Спочатку:
На сторінку книги
Глава 21. Виклик у темряві
Аліна вибігла з салону, її кроки були швидкі й нервові. Вітер розвівав волосся, а в голові звучала лише одна думка: Степан… батько Ліани…
Вона сперлася на холодну стіну й заплющила очі. Серце билося так сильно, що здавалося — ось-ось вискочить із грудей.
— Як вона могла?.. Як Аня могла приховати це від мене? — прошепотіла вона.
Усередині салону панувала гнітюча тиша. Наталія сиділа, опустивши голову, відчуваючи провину за те, що проговорилася. Фудзіна зітхнула й сказала:
— Це мало статися. Таємниці не живуть довго.
Аня тим часом сиділа на лавці біля входу, тримаючи доньку на руках. Її очі були повні сліз. Яка ж я дурепа… Чому не боролася за своє щастя? Тепер усе втрачено… Він з іншою…
Поки вона розмірковувала, поруч із нею з’явилася Віка. Вона прибігла, схвильована, але рішуча.
— Аню, все буде добре. Якщо Степан не твій — значить, він того не вартий. Ти знайдеш своє щастя, і таких Степанів у світі багато.
Аня глянула на подругу крізь сльози й прошепотіла:
— Дякую тобі, подруго. Я знаю, скільки ти зробила для мене. Ми з Ліаною ніколи цього не забудемо.
Вона піднялася, тримаючи доньку, й міцно обняла Віку — як клятву дружби.
Та раптом у Віки задзвонив телефон. Номер був невідомий. Вона вирішила відповісти:
— Алло… Хто це?
Грубий голос із ухмилкою відповів:
— Це Остап. Я залишав тобі повідомлення, а ти не відповіла.
Віка здригнулася, Аня теж відчула холод у серці. Вони знали: Остап знову щось задумав.
— Що ти хочеш? — твердо запитала Віка.
— Якщо хочеш, щоб я відчепився від Ані, приходь одна. Без глупостей. Я чекаю тебе біля свого гаража, — промовив він і одразу кинув слухавку.
Віка стояла, замислившись. Аня з тривогою сказала:
— Не йди. Він небезпечний.
Віка глянула на неї серйозно:
— Він більше тебе не торкне. Я йому потрібна. Але перед цим виклич Адріана й поліцію. Вони простежать за моїм місцем.
Аліна, яка все ще була приголомшена правдою, підійшла й тихо сказала:
— Бережи себе, подруго. Я молитимусь, щоб усе обійшлося.
Аня обняла Віку ще раз, і та рішуче пішла у ніч. Аня одразу зателефонувала Адріану, прохаючи допомоги й пояснюючи все по кроках.
Аліна йшла вулицею, не відчуваючи під ногами землі. Її руки тремтіли, а думки плуталися. Степан був моєю любов’ю… А тепер він — батько доньки моєї сестри. Як мені жити з цим?
Вона зупинилася біля парку, де дерева тихо шуміли під вітром. Її очі наповнилися сльозами.
— Я не можу ненавидіти Аню… але й пробачити одразу не можу… — прошепотіла вона.
У цей момент поруч з’явилася Фудзіна. Вона підійшла тихо, поклала руку на плече Аліни.
— Ти маєш право на біль, — сказала вона. — Але пам’ятай: Аня теж жертва. Вона боялася втратити тебе.
Аліна глянула на подругу, її очі світилися розгубленістю.
— Я не знаю, що робити…
— Ти маєш вирішити сама, — відповіла Фудзіна. — Але якщо ти любиш сестру, то знайдеш у собі сили.
Аліна заплющила очі й глибоко вдихнула. Її серце розривалося між любов’ю до Степана й сестринським зв’язком із Анею.
У цей момент до них підійшла Наталія. Вона йшла повільно, але впевнено, її обличчя було серйозним, проте сповненим ніжності. Вона обняла доньку за плечі й тихо промовила:
— Доню, я бачу, як тобі боляче. Але ти мусиш зрозуміти: життя не завжди йде так, як ми мріємо. Аня не хотіла тобі зла. Вона боялася втратити твою любов.
Аліна схлипнула й притулилася до матері.
— Мамо… я відчуваю себе зрадженою. Наче все, що було між нами, тепер зруйновано.
Наталія погладила її волосся, голос її був лагідний, але твердий:
— Ні, доню. Нічого не зруйновано, якщо ти сама цього не дозволиш. Ви сестри. Ви кровні. І жоден чоловік, навіть Степан, не має права стати між вами.
Фудзіна кивнула, підтримуючи слова Наталії.
— Сестринство — це сильніше за будь-які таємниці.
Аліна витерла сльози й глянула на матір.
— Але як мені пробачити?
— Пробачення приходить не одразу, — відповіла Наталія. — Воно росте, як дерево. Спершу ти садиш зерно, потім поливаєш його щодня. І одного дня воно дає плоди.
Аліна глибоко вдихнула й відчула, як материнські слова проникають у її серце. Вона ще не була готова пробачити, але вперше з’явилася надія, що це можливо.
Вона обняла Наталію й прошепотіла:
— Дякую, мамо. Я спробую…
Я мушу зробити вибір…
