Спочатку:
На сторінку книги
За годину, що бранці провели разом, Віжан почув від Івана набагато більше цікавого, ніж назбирав у своїй голові за весь цей час. Гіршим було те, що Сивий починав горіти та вже кілька разів втрачав свідомість. Жан не мав медичної освіти, але розумів, звідки йде проблема. Так, його товариш був дуже побитий, але високу температуру здоровому дядьку спричиняли не синці на обличчі, а скоріше за все – замотані брудною ганчіркою обрубки пальців. У чоловіка явно починалася гангрена і врятувати його могло лише термінове хірургічне втручання. Та де його тут взяти? Хіба що отой вимащений кров’ю «лікар» поріже їх на шматки. Ото й буде медичне втручання...
Руки Жана страшенно затекли, але вони були скріплені залізякою за головою. Тому Віжан вкотре обережно помацав Сивого коліном, щоб той не йшов у відключку й тут почув поодинокі постріли нагорі. Потім ще і ще.
– Пане Іване, що діється? Може нас хтось прийшов визволяти? – майже по-дитячому видав бажане за дійсність Віжан.
– На жаль, НІ. Це ті ханиги, як наберуться, тоді влаштовують стрілянину між собою. Кажуть, що грають в «гусарську рулетку» та уявляють себе російськими офіцерами. Щоб їм... – Сивий злісно матюкнувся й більше прийшов до тями. Спрацював адреналін.
– Дійсно жаль, – зітхнув Віжан. – А я тільки вперше одружитися зібрався. Все життя їздив кудись, діставав інформацію та намагався писати правду й навіть не здогадувався, що Вона чекає на мене. Лише минулого місяця побачив у Києві розумну царівну, зовсім не з мого світу. Але кохання зрівняло наші шанси й після цього відрядження я мріяв зробити коханій жінці пропозицію. А зараз вже не впевнений, що встигну одружитися саме в цьому житті.
На дверях підвалу заскреготав засув. Хтось почав спускатися східцями й чоловіки приготувалися до найгіршого. У тьмяному світлі брудної лампочки побачили дивного, трохи згорбленого чоловіка. Він був одягнений інакше й нагадував бездомного. В руках незнайомий ніс дві залізні миски, а в них по кусочку хліба та якась каша.
– Ось... Я вам поїсти приніс, – вимовив він так, наче дійсно був трохи не при собі й картавив. Зарослий, з недоглянутою бородою, з брудним довгим волоссям та в старій шапці-вушанці на голові.
– Дякуємо, та нам не до їжі. А Ви хто? – миттю жваво зреагував Жан.
– Я? Дурник з Озерянівки. Є тут поруч таке село. Підмітаю, підгрібаю за цими панами, – кульгав дивак, але схилився над руками Жана й розстібнув наручники, а потім подивився на Івана та вже нормальним голосом сказав: – Поганенько виглядає Сивий. Нічого, якось дотягне. Швидше, поки ті дурні стріляються за школою. Миттю збирайтесь, я вас виведу через пустир...
– Хто Ви? – повторював Жан і схвильовано ковтав повітря, а Сивий хоч і був слабкий, тихо посміхнувся та вже зрозумів:
– Це «сплячий»... Привіт, дорогий!
– Пане журналісте, навіщо воно Вам треба? Кажу ж: дурник з Озерянівки, чи Вам моє звання цікаве? Так його я не скажу, навіть під тортурами, – взяв на плече агент обвисле тіло Івана й обережно повів до сходів.
Зараз Жану здавалося, що він потрапив у якесь кіно! Але ж у нього нагорі в квартирі саквояж, а там записи, апаратура, знімки...
– Здається мсьє не розуміє. У Вас наразі вибратися звідси живими – один шанс із тисячі. Які записи? Який саквояж? Купите собі у Франції новий, – тихо та стримано пояснював розвідник.
Жан зрозумів і кинувся за чоловіками на вулицю. Там починався холодний осінній дощ. Через кілька метрів, у калюжі, валявся наглядач репортера – Свиридов. Кульгавий вже не кульгав, він швиденько підхопив автомат охоронця, що раніше поставив біля стіни та пішов якоюсь кривою доріжкою в бур’яни. Вони тут були високі, адже «новій владі» за банкетами та вбивствами людей, ніколи було займатися впорядкуванням міста.
Сивий зціпив зуби й стогнав.
– Пане Іване, тримайтеся! Де там наші іноземні ЗМІ? Йди сюди, допомагай вести! – гримнув на Жана сплячий агент. Тепер Віжан трохи прийшов до тями та вже підхопив водія з іншого боку. Так діло пішло швидше. А дощ посилювався й ноги починали застрягати в багнюці. Але життя дорожче чистих ніг, тому команда йшла в одній спайці доволі довго. Вони вже всі захекались, а пан Іван перестав перебирати ногами й чоловіки розуміли, що тягнуть непритомного та продовжували настирливо йти.
Десь через годину цього «марафону», на горизонті з’явився чагарник.
– Туди! – скомандував агент. За деревами він зірвав з себе куртку, кинув під дерево й обережно опустив туди Івана. Потім покрутив головою та почав руками, під іншим деревом, розгрібати траву. Скоро цей чарівник дістав якогось пакетика і вже натиснув номер на мобільному телефоні.
– Я 435-й. Фіксуйте координати. Сивий зовсім поганий, боюсь не довезете. Вже в дорозі? Плюс. Я на базу. До зв’язку! Дивись за ним, журналісте! Можеш попрокладати бідоласі до голови мокрого листя, бо він весь горить... Тепер тобі буде про що писати?
– Так! Все напишу... Дякуємо за порятунок. А кого нам чекати? Чи тих, хто прийде? – дурів від подій Віжан. Це раніше здавалося, що він спец в екстремальних ситуаціях, але на таке навіть не сподівався.
– Спокійно! Вони вас першими побачать. Ну, все! Радий був анонімному знайомству з французькими ЗМІ, – міцно потис руку Віжану недавній «блаженний».
– А як же Ви? – не витримав репортер, що завжди та все хотів знати.
– Я? Та хіба мало на Сході дурних? Був горбатий, а десь з’явиться німий... – посміхнувся агент. – Удачі! Приглядай за ним.
І зник за деревами так, наче його взагалі не було. Жан опустився перед скаліченим товаришем на коліна й почав прикладати, як порадили, мокре листя до його голови. Той застогнав і прийшов до тями:
– А-а? Це Ви, пане Жан... А де?
– Пішов когось іншого рятувати! Боже, я навіть не здогадувався: які страхіття у вас тут кояться. А ще: які неймовірно героїчні люди зустрінуться на моєму шляху серед цих непримітних долин, – бурчав Віжан, а поранений ще знайшов сили для жарту:
– Гей, Жане! Марити це мій привілей, але здається й ти вже трохи мариш. Та все буде добре, пане репортере. Напишете Ви свій репортаж. Можливо десь і про мене згадаєте...
– Обов'язково! – хотів багато чого сказати Жан, але здригнувся, бо його за плече взяла чиясь рука. Журналіст чекав, що знову отримає по голові, але ні. Він обернувся й побачив тьох здорових хлопців зі зброєю. Вони вклали Сивого на брезентовий тент і накрили курткою рятівника-агента та мовчки жваво пішли поміж дерев. А третій допоміг Жану підвестись і тихо сказав російською:
– В темпі, будь ласка. Часу обмаль. Ви мене розумієте?
– Так, розумію. Але ж Ви...
– Пане Віжане, мова значення не має. Головне те, що у людини в серці та в голові. Просто я французьку, вибачайте, не вчив. А Вам, я чув, пора вивчати українську? – пожартував розвідник.
З цього Жан зрозумів, що за ними прибули доволі непрості хлопці. Та заради безпеки й здорового глузду не став сперечатися з неймовірно мужніми людьми, що витягнули його з чергового пекла.
Далі всі вони забрались у звичайний військовий УАЗик та якийсь час прямували полями, посеред дощу, що періщив на повну силу. В авто Сивому щось вкололи й він тихо заснув та перестав стогнати, але ще тремтів...
Коли вибрались на асфальтову дорогу - Віжану зразу стало краще. Що візьмеш з вихованців евроцивілізації? А ще через пів годинки опинились у якомусь населеному пункті, де стояли поодинокі бронетранспортери.
Сивого відразу забрали до медпункту, а Віжан не встиг зреагувати, бо йому тепер точно здалося, що марить. З-за спини він відчув улюблені парфуми Лілі... Жан обернувся й дійсно побачив перед собою ЇЇ. Журналіст був весь мокрий і в багнюці, але жінка кинулася йому на груди й приліпилася так, наче він облитий медом.
Так, його Лілі, міцно й без будь-якого сорому обіймала цього ненормального, що замість бути поруч з нею й шаліти від щастя, весь час намагається влізти до смертельної біди!
– Більше ніколи в житті не випущу тебе зі своїх рук... – прошепотіла вона, а сльози зливалися з осіннім дощем та жінці до всього було байдуже. Адже її Віжан живий, у її обіймах і тільки це має значення. – Жане, як ти міг? Чому не попередив? Я ж уже всі церкви обходила й татових дідів на вуха поставила... Будеш тепер, у себе в Парижі, писати про Ваші жаб’ячі ферми. Тільки так і не інакше. Звісно якщо хочеш бути моїм!
