Спочатку:
На сторінку книги
Антон не подзвонив ані завтра, ані післязавтра. Я чекала дзвінка, але й боялася його найбільше за все. Я хотіла почути його голос, але не могла сказати йому «приходь». Навіть бачити його було нестерпно боляче. Так, на відстані, мій біль трохи вщухав, а надія на Юрчика давала тимчасовий перепочинок.
Більшу частину дня я проводила в думках про те, як Юрчик охмурить цю дурну курку, затягне в ліжко і зробить так, щоб мій колишній це побачив. І тоді, мені здавалося, все вирішиться само собою. Він зрозуміє, нарешті, що Люся негідна його вибору.
А через два тижні я зрозуміла, що це був просто тайм-аут мого краху. Юрчик подзвонив і винувато повідомив, що нічого не виходить.
– Вона непробивна! – збуджено розповідав він. – Я приїхав на «Мерсі», задіяв усі свої прийоми, випробував усі тактики. Все марно! Я сам у шоці – нічого не спрацьовує. Або вона повна дурепа, або справді так його любить, що я тут безсилий. Пробач, подруго…
– Гаразд, дякую, що спробував, – подякувала я, відчуваючи, як безодня знову затягує мене у свої надра.
– Слухай, вибач, звісно, це не моя справа, – ніяково почав Юрчик. – Але ти ж розумна жінка, навіщо тобі все це? Хіба чоловіків у світі мало? Ти ж без проблем знайдеш собі в сто разів кращого. Бачив я цього твого «принца»… І що ти в ньому знайшла?
– Юро, ти не розумієш… Це сильніше за мене, – зізналася я.
– Кохання, чи що? – скептично поцікавився Юрчик.
– Так, кохання. Невже ти ніколи не кохав?
– Кохав колись дівчинку в десятому класі. Але тоді я ще був наївним пацаном. А потім життя ввело нові правила. Я зрозумів, що кохання починається якраз там, де сходяться ноги. І дурень той, хто цього не розуміє. І я став розумним. Ні, навіть не так, не розумним. Я просто викинув цю дурню з голови, що й тобі раджу.
– Юро, навіщо ти так?
Його прагматизм різав мене без ножа. Десь віддалено я розуміла, що в його словах є частка істини, але не хотіла слухати. Так, я знала, що кохання – це гормони. І саме гормони керують чоловічими й жіночими особинами, змушуючи їх закохуватися, спаровуватися й розмножуватися. Саме в цьому й полягає великий задум природи. Адже якби не гормони, ніхто б не закохувався, не спаровувався, а людина як вид давно б вимерла. Але ж як солодко – кохати! Я навіть готова не спаровуватися, мені просто був потрібен цей чоловік, просто щоб був поруч, просто щоб ми йшли краєм прибою, тримаючись за руки, до безкінечності… І саме він, а не хтось інший. Тому що кохати я могла лише його. Що я можу вдіяти, якщо до інших чоловіків у мене нічого не виникає?
– Вибач, просто хотів тебе напоумити. Мені ж, правда, тебе дуже шкода, Лерко, – жалісливо промовив Юрчик. – Я не хочу, щоб це кохання звело тебе з розуму. Ну от подивись реально на все з боку, розклади все по полицям.
– Та що тут розкладати, Юро? – зітхнула я. – Розкладачка не працює, розумієш?
– Я тобі допоможу, – жваво відгукнувся Юрчик. – Ну от що в цьому Антоні такого, чого немає в інших чоловіках?
– Та він взагалі інший! Мені з ним добре…
– В сексі чи що?
– Не тільки.
– Кажи, в чому ще?
– Ти хочеш знецінити його в моїх очах?
– Ні, хочу щоб ти тверезо на нього подивилася і тоді зрозумієш, що нічим він не відрізняється від інших. А в сексі та ще краще знайдеш.
– Справа не в сексі, а в почуттях та відчуттях. Коли він поруч, у мене всередині все мліє, літати хочеться. Сенс життя з’являється. Він такий креативний, у нього незвичний погляд на світ, розумієш?
– Ні, не розумію! Це як?
– Ну от ми дивимось на одні й ті самі речі, а він бачить те, чого не бачу я. Під іншим кутом, якщо можна так сказати.
– Ну ти теж багато чого не бачиш, що я бачу саме зараз і хочу тобі довести.
– Це не про розум, Юро! От наприклад, ми сидімо на березі моря, дивимось на захід сонця. Я бачу лише сонце і кольори, а він у цьому заході такі картини розгледіти може, що мені й в голову не прийде ніколи.
– Це типу Сальвадор Далі, чи що?
– Ну якщо тобі так краще зрозуміло, то можна й так порівняти.
– Та він збоченець, Лерко! Як й той Далі! Теж мені, знайшла за що чіплятися!
– Але ж це цікаво! Життя з ним цікаве!
– М-дя… – протягнув Юрчик. – Мені теж цікаво жити, без усього цього сюрреалізму. Чим я гірше? Тобі зі мною не цікаво?
– Юро, ти не гірше, з тобою теж цікаво, але… Не ображайся, просто він такий єдиний, якого я за все своє життя зустрічала. Навіть з усіх тих тусовок, де ми крутилися, а там, повір, що не людина – то оригінал. Талант на таланті.
– А без таланту ніяк? Не прожити?
– Та можна жити, але нудно. У Антона, наприклад, постійно якісь ідеї, натхнення, він постійно щось вигадує. У нас звичайна вечеря з ним перетворюється на подію. А коли я його вірши читаю, ніби у інший світ потрапляю. Це неймовірні відчуття! Душа розгортається…
– Ну так, так… Без розгорнутої душі ніяк не прожити, – глузливо мовив Юрчик.
– У мене таке відчуття, що він ніби моя друга половинка, якої мені не вистачає. Без нього я не бачу всієї краси світу. А коли ми разом – я ніби цілісна, розумієш.
– Блін, ну що за маячня про ці половинки, Лерко! – вигукнув друг.
– Не зрозуміти тобі, – розгубилася я. – От поки сам не відчуєш на своїй шкірі, не поясню я тобі ніяк.
– Добре, це не зрозумію, – погодився він. – А от для практичного життя він тобі нащо? Гроші заробляє? Ні. Хіба верхолаз – це робота?
– Та нормально він заробляє, – заперечила я. – Він творча людина… Він вільний…
– Вільний, тільки їсти треба постійно. А заробляє час від часу.
– Він сміливий! Нічого не боїться. Він пік Леніна підкорив! Там майже 7000! От ти б підкорив?
– Та що я дурний? – розреготався Юрчик. – Мені і тут добре на рівні моря, щоб чорт знає куди дертися!
– Це виклик! – захищала я Антона. – І від цього життя цікаве.
– Добре, про гроші проїхали. Для тебе це не аргумент, я в курсі. Йдемо далі – він дбає про тебе? Ні. Кохає тебе? Ні.
– Кохає! – обірвала я Юрчика. – Коли ми кохалися, він постійно казав.
– Ой ти, дурненька! Усі чоловіки таке кажуть під час сексу. Зніми цю локшину з вух! А справжнє кохання вчинками доводять. Він хоч раз довів?
– Ну бувало…
– Так, особливо, коли залишав тебе у самий непідходящий час і ліз на черговий пік, – нагадав друг і ніби розрізав по живому. – Коли він той пік підкоряв, ти тут вся в сльозах валялася.
– Не треба, Юро…
– А от і треба! Розплющуй вже очі!
– Юро, годі, – благала я. – Я більше не можу. Що б ти не казав, я все одне не припиню його любити…
– Гаразд, – змилувався друг і зітхнув. – От би мене так хтось любив… Ні за що…
– Ти правий, ні за що – а тому що він просто є!
– Дурненька ти, моя подруго, – ласкаво мовив Юрчик. – Ну я не знаю, чим ще тобі допомогти.
Тепло, щира участь, що промайнула в його голосі, мене вкрай розчулили. Сльози раптом навернулися на очі, і я зрозуміла, що більше не можу розмовляти.
– Та нічим, Юро, – підсумувала я. – Ти вже зробив все, що міг. Я тобі безмежно вдячна!
Зім’ято попрощавшись, я поклала слухавку.
