Раді Вас бачити!

Вітер набирав сили, розгойдуючи гілля старого дуба. Спочатку лише ворушив листям, та скоро вже гнув тонкі гілки.

Зірване листя кружляло над головами. Люди стояли й дивилися то в бік Скальника, то на краду.

Вогонь уже майже догорів. Та вітер підхоплював і розвіював попіл на всі сторони. Дехто кинувся згортати його докупи, та марно.

З боку ріки долинав рев води. Із неба впали перші краплі.

Ніхто вже не знав, що це — гнів богів чи їхнє благословення.

Пішов дощ. Краплі були важкі й холодні.

Хтось уже рушив від капища до городища, спускаючись стежкою вниз. Та вода вже вийшла з ріки й пішла низиною. Ще мить тому там була стежка, а тепер через неї котився мутний потік.

Люди розвернулися назад до капища. Почалася тиснява: на них напирали ті, хто йшов позаду.

Ярина йшла вниз із Любавою та Святославом. Коли люд натиснув на них, вона схопила Любаву на руки й притиснулася до дерева, що росло збоку.

Святослав же пірнув поміж людьми, і Ярина в темряві навіть не побачила, коли він зник.

— Святославе! — крикнула вона.

Десь попереду почула його голос:

— Ярино!

До неї пробрався Ратибор. Він нагнувся до них. Схопив її за руку, другою підтримав Любаву.

— Як ви? — спитав він.

Ярина важко дихала, не могла вимовити й слова. Дощ лив як із відра. Вода стікала з волосся по обличчю, заливаючи очі. Любава перелякано тулилася до неї.

— Треба вибиратися, — сказав Ратибор.

Він підвівся й почав шукати Малушу в темряві.

У натовпі він побачив її недалеко. Малуша йшла разом з іншими, та хтось у тисняві збив її з ніг, і вона впала на землю. Пробувала підвестися, та не могла. Люди сунули повз неї, мало не наступаючи.

Ратибор глянув на Ярину.

— Почекайте. Тут вище. Я зараз повернуся — і підемо разом.

Ярина кивнула, озираючись довкола в пошуках Святослава.

Та його ніде не було видно.

Ратибор пробирався до Малуші, але через цю тисняву, ніяк не міг дістатися до неї. Його штовхали з усіх боків, хтось наступав на ноги, хтось хапався за плече, намагаючись утриматися.

Він розштовхував людей руками й урешті добрався до неї.

Підняв її із землі. Вона була вся мокра, у багнюці, волосся прилипло до обличчя.

— Малушо…

Вона вчепилася пальцями в його сорочку й притулилася до нього.

— Ратиборе, я боюсь, — видихнула вона.

— Я тут… Не бійся, — сказав він.

Ратибор обійняв її й почав вибиратися вбік, туди, де залишив Ярину з Любавою. Та людський потік уже ніс його в інший бік.

Збоку помітив Святослава.

— Святославе!

Хлопець обернувся.

Ратибор простягнув руку, схопив його й притягнув до себе.

— Тримайся!

Святослав кивнув і міцно вхопився за його одіж.

Так вони втрьох почали вибиратися з натовпу: Ратибор однією рукою тримав Малушу, другою не давав загубитися Святославові.

Та крок за кроком Ратибор пробирався вбік, подалі від людського потоку.

Ярина підвелася, тримаючи Любаву. Вона вдивлялася в натовп, та вже не бачила ні Ратибора, ні Святослава.

Трохи осторонь стояв Вогнедар зі своїми. Збоку — Борислав із перекошеним лицем. Вони дивилися, як у темряві люд збивався докупи, товпився й перекрикував одне одного.

— Вода!

— Боги!

— Що робити?!

— Куди бігти?!

— Знову вода… То нема, то вже забагато, — пробурмотів Борислав.

Потім штовхнув Вогнедара рукою.

— Що будемо робити?

Він бачив, як Радомир біля волхва щось викрикував людям, показував руками, намагався їх зупинити, та ніхто вже нікого не слухав.

Вогнедар не відповів. Він шукав Ярину, та, не побачивши її, глипнув на Борислава й проказав:

— Я зараз!

Не чекаючи відповіді, він рушив до людей. За кілька кроків натовп уже зімкнувся перед ним, і Вогнедар почав пробиратися вперед, розштовхуючи людей руками й вдивляючись у мокрі обличчя.

Біля краю майдану стояли Зоряна з Ясенем та отроками. Вона широко розплющеними очима дивилася на все, що коїлося довкола.

Хотіла вже рушити, та Ясень схопив її за руку.

— Куди?! Задавлять!

Вона зупинилась.

Ясень не відпускав її руки.

— Матір не бачила?

Зоряна озирнулася.

— Он вона!

Вона показала вперед. Мати Ясеня стояла біля Богдана. Той майже не реагував на метушню довкола. Дивився, як люд у паніці кидався то в один бік, то в інший, ніби все це відбувалося десь далеко від нього.

Позаду Ясеня стояв Стефан, витріщивши очі.

— О Господи… Що буде? Ми всі тепер потонемо… — схлипував він, притискаючи до себе перев’язану руку.

Ясень мовчав, не відпускаючи Зоряну.

«Треба вибиратися», — думав він.

— Он туди, давай через ту сторону, — показав він рукою повз дуб, куди вже подався люд, до хащів, що тягнулися аж до самого городища.

— Що, хащами дертися? В темряві? — спитав Стефан.

— А іншої дороги вже немає, — мовив Ясень і, вхопивши Зоряну за руку, попрямував туди.

Біля дерева, де стояла Ярина, люд збився докупи, і дівчині вже не було куди відступати. Вона міцніше притиснула до себе Любаву, з острахом озиралася й шукала очима Ратибора.

Десь у темноті почула його крик:

— Ярино! Ярино!

— Ратиборе! Ми тут! — озвалася вона.

Та його ніде не було видно.

І тут хтось штовхнув її в спину.

Ярина не втрималася й упала, встигнувши прикрити собою Любаву. Від болю стиснула губи й спробувала підвестися, та не змогла навіть стати на коліна.

Любава заплакала й сховалася за сестрою.

— Не бійся, — Ярина пригорнула її до себе. — Зараз усе стихне. Дощ перестане — і все буде добре.

За спиною почула якісь голоси.

— Ану відійдіть! Відійдіть!

— Куди преш?!

— Ти хто такий?!

Потім хтось скрикнув, і просто біля Ярини на землю гепнувся якийсь муж.

Вона озирнулася.

Перед нею стояв той хлопець, що прибув до городища зі своїми воями. І тут Ярина згадала: Вогнедар. Здається, так його звали. Батько якось казав, що він у них старший.

Він дивився просто на неї.

Потім простягнув руку.

— Вставай. Я допоможу.

Ярина якусь мить дивилася на простягнуту руку. Потім озирнулася. Ратибора ніде не було. Любава плакала, тулячись до неї. Ярина глибоко вдихнула й простягнула руку.

Він обережно вхопив її за руку й підняв на ноги.

Потім нахилився й узяв Любаву на руки.

— Тримайся мене! — крикнув Ярині просто у вухо.

Вогнедар рушив назад до своїх. Однією рукою розштовхував людей перед собою, другою міцно тримав Любаву.

Ярина йшла слідом, вчепившись у його одіж, щоб не загубитися в натовпі.

Любава перелякано поглядала на Ярину.

— Не бійся, — заспокоювала її сестра. — Все добре. Він тебе не скривдить. Він нас виведе.

Любава нічого не відповіла. Лише міцніше притулилася до Вогнедара й роззиралася навкруги.

Вогнедар нарешті добрався до своїх. Зайшов поміж ними й потягнув Ярину за собою.

Там опустив Любаву на землю. Ярина одразу підхопила сестру, притулила до себе й злякано роззирнулася довкола.

Вогнедар повів поглядом на воїв.

— Не бійся. Тут тебе ніхто не зобидить.

Вої мовчали. Лише розглядали Ярину та Любаву.

Вогнедар скинув із себе гуню й накинув її Ярині на плечі. Вона одразу загорнулася в неї й прикрила також Любаву.

До них підійшов Борислав. На мить затримав погляд на Вогнедарі, тоді мовчки зняв із себе гуню, пригнувся й обгорнув нею Любаву.

— Зігрійся.

Вогнедар же, роззираючись навкруги, сказав.

— Треба до воріт. Стежку вже залило. Скоро вода дістанеться й сюди.

Стоян тим часом спустився нижче, майже до самої води. Пройшов уздовж краю, придивляючись, куди вона суне, тоді показав убік. 

— Бачиш тут вузько і ще не затопило. Але треба швидко. Вода прибуває. --- крикнув він Бориславу. 

Борислав уже підходив до нього , але зупинився біля кількох колод, що не спалили на краді, штовхнув одну ногою. 

— Зійдуть. 

Він підвівся й крикнув своїм. 

— Ану сюди! Оцю беріть. 

Двоє галичан одразу підійшли до колоди. Борислав сам ухопився за один кінець. 

— Перекинемо дві — перейдемо. 

Вогнедар мовчки підійшов до другої колоди й узявся за неї.

Борислав скоса глянув на нього й хмикнув. 

— О, сам Вогнедар тягне колоди. 

— Тягни, — кинув Вогнедар. 

Борислав реготнув і підставив плече під колоду. 

Мужі понесли їх до води. У вузькому місці перекинули через потік. Поруч кинули іншу. 

Борислав ступив на них, кілька разів натиснув ногою. 

— Витримає.

Тим часом Ратибор із Малушею та Святославом зумів вибратися з натовпу в сторону.

Люд тягнувся до місця, куди пішли Ясень з своїми, поки вода ще не відрізала прохід до городища.

Ратибор однією рукою тримав Малушу за стан, а другою притримував Святослава біля себе.

Він зупинився й почав вдивлятися туди, де лишив Ярину.

Хотів уже сказати Малуші, щоб побула зі Святославом, та раптом почув збоку Яринин голос. 

Вона щось говорила Любаві. 

Ратибор повернув голову на звук і побачив її постать у темряві поміж Вогнедарових воїв.

«Як вона там опинилася?» 

Він одразу рушив до них.

— Ярино! Любаво! 

Ратибор підійшов і обняв обох. Любава одразу притулилася до нього. Ярина тим часом обняла Святослава. 

Малуша стояла трохи осторонь, тремтячи від холоду. Вдивлялась в натовп, шукала Віду. Десь тут мала бути стара, але Малуша її не бачила. 

Ярина глянула краєм ока на неї, потім на Ратибора, але нічого не сказала. 

Святослав теж мовчав. 

— Хто вам допоміг? — спитав Ратибор. 

Ярина вже відкрила рота, та збоку почувся голос: 

— Я. 

Звідти підійшов Вогнедар. 

— Побачив, що дівчині потрібна допомога. От і витягнув. 

Ратибор зиркнув на нього, на Ярину, змовчав. 

— Ми там колоди поклали, — продовжив Вогнедар. — Можемо перейти. 

— А люд? — спитав Ратибор. 

— А що люд? — озвався замість Вогнедара Борислав і показав рукою в бік, де в темряві тіні поринали в хащі.

— Он уже пішли. Усі на наші колоди все одно не влізуть. 

Ратибор глянув у той бік. 

Борислав знизав плечима. 

— А як хочуть — нехай і тут переходять. Колоди не мої. Тут лежали.

Ратибор дивився, як половина Вогнедарових мужів уже перейшла на той бік і рушила до городища. 

Вогнедар глянув на воду, потім на нього. 

— Якщо швидко не перейдемо, вода заллє колоди. Тоді буде пізно. 

— Добре, — відповів Ратибор. — Рушаймо. 

Він узяв Малушу за руку, а другу простягнув Ярині. 

— Я тебе триматиму. 

Вогнедар підійшов ближче. 

— Я допоможу Ярині перейти. 

Ратибор глянув на сестру. Ярина дивилася на Вогнедара насторожено, та не відступила.

Дівчина нахилилася, щоб узяти Любаву, але Вогнедар випередив її й підхопив дівчинку на руки. Потім простягнув руку Ярині. 

— Так буде легше. 

Вона, вагаючись, взяла таки його за руку. 

— Ну що, йдемо? — спитав Вогнедар Ратибора.

Той нічого не сказав. Міцніше стиснув Малушину руку й рушив за ними. 

Святослав пішов слідом.

Вони йшли через колоди. Вода вже переливалася через них, обмиваючи ноги.

Ратибор ішов з Малушею. Постоли в неї швидко намокли. На середині вона ступила невдало, нога ковзнула по мокрому дереву.

— Ой! — скрикнула вона.

Ратибор устиг підхопити її.

— Стій.

Не чекаючи, поки вона знову стане на колоду, він узяв Малушу на руки й поніс далі. Вона обхопила його за шию й притиснулася, боячись навіть дивитися на воду.

Слідом ішов Вогнедар. Любаву він ніс на одній руці, другою тримав Ярину за руку. На ньому були чоботи, тож мокре дерево не так заважало йому ступати.

Ярина йшла обережно, дивлячись собі під ноги. Вода вже перекочувалася через колоду й била по ногах.

Вогнедар зупинився, відпустив її руку й, повернувшись, обхопив за стан і трохи припідняв.

— Ой! — скрикнула вона й одразу вхопилася за його передпліччя.

Їхні обличчя опинилися зовсім близько.

Вогнедар глянув їй у вічі.

— Не бійся. Я перенесу.

Він рушив далі, тримаючи Любаву й підтримуючи Ярину так, щоб вона майже не ступала по залитій водою колоді.

На тому березі поставив Ярину на землю, потім опустив Любаву. Ярина одразу забрала Любаву до себе.

Неподалік уже стояли Ратибор із Малушею та Святославом. 

Ратибор глянув назад. 

— Треба через городище до воріт. А звідти — вище, до лісу, поки вода не пішла в городище.

Позаду, біля старого дуба, вода вже майже заливала майдан.

Ясень із Зоряною та Стефаном уже пробиралися хащами. За ними йшов Богдан. Поруч із ним — мати з хлопцями Млади. 

Радомир залишався позаду. Вода вже сягала йому майже до колін. Він стояв у потоці й одного за одним витягував тих, хто оступався або не міг сам вибратися на сухе.

Нарешті Радомир витягнув із води останнього чоловіка, озирнувся на майдан і теж подався слідом за людьми.

Люд уже ринув до городища. Кожен поспішав до своєї хати, та вода підбиралася й туди. Біля крайніх дворів вона вже розтікалася поміж тинами й заходила на подвір’я.

Люди вискакували з хат із мішками збіжжя, горщиками, їжею — хапали все, що встигали. Дехто вже стояв по коліна у воді, відчиняючи хліви, виганяючи худобу й відв’язуючи собак.

Корови ревли, собаки гавкали. Люди перекрикували одне одного. Усе городище гуло.

Віда бігла до своєї хати. Вона вже побачила Малушу з Ратибором, зупинилася на мить, перевела подих і поспішила далі. Треба було винести з хати хоч те, що ще можна врятувати.

Мати Ясеня тягнула за собою хлопців Млади.

— Богдане! Богдане!

Та його ніде не було видно. Загубився десь серед люду.

До неї підбігли Зоряна з Ясенем. Ясень одразу підхопив одного хлопця, Зоряна взяла другого за руку й допомогла старій рушити до хати.

Стефан біг за ними, притискаючи перев’язану руку до грудей, а здоровою раз у раз хрестився.

— Господи… Господи…

Вогнедар тримав Ярину за руку й тягнув до воріт. Вона бігла поруч, не відпускаючи його руки, та раз у раз озиралася назад.

Ратибор підхопив Любаву на руки. Малушу тримав біля себе, і вони разом зі Святославом поспішили слідом.

Вода вже текла вулицею. Спершу сягала тільки по кісточки, та з кожним кроком ставала глибшою.

Треба було встигнути за ворота.

А звідти — в ліс, вище на схил, поки вода не відрізала й останній шлях.

Вони вже майже добігли, коли Вогнедар різко зупинився.

Попереду загув потік. У темряві було видно, як вода блищить між воротами й з шумом котиться просто їм назустріч, розливаючись дорогою.

Вогнедар міцніше стиснув Яринину руку й озирнувся.

— Все… Не встигли, — прошепотів він.

Ярина нічого не відповіла. Стояла, широко розплющивши очі, й дивилася вперед. У темряві вода лише поблискувала, та її шум ставав дедалі ближчим.

Вона смикнула руку, та Вогнедар чомусь не відпустив. Лише сильніше стиснув її пальці.

Ззаду підбіг Ратибор із Малушею, Любавою та Святославом. Почувши шум води й побачивши потік попереду, він теж зупинився.

Малуша притиснулася до Ратибора. Він однією рукою пригорнув її до себе й дивився вперед.

— Це кінець… — тихо сказав він.

Малуша почула.

Вона дивилася туди, де в темряві шуміла вода. Їй раптом захотілося сказати це вголос. Наче сама думка не відпускала: скажи, скажи.

І вона лише прошепотіла:

— Відійди… Не треба.

Нижче, у Глотці, вода вперлася в повалені колоди. Між стовбурами набило гілля, корчі, листя й пісок.

Потік крутився поміж ними, бився об дерево, просочувався в щілини. Одна з колод здригнулася.

Вода підмила землю під її кінцем. Стовбур трохи просів, зачепив сусідній і знову завмер.

Та за мить посунувся. Повільно, важко. Один кінець зіскочив із каменя й пішов униз.

За ним зрушила друга колода.

Вода одразу рвонула в утворений прохід. Підхопила гілля, перевернула корч, потягла за собою ще один стовбур.

Колоди одна за одною зривалися з місця й зникали нижче в темряві. Деякі ще билися об каміння, застрягали на мить, та потік підхоплював їх знову.

Невдовзі в Глотці лишилося тільки кілька стовбурів, притиснутих до берегів. Посередині вже вільно йшла вода.

Та, що встигла розлитися по низині, поволі потягнулася назад до русла.

***

Уже два дні на небі не видно ні хмаринки. Стояла спека. 

Вода, що мало не затопила городище, зійшла. Бистриця повернулася у своє русло й шуміла, як раніше, та люд усе ще з острахом поглядав у бік гір. 

На подвір’ях прибирали те, що принесла вода. Гілля, пісок, намул. Декому затягло бруд просто до хати. Люди вичищали долівки, сушили одіж, лагодили тини. 

Та все ж говорили одне: 

— Боги змилувалися. 

Волхв уже другий день майже не відходив від капища. Лише зрідка йшов поїсти та трохи поспати. Решту часу стояв біля вогню, здіймав руки до неба й благав богів дати роду нове благословення. 

Скальник був зруйнований, і волхв молився, щоб боги не гнівалися на людей за це. 

— На те й воля богів, — говорив він тим, хто приходив до нього з тривогою. — Щось руйнувати, а щось будувати. 

Люди слухали, кивали, та все одно питали: 

— А що тепер буде? 

Зоряна майже нічого не їла й не пила. Змарніла зовсім. 

Вона таки підійшла до Волота й розпитала про батька. 

Після того всю ніч проплакала. 

Не попрощалася з ним. Не бачила його востаннє. Навіть не могла врозуміти, що більше не побачить. 

Ясень приходив до неї, приносив їжу, та вона не торкалася. Цілими днями сиділа й дивилася в бік лісу. 

Здавалося, от зараз між деревами з’явиться батько. Вийде, як завжди, і скаже щось сердите. 

Та Тихомир не виходив. 

Зрештою Ясень таки змусив її поїсти. Зоряна довго дивилася на миску, а тоді взяла ложку.

— Значить, на те воля богів, — тихо сказала сама до себе. 

Богдан же зачинився в хаті й нікого не впускав. Сам нікуди не виходив. 

Ясень приходив. Стояв під дверима, гукав брата, та Богдан не обзивався. Що він там їв чи пив — Ясень не знав. 

Одного разу прийшла мати. 

— Богдане… Відчини. Це я. 

Він не відкрив і їй. 

Малуша весь цей час сиділа у Віди й навіть на подвір’я не виходила. Стара заборонила. 

— Дехто бачив твої очі, — сказала вона. — По городищу вже язиками мелють. 

Потім сердито додала: 

— Та хай тільки хтось тобі в очі щось скаже. Нехай спробує. 

Малуша майже не слухала. 

Вона думала про той день. Про воду. 

Коли вона прошепотіла: «Відійди… Не треба», їй здалося, ніби хтось відповів. 

«Добре. Іду». 

Вона точно це чула. 

А потім вода почала відходити. 

Малуша сиділа на лаві й дивилася перед собою. 

«Причулося. Як завжди». 

А далі знову думала про Ратибора. 

Де він? 

Хоч би сам прийшов. 

Іноді, коли Віда не бачила, Малуша тихенько прочиняла двері, висовувала голову й дивилася на вулицю. 

Може, він там? Може, Віда просто не сказала? 

Та Ратибора не було. 

Малуша зітхала й знову зачиняла двері.

Віда казала, що очі в неї чомусь і досі білі, тож нехай поки нікому не показується. Мине — тоді можна буде виходити.

Малуша й сама не знала, що з ними. Дивилася у воду — ніякої білизни не бачила. Але Віда краще знала, тому вона й сиділа в хаті та чекала.

Вдома Ратибор довго всидіти не міг. 

Усе нагадувало про батька й матір. Ось тут мати поралась біля печі. Цей тин вони з батьком лагодили разом. Біля стіни лежав рогач, до якого Добромисл ще недавно торкався руками. 

Ратибор виходив надвір і без діла ходив городищем. 

То йшов до клунь біля воріт і дивився, як вої з Галича та Стильська збираються в дорогу. Хтось перев’язував рани, хтось складав речі, інші поралися біля коней, перевіряли збрую. 

Хотів піти до Малуші. Уже кілька разів збирався. Та Віда сказала: 

— Захворіла вона. Не йди поки. Нехай видужає, тоді прийдеш. 

От він і чекав. 

Якось проходив повз Відину хату. Сповільнив крок, глянув на подвір’я. Малуші ніде не було. 

«Значить, і справді в хаті». 

Постояв трохи й пішов далі. 

Ярина майже весь час була з Любавою. Дівчинка вже не хотіла бавитися лялькою. Ходила за сестрою слідом, а одного разу сама спитала: 

— Ярино, дай мені щось робити. 

Ярина глянула на неї. 

— Добре. Он ту миску постав на полицю. А потім допоможеш мені тут прибрати. 

Любава одразу взяла миску обома руками й понесла. 

Так вона й крутилася біля Ярини: щось переставляла, подавала, складала — аби тільки не сидіти без діла. 

Святослав теж майже не сидів на місці. Ходив подвір’ям: тут щось підніме, там переставить, десь допоможе. 

Кузня стояла тиха. 

Тихомира не було. Казали, загинув у лісі. Тепер у городищі не стало коваля. 

Святослав іноді дивився в бік кузні, та вже не думав про неї, як раніше. 

«Не хочу. Буду воїном». 

Він навчиться битися. Навчиться тримати меч, щит. 

«Якби я вмів…» 

Перед очима знову стала мати й обрин із ножем. 

Святослав стиснув кулаки. 

«Якби я вмів битися, він би її не вбив».

Ярина часто думала про батька й матір. 

Здавалося, востаннє бачила їх уже дуже давно. 

З матір’ю вона ще говорила перед смертю. Тільки говорила не вона. Ярина пам’ятала все ніби крізь сон: бачила матір, чула слова, відчувала її руки, та сама нічого не казала. Наче хтось інший говорив її устами, а вона лише стояла десь поруч і дивилася. 

Від цього ставало ще важче. 

Кілька разів Ярина ходила по воду до Бистриці. Там було тихіше. Вона набирала воду й довго дивилася на ліс по той бік ріки. 

Одного разу в хащах щось майнуло. Якась тінь.

Ярина завмерла й придивилася. 

Між деревами вже нічого не було. 

«Привиділося». 

Вона набрала воду й пішла додому. 

Коли повернулася, Любава одразу підбігла до неї. 

— Ярино… той воїн приходив. 

— Який? 

— Той… що нас із води витягнув. 

Ярина зупинилася. 

— І що хотів? 

Любава знизала плечима. 

— Тебе питав. 

— А ти що сказала? 

— Нічого. 

— Як нічого? 

— Я злякалася. 

Любава опустила голову. 

— Він постояв і пішов. 

Ярина ще трохи дивилася на сестру. 

«Для чого я йому?» 

Може, хотів щось спитати. Може, поранився й треба було зілля. Але тоді краще було йти до Віди. Вона більше знала. 

Ярина так і не придумала, навіщо він приходив. 

А за якийсь час узагалі перестала про це думати.

Вогнедар сидів біля клуні, поринувши у свої думки. Неподалік метушилися його вої. Після бою їх поменшало, та Вогнедар не надто цим переймався. Охочі ще знайдуться.

Він дивився на городище й тихо наспівував собі під ніс пісню, яку колись співала мати, коли він був малим. Саму матір Вогнедар пам’ятав дуже погано. Давно померла. А от пісня чомусь лишилася в голові.

Братів у нього не було. Сестра, старша за нього років на десять, давно жила десь у Моравії. Батько віддав її за тамтешнього князя, і відтоді Вогнедар бачив її хіба кілька разів.

Коли батька не стане, збереться віче. Так було завжди. І вже багато років князя обирали з їхнього роду. Вогнедар не бачив причини, чому цього разу має бути інакше. 

Він був сином князя. Вої його знали. Люди знали. Хто ще? 

Хіба Часлав. 

Вогнедар скривився. Стрийко давно крутився біля батька, говорив зі старійшинами, знав, кому що сказати й кого чим задобрити. Та й князем стати він, певно, не відмовився б.

Вогнедар хмикнув.

Треба було щось робити.

Повернутися додому з порожніми руками він не міг. Та й не хотів. Вождя тепер не було, а значить, не було й кому виконати те, що йому обіцяли.

Чи вони справді перемогли обрів, чи ті самі пішли — яка різниця? Битва була. Городище вистояло. Його вої билися разом із горянами й залишили тут свою кров.

Нехай Радомир стане вождем і віддасть те, що обіцяли з Добромислом.

Учора Вогнедар уже говорив із ним про це. Старий тоді почав говорити, що його ще можуть і не вибрати.

Вогнедар аж витріщився.

— То нехай мої вої стануть поруч із тобою. Тоді жоден із цих горян і слова кривого не скаже.

Радомир тоді на нього так зиркнув, що Вогнедар одразу замовк.

Що ж. Як хоче.

Вогнедар тихо затягнув материну пісню й дивився, як люд в городищі порався біля своїх хат.

Але обіцянку все одно доведеться виконати.

Серед галичан Вогнедар побачив Борислава. Той крутився поміж своїми, щось наказував, комусь щось говорив, кидав якісь жарти й сам реготав. Галичани відповідали йому тим самим. Хтось щось вигукнув — Борислав огризнувся, і всі знову зареготали.

«Якісь вони не такі, як мої», — подумав Вогнедар.

Вони Борислава не бояться. Говорять йому що хочуть, сперечаються, кепкують з нього — а коли той наказує, слухаються.

Вогнедар глянув на своїх.

Його теж слухають. Сказав — зроблять. Наказав — ідуть. Але тримаються подалі. Ніхто просто так не підійде поговорити.

От Домагост. Що він узагалі про нього знає?

Прийшов до нього минулого літа. Добрий хлопець. Слухає, усе виконує, завжди допоможе. А що ще?

Вогнедар задумався.

Нічого.

Він навіть не пам’ятав, щоб хоч раз просто сів поруч із Домагостом і спитав, звідки той, чи має жону, батька, братів. Не питав. Та й Домагост сам нічого не розповідав.

Стояна він знав змалечку. Старий колись навіть учив його мечем махати. Але й Стоян останні роки говорив із ним тільки тоді, коли було про що говорити.

А от той воїн, що стояв з іншими осторонь, здається, був із людей Гугнявого. Навіть вони сторонилися воїв зі Стільська. Як його звати? Тваромир, здається. І більше він про нього нічого не знав.

Вогнедар знову подивився на галичан.

Там хтось зареготав так голосно, що аж коні повернули голови.

— Веселіше в них, чи що… — пробурмотів Вогнедар.

Сплюнув, підвівся й рушив до них.

Борислав ще здалеку побачив Вогнедара і скрипнув зубами.

От тільки з ним зараз говорити йому не хотілося.

Солі нема. До Галича повертаються ні з чим. І що він там скаже? Що вони проливали там кров, і вернулись з порожніми руками?

А цей ще почне розпитувати, скільки солі дадуть йому ці горяни.

Борислав глянув у бік городища й сердито сплюнув.

Вода чи то розмила, чи завалила ту криницю, звідки горяни брали сіль. Тепер і самі сидять без неї. Волхв побіг молитися богам, а всі чекають, що він скаже.

Борислав ніяк не міг цього второпати.

Боги богами, а криницю чистити треба.

Ні щоб узяти та зібрати людей і подивитися, що там узагалі сталося.

Він уже хотів звернути вбік, удавши, ніби не помітив Вогнедара, коли побачив неподалік Радомира.

«От у цього треба спитати».

Хто тут тепер узагалі щось вирішує, Борислав так і не зрозумів. Добромисла нема. Радомира ще не вибрали. Волхв молиться. Люд чекає.

Хоч бери та сам усе роби.

Борислав хмикнув.

«А що? Може, самому тут вождем стати?»

Він уявив себе під старим дубом перед усім родом і не втримався — пирхнув.

— Ще чого.

Хитнув головою, відганяючи дурну думку, й рушив Радомиру назустріч.

Вогнедар побачив Радомира й помітив, що Борислав теж рушив до нього.

Радомир ішов повільно, занурений у думки. Щойно говорив із волхвом.

Сьогодні мало бути віче. Треба обрати старійшину. Треба ставити людей на варту, посилати мисливців у ліс, лагодити те, що рознесла вода. Та й богам треба принести жертву — після всього, що сталося, люд без цього не заспокоїться.

Але саме думка про віче не давала Радомирові спокою.

Кого виберуть?

Вогнедар учора сказав йому просто: нехай стає вождем. Радомир тоді мало не розсердився. Він узагалі про таке не думав. Хотів разом зі Стояном податися до Стільська. Той давно кликав його з собою — там, при князеві, можна було б якось дожити віку.

Якщо виберуть іншого — добре. Радомир поїде.

А якщо люди назвуть його?

Він насупився.

Волхв щойно сказав, що боги вказали саме на нього. Радомир не дуже розумів, звідки той це взяв, та сперечатися з волхвом не хотів. Якщо старий так каже — значить, на вічі про це теж говоритиме.

Радомир важко зітхнув.

Отже, лишалося чекати, що скаже люд.

Він підвів голову й зупинився.

До нього майже одночасно підійшли Вогнедар і Борислав.

Вони зупинилися втрьох. Радомир обвів обох поглядом, відкашлявся.

— Сьогодні ввечері віче буде. Старійшину вибирати будемо.

— Давно пора, — голосно озвався Борислав. — А то ніхто нічого не робить. Якби зараз обри вернулися, то все городище спалили б. Вам треба такого, як Добромисл був. Шкода, що згинув.

— Шкода, — тихо відповів Радомир.

— І кого виберуть? Що волхв каже? — спитав Вогнедар.

Радомир на мить замовк.

— Люд скаже своє слово. Кого виберуть з тим і поговоримо.

— І про сіль поговоримо. Ти ж Власту обіцяв. — не втримався Борислав.

Вогнедар глипнув на нього, але нічого не сказав.

— Після віча будемо шукати, — відповів Радомир. — Сіль тут є. Криницю вода зрушила, відновимо — тоді й буде вам сіль. Тільки ще треба подумати, яку міну за неї брати.

— Добре, — кивнув Борислав.

Він ще трохи постояв, потім махнув рукою в бік своїх.

— Піду до хлопців. Там кінь один захворав. Чи ногу звихнув, чи ще що. Не годен уже з нами їхати. Треба щось вирішити.

Радомир кивнув.

Борислав рушив до галичан.

Десь далі, з боку городища, до Домагоста підійшов Стоян. Він показав йому рукою вбік. Той кивнув і рушив туди.

Стоян же лишився на місці й дивився на Вогнедара.

Та Вогнедар цього ніби не помітив. Узяв Радомира за лікоть.

— Треба поговорити про наше. Про те, що Добромисл обіцяв. Кров за кров.

Радомир озирнувся. Побачив Борну, що тинявся збоку, й окликнув його.

— Борно, посторожуй, щоб ніхто нас не почув.

Хлопець підбіг до Радомира й кивнув.

— Добре. Тут постою, — відповів він.

— Ходімо.

Вони рушили вздовж клунь, далі до частоколу, де людей майже не було.

Зайшовши за клуні, Вогнедар одразу повернувся до Радомира.

— Якщо ти станеш старійшиною, а я думаю, що станеш, — промовив він, пильно дивлячись йому в очі, — то людей на велике віче ти ж обіцяв. Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю. А Мутимир ще живий? Чи ти знаєш щось інше?

— Ще живий, — відповів Вогнедар. — Але все може змінитися будь-якої миті. І вої, Радомире. Мені потрібні вої.

— Нема воїв, — відрізав той. — Сам бачиш. Може, п’ять мужів на похід підуть. Багато загинуло.

Вогнедар кивнув.

— Знаю.

У цю мить з-за клуні почувся голос Борни.

— Радомир казав нікого не впускати. Стояне, куди ти?

— Відійди, хлопче, не мішай, — долинув голос Стояна.

Радомир із Вогнедаром повернули голови туди.

З-за клуні показався Стоян. Він ішов просто до них, витягнувши ножа. Позаду біг Борна.

Стоян зупинився перед ними, та ножа не сховав. Другою рукою витер лице, що вкрилося потом, і промовив:

— Я тебе шукав, Вогнедаре. Треба поговорити.

— Треба то треба, — відрізав Вогнедар. — Говори тут. Мені нема чого приховувати від Радомира.

Стоян мовчки повернув голову до Борни, що стояв позаду, потім глипнув на Радомира й мовив:

— Радомире, відійди. І хлопця забери, а то буде гірше.

Радомир ступив крок до Стояна.

— Щось я тебе не зрозумів. Що значить — гірше? Якщо просиш, ми підемо, але погрози… Ти мене знаєш, Стояне. Та й чого нам сваритися?

Стоян мовчав.

Радомир ще мить постояв, тоді мовив:

— Добре. Нехай. Говоріть. Щось ти дивний сьогодні, Стояне. Пішли, Борно.

Вони рушили геть. Вогнедар і Стоян мовчки проводжали їх поглядами.

— Що ти хотів, Стояне? — спитав нарешті Вогнедар, коли Радомир із хлопцем зникли з виду.

Стоян не відповідав. Він тримав ножа в руці, розглядаючи його. Тоді стиснув руків’я обома руками й спрямував вістря на Вогнедара.

Якусь мить стояв нерухомо.

— А пам’ятаєш, як я тебе кулаками битися вчив? — раптом спитав він. — Хлопці в городищі тебе тоді побили, а ти плакав, що не зміг їх осилити.

Вогнедар звів брови.

— Хіба? Не пригадую.

— А я пам’ятаю, — відповів Стоян.

Він важко дихав. Хотів ще щось сказати, сіпнув губами, та врешті змовчав.

— Ти це хотів мені вповісти, Стояне? — не витримав Вогнедар.

Стоян тихо засміявся й хитнув головою.

— Ні. Не це.

Він помовчав і міцніше стиснув ножа.

— Знай, Вогнедаре, я цього не хотів. Та інакше не буде.

Стоян стиснув зуби й кинувся на нього.

Вогнедар не був готовий до такого. Ледве вильнув убік від удару й одразу витягнув меч. Стоян відкинув ніж і теж вихопив меч.

— Ну що ж, нехай так, — проричав він.

Вони кружляли один навколо одного. Ніхто не наважувався напасти першим.

— Навіщо, Стояне? Що ти робиш? — вигукував Вогнедар.

Стоян мовчав.

Нарешті він кинувся на Вогнедара. Замахнувся й рубонув. Вогнедар ледве встиг підставити меч. Леза дзенькнули, удар відкинув його на крок назад.

Стоян важко дихав, та бив із такою силою, що Вогнедар ледве відбивався.

З-за клуні вискочили Радомир із Борною.

Радомир ще мить стояв, витріщившись на Стояна, а тоді кинувся до нього.

— Стояне! Що ти робиш?!

Той навіть не відповів. Лише люто зиркнув на нього, наче й не впізнав.

Борна стояв ошелешений, нічого не розуміючи. Лише мовив:

— Що за нечисть змусила його це зробити?

Радомир вихопив сокиру з-за пояса й крикнув:

— Стояне, облиш його! Тут я цього не дозволю!

Та старий не зважав. Він гупав мечем, напираючи на Вогнедара, який уже ледве відбивався.

Радомир підступив збоку й з усієї сили вдарив сокирою. Стоян підставив меч, прийняв удар і відштовхнув його вбік.

Одразу ж розвернувся до Вогнедара

Борна, дивлячись на це, теж вихопив ножа. Сокири з собою не мав. Кинувся до Стояна.

Той краєм ока побачив, як до нього підступає хлопець, швидко штовхнув Вогнедара й, різко розвернувшись, полоснув Борну мечем по животі.

Борна випустив ножа з руки й зі стогоном повалився на землю.

Радомир заревів зі злості:

— Чому, Стояне? За що?

Він кинувся на нього, з усієї сили рубаючи сокирою зверху.

Та Стоян відбивав удар за ударом, не даючи Радомирові навіть підійти ближче.

Швидко відбившись від Радомира, Стоян одразу рубонув Вогнедара.

Той відбив удар, вихопив другою рукою ножа й спробував полоснути Стояна по животі, та старий устиг відскочити.

На мить усі троє завмерли, важко дихаючи.

Та Вогнедар із Радомиром знову пішли на нього. Удари сипалися один за одним, та Стоян відбивав їх і відступав, не спускаючи з них очей.

Троє кружляли між клунями — двоє проти одного.

Та, відбиваючи удари двох одразу, Стоян швидко втрачав сили. З кожною миттю йому ставало все важче.

Він ще робив випади, намагаючись дістати Вогнедара мечем у живіт, та той відскакував. Радомир тим часом не давав йому перепочити й напирав із сокирою.

Стоян тримався.

Нарешті Вогнедару вдалося, відхиляючись від удару Стояна, штрикнути його мечем у живіт.

Стоян захитався.

Меч опустився.

Він упав на коліна, а тоді схилився тілом до землі.

Вогнедар уже замахнувся, щоб ударити зверху, та Радомир крикнув:

— Стій! Не чіпай!

Хлопець зупинився.

Радомир підбіг до Борни, та той уже не дихав.

Тоді він повернувся до Стояна й нахилився над ним.

— Чому, Стояне? Питаю востаннє. Чому ти се зробив?

Той хрипко дихав, дивлячись на нього. З очей ніби зійшла пелена.

— Рогоша… Дочка моя…

— Що дочка? — спитав Вогнедар, нахилившись з іншого боку. — Вона тобі казала се зробити?

— Хвора вона… — ледве промовив Стоян. — Рідна мені. Вони обіцяли, що вилікують… Дочка вона мені. І Сновиди…

Він глянув востаннє на Борну, видихнув і затих.