Спочатку:
На сторінку книги
За тиждень до всього — до @no_face_13, до зниклих історій, до фото з тінями — вони ще бачилися.
Аня сиділа на підвіконні в кав’ярні. Вона завжди вибирала цей столик — третій зліва, біля вікна. Грала ледь чутна музика, пахло корицею, і вона малювала.
Не двері. Цього разу — очі.
Настя підійшла непомітно, і Аня трохи здригнулася.
— Я тебе налякала? — запитала вона.
— Ні. Просто… — Аня підняла погляд. — У мене таке відчуття, що хтось дивиться. Постійно. Наче зсередини малюнка.
Настя присіла навпроти. Дивилася на ескіз.
— Це твої очі?
— Можливо. А можливо — його. Але він не має обличчя.
— Хто?
— Той, хто повертає. Хто збирає. Знаєш… — Аня замовкла, подивилась у вікно. — Мені здається, я зробила щось неправильно. Колись. І тепер це повертається.
Настя нахилилась ближче. В її голосі звучало щось м’яке:
— Ти можеш мені сказати. Ми завжди все казали.
— Я не впевнена, що цього разу треба. Бо якщо скажу — воно стане реальним.
Аня поклала малюнок до зошита. А потім — витягла з кишені маленьку записку. Склала навпіл, а потім ще раз. І вклала у книгу, що лежала на столі.
«Якщо щось станеться — відкрий цю книгу.»
— Тільки не зараз, — прошепотіла Аня. — Лише коли зникну.
І вона посміхнулася. Тихо. Сумно. Наче знала щось, чого ще ніхто з них не розумів.
Настя стояла під дощем. Лавка біля кав’ярні була порожня. Третій столик біля вікна — теж.
— Її телефон мовчить уже два дні, — сказала Крістіна, зтиснувши куртку на грудях.
— Вона просто… випарувалася, — додала Даша. — Як Аня могла так зникнути?
Настя мовчки шукала очима. Книги. Малюнки. Хоч якусь зачіпку.
І тоді побачила її — книгу з червоною обкладинкою, ту, яку Аня залишала в кав’ярні, мов свій щоденник. Стара, з пожовклими сторінками.
— Вона… вона казала, щоб я відкрила її, якщо щось трапиться, — промовила Настя і взяла книгу тремтячими руками.
На першій сторінці був листок, складений навпіл. Записка.
Аня. Її почерк.
«Це гра. Але не наша.
Якщо ти читаєш це — значить, хтось вже всередині.
Той, хто не має імені, але пам’ятає кожен наш страх.»
Нижче — QR-код. Настя навела камеру. Посилання відкрило сайт, який не мав назви. Лише темний фон. І одне речення:
«Ти пройшла перший рівень. Гра триває.»
— Що за… — Даша закусила губу. — Це вона зробила? Це жарт?
— Ні, — Настя опустила очі. — Вона боялася. Це не жарт. І вона знала, що так буде.
Крістіна глянула на обкладинку книги.
— Дивись…
Під світлом телефону проступив напис, якого не було видно раніше:
«Він спостерігає через слова. Не залишай думки відкритими.»
І раптом…
Телефони всіх трьох одночасно заблимали.
Нове повідомлення від @no_face_13:
«Цікаво, як далеко ви готові зайти, щоб її повернути?»
