Спочатку:
На сторінку книги
Сонце ще не встигло піднятися високо, коли я вийшла з дому.
Було тихо.
По-серпневому тихо.
Не так, як буває рано-вранці навесні, коли все навколо ніби тільки прокидається. Серпень мав іншу тишу — трохи втомлену, теплу, майже ностальгійну.
Повітря пахло травами, вологою землею і чимось, що нагадувало дитинство.
Як стара гра, до якої ніхто більше не повертається, але всі пам'ятають правила.
Я йшла до озера сама.
Під ногами тихо хрустіли дрібні камінці. Десь у траві цвірчали коники. Над водою зависав легкий туман, який сонце поступово розчиняло.
Я думала про вчорашній вечір.
Про повідомлення.
Про Ніка.
Про те, що я більше не чекала відповіді.
Принаймні намагалася себе в цьому переконати.
Але сьогодні мені чомусь хотілося не думати.
Просто посидіти біля води.
Я вже бачила поміст, коли помітила її.
Аня.
Вона сиділа на старій колоді трохи осторонь від берега, підібгавши ноги під себе. Волосся спадало їй на плечі, а погляд був спрямований кудись далеко за межі озера.
Як завжди.
Ніби вона дивилася не на воду, а крізь неї.
Я хотіла тихо пройти повз.
Але Аня раптом сказала:
— Хочеш сісти?
Я зупинилася.
— Ти мене чула?
— Ти наступила на суху гілку.
Я подивилася вниз.
— А я думала, що вмію ходити тихо.
— Не дуже.
Я посміхнулася і сіла поруч.
Кілька хвилин ми просто дивилися на воду.
У цьому була наша схожість.
Ми обидві не поспішали до слів.
Для когось мовчання між двома людьми могло бути незручним.
Для нас — ні.
Іноді мовчати поруч із кимось було набагато легше, ніж говорити.
— Мені здається, — сказала Аня раптом, — що коли ти перестаєш тримати все всередині... стає легше.
Я повернула до неї голову.
— Але й страшніше?
Вона ледь усміхнулася.
— Саме так.
Я кивнула.
— Я написала листа.
Аня подивилася на мене.
— Ніку?
Я здивувалася.
— Звідки ти знаєш?
— Ти коли вимовляєш його ім'я, починаєш дивитися вбік.
Я засміялася.
— Я навіть не помічала.
— Я помітила.
Я опустила погляд на свої руки.
— Він прочитав.
— І?
— Не відповів.
Аня не сказала нічого.
Просто подивилася на воду.
Я чекала, що вона скаже щось на кшталт «забудь його» або «він не вартий того».
Але вона цього не зробила.
— Це боляче? — запитала вона.
Я подумала.
— Раніше було б.
— А зараз?
— Зараз... ні.
Я зробила паузу.
— Знаєш, це дивно. Я думала, що після цього мені стане гірше. А мені стало легше.
— Бо ти більше не ховаєшся.
Я кивнула.
— Саме так.
Аня провела пальцями по траві.
— Я теж щось тримала в собі.
Я повернулася до неї.
— Що?
Вона довго мовчала.
А потім сказала:
— Бабуся.
Я не перебивала.
— Вона була мені ближча за всіх, — продовжила Аня. — Знаєш, бувають люди, з якими навіть не треба говорити. Ти просто сидиш поруч — і тобі добре.
Я кивнула.
— Вона була такою?
— Так.
Аня посміхнулася, але очі її залишилися сумними.
— Вона завжди знала, коли я засмучена. Навіть якщо я нічого не казала.
— Мабуть, тому ти й навчилася так добре читати інших.
Аня подивилася на мене.
— Можливо.
Вона опустила очі.
— Після її смерті я спочатку думала, що стане тихіше.
— А стало?
Аня похитала головою.
— Ні.
Вона подивилася на озеро.
— Тиша стала гучнішою.
Ці слова залишилися між нами.
Я не знала, що сказати.
Іноді жодні слова не підходять.
Тому я просто поклала руку поруч із її рукою.
Не торкнулася.
Просто залишила її там.
Аня подивилася на мою руку і ледь усміхнулася.
— Дякую.
— За що?
— За те, що не питаєш, чи я в порядку.
Я усміхнулася.
— А ти не в порядку?
— Не знаю.
Ми обидві засміялися.
Тихо.
Але по-справжньому.
— Вона залишила мені одну річ, — сказала Аня через кілька секунд.
Я знову подивилася на неї.
— Яку?
Аня на мить задумалася.
— Стару коробку.
— І що в ній?
— Не знаю.
— Ти не відкривала?
— Ні.
— Чому?
Аня знизала плечима.
— Напевно, бо боюся.
Я нічого не відповіла.
Але в голові вже з'явилося відчуття, що ця коробка ще зіграє свою роль.
— Іноді я боюся, що якщо мовчатиму далі — забуду себе, — прошепотіла я.
Аня подивилася на мене.
— А я боюся, що якщо заговорю — більше ніколи не зможу зупинитися.
Ми посміхнулися.
Дві мовчанки, які нарешті зустрілися не в тиші.
А в розумінні.
Раптом за нашими спинами почувся голос:
— Що це за погляди?
Ми одночасно обернулися.
Крістіна стояла на березі, тримаючи в руках два стаканчики з кавою.
— Ви що, подорослішали без нас?
— Можливо, — відповіла я.
— Ні, — заперечила Аня. — Просто Настя нарешті навчилася говорити.
— Ого! — Крістіна театрально приклала руку до грудей. — А я це пропустила?
— Ти багато чого пропускаєш, коли приходиш останньою.
— Я не остання.
— А де Даша? — запитала я.
Крістіна на секунду замовкла.
— Вона мала прийти.
Я подивилася на стежку.
Дивне відчуття знову повернулося.
Наче це літо поступово складалося з маленьких деталей, які поки ніхто не вмів з'єднати.
Лист.
Мовчання Ніка.
Таємниця Ані.
Відсутність Даші.
І Крістіна, яка чомусь сьогодні виглядала зовсім не так безтурботно, як зазвичай.
Я ще не знала, що до кінця цього літа кожна з нас відкриє те, що так довго ховала.
Але тоді ми ще просто сиділи біля озера.
І нам здавалося, що попереду — ціле літо.
Ми ще не знали, наскільки швидко воно може змінити все.
