Раді Вас бачити!

А водій тим часом тримав кермо і дивився назад – на мене.

«Він точно божевільний!» – подумала я.

Та й взагалі, щось тут було не так. З чого він узяв, що я хочу стрибнути з мосту? Невже читає думки?

– Так, читаю! – знову зареготав водій. – Це ж так просто. Подивися на себе – в тебе на обличчі написано: «НЕ ХОЧУ ЖИТИ!»

– Не хочу, – підтвердила я. – Але це не ваша справа.

– Помиляєшся! Якраз моя – раз вже ти сюди сіла, то ти в моїх руках.

Я помітила, як у тьмяному світлі лампочки яскраво блиснули його очі.

«Якась чортівня!» – майнула думка.

– Точно! – підтвердив він. – Іноді мене так називають.

У мене шкірою побігли сироти. Нещодавнє бажання померти якимось незбагненним чином в одну мить перетворилося на незрозумілий страх за своє життя, яке зараз було в руках божевільного. І треба ж було мені сісти саме в цю маршрутку! До того ж навіть не мій маршрут, я просто застрибнула в перший-ліпший мікроавтобус, що під’їхав до зупинки, аби більше не бачити очей Антона… І не чути це безнадійне: «Усе буде добре, дівчинко…»

А далі я нічого не бачила й не чула – сльози застеляли очі. Може це взагалі не маршрутка?..

– Невже ти справді хочеш померти через нього? – запитав водій.

Я навіть не здивувалася. Він же сказав, що читає думки – ну й нехай.

– Я не зможу без нього жити, – пробурмотіла я й відвернулася до вікна.

– Можеш не відвертатися, я й так бачу твої сльози, – зауважив водій. – І все знаю.

– А мені байдуже! – вигукнула я, відчуваючи, як накочується хвиля істерики, і я не можу з нею впоратися.

– Запам’ятай, дівчинко, жоден чоловік у світі не вартий того, щоб через нього помирати. Навіть подумки, – сказав чоловік за кермом.

– Не смій називати мене «дівчинка»! – знову гаркнула я. – У тебе немає на це права!

– У мене є права на все, навіть на твоє життя. До того ж п’ять хвилин тому ти сама дала мені це право.

Я була змушена визнати, що він має рацію. Та й по суті, чому я так реагую? Адже справді ж хочу померти. Або хотіла?.. Щось невловимо змінилося. Нічого не змінилося в моєму житті, душа не стала боліти менше, але в голові щось перемкнулося.

На мене накотило таке спустошення, що найбільше у світі мені захотілося зараз просто лягти й заснути. Просто вже не було сил ані на які переживання. Я опустила обважнілу голову на спинку переднього крісла й заплющила очі.

«Ну й нехай. Мені байдуже. Будь що буде», – промайнула остання думка перед тим, як я поринула в порожнечу...