Раді Вас бачити!

Щойно двері за ними зачиняються, Влад одразу накидається на мене:

— Паша! Якого біса ти мені нічого не сказав?! — Влади так активізувався, що у мене від його криків, дзвонить у вухах — Не попередив! Я, бляха, ледь свідомість не втратив, коли його побачив! Як він тебе знайшов? Ви давно спілкуєтеся?!

— Тихіше ти! — шиплю я на нього. — Владе, це не я його знайшов, а він мене! І я сам досі не знаю, як саме. Я ж тобі сьогодні збирався все розповісти — те, що накопав за ці тижні. Думав, ми разом поїдемо в Київ розбиратися, що там коїться в тому триклятому домі.— при спогадах про будинок, стискаю кулаки, до правління — А тут такий поворот... Я сам шокований! Сподіваюся, завтра Яр усе прояснить. Зараз я розумію лише одне: Елена за допомогою цих препаратів, — я киваю на пакет у його руках, — просто стирала йому пам'ять. Тому ти маєш до ранку дізнатися, що це за речовина, який у неї ефект, і чи є на коробках відбитки Елени.

— До ранку?! — Влад витріщає на мене очі. — Грінч, ти з глузду з’їхав? Зараз десята вечора!— він глянув на годинник на зап'ясті. — Як я тобі це зроблю до ранку?!

— Попроси Віку! — кажу рішуче. — Вона заради тебе на все готова, навіть опівночі в лабораторію пробереться. До ранку нам потрібні зачіпки. Якщо Елена з Мироном зрозуміють, що Ярослав утік, вони просто змиються за кордон і залишаться безкарними.

Влад важко зітхає й тріпає себе за волосся.

— Добре, вмовив. Але май на увазі: ти тепер мені винен як земля колгоспу. Сам знаєш, як я "люблю" звертатися до Віки. Вона ж завжди просить про одне й те саме в обмін на послуги...

— Ну, одружуватися вона не просить, а вмовляти ти вмієш, як ніхто інший — підморгую я з усмішкою.

Влад дивиться на мене так, наче в нього зараз іскри з очей полетять, тому я швидко додаю:

— Все, завтра розкажеш, як усе пройшло. А зараз вибачай, мені треба терміново набрати Микиту й дізнатися, що там у цих змій коїться.

— Добре, тримай мене в курсі. Якщо щось гаряче — дзвони одразу. Бажано в найбільш невідповідний момент, — іронічно кидає він на прощання й виходить.

Я зачиняю за ним двері й біжу нагору в кабінет, перестрибуючи через дві сходинки. Вже влітаючи в кімнату, чую, як розривається мій мобільний. Чорт, я ж забув його на столі!

— Паша, якого х*я ти не береш трубку й не відповідаєш на повідомлення?! — кричить у слухавку Микита. — Тут такий дурдом почався! Елена з Мироном щойно повернулися з Вінниці, дико кричали й сварилися на подвір'ї. А потім вона зачинилася в будинку й погрожує спалити себе живцем, якщо Мирон до завтра не знайде Ярослава! Ти розумієш, що вони шукають твого брата?!

— Послухай, Микито, — перебиваю я його, важко дихаючи. — Ярослав у мене. Я не знаю, як він мене знайшов, він ще нічого доладно не розповів.

— Ніх** собі… — каже ошалілий Микита.

— Єдине, що він сказав — Елена роками тримала його на якихось препаратах. Він прихопив їх із собою, Влад уже повез їх на експертизу. — У трубці гробова тиша. — Запитань море, але все буде завтра. Головне — мій брат живий і він зі мною. А ви там пильнуйте в обидва ока. Стежте за будинком, за Мироном, за Еленою. І тримай мене в курсі.

— Зрозумів, — коротко кидає Микита й кладе трубку.

Я дивлюся на яскравий екран телефону, який ріже зір в темноті кабінету й помічаю повідомлення від Елі. Відкриваю чат і машинально тру потилицю, яка затерпла від напруги.

" Чому ти не сказав, що власник готелю "Затишок"—це твій батько? "

Проводжу долонею по волоссю й важко видихаю. Заплющую очі на секунду, наче це може зробити повідомлення менш реальним.

Якщо поглянути з одного боку, я сказав їй правду: я справді дуже добре знайомий із власником готелю. А з іншого... я ж міг одразу зізнатися, що це мій батько. Чорт. Що вона тепер подумала? Що я брехун? Що мені не можна довіряти, чи що я взагалі її використовую? У неї в голові часом народжуються такі химерні теорії, що я навіть не знаю, чого очікувати... А все ж було так добре.

Вирішую написати все як є, без прикрас:

"Власник готелю — мій батько. Я просто попросив його взяти тебе на практику, бо знав, як сильно ти цього хотіла і як це важливо для тебе... А не зізнався одразу, бо боявся, що ти відмовишся, вирішивши, ніби тепер щось мені винна. Сподіваюся, ти не ображаєшся на мене за це?"

Відправляю. Повідомлення доставлене, але не прочитане. Мабуть, Еля вже спить.

Поки я вагаюся, чи варто писати щось навздогін, до кабінету тихо заходить Ніна Степанівна. Очі червоні від сліз, руки помітно трусяться. Їй зараз дуже важко, її треба заспокоїти.

Я підходжу, обіймаю її за плечі й тихо кажу:

— Ходімо, Ніно Степанівно, на кухню, поговоримо.

Обережно беру її під руку й веду вниз. На кухні наливаю їй води, додаю туди заспокійливого. Вона п’є мовчки, сідаю навпроти неї.

— Павлику… — починає вона, і її голос знову зривається на хрип. — Скажи мені правду. Ти знав, що він живий?

Я важко зітхаю.

— Я здогадувався. Точніше, шукав інформацію, мені хлопці з безпеки допомагали. Буквально тиждень тому я дізнався, що Ярослав може бути живим... — Ніна Степанівна, округлює очі, але не перебиває. — Але я уявлення не мав, що з ним сталося і чому він не подавав звісток. Тепер усе сходиться: Елена тримала його силою, під ліками.

Я говорю з запинками, мені важко підбирати слова, бо я боюся зробити їй ще боляче.

— Я не хотів нікому нічого казати завчасно, бо не мав залізобетонних доказів. Хотів спершу сам у всьому розібратися.

Я коротко переповідаю їй усе, що розкопав за останні тижні, й обіцяю, що змушу цих покидьків заплатити за кожну хвилину наших страждань. Законним шляхом.

Вона слухає, не перебиваючи, а сльози беззвучно течуть по її щоках, від чого у мене в грудях стискається.

— Завтра Ярослав сам усе розповість, коли відпочине. Ніно Степанівно, будь–ласка, не плачте, бо я й сам зараз розревуся.

Коли я замовкаю, ковтаючи кромок, який підступив до горла, вона нарешті тихо каже:

— Павлику, синку, ну як же мені стримуватися... Я ж ледь не знепритомніла. За що ці люди так із нами чинять? Я ж до Ярикової могили щомісяця ходила, квіти носила, цукерки… — вона закриває обличчя руками. — А батьки? Батьки знають?

— Ні, — важко видихаю я, проводячи долонею по обличчю. — Я ж не знав, що Яр з'явиться на порозі саме сьогодні, тому нічого їм не говорив.

Вона дивиться на мене з болем, і я розумію, мої слова її не заспокоюють.

— А щодо того, навіщо вони це зробили... — я замовкаю, підбираючи слова. — Думаю, Елена просто звикла отримувати все, що забажає, будь-якою ціною. І Ярослав став її черговою іграшкою. А от чому її брат на це пішов — для мене досі загадка.

Я стискаю її долоню, намагаючись передати тепло й спокій.

— Давайте поки відкладемо це, Ніно Степанівно. Нам усім треба поспати. Завтра буде новий день.

— Серце розривається… Як він жив усі ці роки? Що переніс?.. — тихо бідкається вона.

Я ледь не ляпаю, що на тих фотографіях з інтернету він виглядав цілком щасливим, але вчасно прикушую язика. Я ж не знаю, яке пекло відбувалося за кадром і чим його накачували перед кожним знімком.

— Ходімо спати, Ніно Степанівно. Сьогодні був занадто божевільний день.

— Добре, Павлику. Мені вже ніби легше, мабуть, ліки подіяли. Тепер хоч заснути зможу, а то думала — серце розірветься від напруги. — Вона важко піднімається зі стільця і йде до своєї кімнати.

Я швидко складаю весь посуд у посудомийку, вмикаю її й нарешті йду до себе.

Скидаю одяг, стаю під прохолодний душ, намагаючись змити весь стрес цього дня, і нарешті лягаю в ліжко.

Востаннє перевіряю телефон. Жодних нових повідомлень, Еля швидше за все спить.

Сподіваюся, мені вдасться поспати хоча б кілька годин. Можливо, теж треба було заспокійливого випити?

День був абсолютно скажений, але, якщо розібратися, він неймовірно щасливий.

Нарешті я знаю, чому Яр мовчав. Мені більше не доведеться картати себе жахливими думками про те, що мій брат зрадник і грає заодно з Мироном проти нашої родини.

Перед очима крутяться думки: як сказати батькам?

Як реагуватиме Еля?

Чи не відштовхне вона мене через цю таємницю з готелем?

Зрештою, виснажений до краю, я заплющую очі й на диво швидко засинаю.