Спочатку:
На сторінку книги
Побачивши мене, він одразу підвівся — рухи його були спокійні, впевнені, сповнені тієї природної грації, яка не потребує жодних зусиль, щоб справити враження. Кожен жест відчувався відточеним, наче він сам — втілення бездоганної манери. Його посмішка… Боже, вона була тією пасткою, в яку потрапляли серця — ніжна, ледь іронічна й водночас тепла, така, що змушувала щоки палахкотіти.
Коли він наблизився, мене огорнув аромат його парфумів — свіжа гірчинка цитрусів, за якою ховались пряні нотки перцю, і в самому серці — ледь вловимий ветивер, терпкий і хвилюючий, як спогад про щось заборонене.
— Дозвольте привітати вас, пані Софіє, — промовив він низьким, оксамитовим голосом, простягаючи мені руку. На його вказівному пальці я одразу помітила знайомий золотий перстень із гербом — той самий, який бачила раніше. — Мирча Ракоці до ваших послуг.
Це, звісно, не було для мене сюрпризом — лише підтвердженням здогадки, яка вже встигла вкорінитися в думках. Та все ж я стояла перед ним, мов укопана, розгублена й ніяково мовчазна. Поряд із цим чоловіком я відчувала себе неймовірно… крихітною. Ні, навіть не крихітною — нікчемною.
Ще вчора я уявляла, як скажу йому все, що думаю про його появу й про цю абсурдну угоду. Я навіть подумки підбирала дошкульні фрази, різкі й впевнені. Та зараз усі вони розтанули, наче сніг на долоні. Я відчайдушно шукала в голові хоч щось дотепне, але замість цього в пам’яті виринали фрази з класики, яку я так любила — “Надіюся, що дорога була приємною” — але вимовити це означало б звучати фальшиво й напищено.
А тоді він нахилився й м’яко торкнувся моєї руки губами. Хвиля жару накрила мене з голови до п’ят. Його дотик був ледь відчутним, але достатнім, щоб моє серце збилося з ритму, а думки перетворилися на хаос.
Я дивилася на нього розгублено, все ще намагаючись зібратися й бодай щось відповісти. Потрібно було говорити — та моє єдине, що вирвалося:
— Доброго ранку, — тихо, майже шепотом.
За моєю спиною голосно й демонстративно кашлянула Ірка — нагадавши про свою присутність. Цей звук повернув мене до тями. Я різко висмикнула руку з його пальців — пальців сильних, холодних і таких… небезпечно ніжних — і відвернулася до подруги.
— Ну, я вас залишу, — промовила вона, з тією показною веселість, за якою легко ховалась цікавість. — Мені треба переодягнутися.
Я кинула на неї недовірливий погляд. Та коли вона проходила повз, схопила її за руку й швидко, майже благаючи, прошепотіла:
— Не залишай мене…
Мені зовсім не хотілося залишатися з ним наодинці. Я ще вчора склала про нього свою думку, варто було тільки почути про шлюбну угоду — про цей безглуздий спосіб отримати право на старий маєток, який швидше тягнув на руїни, ніж на родинне гніздо. Але… якби бути чесною, хоча б із самою собою, то, можливо, за інших обставин усе могло б скластися інакше. Хоча що за дурниці? Він — князь, людина іншого світу, а я… проста офіціантка з провінційної кав’ярні. У справжньому житті він би ніколи навіть не глянув у мій бік.
Ірка, проходячи повз, кинула на мене хитрий погляд і лукаво підморгнула:
— Він файний. А ти казала, що старий і кривий.
І, не давши мені шансу заперечити, зникла за дверима.
— Тож ти справді вважала мене старим і кривим? — у його голосі прозвучала насмішка, коли він знову обережно торкнувся моїх пальців губами.
— Не думала, що ми вже перейшли на «ти», — холодно відказала я, намагаючись виглядати невимушено.
— З тієї самої миті, як я вперше побачив тебе, — відповів він м’яко, та в очах спалахнула лукава іскра.
Я зневажливо фиркнула, але в глибині душі відчула, як щось тепле, неохоче, прокидається десь під ребрами. Невже мені було приємно?
— Можливо, це сталося ще раніше — коли ви, Ваша світлість, дізналися про спадок? — кинувши йому прямий, уважний погляд, я чекала на реакцію.
Його губи розтягнулися в посмішці, а в темно-зелених очах пустотливо заблищали веселі бісенята. Я відчула, як кров прилила до обличчя — невже сказала дурницю? Адже на ньому лише джинси, напевно, коштували більше, ніж увесь цей старий маєток разом із парком.
— Розумію твою недовіру, — відказав він спокійно, не зводячи з мене погляду. — Але справа зовсім не в спадкові.
— А в чому ж? — у голосі прорізалося роздратування. — Невже ти приїхав сюди лише заради мене? Тільки не кажи, що ти побачив моє фото й одразу закохався.
Він на мить замовк, уважно вдивляючись у моє обличчя, ніби намагаючись прочитати всі мої думки. А потім повільно підійшов ближче й обережно взяв мене за руку. Його пальці були холодними, мов крига, і від несподіванки я ледь не здригнулася. Дивно… кімната ж була теплою. Я, власне, очікувала на щось подібне — цей чоловік аж надто нагадував героїв класичних романів, де від одного дотику все летить шкереберть.
— Звісно, ні, — його голос звучав майже з легкою іронією, та в ньому вчувалася щирість. — Хоча зараз, дивлячись на тебе, я розумію, як сильно помилявся, уявляючи твоє обличчя.
— Старою й кривою? — зиркнула я на нього, й на обох одночасно напав тихий сміх.
— Ну… щось на кшталт того, — відповів він із посмішкою, що вмить розтопила мої рештки опору.
— І все ж таки приїхав, — в моєму голосі вперше з’явилося щось м’якше за колючки.
Ми на якийсь час просто дивилися одне одному в очі. Його погляд був важкий, тягучий, наче він пронизував мене наскрізь — не залишаючи простору для масок.
— Мені самому це огидно… — раптом заговорив він, і в його голосі було більше втоми, ніж гіркоти. — Я маю на увазі цю шлюбну угоду. Але такою була воля мого покійного батька. Він хотів, щоб я повернувся, так би мовити, до нашого родового гнізда. Я й сам хотів побачити ці краї… — він на мить затнувся, а тоді додав тихіше: — Та тепер усе змінилося.
Хлопець винувато посміхнувся, ніби просив у мене вибачення.
— Що саме? — запитала я, дивлячись на нього з викликом.
Його очі зустріли мої — темно-сірі, з ледь помітним зеленим відтінком, вони дивилися так спокійно, наче він знав мою відповідь наперед. Та він не поспішав задовольнити мою цікавість.
— Ти дуже вродлива… — його голос звучав тихо, низько, майже оксамитово. — І я хотів би пізнати тебе ближче.
Ну ось… розпочинається. Я важко зітхнула й закотила очі так, що він це помітив, і на його губах промайнув ледь помітний куток посмішки.
— Впевнена, що справа не лише в моїй зовнішності, а ще й у маєткові, чи не так?
Молодому князю вистачало таланту зображати невинність.
— У маєткові також, — чесно зізнався він і, здавалось, хотів щось додати, та не встиг.
До вітальні, позіхаючи й потираючи очі, увійшов Денис. Побачивши Мирчу, він різко завмер, а на щоках спалахнули дві яскраві плями.
— Привіт, — буркнув він глухо.
По тому, як напружилися його плечі, було зрозуміло: князь Ракоці йому відразу ж не сподобався. Цікаво… невже ревність? Я ледь стримала посмішку.
— Денисе, — сказала я навмисне легким, майже веселим тоном, — це той самий князь, за якого я маю вийти заміж. Його світлість Мирча Ракоці.
— Дуже приємно… — голос Дениса звучав сердито.
Не схоже, щоб йому було приємне це знайомство. Мирча кивнув йому з холодною ввічливістю, але в його очах блиснув вогник, який був небезпечніший за будь-які слова. Деякий час вони стояли один проти одного, мов два півні, готові в будь-яку мить зійтися вдвобій. Я напружено чекала, чи не переросте ця дуель поглядів у щось гірше.
— А це мій близький друг — Денис, — додала я, сподіваючись трохи знизити градус напруги.
— Радий знайомству, — князь відповів крізь зуби, і його голос був гострим, мов тонка сталь. Погляд, яким він окинув Дениса, міг би перетворити будь-кого на купку попелу.
Денис, не відводячи очей від Мирчи, рвучко взяв мене за лікоть і нахилився так близько, що я відчула його гаряче дихання на своїй щоці.
— Мені потрібно тобі дещо показати, — прошепотів він мені на вухо.
Його тривога миттю передалася й мені.
— Добре… — кивнула я, і він буквально виволік мене з вітальні, не давши навіть оговтатися, не кажучи вже про вибачення перед його світлістю.
Ми увійшли до їдальні. Пані Аласі, як завжди бездоганна й холодна, саме накривала стіл до святкового сніданку. Вистачило одного погляду на цю розкіш, щоб зрозуміти — нас вона так ніколи не зустрічала. Золотий посуд, порцеляна, свічки — усе блищало й виблискувало, немов для королівського прийому.
Денис навіть не глянув у їхній бік. З рішучістю, яка здавалася нетиповою для нього, він підійшов до шафи з порцеляновими фігурками.
— Дивись! — наказав він, його голос тремтів від напруги.
— На що саме? — я розгублено озирнулася на нього.
— Зникла ще одна фігурка… — крізь стиснуті зуби пояснив він, втрачаючи терпіння, і різко ткнув пальцем на верхню полицю. — І хтось ретельно витер пил.
Я підняла очі. Полички сяяли ідеальною чистотою, мов щойно відполіровані. Невже порцелянові фігурки не лише могли «ходити», а й наводили лад?
Та мене більше цікавило: хто зник цього разу? Мій погляд ковзнув по рядах білих статуеток, і я відчула гостре розчарування. Зник Трубадур — той самий, що так мені сподобався.
«Як так далі піде, — подумала я з гіркою іронією, — від колекції незабаром не залишиться навіть жаби. Та й вона, мабуть, кудись пострибає.»
Я вже хотіла було сказати про це пані Аласі, та варто було мені відкрити рота, як до їдальні увійшов Мирча. Його поява була така спокійна й водночас тривожна, що в повітрі знову зависла напруга. Я подумки вилаяла себе й вирішила: обговорювати крадіжки при чужих — не найкраща ідея. Говорити з економкою треба буде наодинці… доки не стало запізно.
