Спочатку:
На сторінку книги
Густий осінній туман спустився з Сірих Скель, огортаючи селище важким, вогким саваном. У Новому Домі панувала тиша, порушувана лише поскрипуванням сосон під поривами холодного вітру. Більшість мешканців спали міцним сном після важкого дня праці, не здогадуючись, що ця ніч розділить їхнє життя на «до» і «після».
Коли місяць сховався за чорними хмарами, від казарм безшумно відокремилися тіні. Брок і два десятки його найкращих, до зубів озброєних воїнів рухалися вулицями наче привиди. Їхні чоботи були обмотані ганчір'ям, а мечі й сокири завчасно змащені жиром, щоб жоден випадковий брязкіт сталі не сполохав поснулий люд.
Гірч і Олекса швидко зняли кількох вартових, які залишилися вірними Маеві. Без жодного крику вартові були зв’язані й кинуті в глибокий погреб. Заколотники оточили світлицю Маеви щільним кільцем.
Брок особисто вибив масивні дубові двері одним потужним ударом плеча. Засов тріснув із сухим тріском. Воїни вдиралися всередину зі смолоскипами й оголеними мечами.
Маева не спала. Вона сиділа біля згасаючого каміна, загорнута в шерстяну хустку, і читала той самий Звід Законів. Вона навіть не здригнулася, коли Брок ступив на поріг, лишаючи за собою брудні сліди.
— Ти запізнився, Броку, — тихо, але дивовижно спокійно мовила вождь, не піднімаючи очей від сувою. — Я чекала на тебе ще до півночі.
— Твоє самовпевнене панування скінчилося, Маево, — хрипко промовив Брок, приставляючи вістря свого важкого меча до її грудей. — Звід Законів відсьогодні — лише сухе паливо для мого каміна. Віднині тут владарюю я.
— Ти не владарюєш, Броку. Ти лише наставив зброю на беззахисну жінку, — Маева підвела на нього суворий, проникливий погляд. — Землю не втримати залякуванням. Народ не піде за зрадником.
— Народ піде за тим, хто має силу! — рявкнув Брок і кинув погляд на Гірча. — В'яжіть її. Але не вбивайте тут. Якщо її кров проллється в селищі, ці дурні можуть підняти бунт раніше, ніж я зміцню владу. Вона помре в лісі — від холоду, диких звірів або голоду.
Тим часом у своєму невеличкому зрубі неподалік від майдану Том раптово прокинувся від дивного відчуття небезпеки. Як досвідчений слідопит, він мав чутливий сон. Збоку лунав тривожний гавкіт собак, а крізь щілини у віконницях пробивалося червонувате відблискування смолоскипів.
Том миттєво підхопився, накинув куртку й схопив свій плотницький топор. Вискочивши на ґанок, він побачив, як повз майдан у напрямку Північних Воріт вестимуть зв'язану Маеву. Довкола неї щільним кільцем ішли воїни Брока з оголеними мечами.
— Маево! — закричав Том і зробив крок уперед, але з тіні сусідньої хати на нього виринув Олекса із двома нападниками.
— Стій де стоїш, тесло! — вишкірився Олекса, приставляючи до горла Тома гострий кинджал. — Одне поворушення — і твою Вероніку ми витягнемо з хати наступною. Затям: у селищі новий господар.
Том стиснув руків'я сокири так, що забіліли суглоби. Він бачив, як із сусідніх вікон сполякано визирають люди, як жінки тиснуть до себе дітей, а чоловіки бояться ступити крок на вулицю проти озброєної банди. Напасти зараз самотужки означало вірну смерть для нього та небезпеку для Вероніки.
Маева на мить зупинилася біля воріт. Вона обернулася, знайшла очима Тома в натовпі й ледь помітно хипнула головою. У цьому погляді не було страху — лише мовчазний наказ: «Живи. Бережи народ. Чекай».
Зранку селище прокинулося під зловісний гуркіт барабанів. Брок зібрав усіх мешканців на майдані, де ще вчора звучали слова про рівність і справедливість. Він стояв на високому камені, а його воїни зі зброєю наготові оточили натовп.
— Відсьогодні Маева більше не ваша вождь! — гучно оголосив Брок, і його голос лунав над переляканим натовпом. — Вона виявилася слабкою й утекла в ліс, кинувши вас! Відтепер я — єдиний господар і захисник цієї землі. Усі закони Маеви скасовано. Хто скориться — матиме захист. Хто насмілиться перечити — піде слідом за нею!
Поруч із Томом стояла Вероніка. Вона міцно тримала його за руку, а її карі очі були повні сліз і гніву. Вона бачила, як Брок ногою скинув із каменю сувій із Законами та затоптав його в бруд.
— Що нам робити, Томе? — пошепки запитала вона, коли Брок закінчив свою промову й люди почали мовчки, із опущеними головами розходитися по хатах. — Ми ж не залишимо її там на загибель? У лісі лютують морози й зграї вовків...
Том подивився на верхівки сосон за зачиненими воротами, де в тумані зникали сліди вигнаної вождя. У його серці палала лють, але розум залишався холодним і розважливим, як у справжнього майстра.
— Ми врятуємо її, Вероніко, — тихо, але непохитно відповів Том, стискаючи долоню нареченої. — Брок думає, що завоював цей дім мечем. Але він забув, що цей дім будували ми. Ми знаємо кожен стежку, кожну шахту й кожен кущ у цих лісах. Нічна війна тільки починається.
