Раді Вас бачити!

Наступного ранку я прокинулася від дощу.

Він тихо стукав по вікну, ніби хтось навмисно перебирала пальцями по склу. У кімнаті було прохолодно, а сіре осіннє світло ледь пробивалося крізь фіранки.

Я кілька секунд просто лежала й дивилася в стелю.

Потім згадала вчорашній вечір.

Три удари у двері.

Коробку від бабусі.

Маленький запис.

І Марка.

Особливо Марка.

Я сіла на ліжку й провела долонями по обличчю.

— Чудово, — пробурмотіла сама до себе. — Я приїхала сюди, щоб продати будинок, а натомість отримала таємниці, загадкові записки й хлопця з надто гарною пам’яттю.

Мені чомусь стало смішно.

А потім я згадала його слова:

«Ти мене не пам’ятаєш?»

Від цього сміх одразу зник.

Я справді його не пам’ятала.

Чи… пам’ятала?

Десь глибоко всередині вже кілька разів виникало дивне відчуття. Наче я стояла перед знайомими дверима, але ніяк не могла згадати, де бачила їх раніше.

Я встала, накинула светр і спустилася вниз.

Книга лежала на кухонному столі.

Та сама стара книга, яку я вчора взяла із собою до кав’ярні.

Я розгорнула її.

Між сторінками все ще лежав пожовклий клаптик паперу.

«Не бійся того, хто поверне тобі твоє минуле».

Я перечитала його ще раз.

— Дуже смішно, бабусю…

— З ким розмовляєш?

Я підскочила.

Марк стояв у дверях.

У руках він тримав дві чашки кави.

— Ти що тут робиш?!

— Добрий ранок тобі теж.

— Як ти взагалі зайшов?

— Двері були відчинені.

Я подивилася на двері.

Вони справді були прочинені.

— Я їх не залишала відкритими.

— Тоді твій будинок вирішив мене впустити.

— Не жартуй.

— А я й не жартую.

Він поставив одну чашку переді мною.

— Кава.

Я недовірливо подивилася на неї.

— Я не просила.

— Знаю.

— Тоді навіщо?

Марк знизав плечима.

— Ти в дитинстві теж ніколи не просила.

Я завмерла.

— Що?

Він сів навпроти.

— Коли твоя бабуся пила каву на кухні, ти завжди приходила й казала, що теж хочеш. Вона давала тобі молоко з медом, а ти ображалася, що це не справжня кава.

Я дивилася на нього, не кліпаючи.

— Звідки ти це знаєш?

— Бо був тут.

— Коли?

— Багато разів.

Я опустила очі на чашку.

Дивно.

Від нього пахло холодним повітрям, мокрим листям і кавою.

І чомусь цей запах здавався знайомим.

— Ти справді пам’ятаєш мою бабусю?

Марк кивнув.

— Дуже добре.

— Розкажи.

Він на мить замовк.

— Вона була особливою.

Я усміхнулася.

— Це я знаю.

— Ні. Ти не знаєш.

Його голос став серйознішим.

— Твоя бабуся завжди знала, коли людина бреше. Навіть якщо та людина сама вважала, що говорить правду.

— Звучить страшно.

— Було.

Я засміялася.

— Ти її боявся?

— Трохи.

— А я?

Марк усміхнувся.

— Ти — ні.

— Чому?

— Бо ти була її улюбленою маленькою проблемою.

— Проблемою?!

— Ти могла за десять хвилин перевернути весь двір догори дриґом.

— Я не могла.

— Могла.

— Доведи.

— Ти одного разу заховала мої черевики.

Я розсміялася.

— Навіщо?

— Бо я не хотів гратися з тобою.

— І що сталося?

— Ти сказала, що тепер я нікуди не піду.

— Я була хитрою.

— Дуже.

Я дивилася на нього й усміхалася.

А потім раптом усмішка зникла.

Перед очима промайнув уривок.

Маленький двір.

Старе дерево.

Хлопчик у темній куртці.

І я, зовсім маленька, стою навпроти нього, тримаючи щось у руках.

— Це твоє, — сказала я.

— Що?

— Закладка.

Я простягнула йому маленький шматочок тканини.

Він усміхнувся.

А потім картинка зникла.

Я різко вдихнула.

— Я бачила…

Марк нахилився ближче.

— Що?

— Тебе.

Він завмер.

— Де?

— Тут. У цьому будинку.

На його обличчі з’явилася така тиха усмішка, якої я ще не бачила.

— Нарешті.

— Що «нарешті»?

— Я думав, ти ніколи не згадаєш.

— Чому я забула?

Він не відповів.

Я відчула, як усередині наростає роздратування.

— Марку.

— Я не знаю всього.

— Але щось знаєш.

— Так.

— І бабуся тобі щось розповідала?

Він опустив погляд.

— Перед тим, як ти приїхала, вона попросила мене зробити одну річ.

— Яку?

— Повернути тобі книгу.

Я подивилася на стару обкладинку.

— Цю?

— Цю.

Я провела пальцями по потертих краях.

— Чому вона така важлива?

Марк мовчав кілька секунд.

— Бо це не просто книга.

— А що?

— Це місце, де вона залишала свої спогади.

Я відкрила книгу.

Марк нахилився до мене.

— Подивися на сторінку сорок сьому.

Я перегорнула.

Нічого.

Лише текст.

— Далі.

Я перегорнула ще одну.

На полях була маленька позначка олівцем.

Три рисочки.

Поруч — дата.

12 жовтня.

— Це бабусин почерк, — прошепотіла я.

— Так.

— Що вона хотіла сказати?

— Не знаю.

— Ти знову брешеш.

Марк подивився на мене.

— Я не брешу.

— Тоді скажи все.

— Я не можу.

— Чому?

— Бо деякі речі ти повинна згадати сама.

Мені захотілося сперечатися.

Сказати, що це безглуздо.

Що я ненавиджу загадки.

Що він не має права вирішувати, що мені можна знати.

Але слова застрягли в горлі.

Бо я раптом помітила його руки.

На зап’ясті була тонка світла смужка.

І знову — спогад.

Ми сидимо біля озера.

Мені років сім.

Він старший лише на кілька років.

Я плачу.

— Не йди.

— Я не йду.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Я кліпнула.

Спогад зник.

— Ти…

Марк дивився на мене дуже уважно.

— Що?

— Ти обіцяв мені.

— Що?

— Що не підеш.

Він завмер.

У його очах щось змінилося.

— Ти це згадала?

Я кивнула.

— Трохи.

Він відкинувся на спинку стільця й тихо видихнув.

— Я чекав цього багато років.

Моє серце пропустило удар.

— Ти чекав?

— Так.

— Чому?

Марк подивився просто на мене.

— Бо ти сказала, що повернешся.

Я не знала, що відповісти.

Дощ за вікном посилився.

Я знову подивилася на книгу.

Тепер вона вже не здавалася просто старою річчю.

У ній було моє дитинство.

Моя бабуся.

Марк.

І, можливо, відповіді на питання, які я ще навіть не встигла поставити.

— Покажеш мені озеро? — тихо запитала я.

Марк усміхнувся.

— Сьогодні?

— Сьогодні.

Він підвівся.

— Тоді одягайся тепліше.

— Чому?

— Бо ти завжди мерзла біля води.

Я подивилася на нього.

— Ти справді все пам’ятаєш?

Він зупинився біля дверей.

— Не все.

— А що саме?

Марк усміхнувся.

— Тільки те, що було важливим.

І в ту мить я вперше подумала, що, можливо, деякі люди повертаються в наше життя не випадково.

Можливо, вони просто приходять тоді, коли ми нарешті готові їх згадати. 

Ми вийшли з будинку ближче до обіду, коли дощ нарешті перестав. Земля залишилася мокрою, а між деревами висів той особливий осінній запах — волога кора, листя, холодне повітря і щось невловимо тепле, ніби ліс після дощу видихнув і нарешті дозволив нам увійти. Я застебнула куртку до самого підборіддя й пішла за Марком стежкою, яка починалася прямо за будинком. Він ішов трохи попереду, час від часу озираючись, чи я не відстала. І щоразу, коли наші погляди зустрічалися, він усміхався. Не тією своєю звичною самовпевненою усмішкою, якою любив мене дратувати, а якось інакше — тепло, майже непомітно. Від цього мені ставало ніяково, і я робила вигляд, що дуже зайнята розгляданням дерев.

— Ти точно знаєш дорогу? — запитала я, переступаючи через мокру гілку.

— Знаю.

— А якщо ми заблукаємо?

— Не заблукаємо.

— А якщо заблукаємо?

Марк озирнувся через плече.

— Тоді залишимося тут.

— Дуже заспокійливо.

— Мені подобається твій оптимізм.

— Це не оптимізм. Це здоровий страх.

— А я думав, ти смілива.

— Я смілива. Просто не настільки, щоб довіряти хлопцеві, який з’явився біля моїх дверей із загадковою коробкою.

— А ти все одно пішла зі мною.

Я замовкла.

Він мав рацію.

Я сама не розуміла, чому погодилася. Ще вчора мені здавалося, що Марк знає надто багато, приховує ще більше і взагалі є останньою людиною, якій варто довіряти. Але сьогодні, коли він ішов поруч, коли я чула його голос серед тихого шелесту дерев, ця недовіра чомусь почала танути. Мені було легко поруч із ним. Надто легко. І це лякало найбільше.

— Ти завжди так багато думаєш? — раптом запитав він.

— Що?

— Ти мовчиш уже хвилин п’ять.

— Може, я просто насолоджуюся тишею.

— Ні.

— Чому?

— Бо ти кусаєш губу, коли про щось переживаєш.

Я одразу перестала це робити.

Марк засміявся.

— Ти серйозно зараз?

— Що?

— Ти стежиш за мною?

— Не спеціально.

— А якось виходить.

Він нічого не відповів, тільки продовжив іти. А я раптом усвідомила, що він справді помічає мене. Не просто слухає, коли я щось говорю, а дивиться, запам’ятовує, помічає дрібниці. Мою звичку кусати губу. Те, як я ховаю руки в рукави, коли холодно. Те, що я нервую, коли мовчу. Це було дивно. І трохи приємно.

Стежка ставала дедалі красивішою. Сонце пробивалося крізь верхівки дерев, і кожен промінь запалював листя золотим світлом. Десь далеко кричав птах, а під ногами тихо хрустіли сухі гілочки. Марк ішов поруч, уже не попереду. Наші плечі час від часу торкалися одне одного, і кожного разу я відчувала маленький, майже непомітний струм по шкірі. Я переконувала себе, що це через холод.

Але коли він знову випадково торкнувся моєї руки, холод тут ні до чого не був.

— Тут слизько, — сказав він.

— Я бачу.

— Тоді дивись під ноги, а не на дерева.

Я хотіла заперечити, але саме в цей момент нога поїхала по мокрому листю.

— Ой!

Марк миттєво схопив мене за руку.

Я врізалася плечем у нього, і на кілька секунд ми обоє завмерли.

Він тримав мене за зап’ястя.

Я дивилася на його руку, потім підняла очі.

Він був зовсім близько.

Настільки, що я бачила маленьку темну цятку біля його брови, якої раніше не помічала. Бачила, як змінилося його обличчя — усмішка зникла, залишивши після себе тільки уважний погляд.

— Все добре? — тихо запитав він.

Я кивнула.

— Так.

Але голос прозвучав зовсім не так упевнено, як хотілося.

Марк не відпускав моєї руки.

І я теж не поспішала її забирати.

Між нами зависла тиша.

Не та незручна тиша, коли не знаєш, що сказати. Інша. Тиха, тепла, майже небезпечна.

Я першою відвела погляд.

— Можеш відпустити.

— Можу.

Але він зробив це не одразу.

Його пальці повільно ковзнули з мого зап’ястя, і я раптом відчула порожнечу там, де ще секунду тому було його тепло.

— Дякую, — сказала я.

— Будь ласка.

Ми знову рушили.

Тільки тепер між нами щось змінилося.

Я це відчувала.

І, здається, він теж.

Через кілька хвилин Марк зупинився біля великого дерева.

— Пам’ятаєш його?

Я подивилася вгору.

Стара береза була величезною. Її стовбур здавався знайомим.

Я торкнулася кори.

І раптом у голові промайнув спогад.

Маленька я стою біля цього дерева й тримаю книжку.

Поруч хлопчик.

Він щось говорить мені, але я не чую.

Потім ми обоє сміємося.

Я різко забрала руку.

— Я була тут.

— Так.

— З тобою?

— Так.

— Чому я нічого не пам’ятаю?

Марк знизав плечима.

— Можливо, деякі спогади просто ховаються доти, доки не приходить правильний момент.

Я подивилася на нього.

— А ти весь цей час пам’ятав?

— Майже все.

— Навіть мене?

Він усміхнувся.

— Особливо тебе.

У грудях стало тепло.

Я відвернулася, щоб він не побачив моєї реакції.

— Ти завжди так говориш?

— Як?

— Наче знаєш, що сказати.

— Ні.

— А зі мною?

— З тобою я часто взагалі не знаю, що сказати.

Я здивовано подивилася на нього.

Марк засміявся.

— Не дивись так. Я теж людина.

— Не схожий.

— Це комплімент?

— Ще не вирішила.

Він усміхнувся.

Ми пішли далі.

Попереду дерева трохи розступилися, і крізь них було видно сонячну галявину. Я зупинилася, вражена красою цього місця.

Марк став поруч.

— Гарно?

— Дуже.

— Ти колись казала те саме.

Я усміхнулася.

— І що ще я казала?

Він подивився на мене.

— Що хочеш залишитися тут назавжди.

Я тихо засміялася.

— Дитиною я була розумнішою.

— Можливо.

— А ти?

— Я залишився.

Я перестала усміхатися.

— Що?

— Ти поїхала. А я залишився.

Його голос був спокійним, але в ньому відчувалося щось таке, чого я не могла пояснити.

— Чекав?

Він не відповів.

Лише подивився на мене.

І цього погляду вистачило.

Я відчула, як серце забилося швидше.

Марк зробив крок ближче.

— Можливо.

Я ковтнула.

— Ти дивно на мене дивишся.

— А як?

— Наче давно мене знаєш.

— Я давно тебе знаю.

— Але я тебе майже не пам’ятаю.

— Нічого.

— Що «нічого»?

Він ледь усміхнувся.

— У тебе ще є час згадати.

Я не знала, чому від цих слів мені стало так тепло.

Можливо, тому що вперше за багато років поруч із кимось я не почувалася самотньою.

Ми рушили далі.

І цього разу я сама взяла його за руку.

Марк здивовано подивився на мене.

— Що?

Я знизала плечима.

— Щоб не впасти.

— Звичайно.

Він усміхнувся.

Але руку не відпустив.

Наші пальці переплелися природно, ніби ми вже робили це сотні разів.

Ми йшли мовчки.

І мені раптом стало страшно від однієї простої думки:

мені подобалося бути поруч із ним.

Не через бабусю.

Не через таємниці.

Не через дитинство.

Просто через нього.

Через його голос, його усмішку, його дурні жарти й те, як він дивився на мене, ніби бачив не тільки ту, якою я стала, а й ту маленьку дівчинку, якою я колись була.

Я стиснула його руку трохи сильніше.

Марк нічого не сказав.

Тільки теж стиснув мою.

І ми продовжили йти крізь золотий осінній ліс, уже обоє розуміючи те, про що поки не наважувалися сказати вголос.

Між нами щось починалося.

І, можливо, саме ця осінь мала стати тією сторінкою, яку ми обоє запам’ятаємо назавжди. 

Ми йшли ще довго.

Я вже перестала рахувати хвилини й майже не дивилася під ноги. Осінній ліс навколо нас змінювався з кожним кроком: дерева ставали вищими, стежка — вужчою, а шум дороги давно залишився десь далеко позаду. Марк ішов поруч і досі тримав мене за руку. Ми майже не розмовляли, але ця мовчанка більше не здавалася незручною. Навпаки. У ній було щось своє. Наче ми обоє боялися зруйнувати момент зайвими словами.

Раптом Марк зупинився.

— Прийшли.

Я підняла очі.

Перед нами між деревами блиснула вода.

Озеро.

Невелике, тихе, майже нерухоме. Поверхня віддзеркалювала сіре небо й золоті крони дерев. На березі лежало мокре листя, а біля самої води стирчав старий дерев’яний місток.

Я зробила крок уперед.

І завмерла.

Мені стало важко дихати.

— Я була тут…

Марк нічого не сказав.

Я повільно відпустила його руку й підійшла ближче до води.

Щось усередині мене боляче здригнулося.

Я вже бачила це місце.

Не зараз.

Дуже давно.

Перед очима раптом промайнуло сонце, зовсім не таке, як сьогодні. Теплий літній день. Зелене листя. Дитячий сміх.

Я стояла на цьому самому березі.

Маленька.

Мабуть, років сім.

У руках тримала ту саму книгу.

А поруч був хлопчик.

Темне волосся, розбитий лікоть і якась дивна серйозність в очах.

Марк.

Я різко прикрила рот долонею.

— Це ти…

Він стояв за кілька кроків від мене.

— Так.

Я повернулася до нього.

— Це справді був ти?

— Так.

У мене затремтіли пальці.

— Я згадую.

Марк мовчки дивився на мене.

— Я згадую тебе.

І тоді спогади накрили мене хвилею.

Я побігла до озера.

Він кричав, щоб я не підходила близько до води.

Я сміялася.

Потім посковзнулася.

Він схопив мене за руку.

Точно так само, як сьогодні.

Я дивилася на нього крізь сльози.

— Ти завжди мене ловив.

Марк усміхнувся.

— А ти завжди намагалася втекти.

Я засміялася крізь сльози.

І ще один спогад.

Ми сидимо на старому містку.

Я плачу, бо бабуся сказала, що скоро я поїду.

— Я не хочу.

— Ти повернешся.

— А якщо ні?

Хлопчик поруч зі мною бере маленький камінчик і кладе його мені в долоню.

— Тоді я чекатиму.

Я подивилася на Марка.

— Ти сказав це.

Його очі стали серйозними.

— Пам’ятаєш?

Я кивнула.

— Ти сказав, що чекатимеш.

— Я чекав.

Ці два слова розбили в мені щось.

Я відвернулася, бо більше не могла стримувати сліз.

— Чому ти нічого не сказав мені одразу?

Марк підійшов ближче.

— Я хотів.

— Тоді чому?

— Ти дивилася на мене й бачила незнайомця. Я не хотів змушувати тебе згадувати.

— Але я могла ніколи не згадати.

— Знав.

— І все одно мовчав?

— Так.

Я повернулася до нього.

— Ти навіть не уявляєш, як дивно це відчувається.

— Що саме?

— Дізнатися, що людина, яка з’явилася в моєму житті вчора… насправді була в ньому задовго до цього.

Марк нічого не відповів.

Він просто стояв поруч.

І я раптом зрозуміла одну річ.

Я пам’ятала його не тільки як хлопчика з дитинства.

Я пам’ятала відчуття.

Те, як поруч із ним мені ніколи не було страшно.

Те, як він завжди йшов трохи позаду, коли я бігла вперед.

Те, як залишав мені яблука на лавці, бо знав, що я люблю їх більше за солодощі.

Те, як ми сиділи біля цього озера й вигадували майбутнє, не знаючи навіть, що таке майбутнє.

І ще один спогад.

Найважливіший.

Я стояла перед ним із дитячою серйозністю.

— Коли ми виростемо, ти мене знайдеш?

Марк тоді кивнув.

— Знайду.

Я усміхнулася.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Спогад зник.

Я підняла очі на нього.

— Ти знайшов мене.

Марк ледь усміхнувся.

— Так.

Мені хотілося сказати щось красиве.

Щось таке, що пояснило б усе, що я зараз відчувала.

Але я не могла.

Тому просто підійшла ближче.

Між нами залишилося зовсім мало відстані.

— Я пам’ятаю тебе, Марку.

Він дивився на мене так, ніби чекав саме цих слів багато років.

— Я знаю.

— І знаєш, що найгірше?

— Що?

— Я не розумію, як могла забути людину, яку колись так сильно не хотіла втрачати.

Він опустив погляд.

— Ти була дитиною.

— А ти пам’ятав.

— Бо я не хотів забувати.

Моє серце стислося.

Я витерла сльозу зі щоки.

Марк обережно підняв руку й теж витер одну сльозинку з мого обличчя.

Його пальці затрималися біля моєї щоки лише на мить.

Але цього вистачило.

Я подивилася йому в очі.

І вперше не побачила в ньому загадкового хлопця, який щось приховує.

Я побачила того самого хлопчика.

Того, хто колись сидів поруч зі мною біля озера.

Того, хто обіцяв чекати.

І який, попри роки, справді дочекався.

— Марку…

— Мм?

— Я рада, що ти мене знайшов.

Він усміхнувся.

— Я теж.

Ми сіли на край старого містка.

Плечем до плеча.

Вода перед нами була спокійною, а над озером повільно опускався вечір.

Я поклала голову йому на плече.

Він нічого не сказав.

Тільки накрив мою руку своєю.

І цього разу я не відчула ні страху, ні сумнівів.

Тільки дивне, майже забуте тепло.

Наче я нарешті повернулася не просто в будинок свого дитинства.

Я повернулася до людини, яку колись залишила там.

А Марк, здається, весь цей час чекав саме цього моменту. 

Ми ще довго сиділи біля озера.

Сонце майже сховалося за деревами, і ліс навколо повільно темнів. На воді тремтіли останні золоті відблиски, а листя тихо падало на землю, одне за одним. Я все ще тримала Марка за руку, хоча вже давно перестала розуміти, навіщо. Напевно, просто не хотіла відпускати.

Дивно.

Ще кілька годин тому я думала, що він чужий.

Тепер же мені здавалося, що я знаю його все життя.

— Про що думаєш? — тихо запитав Марк.

Я усміхнулася.

— Про те, як дивно все змінилося.

— За один день?

— За один день.

Я повернулася до нього.

— Учора ти був незнайомцем, якому я не довіряла.

— А сьогодні?

Я на секунду замислилася.

— Сьогодні ти той хлопчик із моїх спогадів.

— А ще?

Я відчула, як на обличчі з'являється усмішка.

— А ще ти страшенно мене дратуєш.

Марк засміявся.

— Це вже більше схоже на правду.

— Не радій.

— Пізно.

Ми знову замовкли.

Я дивилася на озеро, але краєм ока бачила його.

Марк сидів зовсім поруч. Його плече торкалося мого, і від цього простого дотику всередині ставало неспокійно. Я не знала, коли саме перестала сприймати його просто як частину загадки бабусі. Можливо, ще в лісі. Можливо, коли він схопив мене за руку, щоб я не впала. А може, ще раніше — коли приніс мені каву, не питаючи, яку саме я люблю.

Я повернула голову.

Він уже дивився на мене.

— Що? — тихо запитала я.

— Нічого.

— Ти знову так кажеш.

— Бо якщо скажу, про що думаю, ти втечеш.

Я ледь усміхнулася.

— А якщо не втечу?

Марк затримав погляд на моїх очах.

— Тоді я скажу.

Серце вдарилося сильніше.

— Ну?

Він трохи нахилився до мене.

— Мені подобається, коли ти смієшся.

Я завмерла.

Здавалося, навколо стало ще тихіше.

— Це все?

— Ні.

— А що ще?

— Мені подобається, коли ти злишся.

— Це вже дивно.

— Знаю.

— І?

Він усміхнувся.

— Мені подобається, що ти повернулася.

Я опустила погляд.

Від цих слів у грудях стало боляче й тепло водночас.

— Я теж рада, що повернулася.

Марк хотів щось сказати, але раптом замовк.

Його погляд змінився.

Я одразу це помітила.

— Що сталося?

— Нічого.

— Марку.

— Все добре.

Я насупилася.

— Ти знову щось приховуєш.

Він відвів очі до озера.

— Я не хотів говорити про це сьогодні.

— Про що?

Марк мовчав.

Я відчула, як тепле відчуття всередині поступово змінюється тривогою.

— Це пов’язано з бабусею?

Він повільно кивнув.

— Так.

Я відсунулася трохи далі.

— Що ти знаєш?

— Більше, ніж тобі розповів.

— Наскільки більше?

Марк провів долонею по волоссю.

— Твоя бабуся знала, що ти повернешся.

Я здивовано подивилася на нього.

— Вона знала?

— Так.

— Звідки?

— Вона залишила мені лист.

Я завмерла.

— Лист?

— Перед смертю.

У мене похололи руки.

— Що там було?

— Вона просила мене зустріти тебе.

Я дивилася на нього, не в змозі повірити.

— Тобто ти знав, що я приїду?

— Так.

— І весь цей час…

Я не договорила.

Марк кивнув.

— Так.

Я встала.

— Чому ти мені не сказав?

— Бо вона просила почекати.

— Чекати чого?

Він підвівся слідом.

— Поки ти сама не згадаєш мене.

Я нервово засміялася.

— Це все стає якоюсь божевільною грою.

— Я знаю.

— Ні, ти не знаєш! Я приїхала сюди, думаючи, що просто продам будинок. А тепер дізнаюся, що моя бабуся залишила мені загадки, ти знаєш моє дитинство краще за мене, і ще виявляється, що вона заздалегідь знала про моє повернення!

— Я знаю, — повторив Марк тихіше.

Я замовкла.

Він зробив крок до мене.

— Але є ще дещо.

Я подивилася на нього.

— Що?

Він довго мовчав.

— Твоя бабуся просила мене не дозволити тобі продати будинок.

Я застигла.

— Чому?

Марк подивився в бік лісу.

— Бо вона сказала, що ти знайдеш там те, заради чого повернулася.

— Що саме?

— Вона не написала.

— Ти жартуєш?

— Ні.

Я роздратовано відвернулася.

— Знову загадки.

— Я не хочу тебе обманювати.

— Але ти приховуєш правду.

— Бо не вся правда належить мені.

Я хотіла відповісти, але не знайшла слів.

Марк стояв переді мною, і я бачила, що йому теж непросто.

— Ти їй обіцяв?

— Що?

— Що будеш поруч зі мною.

Він подивився мені просто в очі.

— Так.

Я тихо видихнула.

— Навіть якщо я не захочу?

— Тоді я відійду.

— А якщо захочу?

Він зробив крок ближче.

— Тоді залишуся.

Ми стояли зовсім близько.

Я відчувала його подих.

Мені хотілося сказати щось важливе, але всі слова раптом стали зайвими.

Марк повільно підняв руку й поправив пасмо волосся, яке вітер кинув мені на обличчя.

Його пальці на мить торкнулися моєї щоки.

Я не відступила.

Він теж.

Наші погляди зустрілися.

Ще секунда — і між нами могло статися щось, після чого вже нічого не залишилося б таким, як раніше.

Але Марк раптом відступив.

— Нам треба повертатися.

Я ледь не засміялася від розчарування.

— Серйозно?

— Так.

— Ти неймовірний.

— Я знаю.

Ми пішли назад.

Цього разу він не взяв мене за руку.

Я сама простягнула свою.

Марк подивився на неї, потім на мене.

— Точно?

Я кивнула.

— Точно.

Він переплів наші пальці.

І ми рушили крізь темніючий ліс.

Я ще не знала, що саме приховувала бабуся.

Не знала, чому саме Марк мав повернутися в моє життя.

Не знала, скільки ще таємниць ховалося в старому будинку.

Але одну річ я вже знала точно.

Я більше не хотіла, щоб Марк був для мене незнайомцем.

І, здається, він теж цього більше не хотів.