Спочатку:
На сторінку книги
Щаслива парочка, не випускаючи одне одного з обіймів, повернулася до Києва. Вони провели разом єдину бурхливу ніч і Жан полетів додому. Йому страшенно не терпілося викласти все зі своєї, наповненої щастям і бідою, голови в декількох об’ємних статтях. Звісно журналісту дуже не вистачало матеріалів, що залишилися на Сході, але поки його шлях туди припинився.
З поверненням, живим та здоровим, репортера щиро вітали друзі в Паризькому офісі. А бідолашний де Бежар, від радощів, ледве не плакав. Адже виходило, що саме він дозволив своєму неврівноваженому співробітнику піти на вірну смерть. Хоча, треба нагадати, що журналісти-міжнародники часто потрапляють до небезпечних ситуацій. Така вже в них робота.
Після недовгих овацій – репортер Віжан забився у свій скляний куточок й творив безперестанку, кілька діб. Він лише виходив за кавою та часто телефонував коханій Лілі. Весь інший час чоловік писав, перечитував, міняв фрази та намагався створити найправдивішу історію про все, що побачив на сході України.
Ось Жан зітхнув, ще раз укомплектував теки на сторінці ноута й пішов з ним до головного редактора. Звісно він міг просто перекинути статті на затвердження, як було раніше, але репортер скучив за своїм товстим дідом у високому кріслі, а ще з нього перли емоції і їх треба було вивільнити особисто.
Анрі де Бежар теж сумував без осяяного натхненням погляду свого кращого співробітника, тому щиро запросив сісти поруч. Він відкрив сторінки робіт Жана й почав жадібно читати, але з кожною новою сторінкою обличчя головного редактора відомого європейського видання, ставало дедалі похмурішим. Жан не заважав й по-своєму розумів подібну реакцію шефа на описані біди людей. Та ось старий лис зупинився, протер хустинкою спітніле від хвилювання обличчя, і чомусь закрив ноутбук.
– Жане, ти дійсно думаєш, що все це піде до нашої преси? Ти здурів? – збурено видав керівник.
– Звісно, мсьє Анрі. Я працював цілодобово, щоб швидше закінчити й подати до різних номерів. Люди повинні знати правду! – ще не дійшло до Жана.
– Я вважав тебе дорослішим та розумнішим. Кому потрібна така правда? Що ти хочеш цим довести? Мене до інфаркту чи нас усіх до звільнення? Іди, перероби на декілька невеличких нарисів та добре оброби й завуалюй оті страхи, про яку тут пишеш. Все це нікуди не годиться, хлопче! Я подібне нізащо не підпишу.
Наразі Віжан згадав самовпевнену пику «полковника» та скалічену руку Сивого. А ще, як вони голодні втікали під холодним дощем, по коліна в багнюці... Він неквапливо підвівся й перепитав:
– Це Ваша остаточна відповідь, мсьє головний редакторе?
– Остаточніша нікуди. І не зиркай на мене тими своїми вогнями. Повернувся живий і радій собі. Чого ти завжди прешся, куди не треба? Ти жінку свою знайшов. То радій цьому щастю! Чому тебе вічно доводиться смикати, щоб поставити на місце? – почервонів від хвилювання шеф редакції.
– А не треба мене смикати. Я сам! – Віжан знову сів на стілець, потягнув до себе гаджет та швиденько набрав на клавіатурі кілька слів. – Відкрийте, мсьє, Вам прийшов лист.
Головний редактор посміхнувся, кивнув головою та відкрив пошту:
– Це що за жарти, Жане?
– Чому жарти, мсьє де Бежар? Я звільнився. Скоро передам папери, що залишились. Скажіть тільки кому, бо мені терміново треба замовити квиток до Києва, – абсолютно спокійно та впевнено промовив репортер.
В його очах навіть з’явились щасливі вогники, бо він вже відчув, що перегорнув сторінку й починає зовсім інше життя. Звісно воно йому поки невідоме, але ж там є Вона... А це найголовніше!
І як не намагався головний редактор розтлумачити своєму талановитому репортеру-міжнароднику, з десятирічним досвідом мандрування світом, що все владнається, забудеться, а статті будуть інші й нові... Віжан залишив офіс з дорогоцінним ноутбуком та кількома флешками в руці. Він склав невеличку валізу, замкнув двері своєї квартири на вулиці Прованс і здійнявся в повітря над Парижем. Так, тут корінний парижанин залишав частину свого серця, але мчав до життя з тією, без котрої його не уявляв.
Рішення Жана, переїхати до неї в Київ, Лілі сприйняла як здійснення фантастичної мрії. Вони орендували невеличкий будиночок на околиці столиці та почали створювати родину.
А на Різдво уже вдвох вони полетіли до Парижа. Тепер Віжан знайомив кохану зі своїм рідним містом, так само неймовірно щедро та захопливо, як кілька місяців тому це робила в Києві Лілі. І своїм коханням до Батьківщини скорила його паризьке серце.
Вони побували в дуже цікавому для Лілі - Луврі та звісно в рідному для Віжана кабаре-театрі Мулен Руж. Багато гуляли на Монмартрі та Єлисейських полях. А після прогулянки Марсовим полем, дочекавшись святкових вечірніх феєрверків, під Ейфелевою вежею, Жан схилився на одне коліно й подарував Лілі обручку... Зі сльозами на очах, вона сказала: «Так!» Тепер вони були офіційно заручені, залишалося лише узгодити вінчання та спробувати рідше згадувати про біду, яку пережили.
Старий професор Кошель, на диво, помолодшав. Він забув про свої болячки і весь час розповідав студентам про неповторність людського буття й ціну щастя. А після роботи вдягав спортивний костюм і бігав парком, щоб бути в формі.
Про свого вірного товариша, з яким познайомився на Українському сході, Віжан не забув. Він регулярно телефонував до Харкова та цікавився: чим ще може допомогти? І саме Жан зв’язався зі своїми колегами-журналістами в Ізраїлі та прохав, щоб допомогли якомога швидше влаштувати Сивого до шпиталю, де йому відновлять кисть. На жаль, спотворену нелюдами медики ампутували.
Віжан розкидав мережею інформацію й кошти на лікування пана Івана летіли звідусіль. Як від побратимів з Правого сектора, так і від сотень небайдужих українців. З деяких часів Жан не вважав себе героєм, адже на власні очі бачив справжніх Героїв. Тих, що захищають свій мирний квітучий світ та віддають одне-єдине життя, без пафосу і хвастощів, за інших.
Неважко здогадатись, що через дев’ять місяців прекрасна Лілі народила Жану сина. У нього були чарівні оченята батька та ніжна посмішка мами. Дід Святослав дурів від щастя й часто гуляв зеленими скверами столиці зі своїм першим онуком.
Роботу Жан легко знайшов собі у місцевому виданні, що мало зв'язки між двох дружніх країн. А його чарівна Лілі тепер була зайнята турботами щасливої родини, про яку мріяла все своє життя.
Ось така вона історія про серце Парижа, що звісно любить свій край, але навіки оселилось у серці прекрасної українки. Залишається сподіватись, що життя переможе і всі ми будемо просто щасливими!
Кінець
