Раді Вас бачити!

Я майже чесно незнаю, що мене спонукало так одягнутися. Та підозрюю, шо моє нездорове почуття і бажання звернути увагу на себе. Це не було щось екстравагантне - он півгрупи так вдягаються, але для саме мене це було незвично, оскільки це був трохи не мій стиль. Після вчорашнього вечора я помітила в собі прояв якоїсь невідомої радості. Наче до цього вечора я весь час жила в тінях, а тут вперше вийшла на сонечко, яке чомусь поселилося всередині мене і гріло своїм теплом. Сусідки по кімнаті навіть запитали чи я бува не вживала чогось. Дивні вони. Чи може це я ставала дивною?

Оскільки був жовтень і тривала тепла погода, то це дозволило мені вдягнути зелену сукню до коліна, яка відкривала ключиці та мала звабливий виріз на спині і в області декольте. Знову ж таки - це абсолютно пристойно, тому що деякі мої одногрупниці вдягали настільки короткі шорти, що було видно частину їх сідниць! Також я вирішила сьогодні виділити очі і нафарбувати губи червоною помадою. Завершували ансамбль – ніжні босоніжки.

Майже цілий день я отримувала компліменти, які нічого для мене не значили, бо я насправді хотіла почути лише один комплімент від конкретної людини. Принаймні собі я в цьому зізналася.

Пара з Даресом Йосиповичем стояла в нас останньою. До неї дотягнули не всі - п'ятниця і половина аудиторії відсіялася, розбігшись по маршрутках, які відвозили їх в напрямку вокзалу, а звідти – до батьківського дому. Я сьогодні підготувала виступ, тож всі інші просто гралися в телефонах, знаючи, що до них черга з опитуванням не дійде.

Я дещо тривожно дивилася як зазвичай такій зібраний та серйозний у своєму темно-синьому костюмі історик на даний момент поводився трохи дивно. Поки я відповідала він уже тричі перекладав одні і ті ж папери з місця на місце. Це було видно лише мені, оскільки краєм ока я помітила, що всі інші вже давно "на сумках" й нічого іншого просто не помічають. А ще - чоловік наче зумисно уникав дивитися на мене. Раніше ми могли вести довгі перепалки і суперечки і його запал в очах казав про гостру цікавість в темі. Зараз же викладач не сказав зайвого слова, окрім похвали.

Закінчивши з виступом я повернулася на своє місце. Моя доповідь хоч і була досить довгою, але до кінця пари все одно залишалося ще півгодини.

Та неочікувано Дарес Йосипович сповістив, що сьогодні відпускає всіх раніше і бадьорі одногрупники блискавично повилітали з аудиторії. Такого подарунку від викладача ми не отримували ніколи. На диво – сьогодні не було навіть звичних студенток-липучок, які після кожної пари йшли до викладацького столу фліртувати, прикриваючись тим, що хотіли поставити кілька додаткових запитань по темі. Схоже дівчат таки налякала можливість подачі заяви до поліції.

- Даресе Йосиповичу, - підійшла я до його столу, коли за останнім студентом зачинилися двері, - можна запитати, яку оцінку ви мені поставили? - чим ближче я була до викладача, тим складніше мені було щось вигадувати і говорити, оскільки всі слова десь поділися і я почала відчувати напругу. Чи можливо це все в моїй голові?

- А я не сказав? - якось розгублено запитав чоловік, все ще не піднімаючи на мене погляду.

- Ні.

- Перепрошую, - він почав вдавати, що щось дивиться в тих самих остогидлих паперах, які він весь час перекладав. - У вас 100, Лівіцька, можете бути вільною.

- Даресе Йосиповичу, щось сталося? - звідки в мене стільки хоробрості ось так запитувати – ми ж навіть не друзі?

- Що ви маєте на увазі, Лівіцька?

- Ви на мене ображені? Я щось не так зробила чи виступила? - я потихеньку оминала викладацький стіл, щоб підійти ближче.

- Звісно, я на вас не ображений, звідки взагалі такі думки?

- Ви стали дивно поводитися, не дискутуєте зі мною, не задаєте додаткових запитань, навіть не глянули на мене жодного разу!

Він нарешті підняв голову, наче в доказ того, що він на мене дивиться, але за його холодною маскою неможливо було щось прочитати.

- Лівіцька, ви щось собі понавигадували? Чи ви все таки вирішили стати однією зі студенток, які погрожують мені ректоратом?

Оце було боляче. Це було дуже боляче. Почали навертатися сльози і щоб не здаватися геть жалюгідною, я швидко схопила свої речі і майже кулею вилетіла з приміщення, затримавшись на порозі, щоб кинути йому єдину фразу.

- Це було низько, Даресе Йосиповичу, - і грюкнула дверима.

Чому я злилася - я сама не розуміла. Мабуть через те, що ще вчора ми так добре ладнали, стали майже друзями, а сьогодні він...поводиться, як віслюк. Але ж я сама почала поводитися не зовсім по-дружньому. Я почала з ним фліртувати? Чи я хотіла з ним фліртувати? Боже, Ніколь, звісно ти хотіла з ним фліртувати! Для просто друга чи подруги ти ніколи не виряджалася! Якщо мова не йшла про клуб, наприклад чи якийсь захід. Твій стиль – джинси і футболка. А тут – ціла сукня і макіяж! Це ти так себе намагалася обдурити чи кого? За цими безладними думками я не зчулася як вийшла на двір. Чудово, тепер ще й дощ вирішив зіпсувати мені і настрій і залишок дня. По враженням я виходила з університету останньою, бо навколо панувала порожнеча і ще й темні хмари оповили небо, наближаючи вечір. Вже за межами вузу здійнявся вітер та почалася справжня злива і я збиралася сховатися під найближчим деревом, коли почула позаду гудінні і поруч тротуару зупинилася автівка.

- Лівіцька, сідайте, я вас підвезу, треба поговорити, - з машини вибіг історик і рушив до мене з парасолькою.

- Якщо у вас залишилися до мене питання - будемо в університеті - я відповім, зараз ми поза ним, тому не збираюся витрачати свій час на це.

- Ніколь, це не про навчання, сідай, будь ласка, - прохаюче-примирливо мовив чоловік все ще тримаючи наді мною парасолю. - Я не хочу, щоб ти намокла та замерзла!

Недовго вагаючись, я вирішила здатися і таки сіла в теплу автівку. Ми рушили з місця.

- Ніколь, - подав голос чоловік, - я маю перепросити. Вибач, я не хотів тебе кривдити, не хотів казати тих слів. Я насправді так і не думаю. Вибач, - в мене виникло дежав'ю, тому що знову ми в його машині і знову його пальці чомусь стискають до побіління кермо. Можливо я пропускаю щось важливе…

- Добре.

- Добре? - він на мить недовірливо глянув на мене.

- Так, добре, ви ж не зі зла. І ви вибачилися, цього достатньо.

- Мені все одно ніяково і хочеться загладити свою провину.

- Якщо так, тоді просто поясніть, що відбувалося? У вас проблеми? Поділіться, - я не сподівалася, що він дасть мені відповідь, але не запитати не могла. Від хвилювання я почала пригладжувати краї сукні, які були вологими від дощу. Холодні краплини то тут, то там повільно стікали незахищеною одягом шкірою: кілька краплин сповзали від подолу сукні донизу, решта – від шиї прокладали шлях в декольте. Я намагалася з ними боротися, водячи руками по шиї і відгортаючи волосся з боку в бік.

Чоловік раз по раз зиркав на мене незрозумілим поглядом, але заговорити не наважувався. Я теж мовчала. Очікувала.

- Це складно. Я не хочу про це говорити.

Що ж, принаймні я спробувала.

- Добре, але раптом що - я завжди можу вислухати чи допомогти, якщо у вас щось трапилося.

- Я ціную це, Лівіцька, але давайте не переходити межі "студентка-викладач".

- Даресе Йосиповичу, я просто вам запропонувала плече допомоги, як людина, а не як студентка. Тим паче – ми зараз поза межами навчального закладу, - боже, от, що я таке кажу, наче натякаю на щось?!

Ми доїхали до мого гуртожитка, а я цього навіть не помітила. Дощ лише посилювався, перетворюючись у зливу. По вікні стікали водоспади. На душі стало сумно. Не хотілося так швидко прощатися. Навіть, якщо наше спілкування складалося не якнайкраще.

- Даресе Йосиповичу?

- Так, Ніколь? - чоловік змінив положення, щоб краще мене бачити. Його погляд здавалося віддзеркалював мій – такий само сумний. Тому я вирішила понахабніти, все одно єдиний варіант розвитку ситуації - ми прощаємося і я йду далі сумувати до кімнати. А так - можливо його совість не дозволить відмовити.

- Можете пригостити мене какао?

- Що? - здивований вираз обличчя Драгана підказував, що такого повороту він точно не очікував. - Лівіцька, а вам нахабності не займати?

- Я замерзла, а ви хотіли загладити провину. Чи вже забули? - ніяково опустила погляд, я дійсно замерзла.

Дарес Йосипович мовчки зняв свій піджак і наблизившись впритул, накинув мені його на плечі та намагався зафіксувати на мені. Через це виникла неоднозначна ситуація, в якій ми опинилися дуже близько одне до одного. Моє серце гупало як шалене і відлуння відбивалося у вухах. Обличчя чоловіка було занадто близько і все моє єство розривалося від двояких почуттів: одна частина кричала тікати, а інша благала зробити будь-що, аби це продовжувалося.

Його очі ніби спеціально ігнорували факт існування мого декольте і я його розумію – якщо він опустить погляд – це виглядатиме вульгарно і впаде в моїх очах. Натомість він вивчав та гіпнотизував мої зіниці. І треба сказати це працювало, тому що я навіть подих затамувала від такої близькості. Кожна частинка його обличчя була ідеально гарною. Невідомо звідки виникло бажання відчути, які на смак його вуста і що він зробить, якщо я його поцілую? Але переступити цю межу мені не дозволяв здоровий глузд і потік холодного повітря, який з'явився, коли викладач відхилився назад на своє водійське місце, залишаючи мене розчарованою.

- Добре, Ніколь, обирайте заклад – я пригощу вас.

- Я не хочу заклад. Можна взяти какао на заправці і посидіти тут, в машині? Я люблю пити какао і дивитися на дощ – дуже надихає та заспокоює, - пояснила я.

- Добре, Ніколь, як побажаєте.

Ми доїхали до найближчої заправки, де він взяв великі какао і зупинившись біля невеличкого парку, усадженого строкатими деревами, стали насолоджуватися напоями.

Ми сиділи в тиші, але мелодія дощу замінювала нам будь-які розмови чи радіо. Мені було спокійно з цим чоловіком. Я насолоджувалася його присутністю, ароматом дощу впереміш з парфумами, теплом і краєвидом за вікном.

Це була маленька мить справжнього щастя.