Раді Вас бачити!

Траса на Голлівуд звивалася між скель, як кинуте в темряву ласо. Місяць боязко ховався за хмари, ніби не хотів бачити те, що зараз мчало дорогою.

Попереду, підстрибуючи на кожній вибоїні, летів Форд Тадеуша. Це був не автомобіль, а металевий напад істерики. З багажника, де були навалені ящики з Ліками від сумних думок, при кожному стрибку вилітали сині іскри. Корки не тримали тиск, і Сяйво поливало каліфорнійський асфальт, як неоновий дощ. Влада, наполовину висунувшись із пасажирського вікна, ловила обличчям нічний вітер. Її руде волосся, намертво злипле від солодкої браги, нагадувало застиглі язики полум’я. На задньому сидінні, втиснутий між ящиками, бовтався федеральний агент. Він світився зсередини глибоким ультрамарином і щасливо намагався диригувати невидимим оркестром, співаючи гімн США.

На хвості у них, як хижак перед стрибком, тримався розкішний Паккард. Чорний лак кузова був густо заляпаний синьою рідиною, що світилася в темряві. Всередині панувала атмосфера елітарного цвинтаря, який помилково залили спиртом.

Спиртова основа «Сяйва» швидко випаровувалася під вітром, залишаючи на шкірі та одязі концентрований цукровий залишок. Це вже не було просто рідиною — це була хімічна глазур, яка намертво склеювала складки одягу та змушувала пальці Альваро прилипати до керма при кожному повороті. Сморід метилу став солодким і нудотним, перетворюючи салон на герметичну банку з отруйним варенням.

Альваро стискав кермо так, що шкіра на його італійських рукавичках небезпечно тріщала. Він виглядав як гангстер вищого ешелону, якому щойно зіпсували угоду століття: ідеальна постава, холодний розрахунок в очах і жодного зайвого руху. Але його бездоганний темний костюм-трійка був наскрізь просякнутий липкою сивухою, а на фіолетових окулярах застигли сині краплі.

Альваро раз у раз кидав погляд у дзеркало заднього виду. Там, між двома найцинічнішими істотами цього століття, сиділа Кетрін. Її червона шовкова сукня безнадійно прилипла до оббивки, але вона тримала спину так, ніби приймала парад на Капітолійському пагорбі. Альваро відчував, як усередині закипає холодна, методична лють. Він знав її список коханців. Від Джакомо Казанови до якогось ідіота-продюсера німого кіно минулого тижня. Альваро міг би купити їх усіх, спалити їхні студії та палаци, але він мовчав. Його мовчання не було нерішучістю. Це була стратегія. Він не збирався ставати черговим активом у її довгому портфелі, хоча Альваро і зневажав першість у амурних справах. Бути першим у ліжку Кетрін — це сумнівний привілей для істориків-аматорів та невдах, що тішаться крихтами з бенкету життя. Він дивився на її список коханців, як на чергу засуджених до забуття. Його амбіції мали релігійний розмах і холодний блиск сталі. Його внутрішній гангстер-пророк з фатальною невідворотністю інквізитора викарбував на підкірці золоту аксіому: стати першим чоловіком у жінки — це всього лише безглузда біологічна випадковість, але стати її останньою катастрофою — це вже Божественне призначення.

Він не шукав її прихильності й не збирався її завойовувати. Він готував для неї фінальний фінансовий крах, після якого єдиною валютою, що залишиться в її обігу, буде його ім'я. Але десь у найтемнішому кутку його розрахункової душі ворушився крижаний жах: він страшенно боявся, що ця жінка, з її макіавеллівським хистом до виживання, може просто оголосити дефолт за цим «зобов'язанням», залишивши його з повним портфелем нікчемних акцій його власної одержимості. Він був за крок до метафізичного тріумфу, сидячи в коконі своєї холодної люті.

Раптом Альваро відчув дотик до своєї потилиці. Це було щось вологе і тепле. Амброзій, який сидів прямо за ним, подався вперед. В руках він тримав свою шовкову хусточку, вже давно перетворену на синю ганчірку.

— Вибачте, Альваро, я просто не можу на це дивитися, — тихо, майже інтимно прошепотів Амброзій, обережно витираючи липкий лікер з коміра його піджака. — Поки Ви там у себе в голові будуєте плани захоплення світу чи думаєте про щось невимовно високе... я просто хочу, щоб Ви були чистим. Хоча б візуально.

Він зробив кілька делікатних рухів, зчищаючи зацукровану синю жижу, яка текла Альваро за загривок.

— Ви такий монументальний, коли мовчите, — продовжував Амброзій, розглядаючи потилицю водія з професійною цікавістю хірурга. — Але “Місячне сяйво”... воно абсолютно нівелює Ваш гангстерський шик. Кетрін, подивіться, я намагаюся врятувати його від образу зацукрованого деспота. Альваро, не ворушіться, там ще одна крапля біля вуха. Мені здається, якщо Ви зараз не повернетеся на землю з Ваших висот, Ви просто приклеїтеся до власної величі.

Амброзій востаннє провів хусточкою по шкірі Альваро і задоволено відкинувся назад, лишаючи того в стані тихого сказу.

У цей момент Форд Тадеуша попереду різко вильнув, ледь не знісши дорожній стовпчик. З вікна по пояс вивалилася Влада, розмахуючи порожньою пляшкою, ледь не вивалившись на дорогу.

— Ей, цвинтарна еліто! — її крик легко перекрив свист вітру. — Федерал проситься в кущі, а Тадеуш вимагає видовищ! Рахівнику, ти збираєшся тиснути на газ, чи ми так і доїдемо до Голлівуду в режимі похоронної процесії?! Альваро, твій Паккард виглядає як катафалк на пенсії!

Цього було достатньо.

Альваро більше нічого не сказав. Він лише трохи поправив свої заляпані фіолетові окуляри. Жодної емоції на обличчі. Жодного зайвого руху. Він перемкнув передачу так жорстко, ніби ламав комусь шию, і втиснув педаль газу в саму підлогу. Важкий Паккард заревів. Задні колеса виплюнули хмару асфальтного пилу, і чорний звір, залитий синім неоном, кинувся на обгін, залишаючи позаду і логіку, і залишки будь-якого фінансового розрахунку. Машина рвонула вперед, розриваючи дистанцію. Альваро крутнув кермо, заганяючи Форд Тадеуша на самісінький край узбіччя, піднявши хмару пилу та синіх бризок. Він обійшов їх жорстко, безжально, дивлячись тільки вперед на темну трасу, що вела до Голлівуду.

«Паккард» знову підстрибнув на вибоїні. На задньому сидінні, де Кетрін була затиснута між Амброзієм та Нікандром, запанувала та особлива тиша, яка буває перед бурею в залі суду.

Нікандр, ігноруючи обурений погляд Кетрін, перехилився через неї до Амброзія. Його плече майже втиснуло жінку в спинку сидіння. Його гострі очі блиснули, коли він вхопив Амброзія за рукав.

— Ти ж пам’ятаєш, Амброзію! — прохрипів Нікандр, дихаючи Альваро в саму потилицю. — Платон тоді ледь не луснув від люті. «Людина — це двонога істота без пір’я!». А я підморгнув Діогену і шепнув: «На ринку якраз привезли свіжих курей, дій!».

Амброзій весело зареготав, намагаючись не зачепити Кетрін ліктем, поки Нікандр продовжував нависати над нею.

— О так! — вигукнув Амброзій. — Діоген притягнув того обскубаного півня прямо в Академію! «Ось Ваш платонівський чоловік!». Альваро, ти б бачив той хаос. Це був найкращий жарт в історії Афін.

— Жарт? — Кетрін раптом випрямилася, наскільки це дозволяли плечі двох чоловіків, що зімкнулися над нею. Її голос був гострим, як лезо. — Ви називаєте це каверзою? Через Ваш ідіотський жарт із куркою в мене тоді полетів до біса контракт на поставку п’ятисот тонн добірних оливок!

Нікандр на мить замовк, але руку з рукава Амброзія не прибрав.

— Кетрін, люба, — почав був софіст, але вона його перебила.

— Не смійте! Усі порти Афін три дні тільки й робили, що обговорювали вашого голого півня та плоскі нігті Платона! — вона кинула лютий погляд на Альваро в дзеркало, а потім знову на Нікандра. — Вантажники кинули роботу, капітани пішли в шинки сперечатися про дефініцію людини, а мої оливки гнили під сонцем, бо нікому було їх вантажити! Весь юридичний світ Афін стояв на вухах, намагаючись зрозуміти, чи можна вважати контракт дійсним, якщо сторона договору за версією Академії тепер офіційно є птицею!

— Але ж це було епічно, — вставив Амброзій, знову намагаючись переглянутися з Нікандром через голову Кетрін.

— Це було збитково! — відрізала вона. — Альваро, Ви зараз ведете машину з таким самим обличчям, як у тих вантажників, що намагалися знайти пір’я у себе під пахвами. Ви всі — заручники однієї обскубаної курки. Тільки тепер замість оливок у нас у багажнику синій спирт, а замість Платона — Ви, такий само затятий і такий само безпорадний перед жартами цього старого софіста.

Нікандр, відчуваючи, що Кетрін притисла його до стінки своїми згнилими оливками, раптом випустив рукав Амброзія і повільно відкинувся на спинку, ледь не прилипши до неї потилицею. Його очі звузилися.

— Оливки, Кетрін? Справді? — його голос став тихим і скрипучим, як старий пергамент. — Ти звинувачуєш нас у трьох днях простою порту, поки сама влаштувала такий крах, що ми розгрібали його десять років?

Кетрін різко повернула до нього голову, але Нікандр не дав їй вставити ні слова.

— Ти теж хороша, дорога моя. Ми лише обскубали півня, а через тебе почалася Троянська війна! Хто, як не ти, тоді прописувала умови того «дипломатичного шлюбу», знаючи, що Паріс уже пакує валізи? Ти так майстерно склала договір, що Менелай залишився і без дружини, і без компенсації, а половина античного світу пішла палити місто просто тому, що в твоїх юридичних формулюваннях не було пункту про форс-мажор у вигляді викрадення!

Амброзій з іншого боку Кетрін аж підстрибнув від захвату.

— Точно! Я пам’ятаю! Я тоді намагався лікувати Гектора від мігрені, поки Кетрін намагалася довести, що Дерев'яний Кінь — це не військова контрабанда, а «гуманітарний дарунок для релігійних потреб», який не підлягає митному огляду!

— Це був ідеальний контракт! — вигукнула Кетрін, і її голос завібрував від обурення. — Облога тривала десять років лише тому, що я щотижня знаходила нові юридичні лазівки, аби відстрочити фінальний штурм! А те, що Паріс виявився ідіотом, який не вміє стріляти нікуди, крім п'ят, — це не моя провина!

Альваро за кермом видав короткий, сухий сміх, схожий на хрускіт ламаної кістки.

— Десять років війни заради однієї жінки і стосу паперів... Кетрін, Ви тоді створили найдорожчий прецедент в історії.

Кетрін різко повернула голову до дзеркала заднього виду, щоб зустрітися поглядом з Альваро. В її очах спалахнув небезпечний вогник, який зазвичай обіцяв опоненту в суді повну конфіскацію майна і довічне безчестя.

— Чия б корова мукала, Альваро, але Ваша б точно мовчала, — процідила вона, ігноруючи Нікандра, який намагався знову вмоститися на її лікті. — Ви звинувачуєте мене в Троянському прецеденті? А хто, нагадайте мені, так захопився структуруванням Візантійської імперії, що перетворив її на один великий бюрократичний вузол, який не зміг розрубати навіть турецький султан?

Амброзій радісно ляснув себе по коліну.

— О-о-о, Візантія! Альваро тоді був великим майстром священних печаток! Я пам’ятаю, як він намагався лікувати державний борг за допомогою нових податків на повітря та святу воду!

Раптом «Паккард» налетів на шматок арматури. Машину жбурнуло вбік так сильно, що Нікандр влетів обличчям у спинку сидіння, а Амброзій ледь не проковтнув власну хустинку. Шини дико завищали на самому краю урвища, але Альваро однією рукою вирвав кермо, повертаючи важкого звіра на трасу. Його обличчя навіть не здригнулося.

— Я створював Кодекс! — гаркнув Альваро, різко перемикаючи передачу, ніби щойно не врятував їх усіх від падіння в прірву, — Я намагався втиснути хаос у логіку Юстиніана!

— Ви втиснули його так сильно, що імперія задихнулася! — відрізала Кетрін. — Я пам’ятаю той Ваш проект «Золотої булли». Ви так довго шліфували кожну кому, намагаючись створити систему, де ніхто не зможе вкрасти ні мідяка без Вашого дозволу, що в результаті армія не отримала жалування, бо Ви не знайшли потрібного параграфа для оплати найманців! Поки Ви сперечалися з Нікандром про те, чи має право єретик на апеляцію в четвер, стіни Константинополя вже почали тріщати під вогнем гармат!

Нікандр хихикнув, знову нахиляючись до Альваро.

— А я йому тоді казав: «Альваро, друже, залиш логіку, дай людям хліба і видовищ!». А він мені у відповідь: «Нікандре, хліб — це матерія, а Кодекс — це дух!». У результаті дух відлетів, а матерію розтягнули на сувеніри.

— Кетрін, Ви маніпулюєте фактами, — Альваро стиснув кермо так, що шкіра рукавичок знову небезпечно тріснула. — Тріщини в стінах були наслідком занепаду моралі, а не відсутності коми в указі.

— Тріщини були наслідком того, що Ви — детермініст-фанатик! — вигукнула Кетрін, нарешті відштовхнувши лікоть Нікандра. — Ви і зараз такий самий. Ви ведете цю машину, ніби пишете новий Кодекс Голлівуду. Тільки от лихо: Ваша «Візантія» зараз пахне сивухою, а Ваші піддані на задньому сидінні вже готові оголосити Вас поза законом, якщо ми не зупинимося біля першого ж готелю з нормальним милом!

Амброзій, який до цього лише весело спостерігав за дуеллю Альваро та Кетрін, раптом випростався і так ефектно здійняв палець угору, що ледь не влучив Нікандру в око.

— О, вежі! — вигукнув він з придихом. — Кетрін, Ви згадали про Візантію, але забули про найсолодше! Альваро, друже, пам'ятаєш ту облогу, коли ти наполіг на будівництві «неприступної вежі логіки» на самому березі Босфору?

Альваро в дзеркалі заднього виду ледь помітно здригнувся.

— Амброзію, це не на часі, — відрізав він.

— Ні-ні, це саме на часі! — Амброзій перехилився через Кетрін до Нікандра, шукаючи підтримки. — Він тоді вирахував усе: товщину стін, кут нахилу бійниць, навіть кількість кроків, які має зробити вартовий, щоб не втомитися. Але Альваро не був би Альваро, якби не ввів «ліцензію на підйом». Він видав указ, що кожен солдат, який піднімається на вежу для оборони, має пред’явити письмовий дозвіл від канцелярії патріарха!

Нікандр захлинувся сміхом, плескаючи по оббивці сидіння.

— О так! Я пам'ятаю ту ніч! Турки вже підкотили тарани, а на сходах вежі вишикувалася черга з п'ятисот легіонерів, бо писар у канцелярії пішов на обід і забрав із собою печатку! Альваро стояв на горі, розмахував сувоєм і кричав, що «порядок понад усе», поки ворог уже вибивав двері першого поверху!

— Я намагався уникнути несанкціонованого скупчення людей на стратегічному об'єкті! — вигукнув Альваро, і Паккард на швидкості вильнув так, що Кетрін притисло до Нікандра.

— Ви намагалися перетворити війну на бюрократичний прийом! — Кетрін засміялася — вперше за всю дорогу, і цей сміх був холодним. — Амброзію, я пам'ятаю, чим це закінчилося. Коли турки увірвалися всередину, вони не змогли пройти далі другого поверху, бо застрягли в тій самій черзі за печатками! Ви тоді створили єдину в світі вежу, яку не змогли захопити не через стіни, а через те, що у загарбників не було правильно заповнених бланків на вхід!

— Саме так! — Амброзій витер сльози від сміху. — Це була перша в історії перемога паперового терору над кавалерією. Альваро тоді виглядав таким гордим... поки вежу не підпалили знизу. Бо виявилося, що для виклику пожежників теж потрібна була печатка, яка згоріла першою.

— Моя Візантія вам не подобається? — процідив він, дивлячись прямо на Нікандра. — А як щодо вашого Вавилона? Ви звинувачуєте мене в бюрократії, але згадайте, чому та вежа насправді розвалилася. Тільки не треба казок про «гнів Божий». Ви тоді вп'ятьох влаштували таку дегустацію місцевого зілля, що Бог просто вирішив не заважати Вам самознищуватися.

Нікандр на мить замовк, а Амброзій почав раптово розглядати власні плоскі нігті.

— Тадеуш тоді перший заявив, що архітектурний план — це «обмеження свободи духу», — продовжував Альваро, знову рушаючи з місця. — Він переконав Владу, що вежа має бути не круглою, а зиґзаґоподібною, «щоб вороги заплуталися на підйомі». Влада, замість того щоб зупинити цього божевільного, почала малювати на стінах фрески, від яких у мулярів почалися галюцинації.

— Це був творчий пошук! — буркнув Нікандр, але вже не так впевнено.

— Це був дефолт здорового глузду! — вигукнув Альваро, кинувши погляд на Кетрін. — А Ви, Кетрін? Ви ж тоді були головним юрисконсультом проекту. Ви так захопилися «оптимізацією податків», що уклали договори з трьома різними племенами на трьох різних діалектах, навіть не спробувавши найняти перекладача. Коли муляри питали «де цегла?», Ви відповідали їм на архаїчній мові закону, що «матеріальна база є суб'єктивним активом».

Амброзій не витримав і пирхнув:

— Ну, Нікандр теж доклав руку... Він тоді ходив поміж робітниками і переконував їх, що вежа — це ілюзія, і що вони насправді не будують, а «згадують небесну висоту». У результаті половина змішувачів вапна просто сіли на землю і почали медитувати.

— А я? — Амброзій згадав сам себе. — Я ж тоді готував «підбадьорливий відвар» для нічної зміни. Здається, я трохи переплутав пропорції мандрагори та гірського меду.

— Трохи?! — Альваро майже закричав. — Ви напоїли цим пійлом усіх, включаючи архітектора! До ранку архітектор забув, де верх, а де низ, Кетрін почала судитися з власною тінню, а Тадеуш намагався осідлати будівельні конструкції, стверджуючи, що це дракон! Мови переплуталися не тому, що небо розгнівалося, а тому, що після Вашого відвару Ви навіть власні імена вимовляли як шипіння кобри!

Кетрін мовчки прикрила лоб рукою, згадуючи ту епічну катастрофу.

— Вежа впала не через гріхи, — підсумував Альваро, виїжджаючи на залите світлом передмістя Лос-Анджелеса. — Вона впала, бо Ви вирішили, що реальність — це необов’язковий додаток до Вашого балагану.

“Паккард” різко загальмував, здійнявши хмару пилу прямо перед важким поліцейським «Б’юїком». На підніжці патрульної машини тривожно горів єдиний нерухомий червоний ліхтар, а в руках офіцерів засліпливо спалахнули потужні переносні прожектори. У цьому мертвому світлі сині силуети пасажирів виглядали як привиди, що щойно втекли з пекла, прихопивши із собою частину його фосфоричного сяйва.

Патрульний у високих крагах і з важким ліхтарем поважно рушив до водія. Альваро стиснув кермо, але не встиг навіть опустити скло, як Кетрін з заднього сидіння почала свій «штурм».

— Сидіть і не рухайтесь, — процідив Альваро крізь зуби, коли промінь прожектора почав обмацувати заднє скло.

Нікандр та Амброзій миттєво втиснулися в глибокі тіні оббивки, накрившись залишками синіх брезентових чохлів, якими зазвичай накривали ящики з контрабандою. Тепер вони нагадували не людей, а безформну купу багажу. Уся увага копа була прикута до Кетрін, яка своєю істерикою та розхристаним виглядом створювала ідеальну «димову завісу», закриваючи собою весь огляд кабіни. Вона буквально перевалилася через спинку крісла, ледь не сівши Альваро на коліна. Її шовкова сукня, заляпана липким «Сяйвом», прилипла до його плеча, а одна її рука по-власницькому вчепилася в його підборіддя, розвертаючи обличчям до офіцера.

— Офіцере! Слава Богу! Заарештуйте цього ідіота негайно! — вереснула вона так, що патрульний аж відсахнувся.

Офіцер підняв ліхтар, і промінь світла вдарив у сині обличчя.

— Свята Марія... Ви що, містере, пофарбували свою дружину? Чому Ви всі сині? І чому Ви світитеся, як різдвяна вітрина?

— Чому? Ви питаєте — чому?! — Кетрін перехопила ініціативу, не даючи Альваро навіть вдихнути. Вона висунулася у вікно, майже торкаючись носом козирка патрульного. — Тому що цей «геній» вирішив, що нам конче потрібно скоротити шлях через поля якогось божевільного ірландця! Ми влетіли в яму з кормовою патокою та фосфатними добривами! Ви бачите мою шкіру?! Ви бачите мою сукню за п'ятсот доларів?!

Вона тицьнула пальцем у синю пляму на лобі Альваро.

— Він сказав, що це «шлях до істини»! А це виявився шлях до гною! Тепер ми пахнемо як нелегальна винокурня, світимося як привиди в дешевому романі, і він ще має нахабство стверджувати, що це «доля»! Офіцере, заберіть його у відділок, я благаю вас! Я хочу спати в нормальному ліжку, де немає синього сиропу!

Патрульний розгублено подивився на Альваро, який зберігав крижаний спокій, хоча рука Кетрін продовжувала міцно тримати його за щоку.

— Сер, це... справді патока? — невпевнено запитав поліцейський, принюхуючись.

— Це патока з додаванням синіх барвників для маркування худоби, офіцере, — холодно відповів Альваро, дивлячись прямо перед собою. — І як ви бачите, моя дружина маркована набагато краще за будь-якого бика в цьому окрузі.

— Ти мене порівняв з биком?! — Кетрін знову «завелася», вдаривши кулаком по торпеді. — Їдь уже! Офіцере, він безнадійний! Якщо ви нас не пропустите до готелю «Ель-Дорадо», де є гаряча вода, я за себе не ручаю!

— Пахне... міцно, — зауважив патрульний.

— Звісно, міцно! — перебила Кетрін. — Це концентрат гуано та мідних солей на спиртовій основі для швидкого вбирання в листя! Ви що, ніколи не були на сучасній фермі? Це ж остання розробка агрономів! Якщо ви негайно не дасте нам проїхати, ці випари спалять мені слизову оболонку, і ви будете оплачувати моє лікування в кращій клініці Швейцарії!

Поліцейський, бачачи перед собою розлючену жінку з вищого світу, яка буквально висить на водієві, швидко прибрав ліхтар. У його практиці не було параграфа, як боротися з істерикою «синіх» багатіїв.

— Проїжджайте, сер... — патрульний махнув рукою. — Тільки заради Бога, відмийте її швидше, бо пахне так, ніби у вас у багажнику ціла бочка джину.

— Це добрива, офіцере, — кинув Альваро, рушаючи з місця. — Найкращі добрива для нашого сімейного життя.

Коли блокпост залишився позаду, Кетрін ще хвилину продовжувала лежати на плечі Альваро, важко дихаючи.

— Театр закінчено, Кетрін, — холодно кинув він, вирівнюючи машину. — Ваша роль «дружини» була переконливою, але не зловживайте моїм простором. Мої коліна не входять у вартість вашої безпеки. А Ваша «патока» зараз намертво приклеїться до мого піджака.

— Не дочекаєтеся, — буркнула вона, повільно перелізаючи назад. — Сподіваюся, Ви оцінили мій перформанс. У Вашій Візантії за таке давали посаду префекта, а Ви навіть не сказали «дякую».

Патрульний ще не встиг оговтатися після «Паккарда» та істерики Кетрін, як нічну тишу розірвав гуркіт, схожий на вибух на залізній дорозі. З темряви, підстрибуючи на вибоїнах так, що колеса ледь торкалися асфальту, вилетів «Форд Т». Він не просто їхав — він пульсував густим ультрамариновим світлом, а за ним тягнувся шлейф сизої пари, як за підбитим бомбардувальником.

Тадеуш навіть не думав гальмувати. Він втиснув педаль так, що «Форд» зарився носом у пилюку, зупинившись за міліметр від колін поліцейського. З багажника з дзвоном вилетіла пляшка, розбилася об асфальт і спалахнула коротким синім полум’ям.

— Руки на капот! — закричав патрульний, відскакуючи вбік і хапаючись за кобуру. — Вийти з машини!

Тадеуш замість цього вальяжно висунувся з вікна, ігноруючи дуло револьвера. Його обличчя, залите синім неоном, виглядало як маска демона-насмішника.

— Опусти іграшку, капрале! — гаркнув він так впевнено, що поліцейський мимоволі здригнувся. — Ти що, не бачиш маркування? Ми — спецгрупа Департаменту юстиції при виконанні особливого завдання!

Він різко витягнув із кишені непритомного федерала шкіряне портмоне і тицьнув золоту зірку прямо в скло ліхтаря. Синя крапля «Сяйва» повільно сповзла по жетону, але магія державної влади спрацювала миттєво.

— Ви... федерали? — патрульний опустив зброю, засліплений сяйвом жетона та синім світлом, що йшло від самого водія.

— Агенти під прикриттям! — відрізала Влада з пасажирського сидіння. Вона сиділа нерухомо, як кам’яна статуя, і лише її очі хижо зблискували в темряві, фіксуючи пульс на шиї патрульного. — Ми щойно ліквідували підпільну лабораторію в болотах. Те, що ви бачите в багажнику — це речові докази: тридцять галонів нестабільного хімічного концентрату, що підлягає негайній утилізації.

— Але сер... ви самі світитеся! — вигукнув напарник офіцера, підходячи ближче до машини.

— Звісно, світимося! — підхопив Тадеуш, підморгуючи офіцеру синьою повікою. — Це наслідок хімічної атаки під час штурму. Ми прийняли основний удар на себе, щоб ця дрянь не потрапила у водогін Сан-Франциско. Ви бачите нашого колегу на задньому сидінні?

Він кивнув на справжнього федерала, який із блаженною посмішкою сидів на задньому сидінні, міцно обіймаючи того самого єнота. Звір, який завис у повітрі та теж світився ультрамарином, звив свій хвіст навколо шиї агента і з абсолютно людським виразом обличчя намагався вкусити промінь поліцейського ліхтаря.

— Він — герой національного масштабу! — продовжував Тадеуш. — Надихався парами метилу, рятуючи конституцію та місцеву фауну. Зараз ми веземо його, цього нещасного звіра і ці докази в секретну лабораторію Голлівуду для дезактивації. Якщо Ви нас затримаєте ще на хвилину, концентрація речовини в повітрі досягне критичного рівня, і Ви до ранку станете такими ж «патріотично-синіми», як і ми!

Старший патрульний подивився на сині руки Тадеуша, на агента, що пускав сині бульбашки, і на Владу та єнота, чий погляд обіцяв щось набагато гірше за хімічне отруєння. Єнот став фінальним цвяхом у кришку труни здорового глузду патрульного. Він тепер не просто наляканий, він дезорієнтований. У суді він ніколи не зможе пояснити, що бачив «синього агента з летючим єнотом», не потрапивши до психіатричної лікарні.

— Проїжджайте... — пробурмотів поліцейський, хрестячись іншою рукою. — Забирайте свої докази і везіть їх хоч у саме пекло. Мені за таку зміну не доплачують.

— Слава закону, синку! — вигукнув Тадеуш і вдарив по газах.

«Форд» вистрілив у ніч, залишаючи на дорозі дві фосфоричні смуги. Коли блокпост зник у дзеркалах, Тадеуш кинув посвідчення назад на коліна власнику.

— Владо, бути федералом — це найкращий жарт у моєму житті, — зареготав він. — Ти бачила його очі? Він повірив у «патріотичний метил»!

— Він повірив, бо хотів жити, — холодно зауважила Влада. — Тисни на газ. Якщо Альваро в’їде в місто першим, він забронює нам номери в підвалі, щоб не псувати фасад готелю нашим виглядом.