Раді Вас бачити!

Розділ 8. Смак сухопутної тривоги

Вода біля скелястого берега Майорки скипіла від потужного припливу, хоча на небі не було жодної хмаринки. З піни та бризок на сухий пісок вийшли двоє: Паула та Уго, батьки Леандро. Їхня шкіра все ще виблискувала синім металічним відтінком, а в очах відбивалася безмежна глибина океану. Рибки-шпигуни вже встигли доповісти королю, що принц став «сухопутним», і тепер вони самі мали переконатися в цьому та повернути сина додому, доки не сталося непоправне.

Паула першою зробила крок на розпечений пісок. Вона здригнулася — для морської мешканки земне тяжіння здавалося нестерпним вантажем. Струсивши з себе залишки солоної води, вона відчула, як магія трансформації перетворює її хвіст на стрункі ноги. Уго, кремезний і суворий, пройшов цей шлях слідом за нею.

— Ми не можемо з'явитися в такому вигляді, — прошепотіла Паула, вказуючи на білизну своєї шкіри. — Треба змішатися з натовпом.

На мотузках біля найближчої хатини рибалки сушився одяг. Уго швидко зняв темно-синю сорочку та грубі штани, а Паула накинула на себе довгу синю сукню, яка кольором нагадувала штормове небо. Одягнувшись, вони рушили в бік міської площі, намагаючись імітувати дивну, переривчасту ходу людей.

Але щойно вони вийшли на головну вулицю, їхні серця похололи. Просто посеред майдану Рікардо, син мера, вихвалявся перед натовпом своїм новим гарпуном. Смарагдовий наконечник зброї виблискував на сонці, наче зміїне око.

— Аха-ха! Вам кінець, морські чудовиська! — вигукував Рікардо, розмахуючи гарпуном. — Сьогодні вночі я принесу батькові голову того синього виродка, що розгулює нашим містом! Нагорода буде моєю!

Паула вжахнулася. Вона схопила Уго за плече, міцно стиснувши його пальцями.

— Уго, ти чув? Люди… вони справді небезпечні. Вони не знають жалю. Наш син десь тут, беззахисний перед цією сталлю. Треба поспішати, доки цей хлопчисько не вбив його!

Уго рішуче розправив плечі, хоча всередині в нього все клекотіло від люті.

— Біжімо. Але як ми впізнаємо його в цій купі людей? Він виглядає як вони, пахне як вони…

Паула озирнулася довкола. Її погляд зупинився на великих дерев’яних відрах із водою, що стояли біля колодязя для напування коней.

— У мене є ідея! — очі жінки блиснули. — Якщо ми не можемо впізнати його очима, нам допоможе море. Будь-яка крапля води розкриє його справжню подобу. Ми будемо обливати кожного підозрілого юнака, доки не знайдемо Леандро. Швидше!

Вони схопили відра і почали пробиратися крізь натовп, викликаючи подив і невдоволення місцевих жителів. Паула та Уго бігли вулицями, шукаючи знайомий силует сина. Вони сподівалися врятувати його від «ілюзії», якою вважали світ людей, не підозрюючи, що Леандро вже не просто гуляє містом.

Він був у будиночку на дереві, тримаючи за руку Юлію. Він пізнав те, чого не знало жодне морське створіння до нього — тепло людського дотику, що сильніше за будь-яку магію океану. Батьки Леандро шукали «чудовисько», а знайшли б закоханого юнака, чиє життя тепер було нерозривно пов’язане з донькою рибалки. А в цей час тінь смарагдового гарпуна вже лягала на їхній шлях, і час до заходу сонця невблаганно спливав.

— Ми витягнемо тебе з цієї пастки, синку, — шепотів Уго, прориваючись крізь ринкову штовханину. — Навіть якщо нам доведеться втопити це місто в сльозах.

Поки на вулицях Майорки батьки Леандро гарячково шукали сина з відрами води, у затишному будиночку рибалки час, здавалося, зупинився. Юлія почувалася найщасливішою людиною у світі. Вона й гадки не мала, що її нові друзі — саме ті «морські чудовиська», на яких Рікардо відкрив полювання. Для неї вони були просто Леандро та Анхель: трохи дивні, щирі та неймовірно добрі.

Вечори проходили за приготуванням традиційних іспанських страв. Вони разом ліпили тортилью та запікали рибу з овочами. Одного разу Леандро, намагаючись бути корисним, випадково забруднив обличчя борошном. Юлія, засміявшись, ніжно витерла його щоку краєм свого фартуха. Її пальці на мить затрималися на його шкірі, і між ними пробігла іскра, сильніша за будь-яку підводну блискавку.

Анхель, спостерігаючи за цією сценою з кутка кухні, відчув, як у грудях щось боляче стиснулося. Він теж відчував до Юлії щось особливе — її сміх діяв на нього, як теплий течія в холодному океані. Проте він бачив, як вона дивиться на Леандро, і вирішив придушити свої почуття, аби не руйнувати дружбу. Проте гіркота ревнощів почала повільно отруювати його серце.

Навіть котик Мармелад відчував, що з гостями щось не так. Зазвичай лагідний рудий клубок шерсті раптом почав дико ричати, дивлячись на хлопців. Його звірине чуття підказувало: вони пахнуть глибиною, сіллю та небезпекою.

— Брись звідси, Мармеладе! Що це з тобою? — вигукнула Юлія, намагаючись заспокоїти улюбленця.

Але кіт, випустивши пазурі, стрибнув і подряпав Леандро в щоку.

— О ні! — Юлія швидко схопила Мармелада й замкнула його в іншій кімнаті. — Пробач мені, Леандро, я не знаю, що на нього найшло!

Вона кинулася до Леандро з антисептиком і ватним диском. Її руки тремтіли, коли вона обробляла маленьку рану на його обличчі. Леандро дивився на неї, бачив її щиру тривогу і раптом перехопив її руки, ніжно торкаючись її щок.

— Юлю, все добре... Це лише подряпина. Можна я тебе дещо запитаю?

Серце Юлії забилося в божевільному ритмі, відлунюючи в самі кінчики пальців.

— Так, Леандро, будь-що... — Ти розповідала про школу... Про те, як там вчать пізнавати світ. Чи можу я піти туди з тобою?

Юлія зраділа так сильно, що миттєво обійняла його, притиснувшись до грудей. Вона так хотіла, щоб він був частиною її повсякденного життя, щоб вони могли бути разом не лише ввечері, а й щодня. У цей момент їхні серця справді почали битися в унісон, створюючи мелодію, яку неможливо було заглушити.

Анхель, який стояв за дверима і чув кожне слово, відвернувся. Його обличчя потемніло.

— Ну ось і все, — прошепотів він собі під ніс. — Я втрачаю друга... і втрачаю її. Я тут зайвий. Він почувався неймовірно самотнім на цій сухій, сонячній землі, яка для Леандро стала раєм, а для нього — кліткою.

А далеко внизу, під товщею води, Кракен Тор випустив хмару чорного чорнила. Він відчував кожну емоцію принца.

— Кохайтеся, діти, — прохрипів дракон. — Чим солодша ваша мрія, тим слабшим стає твій захист, Леандро. Твоя сила тане з кожним людським почуттям. Скоро твоя чакра стане достатньо тонкою, щоб я зміг вирвати її разом із твоєю душею. Смарагдовий гарпун вже чекає, а я лише підштовхну його в потрібну мить.

Дракон знав: момент, коли Леандро остаточно захоче стати людиною, буде моментом його найбільшої вразливості. І тоді Великий Морський Цар Зла підніметься з безодні, щоб забрати все.

Наступного ранку повітря над Майоркою було густим і нерухомим, ніби саме небо затамувало подих перед бурею. Анхель, попри нічну гіркоту в серці, знайшов у собі сили приборкати ревнощі. Глянувши на Леандро, він зрозумів: вони пройшли разом занадто багато миль підводних течій, щоб дозволити земним почуттям розірвати їхню дружбу. Весь ранок Анхель оточував друга турботою, допомагаючи йому звикати до незручного людського одягу та жартуючи про їхні пригоди. Вони знову стали мов брати, пов’язані спільною таємницею та солоним присмаком невідомості.

Юлія ж, залишивши хлопців удома, вирушила на ринок за дорученням батька. Їй потрібно було купити свіжих овочів для обіду. Вулиці містечка гуділи від голосів, але раптом дівчинка відчула дивне поколювання в потилиці. Простір навколо наче здригнувся, а сонячне світло на мить заломилося, ставши надто яскравим.

Вона озирнулася і заціпеніла. Біля старої кам’яної арки стояв чоловік, який зовсім не вписувався в гамірну юрбу торговців. Це був Дон Алехандро — старий чарівник, про якого в місті ходили лише туманні легенди. Він здавався неймовірно древнім, його обличчя було помережане зморшками, як кора старого дуба, а в руках він тримав тонку дерев'яну палицю. Хоча він спирався на неї так, ніби ледь тримався на ногах, від його постаті виходила сила, що змушувала повітря вібрувати.

— Можна вас на слово, дитино? — промовив він. Його голос був тихим, але він пролунав прямо в голові Юлії, перекриваючи шум ринку.

Юлія не відчула страху. Навпаки, у цьому дивному чоловікові було щось величне та магічне, що притягувало її.

— Добрий день... — обережно відповіла вона, підійшовши ближче. — Хто ви? І що ви хотіли мені сказати?

Дон Алехандро сумно посміхнувся, і в його очах Юлія побачила відблиск зірок, які вона так любила вивчати в телескоп.

— Я той, хто бачить нитки, що плетуть завтрашній день... Твій друг, Юліє, він не такий, як інші. У ньому тече кров не землі, а безодні. Ти повинна відпустити його, дитино.

Юлія відсахнулася, впустивши кошик на бруківку.

— Що ви таке кажете? Відпустити? Леандро... він мій друг! Він врятував мене!

— Саме тому ти маєте бути мудрою, — старий зробив крок вперед, і його палиця викресала іскру об камінь. — Ви обидва в смертельній небезпеці. Якщо він залишиться поруч із тобою, його чакру заберуть. Тінь Кракена вже нависла над вашим будинком. Відпусти його, поки море не забрало його душу силоміць.

Юлія заплющила очі, відчуваючи, як холодний піт проступає на чолі. Коли ж вона відкрила їх через секунду — старого вже не було. Він зник так само раптово, як і з’явився, залишивши по собі лише запах озону та легкий туман.

Тремтячими руками дівчинка почала збирати розсипані овочі. «Це просто сон... просто дивний старий», — переконувала вона себе. Але щойно вона потягнулася за стиглим томатом, у її голові знову пролунав той самий голос, але тепер він був іншим — суворим і владним:

«Вилий воду на його руки — і побачиш істину...»

Юлія зблідла так сильно, що старий продавець овочів, який спостерігав за нею, стурбовано вигукнув:

— Юліє! Тобі погано? Може, принести води?

— Ні, не треба води! — майже вигукнула вона, жахнувшись самого слова.

Вона схопила кошик і кинулася геть із ринку. Серце калатало в грудях, як спійманий птах. Слова чарівника отруювали її думки. Що приховує Леандро? Чому його «чакра» під загрозою? І найстрашніше — чи вистачить їй сили зробити те, що порадив Дон Алехандро?

Вона бігла додому, де на неї чекав хлопець із теплими очима, не знаючи, що кожна хвилина їхнього щастя тепер була на вазі у долі. Юлія ще не знала, що на неї чекає вдома глечик із водою, який міг або розбити її серце, або врятувати життя Леандро. А за рогом вулиці, у затінку, Рікардо вже перевіряв гостроту свого смарагдового гарпуна, готуючись до нічного полювання.