Раді Вас бачити!

Довгий шторм закінчився. Вітер затих. Хвилі більше не здіймалися над горизонтом бурхливими гірськими хребтами, воліючи змити місто в пучину. Неочікуваний буревій прийшов із півдня два дні тому. Ранкове чисте небо швидко потемніло. Крижаний вітер пригнав важкі свинцеві хмари, які пролилися стіною дощу.

Іноді було незрозуміло, де закінчується море та починається небо. Горизонт злився в одну суцільну стіну води, яку розрізали яскраві спалахи блискавок. Довгих два дні море без упину підіймало пінні хвилі, раз за разом атакуючи порт. Воно не вперше таке робило й не востаннє, але, як завжди, безуспішно. Пенефоріс — не те місто, яке може здатися без бою. Тим паче морській стихії.

Говорять, десь тут багато сторіч тому жила морська відьма на ім’я Мелізанда. Міста, звичайно, в ті часи ще не було — лише кілька піратських поселень на довгі милі узбережжя, аж до бухти, яку потім назвуть на честь Трьох смертників, імена яких засипав піском час. Так ось, у Мелізанду закохався стародавній бог північного вітру Бореус, але вона не прийняла його почуттів.

Відмова розлютила владного бога. Щоб помститися, він наслав шторм на місцину, де вона жила. Жінка розуміла, що йому не важливі люди навколо неї, і він не стане їм шкодити. Закоханому богу потрібна була лише вона. Мелізанда звернулася по захист до Посейдона. Він не зміг їй відмовити, адже вона була нащадком Прессіни, однієї з його численних дочок, і в її венах текла кров семи морів.

Бог морів погодився сховати жінку від люті вітру у своїх глибинах, обернувши її на водяну змію. Проте вона все ще залишалася людиною, і їй потрібно було виходити на землю раз на місяць під час повні. Бореус дізнався про це, але, як не лютував, нічого не зміг вдіяти. Відтоді, рік за роком, закоханий бог посилає шторми саме в цей час, щоб відшукати та полонити її.

Про такі примхи природи бувалі морські вовки кажуть, що в цей час русалки влаштовують собі свято й веселяться, співаючи та гойдаючись на гребенях хвиль, аби відволікти своєю красою Бореуса від пошуків Мелізанди. Дехто з моряків чув їхній дзвінкий, проникливий сміх у завиванні бурі. Пісні морських сирен можуть бути чарівними та привабливими або ж застерігати від небезпеки. Але є й такі, що стають смертельними для всіх, хто їх почує. Часто-густо трапляється саме так.

Це не дивина. Природні явища, які людина не може контролювати — морські шторми, буревії чи посухи — часто пов’язують із чимось надприродним. Останній, так званий дев’ятий вал, розбився об скелі, і на цьому стихія вирішила зупинитися. Після опівночі з-за хмар крадькома визирнув місяць. Хитрий срібноволосий пан вирішив перевірити: можна йому вже виходити, чи краще пересидіти лють вітру за хмарами, поки все заспокоїться.

Думати йому залишилося недовго. На протилежному боці небосхилу спалахнула ранкова багряна зоря. Мить аврори швидко пролетіла, даруючи шлях сходу сонця. Морські птахи заклекотіли в небесній блакиті, купаючись у перших променях рожевого світанку. Ранковий бриз пробудив не тільки їх: десятки рибалок готували свої шлюпи, кети та барки до виходу з гавані. Риба сама себе не зловить.

На горизонті з’явився силует корабля. Він винирнув із ранкової димки, показавши свій довгий афластон. Море повільно несло шхуну на своїх хвилях. Косі вітрила, розташовані паралельно довжині судна, були порвані вітром і звисали з щогли химерною бахромою. Судно повільно прямувало до тихої гавані, похитуючись на хвилях.

— Ти диви, Кайль! Хтось зміг пройти крізь шторм, — сказав сивий рибалка, потерши лоба.

Його зморшкувате обличчя було пожовклим і обвітреним. Справжній вік чоловіка було складно визначити. Від постійного впливу вітру, сонця та солі шкіра на обличчі виглядала, мов кора старого дуба, проте блискучі чорні очі наводили на думку, що до справжньої старості рибалці ще далеко.

— Дивина, та й годі. Навіть щогла вціліла після шторму, — погодився молодий хлопчина, завзято затягуючи рибальські сіті в старий шлюп.

— Богиня милостива, — мугикнув чолов’яга та осінив себе святим знаком Ув. — Пощастило, що море не розбило його об скелі.

— Фел, поглянь, як його перекосило. Мабуть, води наковтався. Може, спитаємо в них, чи потрібна допомога? — запитав хлопчина.

— Чого ж не спитати? Спитаємо, звісно. У будь-якому разі нам повз нього треба пропливати, — махнув рукою рибалка.

Старий шлюп відчалив від пристані та повільно попрямував до шхуни. Судно справді сильно кренилося на лівий борт, що дуже непокоїло бувалого рибалку. Та молода кров напарника казала інше:

— Поглянь на назву. Не дарма його назвали щасливчиком! — крикнув хлопчина, приставивши руку до лоба.

Чолов’яга вгледівся та примружив підсліпуваті очі. На борту шхуни великими літерами було написано «Viva fortunati».

— Хай живуть щасливчики, — прошепотів він. — Кайль, це корабель із флотилії Де Санті. Він та ще три таких вийшли з гавані напередодні шторму. Що він тут робить?

— Може, не встиг проскочити й вирішив повернутися в порт? — задумливо запропонував хлопчина.

— Не думаю, — похитав головою сивий рибалка. — Ти когось бачиш на судні?

Кайль глянув у бік шхуни: на марсі нікого не було, палуба також лишалася порожньою. По ній не бігали матроси, готуючись до заходу в порт, не було чути криків керманича чи боцмана. «Щасливчик» лише скрипів дошками, коли його підганяла чергова хвиля.

— Морський диявол! Фел, ти правий! — вигукнув він. — А де до біса всі ділися?

— Може, море забрало, — знизав плечима чолов’яга, примруживши очі. — Таке буває у цих водах.

— У трюмі міг залишитися хтось із команди живим. Спробуємо піднятися на борт та роздивитися? — схвильовано запитав хлопець.

Чолов’яга незадоволено буркнув собі під ніс, але здався. Допомогти постраждалим у морі — це святий неписаний закон. Закинувши мотузку, вони по черзі забралися на судно. Дощата палуба була вкрита морською травою, у якій заплуталися рапани та рибна дрібнота. Подекуди можна було побачити дохлу золотисту пагру чи чорного бичка. Але траплялася й риба більших розмірів.

— Глянь, що потрапило їм на борт! Такого велетня можна дорого продати, — реготнув хлопчина, вказуючи на здоровезну рибину завдовжки з кілька метрів.

— Це оселедцевий король, дурню. Ніхто його не купить, — гнівно відрізав Фел. — Зустріти його — це як чорну мітку отримати від мертвого капітана.

Кайль відкрив кришку люка й азартно вигукнув, не слухаючи буркотіння свого старшого товариша.

— Трюми набиті товарами!

— Гайда звідси! Тут сталося щось недобре, — вигукнув сивий рибалка, але хлопець цього вже не почув.

Він швидко зістрибнув униз і почав розглядати ящики. Вантаж був добре закріплений та, попри шторм, зберігся цілим. У трюмі стояла вода по пояс. Хлопець гучно плюхнувся в неї, наче велика жаба, й почав важко пересувати ноги. Повз нього пропливли кілька плетених кошиків, порожні пляшки, а між ними — дещо цікавіше: невелика лакована дерев’яна скринька.

Кайль схопив її, жадібно відкрив кришку і почав роздивлятися вміст. На дні ящика, обшитого червоним оксамитом, лежала золота брошка, прикрашена каменем, якому чиїсь майстерні руки надали форму гарцюючого коня. Він поклав її на долоню та роздивився під сонцем, що пробивалося в темний трюм крізь отвір у дощатій стелі. Промінь торкнувся коштовності — і вона заграв усіма барвами світу.

— Гей, Феле! Мерщій ходи сюди, ти такого ще не бачив! — захоплено вигукнув хлопчина.

— Кайлю, вилазь звідти негайно! — відгукнулися йому згори.

Вода поруч із хлопцем колихнулася, ніби в ній пропливала рибина. З її глибин піднялася велика бульбашка, але Кайль не звернув на це уваги. Він зачаровано розглядав блискучий коштовний камінь.

— Почекай, дай роздивитися. Хто ще, крім нас, знає, що з вантажу вціліло? – відмахнувся він від товариша.

— Не час набивати кишені, хлопче! Цей корабель просмердів смертю. Ти хіба не чуєш? — крикнув йому Фел.

І справді, Кайль спочатку не відчув мерзенного смороду, що стояв у трюмі. Він так захопився надією на велику здобич, що навіть не зрозумів: тут тхнуло, як у гниючих нутрощах кракена. Так огидно смердіти могло лише морське чудовисько, яке сотнями пожирало моряків.

— Кинь мотузку! — крикнув він, ніби оговтавшись від мороку.

Обличчя Фела зникло з отвору трюму, залишивши хлопця на самоті з самоцвітом. Та вони були не самі у темних водах. Щось слизьке на мить торкнулося ноги Кайля. Від несподіваного дотику хлопець аж підстрибнув, здійнявши міріади бризок. Сморід став сильнішим, аж очі запекло. Рибалка почав пробиратися ближче до піраміди з ящиків, але, стоячи по пояс у воді, швидко пересуватися йому не вдавалося. Темна хвиля посунула за ним, як мисливський пес відчувши здобич. По його стегну м’яко просковзнули чиїсь довгі кістляві пальці.

— А! — перелякано закричав хлопчина.

Він відчув себе здобиччю, до якої з глибини пильно придивляється хижак. Перелякавшись не на жарт, хлопець почав підійматися на один із ящиків, що височів над рівнем води. Перші дві спроби вилізти виявилися невдалими: його шкіряні чоботи зісковзували з мокрої деревини. Раз за разом він падав у воду, здіймаючи бризки солоної піни.

— Дідько! Де ж той Фел із клятою мотузкою? — панікував хлопець, міцно стискаючи барвисту коштовність у руках.

Через кілька хвилин тінь Фела затулила єдине джерело світла, і поруч у воду впав край мотузки.

— Тут унизу щось є! — закричав Кайль.

— Може, риба якась або небіжчик, чого кричиш? — пролунав голос старого рибалки. — Хапайся давай!

Хлопчина швидко схопив мотузку, обмотав нею зап’ястя лівої руки, а правою міцно вхопився за неї. Фел закріпив інший кінець на кнехті корабля й повільно потягнув хлопця вгору. Кайль виявився важчим, ніж думав сивий рибалка.

— Ти там що, кишені набив золотом Де Санті? — криво посміхнувшись, крикнув він.

— Зачепився за щось чоботом, — відповіли йому з трюму.

— Скидай їх до бісової матері, хлопче! На той світ не забереш!

— Ага, скидай! Вони купу грошей коштують. Зараз спробую звільнити ногу.

Вільною від мотузки рукою молодий рибалка почав копирсатися в каламутній воді, намагаючись зрозуміти, що його тримає. З чорної глибини повільно винирнула кістлява рука й, схопивши його, потягнула вниз. Кайль забився, мов великий морський окунь, що потрапив у сіті.

— Тримайся міцніше! — напружився старигань. — Зараз тебе витягну!

З усіх сил рибалка тягнув на себе мотузку, але не міг подужати. Голова хлопця то виринала над водою, то знову занурювалась. Якби він не закріпив ліву руку мотузкою, то вже давно пішов би на дно. Фел уперся обома ногами в край люка й зі всієї сили ще раз потягнув, але мотузка все одно не піддавалася. Навпаки, щось сильніше за людину тягнуло її в інший бік. Хлопець кричав, захлинаючись солоною водою, не в змозі відбитися від невидимого нападника.

Мотузка різко натягнулася, як струна скрипки, та мало не змусила Фела впасти вниз. Рибалка ледь утримав рівновагу, щоб не послідувати за другом на дно. Перед його очима промайнув отвір, що вів у трюм. Кайль зник у хвилях темної води. Лише його рука, обмотана мотузкою, залишалася на поверхні.

— Кайль! — перелякано крикнув Фел і впав спиною на палубу.

Мотузку більше нічого не тримало. Чоловік став швидко витягувати її, безнадійно сподіваючись, що друг усе ще за неї тримається. У повітрі різко запахло свіжою кров’ю, і на груди рибалки впало щось важке. Фел несамовито закричав: до мотузки була прив’язана відірвана кінцівка Кайля. З неї цівками стікала кров, кістка стирчала зламаною, а край плоті був рваний. Руку до плеча ніби відгризла велика рибина, та в цих водах хижаки не водяться. Переляканий Фел відкинув її від себе. Із стиснутого кулака мерця випало щось блискуче: золота брошка з барвистим гарцюючим конем застрибала по закривавленій палубі й загубилася серед морської трави.