Спочатку:
На сторінку книги
День почався напрочуд красиво.
Сонце щедро заливало вулиці золотавим світлом, торкаючись дахів будинків, вітрин маленьких крамниць і різнокольорового листя, що повільно кружляло в повітрі. Осінь ніби вирішила показати себе з найкращого боку: повітря було свіжим, але не холодним, вітер лагідно грався пасмами волосся, а кожен подих приносив із собою знайомий аромат опалого листя й чогось солодкого, що долинало з найближчої кав'ярні.
Місто жило в передчутті свята.
Геловін був одним із тих днів, коли люди дозволяли собі стати кимось іншим. Вулицями прогулювалися відьми в гостроверхих капелюхах, вампіри з блідими обличчями, казкові створіння, герої фільмів і персонажі, яких Еловен не завжди могла впізнати з першого погляду.
Дівчина мимоволі усміхнулася.
Вона любила спостерігати за людьми, особливо в такі дні. Як письменниця, Еловен знаходила натхнення в найдрібніших деталях: незвичайному макіяжі, ретельно продуманих костюмах, виразах обличчя й навіть у тому, як незнайомці рухалися, намагаючись якомога переконливіше втілити обраний образ.
Деякі роботи з гримом були настільки майстерними, що їх хотілося розглядати довше, ніж дозволяла звичайна ввічливість.
Ось дівчина з обличчям, укритим тонкими сріблястими тріщинами, наче порцелянова лялька. Трохи далі чоловік із моторошно реалістичними шрамами та жовтими лінзами, що робили його погляд майже хижим. А біля вуличного музиканта маленька дитина в костюмі дракона намагалася переконати матір, що їй конче потрібні ще й справжні крила.
Еловен тихо засміялася.
Усе це було схоже на величезну сцену, де кожен мав власну роль, а місто на один день перетворилося на декорації до чиєїсь фантастичної історії.
Вона подумки вже встигла вигадати кілька персонажів, дві нові сюжетні лінії й одну сцену, яку неодмінно хотіла записати, щойно повернеться додому.
Здавалося, цей день обіцяв бути саме таким, якими вона їх любила: теплим, натхненним і сповненим маленьких див.
Еловен навіть не здогадувалася, наскільки помилялася.
Надвечір місто змінилося.
У вікнах запалилися ліхтарики у формі гарбузів, на ґанках будинків з'явилися свічки, а вулиці наповнилися дитячим сміхом і веселими вигуками. Десь грала музика, хтось фотографувався біля святкових декорацій, а з маленьких кав'ярень долинав аромат гарячого шоколаду.
Еловен поверталася додому з паперовим пакетом у руках. Усередині лежали кілька солодощів, улюблена кава й маленький гарбузовий десерт, який вона не змогла оминути.
Вечір обіцяв бути ідеальним.
Вона вже уявляла, як переодягнеться в зручний одяг, заварить чай, увімкне настільну лампу й нарешті відкриє ноутбук.
Її книжкова серія давно чекала на продовження.
Останні кілька тижнів Еловен постійно відкладала роботу над новим розділом. То їй бракувало натхнення, то здавалося, що діалоги недостатньо хороші, то раптом виникала потреба переписати цілу сцену.
Але сьогодні вона почувалася готовою.
— Завтра точно сяду за роботу, — тихо пообіцяла собі дівчина.
Вона зупинилася біля переходу, перевіряючи телефон. На екрані висвітилося повідомлення від читача з черговим запитанням про дату виходу продовження.
Еловен усміхнулася й похитала головою.
— Якби ж ви знали, як я сама хочу його дописати…
Світло світлофора змінилося.
Вона сховала телефон і зробила крок.
А далі все відбулося надто швидко.
Різкий звук гальм розірвав вечірню тишу. Хтось закричав. Паперовий пакет вислизнув із рук, а його вміст розсипався по мокрому асфальту.
Останнє, що побачила Еловен, — золотаве листя, яке кружляло над нею у світлі вуличних ліхтарів.
Дивно.
Вона ще вранці милувалася ним.
А тепер чомусь не могла підвестися.
Їй хотілося заплющити очі лише на мить. Відпочити. А потім повернутися додому, відкрити ноутбук і нарешті написати той розділ.
Той самий, який так довго відкладала.
Я ще не закінчила…
Ця думка промайнула в голові останньою.
А потім настала тиша.
Десь далеко від людського світу стояв величезний замок.
Його темні вежі здіймалися над густим лісом, а високі вікна відбивали світло місяця. Усередині було напрочуд затишно: у каміні потріскували дрова, на столі стояла чашка свіжозвареної кави, а в одному з крісел сидів чоловік із книжкою в руках.
Він перегорнув сторінку й задоволено всміхнувся.
— А ось тут вона нарешті починає розуміти, що закохана. Хоча, мушу визнати, авторка змушує її страждати довше, ніж потрібно.
Чоловік зробив ковток кави й відклав книгу.
Саме час було дізнатися, чи не з'явилися новини про продовження.
Він клацнув пальцями.
За мить у дверях з'явився чоловік у темному костюмі.
— Ти кликав?
— Стіве, любий, у мене до тебе надзвичайно важливе запитання.
Стів випрямився.
— Слухаю.
— Як там наша Еловен? Є новини про продовження? Вона нарешті взялася за наступну книгу чи знову вирішила змусити мене чекати?
Стів помітно напружився.
Він опустив погляд, поправив рукав піджака й кілька секунд мовчав.
Чоловік примружився.
— Стіве?
— Тут така справа…
— Мені вже не подобається початок цієї розмови.
— Розумієш… Еловен…
— Що з нею?
Стів набрав повітря.
— Вона померла.
У кімнаті запала тиша.
Чоловік повільно поставив чашку на стіл.
— Перепрошую, що?
— Сьогодні ввечері сталася аварія. Її душу вже…
— Негайно її в мій замок.
Стів завмер.
— Але…
— Я сказав негайно!
Чоловік підвівся з крісла.
Його погляд став серйозним, а голос пролунав так, що навіть полум'я в каміні на мить здалося тихішим.
— І, Стіве…
— Так?
— Простеж, щоб ніхто не смів торкнутися її душі. Я сам із нею поговорю.
Він кинув погляд на розгорнуту книгу, що лежала на столику.
На сторінці залишалося ще чимало непрочитаного.
А фіналу не було.
— От же ж уперта письменниця… — пробурмотів він. — Я ж навіть не дочекався розв'язки.
