Раді Вас бачити!

Мої любі читачі, це друга частина книги "Пастка для двох", тому якщо вам цікаво, як Паша з Елею познайомилися і що було до того моменту, як до Паші прийшов його брат, якого всі вважали загиблим. Запрошую, до прочитання попередніх двох книг циклу.

Я біжу так, ніби за мною женеться зграя голодних вовків. Серце скажено б'ється об ребра, подих перехоплює. Вискакую за ворота й завмираю.

На вулиці стоїть чоловік, схожий на того самого Ярослава, якого я пам'ятаю, але на 10 років старший. Він дивиться на мене пильно, ніби намагається впізнати.

Я дію імпульсивно, підходжу й міцно обіймаю його, наче хочу впевнитися, що це не привид.

— Яре! — виривається у мене з грудей захриплим від емоцій і бігу голосом. — Чому ти раніше не прийшов?! Чому не сказав, що живий?

Він трохи відсторонюється, і в його очах я читаю щиру, приголомшливу розгубленість.

— Еммм… Розумієш Павло… Я нічого не пам'ятаю з минулого. І тебе я згадав… Точніше випадково, побачив по телевізору і мене ніби прошило струмом...

— Щоооо? — перебив я його — Як нічого не пам'ятаєш? Це якийсь розіграш?

Серце різко падає в безодню, цього просто не може бути!

— Ні... Я серйозно... — Він важко видихає, збираючись із думками, певно не знає, як пояснити.

"Що я взагалі говорю, можливо, він справді нічого не пам'ятає?"

Лише зараз я помічаю, яка на ньому втома, а ми стоїмо посеред вулиці, наче чужі.

— Яре, ходімо в дім, там з усім розберемося. Ти мабуть голодний?— У мене до нього мільйон запитань, але, дивлячись на його розгублений вигляд, вирішую відкласти допити на потім.

— Дуже, — відповідає він без жодного сорому. — Так боявся десь зупинитися, що не їв ще з ранку…

— Тоді ходімо, Ніна Степанівна як відчувала, що будуть гості... Думаю, вона дуже зрадіє.

"Головне щоб не зомліла"

Він просто киває в знак згоди.

"Що сталося в тому "Щасливому"? Чи це було ще до "Щасливого"? Як він не пам'ятає мене, але приїхав до нашого будинку? Але як запитати і з чого починати?" — задаю собі запитання поки ми йдемо по доріжці що будинку.

— Паша… — він несміливо торкається моєї руки, коли ми підходимо до дверей. — А хто ми один одному?

Я зупиняюся прямо перед порогом і повертаюся до нього:

— Яре… Ти мій рідний брат. — Кажу чітко і зціплюю зуби, щоб голос не затремтів.

— Рідні брати? — він розширює очі від здивування — Але чому у нас різні прізвища?

— У нас одне прізвище, Яре — Грінченко.— пряснив я, а в самого все горить від нервів і не розуміння, що взагалі відбувається — А от мені цікаво, як оцій… Елені вдалося все так швидко провернути.— Мої пальці мимоволі стискаються в кулаки. — Вона ж мала розуміти, що ти рано чи пізно все згадаєш!

Його обличчя миттєво похмурішає.

— Вона робила все, щоб я ніколи й нічого не згадав, роками... Пічкала мене ось цим.

Він дістає з кишені зип-пакет, у середині дві коробочки з таблетками.

Докази, добре, що він їх прихопив, сподіваюся, там залишилися її пальчики...

"Фак, треба хоч щось пояснити, щоб він не злякався реакції Ніни Степанівни"

— Ніна Степанівна це наша хатня працівниця, але вона для нас як друга мама, тому не лякайся її реакції на твою появу. Точніше… на твоє воскресіння. Ми ж думали, що ти загинув…

Мені важко вимовляти ці слова вголос, особливо йому в очі.

— Павло… — тихо каже він. — Я розумію. Якщо стільки років немає звісток...

— Ми з цим обов’язково розберемося, але пізніше, а зараз ходімо, тобі треба поїсти.

Мені стає невимовно шкода брата. Серце стискається, горло перетискає спазм, але я намагаюся сховати свій розпач. Зараз йому важче, і йому потрібна моя підтримка.

На кухню я заходжу першим, Ярослав іде слідом. І тут відбувається те, до чого я ніби й був готовий, але від чого все одно все перевертається всередині.

Ніна Степанівна завмирає з тарілкою в руках. Вона кам'яніє, миттєво блідне, її губи починають тремтіти, вона кліпає кілька разів, намагаючись усвідомити, чи не марево перед очима.

— Ярику?.. Синку?.. — її голос звучить як ледь чутний видих.

Вона дивиться на нього, наче не вірить власним очам. Боже, я мабуть, сам так само витріщався на екран, коли вперше побачив його фото з Еленою. — Це справді ти? Я не можу… не можу в це повірити…

І тут у ній щось остаточно обривається. Вона випускає тарілку на стіл і з риданням кидається до Ярослава. Обвиває його руками, притискається до грудей, гарячково цілує у щоки, у плечі, ніби боїться, що він зараз розвіється як дим.

— Це не сон?.. Це точно не сон? — шепоче вона, захлинаючись сльозами.

І я бачу, як по блідих щоках мого брата, який мовчки обіймає цю жінку, теж котяться сльози. Від цієї картини в мене самого підкочується клубок до горла, щоб не розплакатися, я різко обертаюся до Влада.

Вираз його обличчя мене вражає, завжди впевнений, холоднокровний Влад зник. На його обличчі застигла дика суміш шоку, паніки й чогось такого, чого я не можу прочитати. Він що… наляканий?

Цікава реакція...

"Гаразд, з адекватних тут, схоже, лишився я один, доведеться брати кермо в свої руки."

Підходжу й кладу руку на тремтяче плече Ніни Степанівни.

— Ніно Степанівно, заспокойтеся. Ярослав тепер з нами. Пізніше він усе розповість, а зараз нагодуйте його, будь-ласка, бо він ледь на ногах стоїть... — намагаюся жартувати, бо Ярослав зовсім не схожий на того хто голодав.

Він виглядає так, ніби останні десять років тільки й робив, що тягав штангу. Але казати це вголос зараз — точно не буду.

Ніна Степанівна повертає до мене заплакане обличчя. Через пелену сліз вона навряд чи мене взагалі бачить.

— Павлику… — хлипає вона, хапаючись за мою руку — Пообіцяй мені... Пообіцяй, що він залишиться з нами, ти ж усе для цього зробиш? Правда? Я нагодую… я зараз... — Вона знову заходиться плачем, і ситуацію рятує сам Ярослав, він витирає щоку й намагається тепло посміхнутися.

— Я буду вам безмежно вдячний… Чесно, у мене вже шлунок до хребта прилип, а тут такі запахи на всю кухню…

— Ой, синочку! Зараз, зараз!

Ніна Степанівна, наче на автопілоті, моментально перемикається. Вона хапає Ярослава під руку, веде до столу, садить на стілець і миттєво виставляє перед ним тарілки та прибори. Її руки так несамовито тремтять. Сама сідає поруч, близько-близько, ледь не впритул, і одразу ж хапає його за жилисту долоню, стискаючи її своїми гарячими пальцями. Я її прекрасно розумію, вона ж виростила нас. Сльози все ще котяться по її зморщених щоках, заважаючи їй дихати.

— Яре, познайомся. Це Влад, мій дуже хороший друг.

Вони мовчки тиснуть один одному руки. Мені здається, чи долоня Влада трохи тремтить?

Ніна Степанівна трохи приходить до тями й, не випускаючи руки Ярика, другою рукою підсуває до нього ближче тарілку, наче боїться, що хтось забере її. Ковтаючи сльози, починає:

— Ярику… синку… Де ж ти був стільки років?Ми ж думали… Батьки навіть… порожню могилку поховали…

Кожне слово дається їй із неймовірним болем. Брат завмирає з виделкою біля рота, потім повільно кладе її, витирає губи й говорить тихо, роблячи великі паузи...

— Ніно Степанівно… Мені неймовірно прикро, це казати, але я справді нічого не пам’ятаю з минулого життя. Не пам’ятаю батьків... Не пам’ятаю, хто ви…— він на секунду замовкає, ковтаючи клубок. — Єдине, що здалося мені знайомим — це ваші обійми. Мене так ніхто не обіймав усі ці роки. Я дуже хочу все згадати, саме тому я тут.

В його очах знову бринять сльози, але він стримується з останніх сил.

— Сину, а хіба ж це можливо, стільки років жити й нічого не пам'ятати? — шепоче вона, тулячи долоні до щік.

— Мені… активно допомагали забувати.

— Як допомагали? Хто?

— Це дуже довга розмова, Ніно Степанівно. Можна… ми залишимо її на завтра? Чесно кажучи, я смертельно втомився. Цілий день у дорозі. Я просто хочу відпочити, а вранці все розповім, обіцяю.

— Так, синку, аякже… — вона киває, всміхаючись крізь сльози. — Головне, що ти повернувся. Більше не зникай, я цього не переживу. Серце не витримає.

— Тепер я нікуди не зникну. Головне — згадати, хто я є насправді.

Я вирішив не задавати ніяких запитань, бо бачу, що брат на межі виснаження.

— Ой, Ярику, а я ж сьогодні твій улюблений десерт зробила! — Ніна Степанівна раптом схоплюється і дістає з холодильника торт "Наполеон".

— А він… із вишнями? — трохи зніяковіло запитує Ярослав.

— Звичайно, з вишнями! Ви ж із Павликом завжди його обожнювали… Я сьогодні наче серцем відчула… — У неї знову підступають сльози.

— Цей торт… я його пам’ятаю, — каже брат із щирим подивом. — Пам'ятаю, що він має бути саме з вишнями. Це мабуть, хороший знак, правда?

— Найкращий! — підхоплюю я. — Яр, ти обов'язково все згадаєш, ми тобі допоможемо.

В моїй голові вже крутяться контакти кількох провідних неврологів і однієї дуже тлумачної психологині.

— Смак дитинства… — задумливо промовляє він, проковтнувши перший шматочок. — Дивно… Обійми, смаки, запахи — підсвідомість усе це тримає. Можливо, пам’ять уже починає повертатися? Я ж другий день не приймаю ті таблетки.

— До речі, про ліки, — я повертаюся до Влада. — Треба терміново перевірити, що це за гидота. Відбитки, склад, чи відповідає вміст коробці.

Ярик передає пакет Владові, той, усе ще помітно збентежений, обережно бере його в руки.

— Бачу, навички розвідника ти не втратив, — констатує Влад, розглядаючи упаковки.

— Організм сам усе пам’ятає, на рівні рефлексів, — тихо каже Яр і важко, з відчаєм видихає: — Але головного… імен, облич, подій — немає. Якщо ви не проти давайте справді поговоримо про це завтра.

Це звучить як благання, Ніна Степанівна одразу ж підхоплюється:

— Ходім, сину, я покажу тобі твою кімнату. Можливо, там якісь твої речі розворушать пам’ять. Ми там нічого не змінювали, Паша не дозволив…

Вона знову тихо плаче, виводячи Ярослава з кухні.