Раді Вас бачити!

Коли ми їхали сюди, ніхто й словом не обмовився, що у маєтку має з’явитися ще хтось. Тому моє питання про «який ще князь?» прозвучало доволі природно. Але пані Аласі подивилася на мене так, ніби я щойно запитала, чому небо синє.

— Це правнук самого Ласло Ракоці, — вимовила вона холодно, з відтінком зверхності у голосі. — Хіба вас не попередили?

Ми всі троє — я, Денис і Ірка — синхронно похитали головами, наче школярі, яких застукали без домашнього завдання.

Я не встигла нічого сказати, як помітила, як в Ірки в очах загорівся той самий хитрий вогник, який я знала змалку. Авантюрна душа подруги, без сумнівів, уже малювала рожеві сценарії — роман із князем, вінок із троянд, весілля в маєтку.

— Його світлість мав прибути ще вчора, але рейс затримали через негоду, — сухо пояснила пані Марина, викладаючи слова, мов лідяники: повільно й солодкувато, але з холодком.

— Цікаво, а він файний? — нахилившись до мене, прошепотіла Ірка так голосно, що Денис пирхнув сміхом.

Економка миттєво кинула на неї такий суворий погляд, ніби збиралася викинути її разом із порожніми кавовими чашками.

— Звідки мені знати? — буркнула я у відповідь, відчуваючи, як палають мої щоки.

— Ну, я впевнена — файний, — наполягала Ірка, грайливо підморгуючи.

— А якщо він старий і горбатий? — холодно відрубала я.

— Все одно з грошима, — тихо пробурмотіла подруга, не збираючись здаватися.

Я хотіла було заперечити, але раптом бій годинника змусив нас здригнутися. У повітрі пролунав рівномірний, важкий звук, наче саме маєток вирішив нагадати: час настав. Час дізнатися, на яких умовах я, можливо, стану господинею цих холодних стін та химерних тіней.

Пані Марина безжально простягнула мені жовтий конверт, немов вирок.

Я взяла його тремтячою рукою. Чого б це я так хвилююся? Глибокий вдих… Видих. І все ж серце калатало так, ніби зараз мало вистрибнути на підлогу. Я розірвала конверт і витягнула аркуш паперу, списаний рівним каліграфічним почерком. Внизу чорнів великий підпис та синя печатка — пані Арабела явно подбала, щоб усе виглядало офіційно й серйозно.

Пробігла очима три пункти:

Перший. Забороняється продавати будинок чи здавати його в оренду для розваг або відпочинку.Другий. Забороняється звільнити пані Марину Аласі або відмовити їй у праві на проживання в маєтку.

Поки нічого шокуючого. Хоча, якщо бути відвертою, саме це я й планувала зробити першочергово: позбутися суворої економки та перетворити будинок на щось прибуткове.

Та ось третій пункт змусив мене сполотніти. Я перечитала його двічі. Тричі. І все одно не могла повірити.

— Що за нісенітниця?! — вигукнула я, жбурнувши аркуш на столик так, ніби він був палаючим.

Денис із цікавістю нахилився до паперу, а Ірка вже підскакувала на місці, прагнучи прочитати сама. Пані Аласі лише злегка підняла брову, ніби чекала на саме таку реакцію.

Сказати, що я була обурена прочитаним — це не сказати нічого. Я кипіла. Ні, я горіла зсередини, немов у мені хлюпав розпечений свинець. Лють рвалася назовні, готова вирватися криком, грюканням дверей чи чимось значно страшнішим.

— Чому ви не сказали мені цього раніше?! — випалила я, вишкірившись на пані Аласі, вже не намагаючись стримати голос. Він лунав різко, як удар батога в тихій кімнаті. — Ви ж знали про це. Знали й мовчали!

Її спокій убивав мене. Замість того щоб збентежитися чи хоч якось пояснити свою поведінку, вона лише ледь помітно посміхнулася. Та посмішка була наче ляпас. От стерво!

Не витримавши, я різко піднялася зі свого крісла, так що воно скрипнуло, й рішуче рушила до дверей. Спиною відчувала здивовані погляди Ірки й Дениса, але обертатися не збиралася.

— Все! — крикнула я, голосно й різко, ніби ставила крапку. — Ми негайно повертаємося додому!

Грюкнула дверима так сильно, що стара тинька посипалася зі стелі.

---

Ірка та Денис з’явилися в моїй кімнаті саме тоді, коли я гарячково пхала речі назад у валізу. На підлозі вже валялися світшоти та джинси, зім’яті так, ніби вони теж відчували мою злість.

— Софі... — несміливо почала Ірка, тримаючи руки перед собою, наче боялася зачепити мій гнів. — Може... зачекаємо до ранку? Ти все обдумаєш. Спокійно.

Спокійно? Легко їй говорити. Це ж я, а не вона мала підписати цей... цей фарс! Цю угоду про шлюб із князем Ракоці, щоб стати законною господинею цієї «розкоші». І зробити це я мала обов’язково до кінця року. Інакше втрачала все. Абсолютно все. А маєток автоматично переходив до Марини Аласі.

Прокляття! Хто вигадав таку нісенітницю? Моя покійна тітка? Вона що, була божевільною? Хіба я річ, щоб отак розпоряджатися моєю долею?

Я кинула на Ірку погляд, від якого вона одразу знітилася й притихла.

— Я не залишуся тут ані на хвилину довше! — відрізала я, рвучко закидаючи у валізу светр.

— Софі... — тихо втрутився Денис. Він підійшов ближче й опустився на старий стілець, що стояв у кутку й наразі слугував мені за вішалку. В його очах світилася стримана турбота, а голос звучав спокійно, рівно, без тиску. — Я розумію твої почуття. Але, глянь на це реально… — він підняв аркуш із умовами й легенько похитав ним. — Іра має рацію. Ми не можемо залишити маєток просто зараз.

— Чому це?! — обурилася я, хоча серце вже почало битися повільніше.

— Бо немає транспорту. І, глянь за вікно…

Я різко підняла очі на вікно. Там бушувала завірюха. Сніг мів так, що світ ззовні здавався суцільною білою стіною. Вітер гнав холодні пластівці так люто, ніби хотів вирвати шибки з рам.

— Вирушати зараз — це небезпечно. Це божевілля.

Я міцно стиснула зуби.

— Ніхто не примушує тебе виходити заміж, Софі, — додав він тихіше. — Переночуй тут. Це ні до чого не зобов’язує. Просто ніч. А завтра — вирішиш.

Я стояла, стиснувши в руках край валізи, й дивилася на нього. Чорт забирай, він мав рацію. Їхати зараз було б нерозумно.

— Добре! — пробурчала я, уриваючи паузу. — Але завтра зранку ми їдемо. І крапка!

Тоді я ще не знала, як сильно помилялася, коли це сказала.

Цієї ночі сон ніяк не приходив. Я поверталася з боку на бік, безуспішно намагаючись втекти від власних думок. Мені завжди було важко засинати в чужих місцях, де стіни пахнуть не домом, а старим каменем, воском і чужими таємницями. А тут — ще й день видався таким, що ніби хтось змішав реальність із дешевим готичним романом.

Хоча... завтра я вже поїду додому. Нарешті.

Ви спитаєте, чи було мені сумно? Було. Я відчувала це глухе, неприємне стиснення десь під ребрами. Можливо, я просто засмучена, бо весь час підозрювала: десь там, у дрібному шрифті, заховано пастку. Я ж не дитина. Знаю, що у цьому світі нічого не дається просто так. Так буває лише у кіно, де спадки, маєтки й кохання приходять без умов. У житті завжди є дрібний шрифт. І він ріже очі тоді, коли вже пізно.

Я затулила голову ковдрою, намагаючись заглушити завивання вітру за вікном і монотонне бурмотіння генератора десь у підвалі. Ірка за стіною тихенько слухала щось у телефоні. Мабуть, свої улюблені плейлисти — бо тут не було ані зв’язку, ані інтернету. Ми ніби опинилися у класичному детективі Агати Крісті: ізольовані, відрізані від світу бурею й темрявою.

Я відчула, як повіки поволі стають важкими. Сон підкрадався, теплий і в’язкий, наче мед. Його обійми вже майже втягнули мене у небуття, коли…

…щось скрипнуло.

Я різко відкрила очі. Двері. Вони прочинилися, випускаючи у темряву вузьку смужку жовтуватого світла. Десь там за порогом хтось стояв.

Я почула м’які, обережні кроки. Ледь вловимий шелест тканини. Хтось увійшов до моєї кімнати.

Ірка? Можливо, не могла заснути й прийшла поговорити? Чи… Денис?

Моє серце стиснулося і закалатало так гучно, що я почула його у власних вухах. При самій думці про Дениса в животі запурхали тривожні метелики. Його поцілунок досі жив на моїх губах, теплий і п’янкий. Може, він наважився? Може, цей поцілунок став для нього сміливістю, щоб прийти за чимось більшим?

Якби це справді був він… я б, мабуть, не заперечувала.

Але чомусь повітря в кімнаті стало важчим. Холоднішим. Здавалося, хтось невидимий сидить у темряві й спостерігає, не рухаючись. Серце гупало так, що у вухах лунало наче відлуння барабанів.

— Денис? — хрипко прошепотіла я.

У відповідь — тиша.

Тільки шелест кроків, м’який, ледь вловимий, як шурхіт старого оксамиту.

Той, хто увійшов до кімнати, застиг у дверях і, як мені здалося, з нахабним задоволенням роздивлявся мене. Його погляд відчувався фізично — важкий, оцінюючий, холодний, мов сніг на розігрітій шкірі. Я завмерла. Серце гупало так, що здавалося ось-ось вилетить із грудей.

Крізь напівопущені повіки я бачила лише темний силует, високий, широкоплечий. Це був не Денис. Навіть якщо б він раптом виріс на два десятки сантиметрів і прокачався в тренажерці, він би не став таким… загрозливим.

Я спробувала підвестися, але моє тіло підло проігнорувало сигнал мозку. Руки — як свинцеві, ноги — наче забуті кимось у шафі. Параліч? Серйозно? Саме зараз? Може, це той самий «міський синдром» про який пишуть у статтях: «Прокидаєшся, а на грудях сидить демон». Хоча, як на мене, цей «демон» виглядав занадто атлетично.

Незнайомець зрушив з місця. Його кроки були тихими, м’якими, але я відчувала, як вібрує підлога під його вагою. Кожен його рух звучав як вирок.

Повітря в кімнаті наповнив знайомий аромат — сандал. Ледь помітно, але досить, щоб я пригадала своє видіння. Нічник тремтів, відкидаючи на стіни розмиті плями світла, і в них я розгледіла його обличчя. Бліде, нереальне, майже прозоре. Але очі… Боже, ці очі! Зелені з крихітними золотими цятками, вони дивилися на мене з такою ніжністю, що у будь-якому іншому випадку я б розтанула.

Але зараз я була схожа на заморожену рибину. І навіть риба, мабуть, могла б пручатися краще за мене.

Я спробувала закричати. Ідея хороша. Виконання — провал. З моїх вуст вирвався лише жалюгідний стогін. Мабуть, як у тих героїнь фільмів жахів, що беззвучно кричать, а ти кричиш на них: «Та рухайся вже!».

Чоловік наблизився, і ліжко злегка просіло під його вагою. Він сів поряд, занадто близько, занадто спокійно, наче був тут господарем, а не я.

«Все ясно, – подумала я. – Це Марина Аласі. Опоїла мене чаєм, поселила Дениса подалі і тепер пустила цього... гіганта. Старомодні інтриги з ноткою середньовічного свавілля. Браво.»

— Сафіє… не бійся мене, — сказав він тихо. Голос був глибокий, приємний. М’який, як зимовий плед, у який хочеться загорнутися. — Я не завдам тобі шкоди.

«Так-так, я це вже чула, друже, – відгукнувся в мені внутрішній сарказм. – У фільмах після цих слів зазвичай починається різанина».

Його пальці, холодні як лід, торкнулися моєї щоки. Я здригнулася, серце гепнуло кудись у п’яти.

— Ти повернулася… — прошепотів він із тією ж ніжністю, від якої по спині повзали мурахи. — Як і обіцяла.

«Що я обіцяла? Кому? І коли я взагалі встигла?!» — крутилося в голові.

Він нахилився ближче, і я змогла відчути не тільки запах сандалу, але й свіжість хвої, зимове повітря, ніби він щойно повернувся з лісу. Його пальці ковзнули вниз по шиї.

Мій страх на мить відступив, поступившись дивному відчуттю довіри. Це було нелогічно. Небезпечно. Та якась частина мене вірила йому.

Хоча інша частина тихо панікувала:«Ага, довіряй… І що далі? Поцілунок? Чи одразу драма в стилі “Дракули”?»

Я залишалася безпомічною, скутою і тільки дивилася на нього широко розплющеними очима. Він посміхн

увся. Посмішка була тепла, навіть ніжна.

Але всередині мене наростав холод: якщо він збреше — у мене немає ані сил, ані шансу врятуватися.