Раді Вас бачити!

Глава 11. Відліт від болю

Ранок розпочався з рішучого дзвінка. Аня набрала Віку й тихо, але впевнено сказала:

— Я готова. Я поїду. Там я житиму й почну все заново.

Віка була приголомшена, але водночас зраділа цьому рішенню. Вона одразу повідомила матері, а та лише кивнула — мовляв, нарешті Аня обрала шлях, який може врятувати її від страждань.

Аня також розповіла своїй родині. Мати, з гірким сумом у голосі, промовила:

— Може, Остап ще повернеться. Він же хотів бути з тобою…

Аня лише похитала головою.

Аліна, наївно усміхаючись, запитала:

— Хоча б на моє весілля прийдеш?

Аня відповіла теплою усмішкою:

— Так, прийду, Аліно.

Аліна повідомила, що весілля відбудеться через місяць, щоб Аня встигла прилетіти.

Аня почала збирати речі. В її серці не було жалю — лише полегшення. Вона знала: історія з Остапом та Степаном  завершена, і тепер їй судилося вирушити далеко від болю.

Вона дивилася на валізу й думала: «Кожна річ тут — частинка мого минулого. Але я несу їх у майбутнє, щоб пам’ятати, ким була, і ким хочу стати».

Її вибір був зроблений. Попереду — Катар, нове життя, нова доля.

 

Аліна сиділа перед дзеркалом, приміряючи прикраси до весільної сукні. Її очі сяяли від очікування — вона мріяла про той день, коли стане дружиною Степана.

Раптом двері відчинилися, і на порозі з’явився він. Степан стояв із рішучим поглядом, але в його очах було щось тривожне. Він підійшов ближче, взяв її руки, що тремтіли, й тихо сказав:

— Аліно, нам потрібно поговорити.

Вона відчула холод у серці. Навіть її наївна душа, яку часто називали «Барбі», здогадалася: Степан щось приховував.

— Я більше не можу брехати… — його голос зламався. — Наше весілля скасовується.

Аліна з розгубленим поглядом прошепотіла:

— Чому, Степане? Скажи мені…

Він опустив голову й, дивлячись на її світлі очі, промовив:

— Ти — найдобріша й найсвітліша людина, яку я знаю. Але я зустрів когось іншого. Пробач мене. Я не можу одружитися з тобою. Нам потрібно розійтися.

Аліна стояла, мов скам’яніла. Її найбільший страх справдився: він змінився ще до весілля.

Степан продовжив, бачачи її розчарування:

— Ти заслуговуєш на краще. Пробач мене, Аліно.

У голові Аліни промайнули спогади: як він допоміг їй повірити в себе, як врятував від розчарування в коханні. Вона бачила в ньому любов, гроші, можливості — і тепер усе розсипалося, мов пісок крізь пальці.

Її єдине хвилювання вирвалося назовні:

— А як же мій салон?..

Степан спокійно відповів:

— Не хвилюйся. Я допоможу з відкриттям. Пробач, Аліночко. Нехай у тебе все буде добре.

Вона ледве стримувала сльози й тихо сказала:

— І в тебе, Степане…

Він поклав на стіл помолвне кільце й вийшов.

Аліна впала на рожеву подушку й заплакала. Її мрії про весільну сукню, прикраси й салон розчинилися в темряві. Все зруйнувалося через іншу жінку. Усередині щось зламалося — вона вже не була тією самою.

Вона залишилася одна, брошена перед самим вівтарем. І ніхто не бачив її сліз.

 

У кімнаті панувала тиша, коли Аліна, вся в сльозах, нарешті зізналася матері:

— Мамо… весілля не буде. Степан… він пішов.

Наталія застигла, немов громом вражена. Її руки затремтіли, вона схопилася за стілець, щоб не впасти.

— Що ти сказала? — її голос зривався на крик. — Як це — не буде?!

Аліна, ридаючи, показала на стіл, де лежало помолвне кільце.

— Він залишив його… і сказав, що зустрів іншу.

Наталія відчула, як кров приливає до обличчя. Вона з гнівом підняла руки:

— Це зрада! Це ганьба! Як він посмів кинути мою доньку перед самим весіллям?!

Її очі палали від люті. Вона ходила по кімнаті, немов левиця в клітці, не знаходячи собі місця.

— Я жила цим днем, я готувала все для тебе, Аліно… а тепер? Він зруйнував наші плани!

Наталія сиділа в кріслі, стискаючи руки. Її обличчя було блідим, а думки плуталися. Тепер вона вже не кричала від гніву — її охопила тривога.

«Як тепер відмінити ресторан? Як повідомити гостям, що весілля не відбудеться? Що скажуть люди?» — думала вона, відчуваючи сором і розпач.

Вона зрозуміла: Степан зробив свій вибір, і змусити його повернутися неможливо.

— Нехай іде… — прошепотіла Наталія. — Раз так вчинив, то дороги назад немає.

Та найбільше її мучило інше. Одна донька — Аня — вирішила поїхати далеко, у Катар, щоб втекти від болю. Інша — Аліна — залишилася з розбитим серцем, зруйнованими мріями й відчуттям, що її життя зламалося.

Наталія дивилася у вікно й думала: «Що чекає моїх дівчат? Одна втекла від минулого, інша втратила майбутнє. Як скласти їхні долі? Чи зможу я ще повернути їм щастя?»

Її серце стискалося від безсилля. Вперше вона відчула, що не може контролювати життя своїх дітей.

Аня щойно прилетіла до Катару разом із Вікою. Вони стояли серед метушні аеропорту, тримаючи валізи, коли задзвонив телефон. На екрані — мати, Наталія.

Аня відповіла, і в слухавці прозвучав схвильований голос:

— Доню… весілля скасоване. Степан зустрів іншу.

Аня завмерла. Її серце стислося від болю. Вона відчула, ніби це сталося через неї, ніби саме вона винна в тому, що Степан залишив Аліну.

— Це я… це через мене… — прошепотіла вона, опустивши очі.

Віка почула ці слова. Вона одразу підійшла ближче, поставила валізу й міцно обійняла подругу.

— Не вини себе, Аню. Це не твоя провина. Він сам винен. Ми впораємося, обіцяю.

Аня відчула тепло й силу цих слів. Вперше за довгий час їй стало легше. Вона зрозуміла: завдяки подрузі вона змогла уникнути ще більшого болю й знайти новий шлях.

Віка тримала її міцно, немов захищаючи від усього світу.

— Тепер ми почнемо нове життя тут, у Катарі. І ти більше не будеш одна.

Аня заплющила очі й дозволила собі вперше видихнути з полегшенням.

 

 Минуло чотири місяці

Після всіх подій долі сестер Ані та Аліни змінилися. Аліна зуміла пережити біль після розриву зі Степаном і скасованого весілля. Вона говорила собі: «Він ще буде шкребти когті, коли побачить мене з іншим…» І справді, невдовзі вона зустріла набагато багатшого чоловіка, старшого за неї на п’ятнадцять років. Він полюбив її такою, якою вона була, а вона відповіла йому любов’ю — більше за гроші, ніж за серце. Через кілька місяців Аліна вийшла заміж за нього у фіктивному шлюбі, прагнучи показати Степану, що він втратив.

Степан же тим часом зруйнував власне життя. Після розриву з Аліною він втратив бізнес і гроші, почав пропивати залишки й звинувачував себе в тому, що не залишився з Анею, коли ще мав шанс.

 

Аня була щаслива. Вона носила дитину з великим животом і усміхалася, бо знайшла підтримку. Вона вийшла заміж за двоюрідного брата Віки — принца Назіра. Він прийняв її, навіть знаючи, що вона чекає дитину від іншого чоловіка. Назір пообіцяв забезпечувати й оберігати її та малюка, і Аня відчувала себе в безпеці.

Вона майже не згадувала про Степана — біль відпустив. Єдине, що залишалося тінню, — розрив із сестрою. Аліна дуже змінилася після розставання зі Степаном, і їхнє спілкування обірвалося. Аня знала про її фіктивний шлюб зі старшим чоловіком і щиро шкодувала сестру.

«Ми обидві стали жертвами… але тепер у кожної своя дорога», — думала вона.

 

Одного дня Аліна несподівано подзвонила Ані. Її голос звучав радісно:

— Я хочу прилетіти до Катару, відпочити й побачити тебе.

Аня усміхнулася й відповіла з теплом:

— Приїжджай. Я рада буду прийняти тебе в гостях.

Вона відчула, що настав час відновити стосунки й, можливо, повернути сестринську близькість, яку вони втратили.

 

Сонце вже піднімалося над пальмами, коли біля особняка Каріма зупинився чорний автомобіль. Віка вийшла першою, а за нею — Аліна. Вона була елегантною, у світлій сукні, з великими окулярами, але в її очах ховалася тривога.

Аня стояла на сходах, тримаючи живіт, уже помітно округлений. Вона усміхнулася, але серце билося швидше.

Аліна підійшла повільно. Їхні погляди зустрілися. Мить мовчання — і обійми.

— Я рада тебе бачити, — прошепотіла Аня. — І я… — відповіла Аліна, стискаючи сестру.

 

Усередині особняка, за чашкою чаю, вони нарешті заговорили.

— Я знаю, що змінилася, — сказала Аліна. — Але я не хотіла втрачати тебе. Просто… після Степана я стала іншою.

Аня мовчки слухала, а потім відповіла:

— Ми обидві стали іншими. Але я не тримаю зла. Я рада, що ти тут.

Аліна подивилася на живіт сестри й усміхнулася:

— Він буде щасливим. Бо ти щаслива.

Аня стиснула її руку:

— А ми знову сестри. І це головне.

До особняка зайшли Віка разом із Крістіною. Вони знали, що Аліна прилетіла, й прийшли привітатися та дізнатися, як у неї справи.

Аліна охоче розповідала про свої успіхи:

— У салоні тепер багато клієнтів, усе йде добре. Я навіть не очікувала, що буде такий наплив.

Її голос звучав упевнено, але коли мова зайшла про нового чоловіка, вона відповіла неохоче:

— Він зараз у відрядженні…

Усі зрозуміли: цей шлюб не був про кохання. У думках Аліни все ще жив Степан, який втратив усе.

 

Аня, помітивши стан сестри, поспішила змінити тему. Вона усміхнулася й сказала:

— Аліно, я хочу познайомити тебе з принцом Назіром, моїм чоловіком. Він дуже добрий і щирий. Думаю, вам буде цікаво поспілкуватися.

Аліна кивнула, намагаючись приховати сум. Їй було важко відпустити минуле, але вона відчувала: сестра хоче подарувати їй новий шанс на спокій і підтримку.

Аліна сиділа поруч із сестрою, коли до кімнати увійшов принц Назір. Його постать випромінювала спокій і силу. Він підійшов до Ані, ніжно взяв її руку й усміхнувся.

Аліна дивилася на нього з захопленням. «Справді, моїй сестрі пощастило… він прийняв її навіть із дитиною від іншого. Остап мав би зробити це раніше, але не зміг…» — думала вона, і вперше навіть не згадала про колишні образи.

Назір звернувся до Ані лагідним голосом:

— Я мушу вирішити кілька справ, але хочу, щоб ти разом із сестрою та моїми двоюрідними сестрами прогулялася по магазинах у торговому центрі. Це буде гарний день для вас.

Аня усміхнулася й відповіла тепло:

— Добре, любий. Бажаю тобі успіху в справах.

Їхні погляди зустрілися — ніжні, але водночас тривожні. У цьому мовчанні відчувалося щось більше: передчуття події, яка може змінити життя Ані та її майбутньої дитини.

Аня, Аліна, Віка та Крістіна разом із двоюрідними сестрами Назіра вирушили до великого торгового центру. Усередині панувала атмосфера розкоші: мармурові підлоги, блискучі вітрини, запах парфумів і кави.

Аліна йшла поруч із Анею, уважно роздивляючись навколо. Вона не могла приховати захоплення:

— Тут усе таке величне… Аню, тобі справді пощастило. І чоловік у тебе — принц. Він прийняв тебе навіть із дитиною. Це неймовірно.

Аня усміхнулася, погладивши живіт:

— Так, він добрий. І я вдячна йому за все.

Віка, яка йшла трохи попереду, озирнулася й додала:

— Ви обидві заслуговуєте на щастя. І тепер у вас є шанс почати нове життя.

 

Аліна слухала сестру й відчувала дивне змішання емоцій. З одного боку — гордість за Аню, з іншого — гіркота. Її власний шлюб був фіктивним, чоловік старший і далекий, а думки все ще поверталися до Степана.

«Він втратив усе… і мене теж. Але чому я все ще думаю про нього? Чому не можу відпустити?» — думала вона, намагаючись приховати сум за усмішкою.

Віка подивилася на сестру й сказала щиро:

— Аліно, знаєш, Ані справді пощастило з Назіром. Він дуже ввічливий, він піклується про неї й про дитину.

Крістіна додала з усмішкою:

— Ми всі пишаємося, що маємо такого двоюрідного брата. Нехай він і Аня будуть щасливі разом.

Аліна лише мовчки кивнула. Усередині її серце стискалося від думок про Степана, але вона не хотіла показувати свій біль.

Аня, відчуваючи напруження, ніжно стиснула руку сестри й сказала:

— Головне, що ми знову разом.

Сестри заходили до магазинів, приміряли сукні, сміялися, фотографувалися. Крістіна жартувала, Віка підтримувала Аню, а двоюрідні сестри Назіра розповідали про місцеві традиції.

Аліна на мить відчула себе щасливою. Вона дивилася на Аню й думала:

— Можливо, я теж зможу почати все заново

Аня після прогулянки відчувала втому — живіт ставав більшим, і вона вирішила відпочити. Служниця принесла їй чай із круасаном, як вона любила. Здавалося, життя нарешті стало спокійним і щасливим.

Та раптом задзвонив телефон. Незнайомий номер. Аня вагалася, але все ж натиснула «прийняти».

— Алло… — Анютка… — знайомий голос пронзив її серце. Це був Остап.

Аня здригнулася. Він зник тоді, коли вона найбільше потребувала його. І тепер повернувся.

— Я тебе слухаю, Остап, — сказала вона серйозно, стискаючи кулак.

Його голос був грубим і холодним:

— Якщо не хочеш, щоб із твоїм арабом сталося щось погане… слухай мене уважно.

Аня хотіла закричати, але прикрила рот рукою, щоб ніхто не почув.

— Твої подруги тоді випровадили мене, коли я хотів зробити пропозицію… але цього разу вони не завадять моїм планам.

Вона мовчала, серце калатало.

— Я хочу, щоб ти повернулася до мене й залишила свого чоловіка. Він не здатен тебе контролювати й оберігати. Якщо залишишся з ним — йому буде гірше.

— Досить! — суворо відповіла Аня. — Ти мені не погрожуєш.

Остап засміявся:

— Ти мене ще не знаєш, Анютка. Я знайшов тебе через Instagram, через твого нового араба. Я хочу його прибрати, якщо ти не повернешся.

Аня відчула страх, але відповіла твердо:

— Я не повернусь до тебе.

— Тоді слухай, — його голос став ще холоднішим.

— Твоя сестричка не знає, що ти спала з її нареченим Степаном. Якщо я розповім їй правду — вона зненавидить тебе й буде мстити.

Аня заплющила очі, сльози виступили на них.

— Прошу… не кажи цього. Це все в минулому.

— Усе просто, — продовжив Остап. — Якщо залишишся з принцом, я відкрию таємницю. Якщо повернешся до мене — я збережу її. Ми одружимося, і все буде добре. Обирай. І не смій розповідати подругам — вони теж під моїм контролем.

Аня сиділа, тремтячи від страху. Як він дізнався про її стосунок з Степананом? Його слова були пасткою. Якщо вона залишиться з Назіром — він може нашкодити йому, а ще розкрити таємницю сестрі. Якщо піде до Остапа — втратить чоловіка й подруг.

Сльози котилися по щоках. Вона прошепотіла:

— Добре… я приїду. Я напишу, що їду, що Назір мені не підходить.

У слухавці пролунав його задоволений сміх. Остап відчував себе переможцем.

Наступного дня принц Назір повернувся й першим ділом зайшов до кімнати Ані. Але її вже не було. На столі лежала записка. Він прочитав її й відчув, як серце стискається від болю.

«Пробач  мене. Я недостойна тебе…»

Його обличчя налилося гнівом. Він вирвався з кімнати й пішов до Віки та Крістіни, які саме вибирали наряди, плануючи день із Анею та Аліною.

— Аня мене покинула! — вигукнув він, показуючи записку.

Віка й Крістіна переглянулися, не розуміючи, про що йдеться.

— Як це — покинула? — запитала Віка.

Назір простягнув їй листа. Віка прочитала й застигла від шоку.

— Це неможливо… Аня не могла таке зробити.

Віка глибоко зітхнула, розчарована подругою. Але щось у її серці підказувало: тут не все так просто. «Вона була щаслива з Назіром. Чому ж раптом вирішила піти?»

Вона подивилася на сумні очі кузена й сказала:

— Я поговорю з нею. Не поспішай із висновками.

Назір тихо відповів:

— Добре. Я повинен знати, що вона відчуває.

Крістіна теж приєдналася до думки сестри:

— Ми маємо з’ясувати правду.

Віка кивнула:

— Так. Можливо, вона щось приховує… або її змусили. Ми повинні їхати й знайти її.

 

Тим часом Аліна ще спала, коли задзвонив телефон. Це була мати. Її голос звучав схвильовано:

— Доню… Аня повернулася в Україну.

Аліна різко підвелася, очі широко розкрилися від шоку.

— Як це? Я ж була з нею! Чому вона поїхала?

Мати зітхнула й відповіла:

— Вона сказала, що пішла від чоловіка… бо він ударив її.

Аліна застигла, не вірячи почутому.

— Але ж я бачила, як він був до неї ласкавим… Як таке може бути? Чи я чогось не знаю?..

 

Насправді Аня збрехала, щоб не нашкодити близьким і приховати свою таємницю. Вона не хотіла, щоб сестра дізналася правду про її стосунки зі Степаном.

Мати продовжила:

— Аня сказала, що розпишеться з Остапом. Так вона хоче.

Аліна сиділа мовчки, не розуміючи, як усе так кардинально змінилося. Її серце стискалося від тривоги.

«Чому я нічого не знала? Чому вона не довірилася мені? Я ж була поруч…» — думала Аліна, відчуваючи провину.

 

Вона була розгублена й нещасна. Вина гризла її зсередини: «Може, я винна, що не вберегла її? Може, треба було залишитися поруч?»

Аліна вирішила: вона мусить якнайшвидше повернутися додому, щоб побачити сестру й бути присутньою на розписі. В її очах Остап здавався хорошим хлопцем, і вона навіть не здогадувалася, що саме він змінить долю Ані назавжди.

Аня стояла в синьому платті поруч із людиною, яку не любила. Остап, знаючи її таємницю й тримаючи її в страху, з самовдоволеною усмішкою надягав їй обручку.

У залі були мати Наталія зі сльозами на очах — вона раділа лише тому, що донька повернулася. Аліна прийшла з чоловіком, який неохоче погодився бути присутнім.

Раптом двері відчинилися, й увійшли непрохані гості — Віка та Крістіна. Вони не очікували побачити таке.

Реєстратор урочисто оголосив:

— Тепер ви — чоловік і дружина.

Остап нахилився й першим поцілував Аню. Вона відчувала відразу, але змушена була усміхатися, приховуючи справжні муки. Ніхто не знав, через що їй довелося пройти, щоб уберегти близьких.

У цей момент у зал зайшов Степан. Він шукав Аню, бо після довгих місяців кинув пити й почав відновлювати бізнес. Його серце завмерло, коли він побачив її вже заміжньою.

Запізно. Він зрозумів, що втратив її назавжди. Злість на себе й на власне минуле охопила його. Степан різко розвернувся й пішов, ніхто навіть не помітив його відходу.

Віка й Крістіна були приголомшені. Віка, розлючена й розчарована, прошепотіла:

— Вона нас зрадила…

Подруги вийшли із залу й вирушили до бару, щоб випити вина й заглушити біль від побаченого.

Аня ж усміхалася Остапу, хоча всередині її душа кричала. Вона погодилася на цей шлюб лише тому, що інакше він міг би нашкодити її близьким, розкрити таємницю про Степана й зруйнувати життя сестри та Назіра.

Вона принесла себе в потерпілу, щоб уберегти тих, кого любила.

 

Крістіна мовчала, але її очі були повні сліз. Вони мовчки йшли вулицею, поки не зайшли до найближчого бару. Усередині було напівтемно, звучала тиха музика, і запах вина та кави огортав простір.

Віка замовила пляшку червоного вина. Коли келихи були наповнені, вона різко підняла свій і сказала:

— За дружбу, яку вона зрадила.

Крістіна тихо відповіла:

— Не можу повірити… Аня була щаслива з Назіром. Чому вона так зробила?

Віка зробила великий ковток вина, відчуваючи, як воно обпікає горло.

— Вона не просто пішла від нього. Вона зрадила нас усіх. Ми були поруч, ми підтримували її… а вона вибрала Остапа.

Крістіна поклала руку на її плече:

— Може, вона мала причину? Може, ми чогось не знаємо?

Віка гірко засміялася:

— Причину? Вона навіть не пояснила. Просто втекла й залишила записку. Це не причина — це втеча.

Вони сиділи довго, мовчки дивлячись у келихи. У серці Віки зростав не лише гнів, а й рішучість.

— Якщо вона думає, що ми залишимо це так… вона помиляється. Я хочу дізнатися правду.

Крістіна кивнула, витираючи сльози:

— Так. Ми мусимо зрозуміти, що сталося насправді. Бо Аня не схожа на ту, що ми бачили сьогодні.

Віка стиснула кулак:

— Ми знайдемо її. І якщо Остап причетний до цього — він відповість.