Спочатку:
На сторінку книги
Нова влада Брока опустилася на селище важким, чадним угаром. Ті, хто спершу спокусився його палкими промовами про «сильне військо» та «порядок без старих обмежень», дуже швидко зрозуміли справжню ціну Права Меча.
Першим ділом новий вождь скасував усі норми розподілу припасів, введені Маевою. Казарми Брока та його наємників тепер постачалися за першим розрядом: найкраще м'ясо, борошно першого помолу, відбірний мед та горілка йшли воїнам. Звичайним хліборобам і ремісникам залишали лише крихти.
Прагнучи довести свою міць сусіднім племенам, Брок оголосив серію «попереджувальних походів». Він змусив усе працездатне юнацтво покинути будівництво та поля, одягти напівіржаві обладунки й іти за ним через Сірі Скелі.
Це були безглузді, криваві сутички за випалені пагорби та дикі лісові смуги. Щотижня до селища поверталися вози з пораненими або тілами загиблих хлопців. А ті, хто повертався живим, замість здобичі несли лише втому, страх і розчарування.
— Навіщо ми воюємо з горянами? — тихо шепотілися жінки на світанку біля криниці. — Вони ніколи не нападали на нас першими... Маева завжди знаходила з ними спільну мову.
— Мовчи, бо Олекса почує, — відказувала інша, озираючись на озброєних патрульних. — Учора за такі слова батька Петра кинули до холодного льоху на три дні без води.
Через те, що поля залишилися незасіяними, а врожай збирати було нікому, до Нового Дому підкралася найстрашніша біда — голодомор.
Осінь закінчувалася, а в спільних коморах замість золотого зерна гуляв густий пил. Брок віддав наказ відбирати останнє в родин. Його воїни ходили від хати до хати, вигрібаючи з засіків насіннєвий фонд, призначений для наступної весни. У селищі згасли димарі — люди економили кожну тріску й кожен окраєць сухого хліба. Дитячий сміх на вулицях повністю вщух, поступившись місцем тихому плачу від голодного болю.
Том працював у своїй майстерні від світанку до темряви. Брок не відправив його в похід лише тому, що хтось мусив лагодити вози, гострити зброю та чинити ворота. Але юний майстер бачив усе.
Кожного вечора до його майстерні крадькома приходила Вероніка. Вона віддавала свій власний, і без того мізерний пайок голодуючим дітям сусідок. Її щічки зблідли, під очима залягли темні тіні, але в очах спалахував той самий непохитний вогонь, що й у Тома.
— Сьогодні загін Брока відібрав останню корову в удови Ганни, — тихо мовила Вероніка, сідаючи на стружки біля верстата. — Чим вона годуватиме трьох малюків узимку, Томе? Вони ж не доживуть до весни...
Том міцно стиснув у руці долото. Його серце розривалося від болю й безсилої люті.
— Брок нищить нас швидше, ніж будь-яка затяжна зима, — прошепотів Том, підходячи до віконниці й крізь щілину споглядаючи на розкішні бенкети, що щовечора влаштовувалися в казармі тирана. Звідти лунали п’яні вигуки, регіт і брязкіт кубків. — Він думає, що залякав усіх. Що голодні й знесилені люди не зможуть чинити опір.
— Але ж ми не здаємося? — Вероніка підвела на нього погляд, повний надії.
— Ніколи, — відповів Том і підійшов до глухої задньої стіни майстерні.Він зсунув убік важкий дубовий щит, за яким ховався потайний лаз, щовів під підлогу, а далі — у стару, занедбану шахту під селищем. — Світильник готовий. Сьогодні вночі ми йдемо в ліс. Час дізнатися, чи жива Маева... і розробити наш власний план.
