Спочатку:
На сторінку книги
Ледь я усвідомила почуте, як різко підхопилася на ноги й кинулася за нею. Серце гулко гупало в грудях, віддаючись у скронях. Економка стояла біля дверей, що вели на другий поверх, тримаючи в руках якийсь пакет. З кишені вона дістала зв’язку ключів, один за одним перебила їх тонкими пальцями, поки не знайшла потрібний. Замок клацнув, і жінка почала підніматися сходами, не озираючись.
Так самовпевнено… Вона була впевнена, що за нею ніхто не стежить. Хто ж? Каліка, яка без допомоги й до туалету не дійде? Моя уява малювала, як вона усміхається тим своїм холодним, тонким ротом.
Я дала їй віддалитися й лише тоді рушила слідом, притискаючись до стіни та ковтаючи рване дихання.
Другий поверх тонув у темряві. Густі фіранки не пропускали ані крихти світла. Єдиним орієнтиром був тьмяний промінь від ліхтарика Аласі, що ковзав по стінах. Він наче вів мене, затягуючи глибше в пастку.
Вона зупинилася перед одними з багатьох дверей. Я завмерла біля старого стенду зі шкільних часів, тримаючи її в полі зору. Серце билося так голосно, що, здавалося, ось-ось видасть мою присутність.
Ключ провернувся в замку, і двері відчинилися. З кімнати долинув сердитий голос. Я завмерла. Отже, вона брехала. Другий поверх не був порожнім.
— Дурний хлопчисько, — прошипіла вона, і я почула, як клацнула клямка. — Веди себе тихіше, або я забуду про тебе.
Кров стигла в жилах. До кого вона так?
— Ви не маєте права тримати мене тут! — пролунав у відповідь знайомий голос.
Мене немов ударило струмом. Це був він. Денис. Я впізнала б його серед тисячі. Він не поїхав. Не залишив мене. Він живий!
— Ви не зможете тримати мене тут вічно.
— Вічно? — голос Аласі звучав глузливо. Я могла майже бачити її хижу посмішку.
— Ніхто не живе вічно. Навіть прокляті, — продовжила вона. — Але скоро все зміниться. Щойно ця дурепа підпише шлюбну угоду з моїм сином, я поверну собі силу, яку втратила, коли наклала прокляття на свого пасинка. Якби я знала, чим це для мене обернеться, то ніколи б цього не зробила.
Прокляття? Пасинок? Я завмерла, напружено вслухаючись.
— Ви хотіли позбутися свого пасинка та його родини, щоб володіти землями князів Ракоці, — голос Дениса був твердим. — Ви намагалися вбити його дружину, коли дізналися про її вагітність, але князь Матео випередив вас. Камердинер почув розмову з найманцями й попередив господаря. Князь відправив вагітну дружину подалі. Сам же не встиг утекти. Ви наклали на нього прокляття, коли він відмовився віддати вам землі. Ви не вбили його лише тому, що після його смерті спадок перейшов би до його дружини Сафіє Ракоці та дитини.
— Який ти розумний, — прошипіла Аласі. Її голос став жорстким, як криця. — Так. Я наклала прокляття. Він приречений на вічність у вигляді потвори. Але закляття мало й інший бік…
— Воно торкнулося й вас, — підхопив Денис. — Кохання його дружини захистило його. Він став потворою, а ви приречені жити тут, не маючи змоги покинути маєток. Ви та ваш син. Прокляття мало тривати триста років, поки не з’явиться дванадцята діва з роду Ракоці, яка могла б зняти його. Якщо вона вийде заміж за вашого сина, Мирчу, до закінчення строку — ви звільнитеся, а Матео залишиться потворою назавжди.
Я відчула, як коліна стали ватяними. Дванадцята діва… це я?
— Ви знайшли її. Софія навіть не здогадується, що є правнучкою князя, бо носить прізвище камердинера, який виховав дитину Сафіє. Заблоцький і Вовк допомогли вам інсценувати спадок та шлюбний контракт. Але ви прорахувалися.
— У чому? — голос Аласі тепер звучав різко, загрозливо.
— Софія не одружиться із незнайомцем заради старого маєтку й клаптя землі.
— На жаль, ти правий. Вона вперта. Але ти… Ти теж занадто впертий, занадто цікавий. Думаєш, я відпущу тебе? Ні. Я вже вирішила твою долю.
Вона його вб’є! Серце вистрибувало з грудей. Очі вихопили поламаний стілець під шкільним стендом. Не думаючи, я схопила його ніжку.
Тримаючи в руках дерев’яний уламок, я, мов тінь, підкралася ближче. Марина стояла спиною, занурена в свою отруйну промову.
— Цікаво, на що вона здатна заради тебе? Чи пожертвує собою? Хоча… — її голос переріс у шипіння. — Навіть якщо й так — це тебе не врятує.Такі, як ти, ніколи не здаються і не відступають, — шипіла Марина. Її голос звучав, мов зміїне сичання. — Ти не залишиш нас у спокої, тож краще для всіх, якщо ти здохнеш. Прямо тут. І помиратимеш довго, у стражданнях — від голоду, від спраги. Ніхто… чуєш? Ніхто не знайде тебе в цьому смердючому закапелку.
Ці слова стали останньою краплею. Мене затопила хвиля люті, пальці стиснулися на ніжці поламаного стільця. Я підняла його над головою. Серце гуло, в скронях пульсував гнів.
Марина, відчувши щось недобре, різко обернулася. Її хижі очі зійшлися з моїми — у її погляді майнула несподівана тінь страху.
— Ти хотіла дізнатися, на що я спроможна заради нього?! — крикнула я, і до того, як вона встигла відреагувати, обрушила стілець їй на голову.
Глухий стук дерева об кістку. Марина скрикнути не встигла — її тіло обм’якло й гепнулося до моїх ніг. Ліхтарик вислизнув з її пальців і покотився по підлозі, вирізаючи з темряви тріщини на старих стінах і вицвілі мапи, що колись висіли тут. Це був колишній кабінет географії — тепер занедбаний, змертвілий.
Я схопила ліхтарик і рвучко повернула його туди, звідки долинав Денисів голос.
Він сидів на тонкому брудному матраці, кинутому просто на підлогу. Поряд стояли дві порожні миски й смердюче відро, яке явно давно не виносили. Приміщення смерділо затхлістю та людським тілом. Вікна були забиті дошками — жодного проблиску світла, жодного натяку на тепло.
Я кинулася до нього. Він був живий. Головне — живий. Я обійняла його так міцно, що в ребрах заболіло. Він тремтів від холоду, від безсилля. Від нього тхнуло застарілим потом і брудом, але мене це не обходило. На його правій щоці синів синець.
— Денисе… любий… — прошепотіла я, осипаючи його обличчя поцілунками. — Вони казали, що ти залишив мене, але я не вірила…
— Як ти знайшла мене? — його голос хрипів, зламаний холодом і днями мовчання.
— Я прочитала твоє послання в книзі… Зрозуміла, що вони брехали… — мої губи знову знайшли його спраглі вуста.
— Нам треба йти. Поки вона не прийшла до тями… — прохрипів він. — Ключі… в кишені її куртки…
Я помітила ланцюг, що сковував його ногу й тягнувся до іржавої труби. Витягла зв’язку ключів із кишені Марининої куртки, руки тремтіли від адреналіну, поки підбирала потрібний. Замок клацнув, ланцюг зі скреготом впав.
Разом ми перетягли непритомну Марину до класу й замкнули там.
— Ірка… Ми не можемо залишити її тут, — нагадала я, стискаючи ліхтарик.
Денис кивнув. Ми спустилися на перший поверх, орієнтуючись на веселий жіночий сміх, що долинав з вітальні.
Впевненість поверталася. Марина замкнена. Ми знову разом. Тепер нас ніхто не зупинить.
Але сцена, що відкрило нам двері вітальні, вдарила, як холодний душ. Ірка сиділа на колінах Мирчі й палко цілувалася з ним. Їхні руки обвивали одне одного, вони були настільки захоплені, що не помітили нас.
— Іро! Ми йдемо звідси! — голос Дениса був різким, владним.
Вони відірвалися одне від одного, як застиглі в гріху. Широко розплющені очі, розгублені обличчя — наче побачили привидів.
— Що за… — Мирча здавлено прошипів, не договоривши.
— Іро! — я ступила вперед, голос мій задзвенів крицею. — Збирайся. Негайно!
Але вона не ворухнулася. Її погляд був прикований не до мене… а кудись за мою спину. Я відчула, як повітря позаду ніби стислося. Обернулася — й зустрілася поглядом з паном Заблоцьким, який наставив на мене пістолет.
— Спокійно, лялечко, — його голос був солодким, як яд.
Поруч стояв Вовк, холодно, мов професіонал, націливши свій пістолет на Дениса.
— А тепер руки догори, без жартів. Викинете якийсь фокус — і залишитесь каліками до кінця життя, — спокійно, навіть чемно попередив Заблоцький.
Нам нічого не залишалося, окрім як підкоритися. Металевий клац наручників змусив мене здригнутися. Ми знову були у пастці.
---
— Одягайся! — різко кинула Ірка, жбурнувши мені на ліжко білосніжну весільну сукню.
Я застигла, дивлячись на ту, кого ще донедавна вважала найближчою людиною, єдиною подругою, якій довіряла більше, ніж самій собі.
— Не дивись на мене так… наче я твій ворог, — її голос здригнувся, але вона швидко зібралася.
Я лише стенула плечима, відчуваючи, як холод розливається по жилах.
— Не розумію… — прошепотіла я. — Навіщо тобі це? Яка вигода? Ти ж… кохаєш Мирчу. І він, здається, не байдужий до тебе.
Ірка відвернулася, пальці нервово стискали край столу.
— А хіба ця угода щось змінить? — нарешті озвалася вона, але голос її був напружений, мов натягнута струна. — Що тобі варто поставити підпис і забрати маєток… титул… усе це?
Я ледь стрималася, щоб не крикнути про те, що нема ніякого спадку, що Мирча взагалі… привид чи мерцяк, а не людина. Але проковтнула слова.
— Досить балачок. Одягайся! — різко зірвалася вона.
Я підняла на неї очі, сповнені болю й розчарування.
— Чому ти це робиш? — голос зривався. — Невже він… вартий цього? Ми ж були подругами. Найкращими.
Вона видихнула й відвернулася, її плечі тремтіли.
— Так… Ми завжди були разом, — раптом її голос зірвався на крик. — Але ти завжди була попереду! У всьому! Вродливіша! Розумніша! Талановитіша! А я… я була лише тінню.
Я завмерла. Слова впали на мене, мов холодні камені.
— Ірко… — прошепотіла я. — Я ніколи… не думала…
— Та ти й не знала! — її очі блищали від гніву й сліз. — Все життя я задихалася поруч із тобою. А тепер знову ти головна. Ти виходиш за нього заміж, не я!
— Але хто тобі заважає?! — я вже майже кричала. — Замість мене!
— Обставини! — Ірка кинула на мене погляд, сповнений ненависті та відчаю. — Це твоя клята кров! Лише ти можеш зняти прокляття з нього! Лише ти!
Я відкрила рот, щоб відповісти, але різкий гуркіт змусив мене здригнутися. Двері відчинилися з такою силою, що об стіну сипалися шматки штукатурки.
У кімнату увірвалася Марина Аласі. Її голова була перев’язана рушником, просоченим кров’ю. Очі палали ненавистю, в повітрі вібрувала її лють.
— Ну що, бачу тобі вже краще, — її голос бринів отрутою. — Давай, одягайся! Якщо не хочеш запізнитися на власне весілля.
Вона стояла, важко дихаючи, кулаки стискалися, а в зіницях стрибали іскри.
Я залишалася нерухомою. Ця впертість вивела її з себе. Вона кинулася до мене, схопила за волосся й смикнула так сильно, що я відчула, як шкіра на голові палає від болю. Сльози бризнули з очей, я скрикнула.
— Давай, дівко! Одягайся! — прошипіла Марина, нахилившись так близько, що я відчула на обличчі її гаряче дихання. — Не змушуй мене ламати тебе.
Вона смикнула ще раз, ще сильніше. Я закричала, вхопившись за її руки, намагаючись вирватися. Але раптом… різкий біль пройняв бік, немов мене пронизали ножем. Я зойкнула й впала на коліна, обхопивши живіт.
Крізь сльози я побачила спотворене злобою обличчя Марини й налякані очі Ірки.
— Припиніть! Що ви робите?! — закричала вона.
Марина лише фиркнула й кинула на неї зневажливий погляд.
— Краще займися своїми справами, — холодно сказала вона. — Іди до мого сина. Розваж його перед церемонією. Впевнена, що вночі йому згодяться твої… ки.
Її пальці, мов сталеві лещата, стиснули мою руку, піднімаючи мене на ноги. Я ледве трималася, дихаючи уривчасто й відчуваючи, як у горлі стоїть крик.
