпітиму жодних ваших ігор. Передай решті - якщо ще хоч одна студентка підійде до мене з подібним - я не шкодуватиму нікого - заява в поліції буде на кожну!

Мій загальмований мозок лише те і робив, що намагався якнайшвидше обробляти щойно отриману інформацію, щоб видати мені хоч якийсь більш-менш адекватний висновок. Але брак сил, голодний шлунок і майже втрачена свідомість далися в знаки, тому я підгальмовувала і єдине, що могла - сидіти з відкритим ротом і дивитися на Драгана. І ще через збій в роботі, увімкнулася функція безперервного кліпання. Тож я тепер сиділа з відкритим ротом, часто кліпала і не могла нічого більше ні зробити, ні сказати.

Побачивши цю картину, історик очевидно засумнівався в моїй адекватності, бо якось аж пом'якшився в обличчі і знову присів біля мене.

- Ви мене зрозуміли, Лівіцька? - для певності перепитав викладач.

- Емм, Даресе Йосиповичу, - слова виходили через силу, але треба постаратися і прояснити ситуацію, - я хотіла з вами поговорити про пари. Точніше про оцінки, які ви мені ставите, - я знову спостерігала за кардинальними змінами емоцій на його обличчі, але більше це не приносило мені радості, - я вважаю, що ви оцінюєте мої знання не повністю. Я відповідаю на вищу оцінку, ніж ви мені ставите. Ось про це я хотіла з вами поговорити сьогодні.

Цілковите фіаско. Саме так виглядає обличчя Драгана Дареса Йосиповича в даний момент. Цілковите і повне фіаско. І крихта чогось...незрозумілого. Чогось інтимного в глибині його карих очей.

- Дідько! - вилаявся і відійшов в темряву.

Я сиділа і чекала, але нічого не відбувалося. Викладач відійшов недалеко і очевидно збирався з думками. Та я вже цілковито відновившись і заспокоївшись, хотіла в гуртожиток і поїсти. І нарешті, щоб цей дивний вечір закінчився. Тому, набравшись хоробрості, я підійшла до нього перша.

- Вибачте, Лівіцька, щиро перепрошую за цей інцидент, подібного ніколи не повториться, - почула я щойно опинилася поруч. - І чи можна вас попрохати...

- Не поширювати дану інформацію?

- Саме так, якщо я не прошу забагато, - погляд чоловіка був спрямований в небо. Дорога не була сильно освітлена, тому можна було легко роздивитися з десяток сузір'їв. Момент міг би бути досить романтичним, якби це був не мій викладач і якби в мене не забурчало в животі. Стало ніяково. Але здається лише мені, тому що чоловік в ту ж хвилину сказав, що ми їдемо кудись поїсти, це буде його вибаченням. І ось ми знову мчимо автострадою, тільки тепер мені не страшно, але інформації для роздумів додалося.