Раді Вас бачити!

Лівія, околиці Триполі

— Сім, — сказав Фаррер.

— І ще два менші тіла. Можливо, собаки. Там же не могло бути дітей на віллі?

— Ні, — відповів Ніколя Шугай. — Хай будуть собаки.

— Учорашній проліт розвідувального безпілотника Delair теж зафіксував на аерофотознімках чимало металу. Найімовірніше, зброя. Це місце — справжня фортеця. Вас це непокоїть, мсьє Шугай?

— Ще й як, — відповів Нік.

— Іще дві машини. Цивільний седан — найімовірніше, «Мерседес». А також безперечно військовий розвідувальний автомобіль — щось на кшталт БРДМ-2.

Нік підвів очі.

— Військова?

— Схоже на те.

— Що показує супутник SAMOS?

— Щодо зброї чи погоди на радарній карті?

— І те, й інше.

— Погода буде так собі. Уздовж лівійського узбережжя, від Бенгазі на захід, ясно й спекотно, але насувається ураганний гіблі. Весна ще не скінчилася. У цю пору року такі бурі часто приходять із пустелі, з Феццану. До дев'ятої ранку температура, ймовірно, підскочить градусів на двадцять, а опівдні може сягнути майже п'ятдесяти. Вітер — близько сорока вузлів. Піску буде сила-силенна, дуже дрібного. Його видуває аж над Середземне море. Я пам'ятаю ці гіблі ще з часів служби на Вілусі, до того як базу перебрали місцеві.

— А що з радаром?

— За тридцять миль на схід, уздовж прибережної дороги, по цей бік Триполі, біля Занзура, нова авіабаза лівійців. Шість російських МіГ-29. Усі літаки на землі. Стоїть радянська радарна система Т-59, і вони, найімовірніше, вже засікли наш «Amiral Darlan». Але ми прийшли із затоки Габес і тримаємося далеко за межами їхніх територіальних вод, тож хвилюватися нічого. Хіба що вони зацікавляться, якщо ми надто довго затримаємося на місці.

— Вони можуть засікти наш десантний катер? — запитав Нік.

— Сумніваюся, що в них є апаратура IFDP.

Фаррер замовк.

Інфрачервоне виявлення особового складу було його улюбленою темою. Він буквально жив цією системою. Засмагле молоде обличчя водночас виражало серйозність і невгамовну цікавість, поки він уважно розглядав високого, незворушного й загадкового Шугая.

— Усю свою шпигунську команду берете із собою на берег, мсьє Шугай?

— Жан Дам’єн залишиться. Він візьме на себе зв'язок. Може виникнути потреба терміново зв’язатися з Центром у Парижі. Краще використовувати ретранслятор на «Amiral Darlan» — так надійніше.

Фаррер зітхнув.

— От би мені знати, що тут узагалі відбувається.

На мить у його голосі прозвучала заздрість.

— Не забувайте, що на висадку на берег відведено лише п'ятнадцять хвилин.

Нік кивнув.

— Спускаємо катер. Вирушаємо.

«Amiral Darlan», фрегат оборони та інтервенції ВМС Франції, головний корабель свого класу, залучений до спостережної операції у східній частині Середземного моря, стояв далеко від лівійського узбережжя — за обрієм, поза межами оптичної видимості з берега. Його щогли були всіяні ковшовими антенами, радарними тарілками й численними електронними датчиками.

О четвертій ранку Ніколя Шугай і четверо співробітників секретної служби, зібраних під його командуванням із різних резидентур Генерального директорату зовнішньої безпеки Франції, покинули фрегат на невеликому десантному катері й рушили крізь теплу темряву до невидимого з моря берега.

Нік шкодував, що не може прихопити із собою дивовижну апаратуру лейтенанта Фаррера.

Прилад здавався майже неймовірним. Він промацував темряву інфрачервоними сенсорами, вловлюючи тепло живих істот і визначаючи місцеперебування людей та тварин на напрочуд великій відстані.

Єдиного, чого ця штука не вміла, подумав він із кривою посмішкою, — розрізняти чоловічі й жіночі тіла.

Нік сподівався, що дівчина була на віллі.

Вона мусила бути там.

На присутність полковника Бомона — полоненого чи ні — «Вожай» особливо не розраховував.

Але якщо дівчина справді на віллі, він знатиме, куди рухатися далі.

Світанок видався прохолодним, безхмарним і безвітряним.

Прибій був невисокий — якихось два фути, тож, коли човен уткнувся в гальковий берег Лівії, висадка не створила особливих труднощів.

Смуга дюн, укрита рідким зеленим чагарником, надійно приховувала їх від прибережної дороги, що вела на захід від Триполі.

Колись ця земля належала Османській імперії, а згодом — італійцям. Під час Другої світової війни Лівія стала ареною запеклих боїв між військами союзників і державами Осі. Після війни Італія відмовилася від своїх прав на Лівію, а країну поділили між Великою Британією, яка контролювала Триполітанію та Киренаїку, і Францією, під управлінням якої опинився Феццан. У 1951 році, за рішенням ООН, Лівія стала незалежною державою.

Але й через десятиліття ця земля залишалася неспокійною. Станом на 2021 рік Лівія була фактично розділена між урядом у Триполі, підтримуваним ООН, та адміністрацією, яка контролювала східні території. Сили Халіфи Хафтара підтримували Росія, Єгипет та Об'єднані Арабські Емірати. Восени того ж року ворогуючі сторони підписали угоду про виведення іноземних збройних формувань із території країни.

Та домовленості залишалися лише папером.

Для прибульців Лівія й далі була ворожою землею.

Коли «Вожай» зі своєю командою зіскочили з катера у воду й побрели до берега, море здалося теплішим за передсвітанкове повітря.

Із Шугаєм було четверо людей.

«Вожай», як завжди, волів би діяти сам, але це була операція «Джей»: жодних звичних обмежень — лише наказ за будь-яку ціну досягти мети, використовуючи всі можливі засоби, смертельні чи ні.

Кожен із командос був одягнений у непримітний комбінезон без розпізнавальних знаків. Жодних документів.

Кожен із чотирьох був професіоналом своєї справи.

Спорядження в усіх було однаковим: компактний пістолет-кулемет, гранати та ніж. У наплічниках — вибухівка, мотузка, аварійний запас харчів і води. Кожен мав при собі ампулу зі смертельною отрутою — про всяк випадок.

Нік мав при собі своїх незмінних супутників: надійний пістолет системи Glock, якого він називав Гастоном, і складний армійський ніж на ім'я Ахілл. У його рюкзаку лежав сучасний супутниковий телефон Iridium. Будь-який його сигнал за лічені секунди ретранслювався б до будинку № 141 на бульварі Мотьє в Парижі — до штаб-квартири Генерального директорату зовнішньої безпеки Франції.

З усіх присутніх лише «Вожай» знав справжню мету операції.

Він шкодував, що все це взагалі сталося.

І досі Нік не був певен, що завдання має достатні підстави. Надто багато в ньому було незрозумілого. Надто багато ризику.

Лише йому дозволили завчити спеціальний шифр, який іще жодного разу не використовували для зв'язку з Центром.

До цілі залишалося чверть милі.

Біла вілла з рожевим дахом стояла на дюнах над самим морем. За супутниковою картою NASA, уточненою висококонтрастною аерофотозйомкою з безпілотника, вони висадилися на схід від будинку, лише за двісті метрів від асфальтованої прибережної дороги, що тягнулася вздовж моря.

— Виходьте на гребінь біля дороги. Не висовуйтеся. Але будь-який транспорт, що з'явиться, — зупиняти, — наказав Шугай.

— А якщо хтось спробує прорватися? — запитав Кроулі.

— Зупинити.

— А якщо це просто погонич верблюдів?

— Ніхто не проходить. Зрозуміло?

— Так точно, «Вожаю»!

Група безшумно й швидко рушила вгору пляжем. Піднялася схилом і залягла на піску серед рідкого чагарнику, що тягнувся вздовж краю дороги.

Східний край неба раптом спалахнув світанковими барвами. Тіні набули чітких обрисів, а світло наростало просто на очах. Обабіч дороги росло кілька фінікових пальм, дика смоківниця, а трохи далі, біля вілли, виднівся колодязь і ще кілька дерев, вигнутих вітром у химерні, майже фантастичні форми.

Навколо нічого не ворушилося. «Вожай» не бачив ні людей, ні тварин — нічого, що могло б викликати тривогу.

Дорога теж була порожня.

— Добре, рушаємо далі. Шарль, бери Дена. Відходьте на південь, швидко перевірте сектор і виходьте до цілі із заходу.

«Вожай» глянув на годинник.

— Десять хвилин.

— Тоді вже буде зовсім видно, — сказав Шарль.

— Саме цього й хочу. Треба бачити, що робимо.

— Заходимо зі стріляниною? — запитав Кроулі.

— Тільки якщо вони чинитимуть опір.

— Про своїх турбуватися не доведеться?

— Можливо, доведеться. У цьому й проблема.

Кроулі помітно розчарувався.

— Чорт забирай, нелегко буде вибирати цілі. У нас же необмежені повноваження.

— Так, але лише як крайній захід, — твердо сказав «Вожай». — Необмежені повноваження — це не дозвіл на різанину. Рушили.

Шарль Маршан, який прибув із Парижа як першокласний зломщик сейфів, і Жан Дам’єн — високий, мовчазний чоловік, що володів російською, китайською та обома лівійськими арабськими говірками — феццанською й триполітанською, — підвелися й, пригнувшись, перебігли дорогу.

За шосе простягалося лише море піску — нескінченні хвилі дюн, що котилися далеко на південь. Вони піднялися на гребінь найближчої дюни й зникли з очей.

Кроулі неспокійно заворушився, здригнувшись від передсвітанкової прохолоди, що йшла від моря й пустелі.

— Ну що далі, «Вожаю»?

— У тебе аж сверблять руки натиснути на гачок, — сказав Нік. — Спокійніше.

Він знав, що Патріка Кроулі терміново відкликали з Тирани, де той працював експертом із підривної справи при місцевій резидентурі DGSE.

Попри ірландське прізвище, Патрік мав різко окреслені слов'янські вилиці, а в його зеленкуватих очах світився темний, насторожений блиск.

Нік перевів погляд на четвертого.

Міцний, кремезний Маттео Петруччі колись був акробатом, канатоходьцем, фахівцем із шифрів і майстром ножового бою. Коли решта групи терміново прибула до Неаполя, щоб сісти на борт «Amiral Darlan», Петруччі вже чекав у Римі.

Він був найстаршим із них — чоловік трохи за п'ятдесят, твердий, мов дуб. Італієць, який колись жив у Лівії: його батьки переїхали до цієї африканської країни, коли вона ще була італійською колонією.

Дитинство Петруччі минуло в Триполі.

— Ти знаєш це місце, Маттео? — запитав Нік. — Пам'ятаєш його?

Італієць кивнув.

— Згадую, Ніку. Колись це була вілла графині Белліні. Коли я був хлопчаком, вона вже була дуже старою. Казково багата. Багатша за Креза.

— Ти бував усередині?

— З батьком. Він продавав графині фрукти з ринку в Триполі.

— І ти певен, що пам'ятаєш планування?

— Цілком певен.

— Добре.

Нік поправив пістолет-кулемет і перевірив своїх незмінних супутників — Гастона та Ахілла, надійно схованих під одягом. Потім сховав супутниковий телефон Iridium у наплічник.

Кроулі кивнув на телефон.

— Чому б не повідомити «Amiral Darlan», що ми висадилися без пригод?

— Щоб МіГи примчали сюди на радіосигнал?

— Та годі. Усі там ще сплять.

— На це не розраховуй, — попередив Нік.

Шарль Маршан і Жан Дам’єн уже давно зникли з очей праворуч, за дорогою. Патрік, бурмочучи щось собі під ніс, витрусив пісок із черевика.

— Рушаймо, — скомандував Нік.

Вони втрьох підтюпцем побігли вздовж дороги.

Піднявся ранковий вітер. Він дув із півдня нерівними поривами, несучи запах сухого пустельного піску й безкраїх, майже недосліджених просторів, що простягалися через усю Північну Африку далеко на південь.

Вітер був гарячий. Дрібний пісок шкрябав Нікові щоку. Сиве волосся Петруччі розвівав вітер. За п'ять хвилин вони дісталися останнього пасма дюн перед пляжем, де стояла вілла.

Нік повернув голову й поглянув на північ, на море, що дедалі світлішало. Прибій майже вщух. Вода вже набирала синяви.

Катер, який доставив їх із «Amiral Darlan», давно зник із поля зору. Сам фрегат залишався за обрієм.

Нік жестом наказав Кроулі й Петруччі пригнутися, дістав польовий бінокль і почав уважно розглядати віллу.

— Коли вона померла? — запитав він італійця.

— Графиня? Та вже багато-багато років тому.

— Хто успадкував маєток?

Петруччі знову знизав плечима.

— Не знаю. Та зрештою новий революційний уряд однаково скасував би всі старі закони — навіть закони короля Ідріса, які стосувалися італійських колоністів.

Будинок сяяв білими стінами. Рожеві лиштви навколо вікон і блідо-червона черепиця, що спадала під різними кутами, надавали йому мальовничого, майже химерного вигляду.

Територію оточував високий білий кам'яний мур.

Та з гребеня дюни Нік бачив частину саду, де між пальмами, олеандрами та фініковими деревами ще лежали густі ранкові тіні. Там був навіть басейн, викладений біло-блакитною плиткою, тераса з балконом і високі вікна, завішані важкими сірими шторами.

Німецька вівчарка повільно ходила мармуровою доріжкою між басейном і пляжем, не відриваючи носа від землі.

Ось один із тих інфрачервоних «спалахів», про які говорив лейтенант Фаррер, подумав Нік.

Десь мав бути ще один пес.

І семеро людей.

Кроулі злегка здригнувся поруч із ним на піску.

— Тобі холодно?

— Ні.

— Дай сюди свій автомат, — сказав Нік ірландцю.

— Що сталося?

— Дай його мені.

— Merde, — пробурмотів Кроулі.

Лаючись, він усе ж таки передав пістолет-кулемет. Нік простягнув зброю Петруччі.

— Понеси, Маттео.

Патрік Кроулі розлютився. Голос його підвищився:

— Та якого біса ти думаєш...?

— Замовкни, — наказав Нік.

Він знову уважно оглянув віллу в бінокль.

Від прибережної дороги до будинку спускалася під'їзна алея, що вела крізь високі аркові ворота в білому кам'яному мурі. Ворота виглядали міцними — дерев'яними, обшитими залізними смугами.

Тіні почали коротшати в міру того, як піднімалося сонце. Ділянка землі на іншому кінці вілли залилася сонячним світлом. Зелені газони, які поливалися водою з колодязя, з настанням повного дня стали майже болісно яскравими.

По той бік вілли була плоска ділянка даху. Спостерігаючи за нею, Нік раптом побачив маленьку чорну округлість чоловічої голови, яка виразно рухалася над краєм червоної черепиці.

Чоловік потягнувся й позіхнув. Усього його тіла Нік не бачив і не міг визначити, у що він одягнений.

— Точно не помилився будинком?

— Точно.

— Щось їде, — сказав Петруччі. — Здається, вантажівка.

Тієї ж миті Нік помітив Жана Дам’єна й Шарля Маршана, які наближалися з іншого боку шосе. Вони, очевидно, не помітили спостерігача на даху. Але звук автомобіля, що наближався, насторожив їх, і вони пригнулися до піску.

Сонце, що сходило, відкидало довгі чорні тіні.

Вантажівка з гуркотом наближалася. Спочатку вона здавалася маленькою темною цяткою далеко на прибережній дорозі.

Вітер посилився. У повітрі закружляло ще більше піску. На півдні небо вже не було таким чистим і різко-синім, як просто над головою.

— Провізія, — раптом сказав Петруччі. — Із ринків Триполі, як колись це робив мій батько. За багато років тут нічого не змінилося.

— Часи змінилися, — сказав Нік. — Побачимо, чи ти маєш рацію.

— Вона вже близько. Гальмує.

Вантажівка була старою армійською шестиколісною машиною, добряче пошарпаною, але тепер пристосованою для цивільних потреб: із дерев'яними бортами й смугастим брезентом, що клаптями тріпотів над кузовом. Авто було пофарбоване в яскраво-бузковий колір. Одне зі шибок лобового скла було розбите.

Сонце світило просто з-за машини, тому Нік не міг розгледіти, чи є поруч із водієм хтось іще.

— Увійдемо разом із вантажівкою, — вголос вирішив «Вожай».

— Необмежені повноваження все ще чинні?

— Так. За винятком дівчини.

— Чорт забирай, ми працюємо в темряві. Якщо ти знаєш, у чому справа, то мусиш нам сказати, «Вожаю».

— Ти знаєш усе, що тобі потрібно знати. Не вбивай, якщо без цього можна обійтися. І за жодних обставин не завдай шкоди дівчині.

— Тоді поверни мені пістолет, — швидко сказав Кроулі.

Нік подивився на широке, тверде обличчя чоловіка й побачив те, що йому не сподобалося в його зеленкуватих, трохи розкосих слов'янських очах.

Він кивнув.

Маттео Петруччі віддав Патріку пістолет-кулемет. З того, як італієць це зробив, було зрозуміло: ірландець йому не подобався.

— Заходимо, — наказав Нік.

Трійця підвелася й побігла до воріт вілли саме тієї миті, коли вантажівка сповільнила хід і звернула з шосе.