Спочатку:
На сторінку книги
А в Києві бідолашна Лілія просто втрачала розум. З того часу, як вони з Жаном розмовляли останній раз, пройшло кілька днів. Вона так кохала його, що могла б телефонувати першою, навіть після сварки. Але вони ще не сварилися взагалі! Навпаки в тій неймовірно солодкій розмові коханий обіцяв «миттю виконати одне завдання» та примчати, щоб обійняти її...
Тому без будь-якої гордості, в перервах між лекціями та в безсонні ночі – Кошель невтомно набирала номер Жана. Ні, контакт був робочий та чомусь не відповідав їй. Може Жан забув мобілку в редакції та взяв якийсь інший гаджет? Але ж за цей час, навіть маючи багато роботи, він уже точно зв’язався б... Значить, з її безстрашним репортером, у тому відрядженні, сталося щось жахливе!
Завжди гарна та підкреслено спокійна викладачка наразі виглядала наче тінь. Дівчата-студентки тихенько хіхікали й підозрювали, що їх незламна мадам може бути вагітною? Але Лілію не цікавили плітки дітей. Вона була на грані шоку й просто звернулася до одного відомого хлопця-хакера, що вмів творити дива в мережі. Той миттю визначив місцеперебування апарату Віжана й Лілія Станіславівна безсило опустилася на перший ліпший стілець...
«Господи! Чого він туди поперся? Навіщо йому репортаж про наш Схід?» - билися у закоханої жінки в голові путані думки й вона вже опинилася в кабінеті-бібліотеці батька.
– Тату! – кинулася на шию професору Ліля та заридала гірше, ніж тоді, коли втекла від свого п’яниці-артиста. – Жан у біді! Він на Донбасі... На вражій території! Таточку, я помираю...
– Доню, з чого ти так вирішила? Звідки ці думки? – лагідно пестив спинку дитини старий чоловік та розумів, що вона скоріше за все права.
– Це не мої думки, а дані GPS-трекеру з його телефону. Зайченко визначив кілька хвилин тому. Тату, що мені робити? Я поїду за ним! – голосила донька.
– Так, зупинись! Без істерики, будь ласка. Я навчав тебе думати й ти це робити вмієш, Лілю. Зараз я спробую... Сядь, посидь. Попий он води...
Старенький Кошель теж завжди виглядав, як казкар з картинки. Та наразі, від нового горя дочки, тяжко зітхнув і швиденько потупцяв у своє крісло. Там йому краще думалось. Дідусь взяв потертий записник, пролистав сторінки й тепер почав набирати номер у телефоні. Стара гвардія! Все найцінніше у них на папері...
– Вітаю, генерале! Як живеш? У лікарні? Знову тиск? Розумію. Ну, така наша стареча доля. Ти тримайся, бо без нас цей світ зовсім хиткий буде. Тобто ти мені на сьогодні не помічник? Вибач, звичайно, – відверто вимовив професор.
Але скоро його старечі очі загорілися надією. Виходить, що знайомий, навіть на лікарняному ліжку, мав сумління та силу допомагати друзям. Тепер професор щось помічав у тому старенькому записнику й навіть підморгнув дочці. Швиденько завершив розмову та відповів Лілії:
– Нічого, доню! Коли старий Гапонов щось пообіцяє – діло буде. Він лікується в госпіталі, треба буде якось зайти. Але ж, слава Богу, зараз є купа телефонів і генерал обіцяв допомогу. Знайдуть твого репортера, з-під землі. Прости... Я не подумав.
Слова професора виявилися пророчими. Так, слава Богу поки не під землею, але наразі французький «гість» донецьких бойовиків сидів у підвалі тієї школи, прикований наручниками до труби.
Подібну гостинність ці халамидники виказали Жану після того, як він поліз у бійку з озброєними дебілами, коли вони вели кудись Сивого. Хоча все по черзі.
Того дня, коли Жан «познайомився» з новими учасниками свого репортажу, отримав консультацію зло-лікаря та прийняв аспірин – його «великодушно» поселили в чужий дім. Журналіст вже зрозумів, що поруч з озброєними хапугами тут залишилось мало населення. В будинках жили лише ті, кого влаштовувала «нова влада» або люди, що зовсім не могли дозволити собі швидке переміщення, тобто старенькі й слабі.
Його привели в багатоповерхівку та дали ключі від квартири, в котрій колись жили нормальні працьовиті люди. Тут навіть залишились фото на столі, адже цих «борців за святоє дєло» цікавили коштовності та дорогі речі, а чиїсь долі їм були зовсім байдужі.
Звісно Жан соромився займати чуже помешкання, але ж десь він повинен був подумати, зателефонувати, записати інформацію та відпочити перед тим, як почати суперечку з усім цим бедламом. І його голові аспірин мало допоміг, тому репортер сухо подякував та приліг на чужій канапі.
Відразу хотів зателефонувати Лілі, але не зміг. Десь поблизу явно працювала «глушилка». З таким він раніше уже стикався. Дивно, але як тільки він ліг – миттю відключився й прокинувся від гучного стуку в двері. Звичайно в його нинішніх «друзів» були ключі, але вони виказували свою особливу ввічливість.
Скоро Жан опинився на обіцяному «банкеті», та краще б він на нього не ходив! Там були присутні якісь дивні люди, що нагадували тих, котрих журналіст вже бачив вдома на записах. Всі вони намагалися виглядати розкутими, але насправді боялися вимовити зайве слово та несли таку нісенітницю, від якої у Віжана ще більше розходилась контужена голова.
Чопорні жіночки розповідали на диктофон, як добре їм живеться при новій владі та, як гнобила їх попередня. А ще додавали описи «звірячих» дій колишніх представників правопорядку та весь час допитливо поглядали в бік «полковника». Він сидів в центрі столу й намагався наливати Жану смердючої гидоти, яку всі вони з радістю пили. Такого спиртного пійла репортер ще в житті не зустрічав! Віжан навідріз відмовився від напою, через погане самопочуття. Але щоб мати сили для подальших дій – він поїв трохи курятини, що брали всі з однієї миски.
Скоро журналіст стримано подякував за гостинність та зібрався піти, мотивуючи тим, що буде працювати над новим матеріалом для репортажу. З цим «полковник» радісно погодився й відпустив. Та коли Жан, у супроводі свого наглядача Свиридова, вийшов на вулицю - в сутінках побачив: як двоє бойовиків ведуть полоненого.
За кілька годин перебування у цьому жахітті Віжан уже бачив подібні сцени. Але в нього поки був добрий зір і репортер зрозумів, що нинішній бранець - його водій і товариш Сивий. Жан страшенно зрадів, що розмальована хвойда йому збрехала та миттю кинувся через дорогу. Він покликав Івана й той повернувся до журналіста страшенно побитим лицем... Репортер неприродно для себе матюкнувся та інстинктивно вчепився в здоровило з автоматом. Далі він знову отримав по своїй хворій голові та опинився прикований наручниками до труби, поруч з Сивим, у підвалі.
Вони обійнялись, як змогли, й Жан побачив погано перемотану кисть правої руки Івана.
– Що там? – миттю поцікавився журналіст, а Сивий скривився трохи та спробував посміхнутись:
– Пальці обрізали, наволоч. Сказали, щоб більше стріляти не міг... Та власне, якби ти мене не побачив, вони й кінчили б наразі. Навіщо я їм? Уже розважились, пора й здихатися. А тут ти вліз, небораче, – відповів ледве живий, але нескорений чоловік.
