Спочатку:
На сторінку книги
Літні обіцянки
Ми сиділи на старому дерев’яному помості.
Дошки під нами були теплими від сонця й трохи поскрипували, коли хтось ворушився. Вода торкалася босих ніг, прохолодна й майже прозора біля самого берега. Сонце повільно спускалося нижче, а його золоті промені розсипалися по озеру тисячами маленьких вогників.
Я любила такі вечори.
Ті, у яких нікуди не треба поспішати.
Коли час ніби зупиняється, а майбутнє здається чимось дуже далеким.
Крістіна сиділа навпроти мене, підібгавши під себе одну ногу. Вона завжди була найрухливішою з нас. Навіть коли просто сиділа, здавалося, що через секунду вона обов’язково щось вигадає.
І, звичайно ж, вигадала.
— Ну що, почнемо? — Крістіна дістала з рюкзака товстий блокнот із потертою обкладинкою. На ній великими літерами було написано: «ЛІТНІ ОБІЦЯНКИ». Нижче хтось дописав ручкою: «Версія 2.0».
— Чому 2.0? — запитала Аня, навіть не піднімаючи очей від озера.
Крістіна театрально зітхнула.
— Бо ми вже не ті, що були минулого літа.
— Тобі п'ятнадцять, Кріс, а не сорок, — засміялася Даша.
— Не перебивай автора великого літнього проєкту.
— Якого ще проєкту?
— Нашого життя.
Даша пирхнула.
— Ти знову все драматизуєш.
— А хіба життя без драми цікаве?
Я усміхнулася.
Це була типова Крістіна.
Вона могла перетворити навіть звичайний вечір біля озера на початок чогось грандіозного.
Я подивилася на блокнот.
Минулого літа в ньому теж були наші обіцянки.
Ми писали їх, сміялися, сперечалися, а потім урочисто пообіцяли виконати кожну.
Більшість так і залишилися на папері.
Але деякі все-таки здійснилися.
Тому Крістіна вирішила, що цього літа треба спробувати ще раз.
— Отже, — вона відкрила чисту сторінку. — Нове літо. Нові ми. Нові правила.
— І старі проблеми, — тихо додала Аня.
Ми всі подивилися на неї.
Вона знизала плечима.
— Що?
— Нічого, — сказала Даша. — Просто іноді ти говориш такі речі, ніби знаєш щось, чого не знаємо ми.
Аня перевела погляд на воду.
— Можливо, я просто багато думаю.
Я знала, що це не зовсім правда.
Але не стала питати.
У кожної з нас були речі, про які ми мовчали.
Навіть між найкращими подругами існували маленькі двері, які не кожен наважувався відчинити.
Я теж мала такі двері.
І за одними з них лежав лист.
Я ще не написала його.
Але вже знала, кому.
Мені хотілося написати цій людині давно.
Можливо, кілька місяців.
Можливо, набагато довше.
Тільки от зізнатися в цьому навіть самій собі було страшно.
— Добре, — Крістіна постукала ручкою по блокноту. — Починаємо. Даша?
— Чому я перша?
— Бо ти найбільше говориш.
— Неправда.
Ми одночасно засміялися.
— Гаразд, — Даша закотила очі. — Моє перше бажання...
Вона на секунду задумалася.
— Навчитися бути чесною.
— З ким? — запитала я.
Даша подивилася на мене.
— Із собою.
Усмішка на її обличчі зникла так само швидко, як і з’явилася.
Крістіна записала її слова.
«Бути чесною із собою».
— Моє, — сказала Аня, — пробачити.
— Кого?
Аня замовкла.
— Хоча б когось.
Ніхто більше нічого не питав.
Крістіна лише записала.
Потім підняла голову.
— Моє — співати голосно, навіть якщо всі слухають.
— Ти й так це робиш, — сказала Даша.
— Але цього літа я хочу робити це без страху.
На мить її голос став зовсім тихим.
Я подивилася на неї.
У Крістіни завжди було багато енергії, сміху й упевненості. Але іноді за всім цим ховалося щось зовсім інше.
Щось, чого вона нікому не показувала.
Потім усі подивилися на мене.
— А твоє, Настю?
Я ковтнула повітря.
Можна було сказати щось просте.
Наприклад: прочитати десять книжок, навчитися плавати, зустріти світанок.
Але чомусь я не захотіла брехати.
— Можливо... навчитися жити не тільки в думках.
Я подивилася на кола у воді, які щойно залишила нога Даші.
Ніхто не засміявся.
Ніхто не сказав, що це дивно.
І саме в цій тиші я вперше відчула — мене почули.
По-справжньому.
— Це красиво, — сказала Крістіна. — І трохи страшно.
— А все, що важливе, завжди трохи страшне, — відповіла Аня.
Вона говорила рідко.
Але коли говорила — майже завжди влучала прямо в те місце, яке хотілося приховати.
Ми домовилися, що кожна напише свою обіцянку в блокнот.
Крістіна урочисто назвала його «Літній кодекс».
— І ніхто не підглядає, — попередила вона.
— А якщо дуже захочеться?
— Тоді це буде злочином.
— Яким покаранням?
Крістіна задумалася.
— Мити посуд протягом тижня.
— Жорстоко, — сказала Даша.
Ми знову засміялися.
Потім кожна схилилася над сторінкою.
Я написала свою обіцянку повільно.
«Навчитися жити не тільки в думках».
А нижче, майже непомітно для інших, додала:
«І нарешті написати йому».
Я швидко закрила блокнот.
Серце билося швидше, ніж мало б.
Коли сонце почало ховатися за деревами, Даша підвелася першою.
— Ну, як завжди: Настя пише, Кріс говорить, Аня дивиться, а я — йду.
Я подивилася їй услід.
— А ти ніколи не залишаєшся першою.
Вона спинилася.
Повернулася.
На її обличчі з'явилася дивна усмішка.
— Бо якщо залишуся — доведеться щось відчути.
Вона сказала це легко.
Наче жарт.
Але я знала Дашу достатньо добре, щоб зрозуміти: для неї це було майже зізнання.
Того вечора я сиділа на своєму підвіконні, загорнувшись у ковдру.
За вікном шелестіли дерева.
Місто поступово засинало, а я тримала в руках аркуш паперу.
Лист.
Порожній.
Точніше, ще не написаний.
Але всередині він уже був повний.
Я провела пальцем по чистому аркушу.
Потім написала:
«Привіт.
Я не знаю, чи побачиш ти це коли-небудь. Можливо, я навіть ніколи не наважуся віддати тобі цей лист.
Але я тебе пам’ятаю.
І, можливо... досі люблю».
Я зупинилася.
Слова здавалися надто великими.
Надто справжніми.
Я не написала імені.
Але воно було в кожному слові.
Я склала лист і сховала його в шухляду.
Поки що.
Наступного дня ми домовилися зустрітися знову біля озера.
Я прийшла першою.
Потім з'явилася Аня.
Вона сіла поруч, але майже не говорила.
Я не запитувала чому.
Ми просто дивилися на воду.
Крістіна не приходила.
Минуло десять хвилин.
Потім двадцять.
Її телефон був вимкнений.
— Дивно, — сказала я.
Аня нічого не відповіла.
А потім прийшла Даша.
Пізніше, ніж зазвичай.
Вона йшла повільно.
І ще здалеку я зрозуміла, що щось сталося.
Її очі не вміли брехати.
Вона сіла поруч зі мною.
Я повернулася до неї.
— Щось не так?
Даша довго мовчала.
Потім подивилася на озеро.
— Тільки одне.
— Що?
Вона вдихнула.
— Це літо...
На мить вона замовкла.
— Це літо не буде схожим на жодне інше.
Я хотіла запитати, що вона має на увазі.
Хотіла запитати, де Крістіна.
Хотіла запитати, чому Аня сьогодні така мовчазна.
Але не встигла.
Бо в цей момент мій телефон завібрував.
Невідомий номер.
Одне повідомлення.
Я відкрила його.
І відчула, як усмішка зникає з мого обличчя.
«Ти справді думала, що все залишилося в минулому?»
Я підняла очі на Дашу.
Вона дивилася на мене так, ніби вже знала, що там написано.
І саме тоді я зрозуміла:
наше літо справді тільки починалося.
