Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 30. Виклик лавандової безодні
Якраз у цей доленосний момент до кришталевої хижини величною ходою зайшла королева Мірацель. Навколо її витонченої постаті пульсувало м’яке лавандове волшебство, а поруч із нею йшов старий мудрий чарівник Дон Алехандро, спираючись на плече Оланії. Погляд правительки був сповнений трепету та поваги, адже вона на власні очі бачила, як два розірваних кулони на шиях закоханих знову злилися в єдине сліпуче золоте сяйво. Магія їхнього кохання виявилася сильнішою за будь-які земні чи підводні образи.
Королева підійшла до великого кришталевого вікна, що виходило на безкрайній океан, і плавним рухом руки розгорнула в повітрі магічну ілюзію. У прозорому повітрі виникло об'ємне зображення підводного світу Скляної Лагуни.
— Подивіться, — лагідно промовила Мірацель, вказуючи на лавандові глибини. — Саме там, на самому дні, під товщею фіолетових хвиль, надійно храниться наш найцінніший артефакт — «Морське серце у солі». Він захований у священній морській хижині-печері, де споконвіку живе прадавній головний кит — охоронець наших таємниць. Але щоб здобути артефакт, вам потрібно пройти небезпечне випробування. Темний скат, підісланий Кракен Тором, зумів пробратися туди й заразити розум великого кита своїм мороком. Вам необхідно позбавити охоронця від цієї темряви.
Леандро, міцно обіймаючи Юлію за талію, зблід, і в його очах промайнув гіркий розпач. Він опустив погляд і з болем прошепотів:
— Але як? Як ми це зробимо? Я не зможу більше дихати під водою... Я віддав свої жабри віщунці Рії на дні океану лише для того, щоб вона відкрила мені твій біль і вказала шлях до тебе, моя Юліє. Тепер я звичайна людина, і море не прийме мене назад.
Юлія з глибоким, важким зітхонням стояла поруч, тримаючи його гарячу долоню обома руками. Серце дівчини стискалося від усвідомлення того, на яку колосальну жертву пішов її коханий принц. Вона притислася до його плеча, показуючи, що тепер вони розділять будь-яку долю разом.
Королева Мірацель, бачачи цю безмежну відданість і те, як шалено засіяли їхні золоті амулети, тепло посміхнулася. Її кришталеві блакитні очі засяяли ласкою:
— Я бачу, що ваша любов справді безцінна, вона вища за будь-які закони природи. Леандро, заради такого чистого почуття я готова зробити виняток. Я за допомогою свого магію віддам тобі жабри на деякий час. Тільки на час місії. Ви попливете туди разом із Анхелем, адже його сили вже повернулися, і в його легенях магія протримається набагато довше.
Дон Алехандро тривожно стукнув своєю новою палицею об підлогу і квапливо додав:
— Поспішайте, мої любі! Ви ж бачите, що коїться за стінами. Чорні щупальця вже близько. Якщо ви здобудете «Морське серце у солі», прадавня війна Кракена буде остаточно припинена, а Тор — переможений назавжди!
Леандро рішуче подивився в зелені очі своєї коханої, і в його голосі знову прокинувся справжній лідер, принц, готовий до бою:
— Тоді... тоді ми поспішаємо! Ми покінчимо з цим жахом раз і назавжди, я нарешті стану справжньою людиною і ми зможемо бути з Юлією разом назавжди, без жодних проклять і болю!
У цей момент до хижини впевнено зайшов Анхель. Його обличчя більше не було блідим, він щиро посміхався, дивлячись на щасливих друзів. Хлопець підійшов до Леандро і міцно потиснув його плече: — Я з тобою, друже! До самого кінця, навсегда. Нас чекає підводна прогулянка, як у старі добрі часи.
Дон Алехандро задоволено кивнув:
— Тоді збирайтеся, хлопці. Час не чекає.
Через годину, завдяки могутньому закляттю та лавандовому волшебству королеви Мірацель, Леандро отримав тимчасові магічні жабри, які тонкими срібними лініями замиготіли на його шиї. Юлія підійшла до нього з неймовірно приємною, ніжною посмішкою. На її шиї знову гордо висіло срібне серце, відбиваючи світло кристалів. Вона поправила комір його сорочки і тихо запитала:
— Ти готовий, коханий?
Леандро лагідно зазирнув у її закохані очі, протягнув руку і ніжно погладив її теплу руду щоку:
— Готовий, любове моя. Ми впораємося. Скоро все закінчиться, і ми будемо разом навсегда.
Вони обнялися так міцно й гаряче, наче намагалися закарбувати цей момент у пам'яті перед тим, як Леандро та Анхель зроблять рішучий крок і разом стрибнуть у невідомі, бурхливі лавандові глибини Скляної Лагуни.
Перед тим як відважні хлопці відправляться вглиб таємничих лавандових вод на небезпечну місію, суворий, але справедливий вождь Торон прийняв рішення влаштувати великий, пишний бенкет на честь своїх незвичайних земних гостей. Для народу Кристаліс гостинність була священним законом, особливо коли йшлося про тих, чиї серця помічено благословенням сліпучого золотого сяйва.
У головній залі, на довгих мармурових столах, була накрита дивовижна поляна з лавандової їжі. Усе тут переливалося ніжними фіолетовими та бузковими відтінками: екзотичні салатики з лавандових водоростей та прозорих підводних томатів, соковиті лавандові фрукти, що за смаком нагадували суміш стиглого манго та лісової чорниці, і навіть дивовижні повітряні тістечка з магічним лавандовим кремом, які буквально танули на язиці, залишаючи приємний солодкий посмак.
Якраз тим часом Оланія разом зі служанками вирішила підготувати Юлію до свята. Дівчину вбрали в розкішну лавандову сукню, зшиту з найтоншого морського шовку, яка дивовижно сяяла й мінилася мільйонами іскор при кожному потраплянні світла на кришталеві стіни. Вона ідеально підкреслювала її струнку фігуру та вогняне, руде кучеряве волосся. Леандро також не залишився осторонь — народ Кристаліс подарував йому білу сорочку з дивовижною срібною вишивкою.
Коли колишній принц океану вийшов у кімнату і побачив, яка красива стала його Юлія, він на мить затамував подих. Його серце забилося частіше, і він відчув неймовірний, солодкий трепет до неї. Юнак повільно підійшов до дівчини, обережно взяв її за руку і з ніжною посмішкою промовив:
— Ти виглядаєш просто гарно... Неймовірно, Юлію.
Юлія ніяково опустила очі, на її щоках виступив легкий рум'янець, і вона тихо відповіла йому: — Дуже дякую тобі, милий... Ти теж виглядаєш нічого так, дуже красивий.
Леандро тихо і щиро розсміявся, згадуючи їхнє минуле життя на суші, і весело говорить: — Пам'ятаю, ти колись навіть говорила, що мені дуже пасує такий стиль для школи... А тепер я виглядаю як реально твій...
Юлія здивовано подивилася на нього, перепитуючи з нерозумінням: — Що? Твій хто?
Леандро, хитро посміхаючись і не зводячи з неї закоханого погляду, прошепотів: — Як наречений. Як твій жених, Юлю.
Юлія остаточно зніяковіла, не знаючи, що відповісти на такі палкі слова. І раптом, просто з нізвідки, до кімнати з веселим писком прибігли маленькі лавандові чоловічки. Вони були схожі на кумедних казкових хоббітів — низького зросту, з великими вушками та довгими фіолетовими чубчиками. Ці істоти раптово оточили закоханих, створивши живе коло, і почали голосно співати їм швидку, радісну пісню своєю чарівною мовою, паралельно сиплючи навколо них сухі лавандові квіти. Юлія з Леандро стояли в самому центрі цього хаосу, маленькі хоббіти кружили їх у дивному танку, а молодята лише нерозуміюче перезиралися, абсолютно не тямлячи, про що саме ті співають із таким захватом.
Якраз у цей момент до кімнати зайшла Оланія. Побачивши цю картину, вона весело сплеснула в долоні й голосно промовила: — Ну все, голуб'ята, до бенкету пора! На вас уже всі чекають!
Леандро галантно підставив свій лікоть красиво вбраній Юлії, і вони разом попрямували до бенкетної зали. Там уже на повну силу танцював народ Кристаліс свої дивовижні ритуальні танці під гучні звуки шкіряних бубнів. Усі присутні радісно плескали в долоні, і навіть Анхель, який повністю одужав, уже був у палкому плясі в центрі зали, хвацько кружляючи з кришталевими дівчатами.
Леандро і Юлія сіли на почесні місця поруч із правителями — вождем Тороном та королевою Мірацель. Дон Алехандро сидів поруч із ними, поважно киваючи головою, і від імені всіх гостей щиро дякував правителям за таке тепле та пишне запрошення.
Проте цікавість усе ж перемогла, і Леандро з Юлією вирішили тихо запитати в Оланії, яка підсіла ближче, чому їх так дивно оточили ті маленькі хоббіти в кімнате.
Оланія з приємною, загадковою посмішкою відповіла:
— О, ви просто не знаєте наших звичаїв! Ці малюки вважають, що ви щойно одружилися. У нашому світі, коли хлопець привселюдно каже слово «наречений» або мислить про це, це автоматично прирівнюється до пропозиції руки та серця!
Леандро і Юлія після цих слів були в повному шоці. Вони сиділи з прикритими руками ротами, широко розплющивши очі, і в один голос вигукнули:
— Як це?! Чоловік і дружина?! Прямо зараз?!
— Так, — весело кивнула Оланія. — У нас так прийнято. Якщо хлопець мислить про шлюб, маленький народ одразу це відчуває.
І наче на підтвердження її слів, до столу знову прилетіли ті самі хоббіти. Вони знову завели свою дзвінку пісню, кидаючи на голови Леандро та Юлії лавандові квіти, благословляючи їхній союз. Анхель, який якраз проходив повз стіл із кубком лавандового соку, почув це, закрутився від сміху і голосно крикнув на всю залу: — Тілі-тілі тісто, наречена і жених! Вітаю, друже!
Леандро і Юлія переглянулися між собою, червоніючи від ніяковості, але водночас відчуваючи дике щастя. Леандро з посмішкою знизав плечима і тихо сказав Юлії:
— Ну... нехай тоді буде так, якщо цей світ нас так бачить. Ми, звісно, на суші ще зовсім неповнолітні для шлюбу... але тут, у Скляній Лагуні, це велика честь і добрий знак. Ти згодна бути моєю дружиною перед цим лавандовим небом?
Юлія з трепетом подивилася на нього, її серце шалено забилося:
— Ти серйозно це кажеш, Леандро?
Замість відповіді юнак із головою, повною ніжності та рішучості, підвівся зі свого місця, міцно взяв її за руку і лагідно запросив її потанцювати. Юлія з радістю погодилася, і під гучні аплодисменти Кристаліс та веселі вигуки Анхеля вони вийшли в центр зали, де почали кружитися в повільному, неймовірно красивому танці, забувши на мить про всі прокляття та майбутні битви.
Коли святковий бенкет добіг свого кінця, а гучні звуки бубнів змінилися тихою, заколисуючою мелодією лавандового прибою, королева Мірацель з лагідною посмішкою запросила Юлію та Леандро до королівських покоїв. Королева хотіла показати молодятам дещо особливе — те, що втілювало в собі всю чистоту й надію цього кришталевого світу.
Посеред кімнати, у витонченій колисці, витесаній з цільного шматка прозорого кварцу, лежала маленька кришталева лялька. Це було новонароджене немовля Кристаліс, яке щойно з'явилося на світ в одній із благородних родин селища. Малятко було неймовірно тендітним, його крихітне лавандове тільце м'яко світилося зсередини, а замість волосся на голівці мінилися тонкі срібні нитки. Але найбільше Юлію та Леандро вразило інше: коли дівчинка відчула присутність гостей, вона повільно розплющила свої маленькі оченята. Вони не були блакитними, як у решти тубільців — її очі світилися чистим, теплим золотим вогником. Це золоте сіяніє було точним віддзеркаленням магії, яка палала в кулонах закоханих. Малятко наче народилося під знаком їхнього великого кохання.
Юлія та Леандро підійшли ближче до колиски, затамувавши подих. Вони разом, схиливши голови, мило і з невимовним трепетом дивилися на цю чарівну ляльку. Маленька дівчинка кумедно поворушила кришталевими пальчиками і раптом безтурботно посміхнулася молодятам, розсипаючи навколо колиски крихітні золотисті іскри.
У цей момент серця закоханих забилися в один унісон. Леандро обережно обняв Юлію ззаду за талію, поклавши підборіддя на її м'яке руде плече, а Юлія накрила його гарячі долоні своїми руками. Дивлячись на це маленьке диво, вони обидва мимоволі поринули в солодкі, потаємні думки про власне майбутнє. Вони мріяли про те, скільки дітей у них колись буде, коли всі прокляття Кракена нарешті залишаться позаду. Юлія уявляла маленького хлопчика з такими ж глибокими очима, як у Леандро, та донечку з вогняними рудими кучерями, яка бігатиме по піщаному березі Майорки. Леандро ж подумки дав собі клятву, що стане найкращим батьком у світі й захистить їхнє сімейне вогнище від будь-якого зла. Вони посміхалися своїм думкам, вірячи, що їхня велика родина обов'язково стане реальністю.
Тим часом Анхель стояв трохи віддалік, біля кришталевого входу до покоїв. На його обличчі не було злості чи заздрощів, лише легка, ледь помітна лірична печаль. Він дивився в сторону, спостерігаючи за лавандовим океаном крізь прозоре вікно, і просто аналізував усе, що сталося за ці дні. Хлопець дивився на Юлію та Леандро, які виглядали як справжнє, непорушне ціле, і всередині нього остаточно згасав той сумний дзвіночок нерозділеного кохання. Він розумів, що його власна жертовність у порталі була правильною, адже вона зберегла життя цій прекрасній дівчині, але її доля і майбутні діти належали тільки морському принцу. Анхель прийняв це як даність, готуючись підтримати друзів у наступній, вирішальній битві.
