Раді Вас бачити!

Ми майже встигли дійти до будинку, коли небо раптом змінилося. Ще кілька хвилин тому крізь хмари пробивалося бліде осіннє сонце, а тепер над лісом зібралася важка темрява. Вітер підхоплював жовте листя й кидав його просто під ноги, дерева шуміли дедалі голосніше, а перші краплі дощу почали падати на землю. Спочатку рідкі, майже несміливі, а потім такі густі, що я ледве встигла добігти до ґанку.

— Оце я називаю вчасно, — сказав Марк, заходячи слідом і струшуючи воду з куртки.

Я озирнулася на дорогу. За кілька секунд вона вже блищала від дощу.

— Ми б не встигли до машини.

— Не встигли б, — погодився він. — І я дуже сумніваюся, що твоя машина захотіла б їхати цією дорогою.

— Моя машина має характер.

— Як і її власниця.

Я кинула на нього погляд.

— Це зараз був комплімент?

— Я ще вирішую.

Я хотіла відповісти, але сильний гуркіт грому змусив мене замовкнути. Дощ забарабанив по даху так голосно, ніби хтось навмисно сипав жмені камінців на стару черепицю. Марк подивився у вікно, а потім на мене.

— Нікуди сьогодні не їдь.

— Я й не збиралася.

— Добре.

— Ти думав, що я зараз сяду за кермо під час цієї зливи?

— Я вже зрозумів, що ти здатна робити дуже багато необдуманих речей.

— Наприклад?

Він усміхнувся.

— Приїхати сюди.

Я хотіла обуритися, але чомусь не змогла. Бо в його голосі не було насмішки. Лише щось тепле, майже ніжне.

Ми зайшли всередину. Я зачинила двері, і шум дощу одразу став трохи приглушеним. Будинок зустрів нас запахом старого дерева, книжок і чогось затишного, що я не могла пояснити. Мабуть, саме так пахло моє дитинство.

Марк зняв куртку й повісив її біля входу.

— У тебе є дрова?

— Здається.

— «Здається» — це не відповідь.

— Я тут не жила останні десять років, якщо ти забув.

— Я не забув.

Він пройшов до каміна, присів і почав складати поліна. Я кілька секунд просто дивилася на нього. Було дивно бачити його тут. У цьому будинку. Біля каміна, біля якого колись сиділа моя бабуся. Наче минуле вирішило одного дня просто повернутися й сісти поруч зі мною.

За кілька хвилин у каміні вже потріскував вогонь. Тепле світло ковзало по стінах, а за вікнами все ще лив дощ.

Я знайшла великий плед і влаштувалася в кріслі.

— Кава? — запитав Марк.

— Ти знову збираєшся мене підкупити?

— Працює?

Я посміхнулася.

— На жаль.

Він пішов на кухню, а я заплющила очі. Вогонь тихо потріскував. Дощ стукав у шибки. І вперше від моменту приїзду мені не хотілося втекти звідси.

Коли Марк повернувся, у його руках були дві чашки.

— Я пам'ятаю, як ти любила каву з великою кількістю молока.

Я підняла очі.

— Ти це пам'ятаєш?

— Дещо пам'ятаю.

— Я сама цього не пам'ятаю.

Він сів навпроти.

— Ти багато чого забула.

Я провела пальцями по теплій чашці.

— А ти?

— Я не забув.

Між нами зависла тиша.

Я подивилася на вогонь, намагаючись зрозуміти, чому ці прості слова так сильно мене зачепили.

— Розкажи мені, якою я була тоді.

Марк усміхнувся.

— Ти була нестерпною.

— Чудовий початок.

— Уперта. Постійно кудись бігла. Ніколи не слухала дорослих. Одного разу ти сховала мої черевики перед тим, як я мав іти додому.

Я засміялася.

— Я не могла цього зробити.

— Могла.

— І навіщо?

— Бо я не хотів іти, а ти вирішила, що якщо сховати моє взуття, я залишуся.

Я завмерла.

Десь глибоко всередині щось ворухнулося.

Картинка.

Маленький хлопчик біля дверей. Його темне волосся, розкидані листки на підлозі. Я сміюся й тримаю щось за спиною.

Потім інший спогад.

Озеро.

Дерев'яний місток.

Маленька я біжу вперед, а хлопчик позаду кричить:

«Зачекай мене!»

Я різко вдихнула.

— Марку…

— Що?

— Я дещо згадала.

Він поставив чашку на стіл.

— Що саме?

Я подивилася на нього.

— Ти справді завжди біг за мною.

Його усмішка стала тихішою.

— Я ж казав.

— А я завжди тікала?

— Завжди.

— Навіть від тебе?

— Особливо від мене.

Я засміялася, але цього разу сміх швидко змінився дивним хвилюванням.

Я дивилася на нього й раптом бачила не просто чоловіка, який випадково з'явився біля воріт мого будинку.

Я бачила того хлопчика.

Того самого, який колись біг за мною через осінній ліс.

Марк відкинувся на спинку дивана.

— Ти ще дещо забула.

— Що?

Він подивився на стару книжку, яка лежала на столі.

— Ти ніколи не розлучалася з нею.

Я взяла книжку в руки.

Між сторінками все ще лежала стара закладка.

Я перегорнула кілька сторінок і помітила знайомий почерк бабусі.

На полях було написано дату.

12 жовтня.

— Чому саме ця дата? — прошепотіла я.

Марк подивився на сторінку.

— Бо саме цього дня ти пообіцяла мені, що повернешся.

Я підняла голову.

— Я?

— Ти.

— І що я сказала?

Він кілька секунд мовчав.

А потім тихо промовив:

— Що якщо одного дня забудеш мене, я маю просто зачекати.

У грудях стало тісно.

Я не знала, що сказати.

За вікном шалено шумів дощ, у каміні потріскувало поліно, а між нами залишалося те дитяче обіцяння, яке ми обоє чомусь пронесли крізь роки.

— Ти чекав? — запитала я.

Марк подивився мені просто в очі.

— Я ж казав. Я не забув.

Я опустила погляд на книжку.

І раптом зрозуміла, що найбільше мене лякає не таємниця бабусі.

Мене лякає те, що поруч із Марком я починаю згадувати себе.

Ту дівчинку, яка вірила обіцянкам.

Ту, яка не боялася залишатися.

Ту, яка колись сказала йому:

«Коли виростемо, ти мене знайдеш?»

І він відповів:

«Знайду».

Я повільно підняла очі.

Марк усе ще дивився на мене.

І цього разу я вже точно знала: він свою обіцянку виконав.

Я не знала, скільки часу ми просиділи біля каміна. За вікном уже давно стемніло, хоча мені здавалося, що вечір настав лише кілька хвилин тому. Дощ не збирався вщухати. Він лив суцільною стіною, стікаючи по шибках тонкими струмками, і через це весь світ за вікном здавався далеким і майже нереальним. У будинку було тепло. Вогонь відбивався у склі, свічки на столі ледь помітно коливалися від протягу, а я сиділа, загорнувшись у плед, і час від часу ловила на собі погляд Марка.

Після його слів про обіцянку між нами щось змінилося.

Не різко. Не так, щоб можна було сказати: ось саме в цю секунду все стало інакше.

Просто тепер кожна тиша між нами здавалася особливою.

— Ти чому мовчиш? — нарешті запитала я.

Марк поворухнувся на дивані.

— Думаю.

— Про що?

— Про те, як дивно все вийшло.

Я усміхнулася.

— Це дуже точний опис останніх кількох днів.

Він тихо засміявся.

— Ти приїхала сюди, щоб продати будинок.

— Саме так.

— А тепер сидиш біля каміна, читаєш старі листи, згадуєш дитинство і ставиш мені питання, на які я не завжди хочу відповідати.

— Можеш не відповідати.

— Можу.

— Але все одно відповіси.

Він подивився на мене з легкою усмішкою.

— Ти й у дитинстві була такою.

— Якою?

— Впевненою, що все буде саме так, як ти вирішила.

— Може, я не змінилася.

— Може.

Я опустила погляд на чашку.

Чомусь саме це слово змусило мене посміхнутися.

Мені подобалося, що він пам'ятає мене такою. Не ідеальною. Не тією, якою я намагалася здаватися зараз. А справжньою — впертою, емоційною, трохи безрозсудною дівчинкою, яка бігала лісом і ховалася за деревами.

Я подивилася на вогонь.

— Я боюся цього будинку.

Марк перестав усміхатися.

— Чому?

Я довго не відповідала.

— Бо тут усе про неї.

Мені не потрібно було пояснювати, про кого я говорила.

— Кожна кімната. Кожна річ. Навіть запах. Я заходжу на кухню — і мені здається, що зараз почую її голос. Відкриваю шафу — там її чашки. Бачу старе крісло — і згадую, як вона сиділа там вечорами. А потім згадую, що її більше немає.

Голос зрадницьки затремтів.

Я швидко відвернулася.

Не хотіла плакати.

Особливо перед ним.

Але Марк нічого не сказав. Не почав мене втішати, не говорив банальних слів. Просто пересів ближче.

Його плече торкнулося мого.

— Ти можеш сумувати, — тихо сказав він. — Тобі не обов'язково весь час бути сильною.

Я ковтнула клубок у горлі.

— Я не знаю, як залишитися тут і не розсипатися.

— Тоді не залишайся сама.

Я повернула голову.

Він дивився на мене спокійно.

— Що?

— Я поруч.

Два простих слова.

Але вони чомусь подіяли сильніше, ніж будь-які довгі пояснення.

Я відчула, як напруга в плечах поступово зникає.

Марк потягнувся до пледа й накрив ним нас обох.

Тепер між нами залишилося зовсім мало відстані.

Я могла відчути тепло його плеча.

І раптом зрозуміла, що мені зовсім не хочеться відсуватися.

— А ти? — запитала я.

— Що я?

— Чого ти боїшся?

Він замовк.

Цього разу надовго.

Вогонь тихо потріскував, а дощ продовжував стукати у вікна.

— Що одного дня ти знову підеш, — нарешті сказав він.

Я завмерла.

— Але ж я тільки повернулася.

— Саме тому.

Я подивилася на нього.

— Ти справді боявся цього всі ці роки?

Марк ледь помітно усміхнувся.

— Я не знав, чи ти взагалі колись повернешся.

— Але чекав.

— Так.

Я не знала, що відповісти.

Тому просто поклала голову йому на плече.

Марк не поворухнувся. Лише обережно накрив мою руку своєю.

І в ту мить мені здалося, що весь світ звузився до маленької кімнати, теплого каміна, шуму дощу й його долоні на моїй руці.

Через кілька хвилин я помітила, що він щось дістав із кишені.

Невеликий дерев'яний брелок.

Старий, потертий, із маленькою тріщиною збоку.

Я одразу впізнала його.

— Ні…

Марк поклав його на долоню.

— Пам'ятаєш?

Я взяла брелок.

Пальці затремтіли.

— Я подарувала його тобі.

— Так.

— Це було… дуже давно.

— Майже все життя тому.

Я провела пальцем по подряпаній поверхні.

І раптом згадала.

Ми сиділи біля озера. Нам було років десять чи одинадцять. Я тримала цей брелок і серйозно пояснювала йому, що він має зберігати його, поки ми не виростемо.

— Ти справді його зберіг? — прошепотіла я.

— А хіба я мав його викинути?

Я похитала головою.

Очі защипало.

— Ти неймовірний.

— Я знаю.

Я засміялася крізь сльози.

— Самозакоханий.

— Ти теж це пам'ятаєш?

— На жаль.

Марк усміхнувся.

Я знову подивилася на брелок.

Стільки років.

Він міг загубити його. Викинути. Забути. Як забула багато чого я.

Але не зробив цього.

— Чому? — тихо запитала я.

— Що чому?

— Чому ти його зберіг?

Він подивився на мене.

Цього разу без жартів.

— Бо він нагадував мені про тебе.

Серце вдарилося сильніше.

Я підняла очі.

Він був зовсім близько.

Настільки, що я вже майже не чула дощу.

Його погляд опустився на мої губи, а потім знову піднявся до очей.

Я не відсунулася.

Він теж.

Між нами залишилося кілька сантиметрів.

Ще секунда — і…

Грім розірвав тишу.

Я здригнулася, а Марк раптом засміявся.

Я теж не втрималася.

— Це було дуже вчасно, — сказала я.

— Навіть погода вирішила нас зупинити.

— Можливо, вона просто має почуття гумору.

Марк похитав головою.

— Або твою впертість.

Я легенько штовхнула його плечем.

Він засміявся.

І мені стало легко.

Неймовірно легко.

Я не знала, що буде завтра. Не знала, що ще приховує бабусин будинок, навіщо вона залишила всі ці листи й чому так хотіла, щоб я повернулася.

Але вперше за довгий час я не хотіла знати все наперед.

Я просто хотіла залишитися в цій миті.

Пізніше я влаштувалася ближче до каміна. Втома нарешті взяла своє. Очі самі заплющувалися.

— Ти засинаєш, — тихо сказав Марк.

— Ні.

— Ага.

— Я просто… відпочиваю.

— Звичайно.

Я вже майже не чула його голосу.

Відчула лише, як він обережно поправив плед.

Перед тим як остаточно провалитися в сон, я ледь чутно запитала:

— Марку?

— Я тут.

— Ти залишишся?

На кілька секунд запала тиша.

А потім я почула його тиху відповідь:

— Цього разу — так.

Я усміхнулася, не відкриваючи очей.

За вікном продовжував падати дощ.

А в старому будинку, де ще недавно мені було страшно залишатися самій, цієї ночі вперше стало по-справжньому тепло.