Спочатку:
На сторінку книги
– Гей, ти виходиш? Кінцева. Приїхали, – почула я голос водія і підвела голову.
Маршрутка стояла на зупинці біля метро. Електронний годинник на панелі приладів біля водія показував п’ять хвилин на першу ночі. Я не одразу зрозуміла, що відбувається. Потім подивилася на водія – і раптом усе згадала.
Спершу повернувся біль, що роздирав душу. Але дивно: він уже не був таким нестерпним, ніби якось притупився. Усе тіло було важке, я спробувала підвестися, але ноги не слухалися, руки тремтіли, як у хронічного алкоголіка.
– Кінцева. Приїхали, – знову повторив водій.
Я подивилася на нього й згадала все, що сталося перед тим, як я провалилася в дрімоту. Але дивно – тепер він уже не здавався мені божевільним. Найзвичайнісінький чоловік.
«Мабуть, після всіх переживань у мене почалися галюцинації», – подумала я й побачила, що чоловік усміхнувся і кивнув головою. Невже знову читає мої думки? Якась чортівня!
– Ще встигнеш на останнє метро. Воно вирушає за п’ять хвилин, – сказав водій, поглянувши на годинник.
– Дякую, – озвалася я і почала вибиратися із салону.
Саме вибиратися, бо тіло мене погано слухалося. Здавалося, я зараз впаду від безсилля. Але людина – дивовижна істота: навіть коли здається, що сил немає, вони все одно знаходяться. Вмикається якийсь автопілот чи що, і ноги йдуть самі собою, а внутрішній навігатор веде тебе потрібним маршрутом.
– Подзвони мені, якщо буде зовсім погано. Я вмію втішати стражденних, – раптом сказав водій, простягаючи мені аркуш паперу. На якому в тьмяному світлі лампочки я розгледіла цифри номеру телефону та ім’я «Демон». Шкіра знову вкрилася сиротами, але я мимоволі простягнула руку і на автоматі узяла аркуш.
– Запам’ятай, дівчинко: не ти перша й не ти остання, хто не хоче жити без НЬОГО, – повчально промовив Демон, знову блиснувши чорними очима. – Тож, якщо що, дзвони.
– Не подзвоню! – заперечила я. – Якщо ти сподіваєшся зі мною переспати, то даремно. Я цього не хочу.
– Мені є з ким спати, – розреготався Демон. – Просто хочу тебе підтримати. Я насправді розумію твій стан. У всіх бувають важкі часи. Але навіть коли здається, що життя закінчилося, воно все одно не закінчується. Далі буде ще цікавіше. Просто треба перемкнути канал, як у телевізорі. Усе життя – це телевізор. То один фільм дивимося, то інший – із собою в головній ролі. І навіть коли людина помирає, кіно не закінчується! Воно продовжує крутитися в її свідомості, що не помирає. Це безсмертний телевізор! Уявляєш, як круто! І ось що найкумедніше: останній канал, який дивилися перед смертю, перемкнути практично неможливо. Знаєш, що самогубці дивляться своє кіно вічно?
Я багато чого знала, але аж ніяк не очікувала почути подібні слова від водія маршрутки.
– Мені зараз не до ваших моралей, – похмуро пробурмотіла я.
– Знаю, тому й кажу: дзвони, якщо буде зовсім погано. Але я бачу, що тобі вже краще. Усе буде добре, дівчинко! – ніби знущаючись, промовив водій.
Від сьогоднішнього вечора я ненавиділа це слово – «дівчинко». І навіть чути його більше не хотіла ні від кого, тим паче на свою адресу. «Дівчинко» – так зазвичай називав мене Антон. А цей водій спеціально дражнить мене, ніби знає…
– Добраніч! – гаркнула я й, гучно грюкнувши дверима, вийшла із салону.
– А це вже зайве, – почула наостанок через вікно. – Двері ні в чому не винні.
Справді, що це я? Мені стало ніяково, і я швиденько пірнула у метро, не озираючись. Треба було встигнути на останній потяг.
Як доїхала додому – не пам’ятаю. Проблиск у свідомості з’явився, коли я дістала ключ, відімкнула замок, увійшла до квартири, зачинила двері, скинула вузькі черевики на високих підборах і просто в одязі впала на ліжко. Очі заплющилися самі собою.
У запаленому мозку миготіли картинки сьогоднішнього вечора – наша остання прощальна розмова з Антоном, його останнє «дівчинко» і цей нестерпний фоновий біль. Потім маршрутка, Демон, вічний телевізор… Але я вже нічого не відчувала. У мене не було сил відчувати.
