Раді Вас бачити!

Потік, що раніше шумів під городищем, тепер між камінням тік малими струмками.

Люди просто стояли на березі й дивилися на воду.

— Боги прогнівалися на нас… — шепотіли вони. — Прокляли…

Вогнедар теж стояв там. Він дивився то на людей, то на воду, якої не було, то в бік воріт, де починалася дорога додому.

Зрештою, зараз він не знав, що робити, так само як і всі. Але він — не всі.

«Яке мені діло, є вода чи нема?» — думав він, вдивляючись в обміліле русло.

Краєм ока помітив, як Борислав підійшов ззаду й став поруч.

«Ще його тут бракувало», — подумав, та все ж промовчав.

Борислав теж якусь мить мовчав, та зрештою пробурмотів:

— Прокляте місце.

Вогнедар не відповів.

Борислав сплюнув в сторону і додав:

— Як тільки справимо тризну — підемо звідси.

Він повернувся до Вогнедара, та той мовчав.

— Думаєш про віче? — спитав Борислав. — Хто тепер дасть тобі щита? Старійшина згинув.

— Він не обіцяв мені щита, — відрізав Вогнедар.

Борислав примружився.

— А, Радомир обіцяв. Я згадав…

Вогнедар різко обернувся і деякий час дивився на нього.

— Хіба я тримаю тебе? — тихо спитав він. — Хоч зараз можеш іти.

Борислав стиснув губи, але нічого не відповів.

Вогнедар відвернувся й знову подивився на обмілілу ріку.

Поїхати він міг хоч зараз. Та спершу треба вирішити з Радомиром те що він обіцяв, тай Ярину хотів побачити. Та побачити одне, а от поговорити…

Добромисл загинув, матір її вбили. Як тепер до неї підійти? Що сказати? А якщо вона не захоче йти з ним? Силою забрати? Викрасти?

Та й рід її, схоже, боги прокляли. Якщо забере Ярину, чи не зачепить те прокляття і його?

А тут ще й ріка. Була вода — і нема.

Вогнедар зітхнув, розвернувся та рушив до села.

Борислав мовчки пішов за ним.

Ще здалеку побачили Радомира і волхва, що стояли біля воріт.

Звідусіль лунало голосіння жінок. Радомир дивився спідлоба, важко дихаючи.

— Що діяти, старцю? — тихо спитав він. — Що кажуть боги?

Волхв хмуро дивився навкруги. Через ворота несли мертвих воїв.

Вони лежали із заплющеними очима. І їм вже було байдуже — до плачу, до страху, до богів і до того, що буде з родом далі.

Радомиру не було байдуже. Він не відводив очей від старця.

— Обри пішли, — сказав він глухо. — Цілу ніч чекали. Думали, зранку знову полізуть. А вони враз зібралися й рушили геть.

Старець схилив голову й втупився в землю.

— Ти на вічі казав: воля богів — стояти. Не пустити. Ми стояли. Як могли — стояли.

Радомир показав рукою на городище, на мертвих, на людей біля хат.

— А тепер що скажеш? Де ріка? Що боги знов хочуть від нас?

Волхв підняв голову.

— Тризну треба, Радомире. Відправити мертвих до дідів.

Він глянув у бік Скальника.

— Гора розгнівалася… Хтось увійшов туди.

— То зроби требу, старцю, — різко мовив Радомир. — Дай жертву, яку вона хоче. Зніми прокляття з роду.

Старець мовчав, лиш крутив в руках палицю. Потім ніби щось зрозумів і глипнув у бік капища.

— Жертву… Так. Вона хоче крові.

Радомир насупився.

Але старець уже відвернувся.

— Готуйте тризну. Завтра відправимо.

Він пішов у бік капища, до дуба, повільно підпираючись костуром.

Радомир ще довго дивився йому вслід, поки той не зник між хатами.

Потім глипнув на мужів, що стояли неподалік. Це були мужі з Прута. Під час бою вони стерегли вежу, тож обри їх не зачепили — навіть подряпини не лишили.

 Та все ж вони не пішли одразу додому, а лишилися тут, на Бистриці, щоб справити тризну разом з іншими.

Він покликав їх до себе.

Ті підійшли мовчки.

— Збирайте вогнище, — сказав Радомир. — Тризну треба відправити.

Мужі переглянулися. Один переступив з ноги на ногу.

— Яке велике? Для всіх одне?

Радомир глянув на нього.

— Велике. Мертвих багато.

Він перевів погляд на тіла, що лежали неподалік.

— Для всіх одне.

— Добре. Поможемо з тризною, а потім підемо до Прута, Радомире.

Радомир кивнув.

— Най буде.

Мужі кивнули й пішли збирати дерево для ватри.

— Давай там, за частоколом. Бачив сухі колоди.

— А як до дуба потягнемо?

— Коня візьмемо. Будемо по одній тягнути.

Вони вже відходили, і голоси їхні помалу затихли.

Радомир лишився стояти. Він дивився в бік гір, ніби ще чекав, що звідти знову докотиться гуркіт.

До нього підійшов Вогнедар. Постояв трохи поруч, тоді мовив:

— Поговорити треба, Радомире.

Радомир ковзнув поглядом по Вогнедару.

— Про що ти хочеш говорити?

Вогнедар озирнувся. Позаду стояв Борислав.

— Як про що, Радомире? У Стільську ще домовлялися, а потім у Галичі. Не гоже так. Я зробив усе, що ти хотів. Пам’ятаєш?

— Хіба я вождь, щоб тобі зараз таке обіцяти? Тоді був Добромисл. Він знав про те, що я тобі обіцяв. Зараз буде інший — тоді й скажемо йому все.

— А коли буде віче? — спитав Борислав.

Радомир промовчав. Глянув у бік капища, потім на нього й нарешті відповів:

— Буде. Тільки після тризни.

— Коли тризну справимо? — одразу спитав Борислав.

— Завтра, — відрізав Радомир. — Волхв каже — завтра.

— Та чи буде новий старійшина виконувати те, що обіцяв ти з Добромислом? — спитав Вогнедар.

— Буде, — відповів Радомир, дивлячись на нього. — Чому не буде?

Вогнедар знизав плечима.

Борислав хотів ще щось сказати, та промовчав. Дивився на людей, що вже тягли сухі колоди до капища.

Вогнедар теж мовчав. Він дивився не на людей, а туди, де між хатами мала бути Ярина.

Там збирали мертвих в останню путь. На широкій лаві, поруч із Мирославою, лежав Добромисл. Їхні тіла вже обмили теплою водою, розчесали волосся й одягли в найкраще, що було в домі.

На Добромисла — полотняну сорочку, вовняну гуню. Біля руки поклали його ніж і старий топірець — для дороги до дідів.

Мирославу — в білу сорочку, на плечі поклали темну вовняну накидку. На шию Віда власноруч наділа їй намисто, яке та берегла на великі свята. Волосся пригладила й заплела, ніби Мирослава не померла, а тільки збиралася в далеку дорогу.

Біля лави тихо сиділи Ярина й Любава. Ніхто не говорив голосно. У хаті пахло зіллям та димом.

Ратибор підійшов до лави й узяв батькову руку. Потримав її трохи у своїй долоні.

— Прости, батьку… — тихо мовив він. — Не вберіг тебе.

Потім підійшов до матері. Нахилився й поцілував її в чоло.

— Прости…

І все. Більше він не знав, що сказати.

Ратибор вийшов із хати й сів на колоду біля порога. Довго дивився перед собою.

Невдовзі поруч сів Святослав. Мовчав. Потім глухо промовив:

— Тебе не було.

Ратибор не обернувся.

— Знаю.

— Чому тебе не було тоді?

Ратибор відкрив рота, але не сказав нічого. Що він міг відповісти хлопцеві? Що біг за Малушею? Що думав устигнути всюди? Що не знав, кого втратить, поки буде рятувати іншу?

Він тільки опустив голову.

Святослав підвівся. Постояв ще мить, ніби чекав відповіді. Не дочекався — і мовчки зайшов назад до хати.

Ратибор лишився сидіти на колоді.

Перед очима знову постав батько під деревом. Тоді він ще був живий. Поранений, але живий.

Може, треба було лишитися біля нього. Може, оглянути рану. Може, притиснути кров рукою, покликати когось, не йти.

Може, тоді б він жив.

Ратибор не знав.

Він ще трохи посидів біля порога. Потім підвівся, глянув у бік, де був дім Богдана, зітхнув і зайшов до хати.

Богдан сидів на колоді біля дому й дивився на свої руки.

Вони були в крові. Не його. Чужій.

Він уже витирав їх об траву, об сорочку, об землю, та кров не зникала. Йому здавалося, що вона в’їлася в шкіру й лишилася там назавжди.

Більше він ні про що не думав.

Тільки руки.

У домі його мати, охкаючи й тихо стогнучи, збирала Младу в останню путь. Обмила тіло теплою водою, вдягла в білу сорочку, пригладила волосся й заплела, як могла.

Млада вже лежала на лаві. Біля неї сиділи двоє хлопчаків. Дивилися на матір так, ніби вона просто спить. Ніби ось зараз розплющить очі, підведеться, почне ходити по хаті, гримати горщиками й сваритися, що вони знову сидять голодні та немиті.

Але вона не прокидалася.

Найменший отрок раптом заревів і потягнувся до неї руками.

— Вставай, мамо… Вставай…

Він обернувся до баби, весь червоний від сліз.

— Бабо, чому вона лежить? Чому не встає?

Стара нічого не сказала. Вона витерла сльози і поправила сорочку на Младі. Не знала, що тепер буде з Богданом. Не знала, що робити з цими дітиськами. Не знала, як сказати їм те, що вони ще не могли зрозуміти.

Богдан чув плач із хати, але не заходив.

Він підвів голову й глянув на небо.

— За що ви так мене караєте? — прошепотів він. — Чому її забрали? Чому Младу?

Богдан похитав головою й опустив погляд на свої руки.

У хвіртку ввійшов Ясень.

Мовчки підійшов до брата й поклав руку йому на плече.

Богдан не озвався.

Позаду Ясеня зайшла Зоряна. На мить зупинилася, глянула на Богдана, тоді ввійшла в дім.

Підійшла до дітей і обняла їх. Вони одразу притулилися до неї.

Старший тихо спитав:

— Мама померла?

Зоряна пригорнула його сильніше.

— Пішла до дідів.

— А вона там не сама?

— Не сама. Вона там буде зі своєю матір’ю.

— А вона покликала її до себе, бо було сумно самій?

— Так, — відповіла Зоряна, витираючи сльозу.

До двору ввійшов Стефан.

Підійшовши до Богдана та Ясеня, він схилив голову. Хотів щось сказати, та промовчав.

Постояв трохи, тоді сів поруч.

Богдан не глянув на нього. Ясень теж мовчав.

Стефан підсунувся ближче до Ясеня й прошепотів:

— А далі що буде? Куди потім іти?

Ясень відповів не одразу.

— До старого дуба. Завтра підемо за всіма.

— А-а…

Стефан знову замовк і втупився собі в руки. Не знав, куди їх подіти.

Біля старого дуба волхв молився богам.

Біля кожного горів вогник. На великому жертовному камені темніла свіжа кров.

Сьогодні він сам приніс жертву. Зарізав над вогнем півня.

Волхв стояв перед богами, просив щоб зглянулись над ними.

Дим із жертовника йшов рівно в небо. Не хилився вбік, не стелився по землі. Вогонь горів спокійно, не палахкотів і не чадів.

Старець видихнув. Добре.

За спиною почулися кроки. До капища підходили мужі, тягнучи колоди для великої кради. З ними був Радомир. Він показував, де класти дерево, кому куди ставати, що ще принести.

Волхв довго дивився на нього. Потім підвів очі до неба.

— Знак, — прошепотів він.

Він підвівся й підійшов до Радомира.

— Боги прийняли жертву, — мовив старець.

Радомир обернувся до нього.

— І що?

— Завтра.

— Що завтра?

Волхв глянув у бік Скальника. Над лісом ще підіймався чорний дим, але вже не такий густий, як раніше.

— Завтра, — відповів старець. — Проведемо мертвих.

А вгорі, біля Скальника, за кам’яним завалом вода піднімалася все вище.

Вона затоплювала берег, заливала коріння смерек, набиралася сили й тиснула на каміння. Ще трохи — і дійшла до краю.

Спершу через верх перелився тонкий струмінь. Потім другий. Каміння загуло — і вода ринула вниз, через завал, знову наповнюючи русло.

Ріка верталася.

Волот ішов лісом і чув її шум збоку. Не такий, як раніше. Глухий, рваний, сердитий. Він озирнувся на воду й зупинився.

Сили покидали його.

Волот присів біля дерева, важко дихаючи. Озирнувся. Звіра ніде не було. Лише ліс, мокрий камінь і далекий гуркіт води.

Треба йти.

Треба забрати брата з дупла. Провести до дідів.

Він обіцяв.

Волот зі стогоном підвівся, сперся рукою об стовбур і рушив туди, де лишив Дубиню.

Городище він обминув.

В Городищі, біля воріт, Вогнедар зі своїми перев’язували поранених, зносили мертвих і готували коней.

Неподалік Борислав із галичанами теж збиралися в дорогу. Він підійшов до Вогнедара й кивнув у бік проходу.

— Прохід завалено колодами. Доведеться коней виводити верхами, лісом.

Вогнедар глянув крізь ворота. Там, унизу, між деревами, ще лежали повалені колоди.

— Що ж, тоді лісом, — сказав Вогнедар. — А ти вже йдеш?

— Ні, — відповів той. — Ще треба зі старійшиною домовитись про сіль. Хіба ти не знав, що питаєш?

— А-а, — протягнув Вогнедар.

— А ти?

Вогнедар коротко глянув на нього.

— Після віча рушимо. Може, доти й колоди приберуть.

Борислав пильно подивився на нього.

— Щось не дуже ти звідси спішиш. Чи не задумав чогось?

Вогнедар не відповів. Лише різко глянув йому в очі.

— Про ту дівку й далі думаєш? — спитав Борислав. — Не піде вона з тобою. Не зараз. Не дурій, Вогнедаре.

— Поговорю з нею, — відрізав той.

Він відійшов від Борислава до своїх.

Борислав лишився стояти біля воріт і дивився йому вслід.

Вогнедар уже підійшов до Домагоста й, краєм ока дивлячись у бік Борислава, спитав:

— Усіх наших знайшли?

— Усіх, — відповів Домагост. — Куди нести будемо? До дуба ?

— До дуба. Волхв сказав — усіх туди, — відповів Вогнедар.

Він стояв біля нього й думав: яке діло Бориславу до нього й тієї дівки? Заздрить, напевно. А як інакше? Потім спитав Домагоста.

— А де Стоян?

Домагост озирнувся, ніби тільки тепер згадав про нього.

— Не знаю. Може, з Радомиром. А може, до того діда подався, з яким разом билися.

Вогнедар нічого на це не сказав.

— Готуйте мужів до тризни.

З боку ріки почули крики Борни. Він біг до воріт і кричав:

— Вода! Вода! Вона повернулася!

Вогнедар глипнув на Борислава, який стояв як укопаний і дивився на Борну. Ну що ж, не проклятий, значить, поговорю з Яриною.

Біля дуба всю ніч мостили велику краду.

Колоди складали високо, сухе гілля пхали всередину, між ними сипали кору й дрібні тріски, щоб вогонь узявся швидко. Навколо на краді зробили місце для мертвих.

На самому верху спорудили окреме ложе для вождя.

На ранок один із мужів підійшов до Радомира й тихо мовив:

— Добре було б і жону його покласти поряд.

Радомир не відповів одразу. Глянув на ложе, приготоване для Добромисла.

— Кладіть поряд.

Муж схилив голову й відійшов.

Радомир глипнув на небо. Воно було чисте. Лише дим повільно підіймався з жертовного каменя.

Він підійшов до волхва.

— Крада майже готова, старцю.

Волхв оглянув її. Мужі мостили вгорі ще одне ложе.

 Збоку притягнули й поставили бочки з медом. Біля них розклали хліб, який жінки пекли всю ніч в одній із хат.

— Як закінчать, можна зносити померлих, — мовив він. — Спершу вождя та його жону. Увечері відправимо їх до дідів. Іди, Радомире, скажи, нехай несуть вождя.

Радомир розвернувся ще раз глянув на краду і подався до дому Добромисла.

Волот провів ніч у лісі. Сил іти далі вже не мав. Коли розвиднілося, знову рушив до дупла.

Ось уже й те дупло.

Він зупинився, відкинув хмиз і заглянув усередину. Там лежав Дубиня.

Волот обережно витягнув тіло й поклав на землю. Сам опустився поруч, важко дихаючи. Сили майже не лишилося.

— Як і обіцяв, брате, — тихо мовив він. — Прийшов за тобою.

Ще якийсь час сидів мовчки. Дивився на Дубиню, на його нерухоме обличчя, на руки, що вже ніколи не стиснуть сокиру.

Потім ледь усміхнувся.

— Мовчиш, як завше…

Він потер обличчя долонею й важко підвівся.

— Та нічого. Треба йти.

Волот нахилився, підняв Дубиню, поклав собі на спину й рушив назад до городища.

А в городищі вже рушили до капища. Люди йшли повільно. Попереду несли Добромисла. Ноші гойдалися на плечах мужів, і його біла сорочка виднілася з-під гуні.

За ним несли Мирославу. Далі — інших мертвих: воїв, хлопців, жінок, усіх, кого забрала смерть.

Люд ішов слідом. Ніхто не говорив голосно. Лише жінки голосили, і той плач тягнувся вулицею аж до старого дуба.

Ратибор ішов позаду нош за матір’ю, тримаючи на руках малу Любаву. Дівчинка притулилася до нього щокою й мовчала. Не плакала. Лише міцно вчепилася пальцями в його сорочку.

Поруч ішли Ярина та Святослав. Хлопець дивився на людей спідлоба, наче кожен погляд різав його. Ярина йшла з похиленою головою. Не знала, куди подіти руки, і зрештою склала їх на грудях.

Ратибор шукав Малушу серед людей, але ніде її не побачив.

Позаду йшла Віда. Він хотів спитати в неї, де Малуша, та не став.

Богдан ішов позаду нош із Младою.

Не дивився ні на кого. Ніби не помічав ні матері, що йшла збоку, ні Ясеня, який шкандибав позаду, ні навіть ромея, якому ще недавно постійно хотів дошкулити якимось словом.

Він схилив голову й ішов, дивлячись на свої руки.

Біля Ясеня йшла Зоряна. До неї тулилися хлоп’ята, і вона час від часу гладила їх по головах. Але думала про батька.

Звістки про нього не було.

Волот не повернувся.

Та тіла батька серед мертвих не було — і вона трималася за це, як за останню надію.

А якщо він помер там, у лісі?

Якщо лишився під Скальником, як і його брат колись?

«Ой горе, горе…»

Зоряна опустила очі й міцніше пригорнула до себе хлопців.

За ними, з перев’язаною рукою, плівся Стефан.

Він з острахом роззирався навкруги. Бачив похмурі обличчя мужів, жінок, що голосили, і заплаканих дітей.

Намагався нікого не зачепити плечем і ні з ким не зустрітися поглядом.

Позаду йшов Вогнедар зі своїми воями.

Він шукав очима Ярину. Вона була десь попереду, серед своїх.

За ним ішли Домагост і Стоян. Вони шепотілися між собою, час від часу позираючи то на Вогнедара, то в бік хат.

Вогнедар чув їхній шепіт, але не зважав.

Нехай шепочуться.

Далі йшов Борислав. Довкола лунав такий плач, що він уже не чув навіть шуму ріки. Вчора волхв дав требу — і вода повернулася.

Бориславові хотілося затулити вуха, та він лише стиснув зуби й ішов далі.

Ще трохи. Спершу тризна, потім віче.

А там — коні, лісова стежка й дорога звідси.

Вони проходили повз хату Віди.

Звідти, крізь щілини між дошками, дивилася Малуша. Віда наказала їй не виходити. Сидіти тихо й не показуватися людям.

Та там, надворі, десь ішов Ратибор.

Від самої думки про нього в грудях щось стискалося.

Малуша не могла більше сидіти й сподіватися, що побачить його крізь щілину. Тихо відчинила двері й вийшла надвір.

Люди ще йшли вулицею. Плакали, несли мертвих, дивилися перед собою. На неї ніхто не зважав.

Малуша опустила голову, вийшла через хвіртку й рушила слідом за ними.

Спершу йшла повільно, ховаючи обличчя. Потім підвела очі й почала вдивлятися вперед, між плечима людей.

Хоч би побачити його ще раз.

А там — як буде.

Вождя принесли до кради й опустили на землю.

Волхв підійшов, нахилився над ним. На шиї Добромисла висів знак вождя. Старець мовчки відчепив його й зняв.

— Свій шлях ти закінчив, — тихо мовив він. — Там, серед предків, усі рівні.

Він підвівся.

Інші тіла теж поклали перед крадою.

Спершу мужі взяли Добромисла, обережно підняли й поклали на верхнє ложе. Потім поруч із ним поклали Мирославу.

Далі почали вкладати інших.

Один із мужів підійшов до Млади й нахилився, щоб підняти її.

— Не чіпай її! — хрипко крикнув Богдан і різко ступив уперед.

Муж зупинився. Не відповів. Лише глянув на Богдана й став чекати.

Богдан підійшов до Млади. Довго дивився на її обличчя, тоді глухо мовив:

— Я сам.

Він опустився біля Млади, взяв її на руки й поніс до кради.

Обережно поклав на ложе. Ще трохи постояв біля неї, тоді відступив.

Муж підійшов до іншого тіла.

Згодом тіла вже розклали.

Люд обходив їх повільно. Підходили до кожного, вдивлялися в обличчя, ніби хотіли запам’ятати востаннє.

Ось Радош. Молодий воїн лежав нерухомо, із заплющеними очима. Біля нього поклали лук зі знятою тятивою.

Домажир лежав на ложі. Біля нього поклали сокиру, з якою він ішов у бій.

Поруч поклали його жону. Вона пішла з Младою до лісу й там загинула від стріли. Чи обринської, чи своєї — ніхто так і не знав.

Домажир навіть не побачив її мертвою. Не знав, що вона теж загинула.

Люди, проходячи повз, сумно говорили:

— От уже там сваритиметься з нею. Спитає, чого за ним у ліс поперлася.

Біля ложа стояли троє малих дітлахів. Дивилися то на батька, то на матір, час від часу штурхаючись між собою.

— А діти куди? — зітхнув хтось.

— Хтось візьме, — тихо відповів інший.

Постояв трохи й додав:

— Худобу та дітей в придачу.

Далі лежала Голуба. Біля неї тихо плакали діти.

Поруч — Дарина. У білій сорочці, з розплетеним волоссям і вінком на голові. Мати схилилася над нею, ридаючи:

— Ой доню, доню… Не вберегла я тебе. Краще б мене той лютий обрин забрав…

Вогнедар підійшов до своїх.

Гугнявий лежав так, наче просто спав. Вогнедар поклав руку йому на груди.

— Прощай, Гугнявий, — тихо мовив він.

І пішов далі, до інших.

Над усіма лежали Добромисл і Мирослава.

До них підійшли Ратибор, Ярина, Святослав і мала Любава. Ратибор став перед батьком.

— Прощай, батьку.

Потім підійшов до Мирослави.

— Прощай, мати.

Ярина й Святослав повторили за ним. Любава схлипнула й сховала обличчя в Ратиборову сорочку.

Біля Млади стояв Богдан. Позаду підійшли Зоряна з отроками, Ясень і Богданова мати.

Богдан опустився на коліна, поправив гуню на Младі й тихо мовив:

— Чекай мене там. Я швидко.

Він підвівся й відійшов.

Зоряна підвела отроків ближче. Вони вдивлялися в матір, не знаючи, що казати.

Зоряна нахилилася до них.

— Попрощайтесь.

Старший ковтнув сльози.

— Прощай, мамо…

Молодший нічого не сказав. Тільки кивнув головою.

Вони відійшли.

Малуша стояла позаду. Нарешті наважилася, підійшла. Зупинялася біля кожного, вдивлялася й тихо говорила:

— Прощай...

Ставши біля Мирослави, підвела погляд до неї.

— Прости мене... Я не змогла принести те зілля, — ледь чутно прошепотіла.

Ніхто не почув.

Вона відійшла. Глянула на Ратибора. Їхні погляди зустрілися. Він хотів підбігти, обійняти її…

Малуша пройшла повз.

«Вона тут… Прийшла… А як же інакше?» — подумав Ратибор.

 «Якби не вона, то мати була б жива...»

Він заплющив очі.

«Хіба вона винна? Я сам пішов туди. Сам...»

Віда стояла осторонь і дивилася на Малушу.

«От вперте дівчисько… Прийшла-таки», — подумала вона.

Стара ледь усміхнулася.

І добре, що прийшла. Нехай кажуть що хочуть. Вона всім пельки позатикає. Нікому не дасть її в обиду.

Свою дочку.

Віда похитала головою й знову глянула на людей, ніби чекала, що вони ось-ось кинуться на дівчину.

Та люд не зважав. Кожен підходив до свого мертвого, вдивлявся в обличчя, прощався з рідним і відходив.

Біля Млади зупинився Лютомир.

Він мовчки дивився на її обличчя. Довго. Потім скоса глипнув на Богдана.

Богдан стояв неподалік і не зводив із нього очей.

Лютомир нічого не сказав. Тільки схилив голову й відійшов.

До вождя підходили люди й прощалися.

Підійшов Радомир. Зупинився біля Добромисла, опустив голову й довго мовчав. Потім тихо мовив:

— Прощай, друже. Славна була битва.

Він відступив.

За ним підійшов Станимир. Став біля кради, глянув на вождя й коротко сказав:

— Спочивай, вождю.

Далі підходили інші. Кожен прощався по-своєму: хто пошепки, хто крізь сльози, а хто лише торкався рукою краю гуні й мовчки відходив.

Сонце вже клонилося до гір. Тіні від смерек видовжилися й лягли на землю темними смугами.

Нарешті до кради підійшов волхв.

Він підняв руки. Тримаючи в одній смолоскип.

Та в натовпі заворушились.

— Волот…

— Волот брата приніс…

— Звідти…

Люди почали розступатися. Волхв повернувся .

На середину вийшов Волот.

Він ішов зігнувшись, важко переставляючи ноги. На плечах ніс тіло Дубині. Обличчя його було сіре від пилу, волосся смерділо димом, гуня подерта й закривавлена.

Мати кинулася до нього.

— Дубиню… — захлипнулася вона. — Боги… Волотку… Живий…

Вона не знала, чи плакати за мертвим, чи дякувати богам за живого. Думала, що вже не побачить обох синів. Уже змирилася з тим, як уміла. А тепер один стояв перед нею живий, а другого ніс на плечах.

Волот важко опустився на одне коліно. Мужі підбігли й допомогли зняти тіло Дубині. Обережно взяли його й поклали внизу, біля інших мертвих.

Мати впала навколішки біля сина. Обняла його, припала до обличчя, цілувала в холодне чоло.

— Дубиню… Дитино моя…

Потім підвела голову до Волота.

— Волотку… Живий… Слава богам, живий…

Волот стояв над нею, важко дихаючи. Потім нахилився, підняв матір із землі й обняв.

Вона вчепилася в нього руками й заплакала вже голосно.

Волот не говорив. Лише тримав її.

За мить він повів матір назад до людей.

Волхв стояв, чекав. Та коли всі відійшли і стали осторонь, він підійшов до кради і підняв руки вгору.

— Ідіть до дідів, — сказав він. — Не блукайте між живими. Не тягніть їх за собою. Прийміть нашу сльозу, наш хліб і наш вогонь.

З тими словами волхв опустив смолоскип до дерева.

Спершу зайнявся малий вогник. Виринув з-поміж колод, обхопив одну, потім другу й неквапливо поповз угору, набираючи сили. Наче зголоднілий звір, перекинувся на сусідні колоди, розростався, ширився, поки полум’я не охопило краду.

Люд мовчки дивився на вогонь.

Потім один за одним почали підходити ближче. Кожен кидав у полум’я окраєць хліба, набирав кухоль меду й трохи виливав у вогонь, примовляючи:

— Їжте з нами. Пийте з нами.

Підходив наступний. І ще один.

Вогонь тріщав, приймаючи хліб і мед.

Вперед, до кради, вийшли мужі, тримаючи в руках щити й сокири.

Вони стали півколом. Один ударив обухом сокири в щит. За ним другий. Потім усі разом.

Глухий гуркіт прокотився над людьми.

— До дідів! — вигукнув хтось.

— До дідів! — підхопили інші.

Знову вдарили в щити.

— Прийміть своїх!

— Прийміть своїх!

Удар. Ще один.

Потім почали вигукувати імена загиблих.

— Добромисл!

Щити загриміли.

— Дубиня!

Новий удар.

— Радош!

І так одного за одним — тих, кого знали, з ким полювали, билися, сиділи біля одного вогню.

Інші мужі мовчали. Лише жінки голосили між ударами.

Вогонь вихилявся, тріщав, вигинався, ніби здригався від кожного удару. Потім раптом метнувся вгору й ніби рвонувся до неба, забираючи з собою сотні дрібних іскор.

Волхв підняв руки й вигукнув:

— Дивіться! Пішли! Пішли до дідів!

Натовп заворушився.

— Спочивайте! Їжте й пийте з богами! — вигукнув хтось.

Інші підхопили слова. Люди дивилися на вогонь, і кожному здавалося, ніби полум’я справді несе душі вгору — туди, де предки й боги.

Люд підходив до бочок, черпав ковшем мед, випивав, ламав і їв хліб. Почалася тризна.

Хтось уже під хмелем вигукував імена своїх, хтось голосно розказував, як із кимось ходив на полювання. Вони пили, їли й примовляли:

— Їжте, пийте з нами.

Минув час. Вогонь почав стихати. Догорав. Люд не розходився, вдивляючись в іскри, ніби кожен бачив серед них свого. Кожен вибирав одну, стежив, як вона летить угору, і тихо промовляв сам до себе:

— Прощай…

Зоряна тим часом дивилася на Волота. Хотіла підійти, спитати про батька, та він стояв із матір’ю, тому не стала. Потім. Підійде потім.

Вона стояла біля Ясеня, стискаючи його руку. Він дивився на неї й думав про Тихомира. Той благословив їх. Але як сказати про це Зоряні зараз?

«Потім скажу».

Та, може, й не доведеться. Може, батько ще живий. Може, все ще буде добре.

Ярина стояла, пригорнувши до себе малу Любаву, й дивилася на іскри, що здіймалися над вогнем. Деякі вітер повертав назад. Вони кружляли неподалік і знову летіли вгору.

— Прощай… — шепотіла вона.

Вона показала Любаві на одну з іскор.

— Дивись. То мати наша прилетіла. Прощається з тобою.

Любава простягнула руку, хотіла впіймати її, та іскра була високо. Дівчинка не дістала й тільки сумно дивилася, як та піднімалася все вище, доки не згасла в темряві.

Ярина обняла сестру міцніше. Позаду стояв Вогнедар й дивився на неї.

Він тихо зітхнув.

Не зараз.

Борислав помітив це й підійшов ближче.

— Потім підійдеш, — прошепотів. — Спитаєш. Може, й піде з тобою.

Вогнедар обернувся й зиркнув на нього.

Борислав підморгнув.

— Вода вернулась — і ти вже спокійний? — спитав Вогнедар.

Той вишкірив зуби. Вогнедар штовхнув його рукою в плече.

— Так, — відповів Борислав. — Я спокійний.

Позаду стояла Малуша. Вона спідлоба дивилася на Ратибора.

«Хоч би підійшов… Хоч би глянув.»

Та він не дивився.

«Мабуть, гнівається.»

Малуша знову торкнулася грудей.

Там билося серце.

І тоді десь далеко в горах прогриміло.

Спершу один раз — глухо, протяжно, ніби за вершинами покотився великий камінь.

Люди підвели голови.

Небо над городищем ще було чисте. Між зорями тягнувся дим від ватри, а над горами, там, де чорнів Скальник, уже збиралися хмари.

Ще один гуркіт.

Цього разу ближче.

Люди дивились у гори. В натовпі пішов гомін.

— Дощ. Буде дощ.

Дехто вже хотів іти до городища, та стояв чекав інших.

Малуша теж дивилася туди.

Серце в грудях раптом забилося швидше.

— Ні… — ледь чутно прошепотіла вона.

Над Скальником збиралися великі чорні хмари.

Повіяв вітер.

Спочатку легкий. Ворухнув волосся, підхопив попіл над крадою.

Потім ударив сильніше. Полум’я пригнулося вбік, іскри понесло над людьми. Гілля на деревах зашелестіло.

Вітер ще раз рвонув із гір — уже холодний.

Далеко у горах спалахнула блискавка.

Грім ударив відразу.

І хмари ніби розірвало.

Вода ринула з неба стіною.

Вона била по смерекових верхах, ламала тонкі гілки, стікала по стовбурах, заливала землю. Між корінням побігли перші струмки. Вони звивалися по землі, сходилися докупи, ставали ширшими й швидшими.

Вода летіла вниз до ріки.

Там, за кам’яним завалом, уже стояло невелике озеро. Дощ бив по його поверхні так густо, що вода кипіла від крапель.

Вода переливалася через край тонкими потоками. Потім потоки злилися в один.

Вода просочувалася між брилами, вимивала землю, тягнула з собою пісок, дрібне каміння, гілля. Потік ставав дедалі сильнішим.

Перша велика брила ворухнулася.

Ледь помітно.

Потім ще раз.

І з гуркотом зірвалася вниз.

Вода одразу хлинула в утворений пролом.

За нею посунувся другий камінь. Третій.

Завал почав розсипатися.

Каміння падало одне за одним, билося об скелю, відскакувало, котилося в русло. Шум дощу змішався з гуркотом каміння й ревом води.

Вона рвонула вниз усією силою, яку збирала за завалом. Не текла — летіла. Каламутна, біла від піни, чорна від землі й кори.

Потік підхоплював усе, що траплялося на його шляху. Повалені дерева підіймало, мов сухі гілки. Стовбури крутилися у воді, билися об береги, ламали молоді смерічки. Каміння котилося дном, глухо гуркочучи під водою.

Ріка ширшала.

Вона мчала вниз ущелиною, несучи із собою гілля, корчі, уламки дерев і каміння. Там, де ще вдень спокійно текла вода, тепер ревів брудний потік.

Ріка неслася до городища.

Нижче, під вежею, біля Глотки, ще лежали повалені колоди, якими перегородили прохід.

Перший стовбур, принесений водою, вдарився в них із таким тріском, що здалося вежа здригнулась. За ним прибило другий. Потім цілу купу гілля.

Прохід почало забивати.

Вода вперлася в колоди, закрутилася, піднялася вище. Ще хвилину тому вона мчала вниз, а тепер почала збиратися перед новою перепоною.

Рівень зростав.

Вода вийшла на низький берег. Спершу затопила траву. Потім дісталася до кущів. Потекла між деревами, розливаючись убік.

Біля городища вже чули її рев.

Люди біля кради перестали дивитися на небо. Тепер усі повертали голови до ріки.

Шум ставав дедалі гучнішим.

Хтось першим крикнув:

— Вода!

Інші кинулися туди.

Унизу, в темряві, Бистриця ревла між камінням, несла дерева й виходила з берегів.

Волхв стояв біля кради й дивився вниз.

Ще вчора він дякував богам за повернену воду.

Тепер її ставало забагато.