Раді Вас бачити!

Карта, яку не можна було витягнути

Ніч у Картанії була темнішою, ніж зазвичай.

Над королівським палацом висів місяць, схожий на срібну монету, яку хтось забув у небі. Його світло падало на високі готичні вежі, чорні дахи та сад, де колись росли сотні червоних троянд.

Тепер троянди були мертвими.

Принаймні так вважали всі.

У найвіддаленішій кімнаті палацу, за сімома замками, стояла велика гральна колода. Вона лежала на оксамитовому столі, вкритому золотим пилом. Кожна карта була бездоганною: королі, валети, дами, тузи.

Окрім однієї.

Карта Королеви пік була перевернута.

— Вона не повинна прокинутися, — прошепотів старий хранитель.

Його пальці тремтіли, коли він торкнувся чорного краю карти.

Та раптом із глибини палацу пролунав звук.

Тихий.

Майже непомітний.

Сміх.

Жіночий сміх.

Хранитель відсахнувся.

На карті повільно розкрилася золота тріщина. З неї вирвався тонкий промінь світла, а чорні пелюстки троянд почали кружляти в повітрі.

— Ні… — видихнув він. — Не зараз.

Карта перевернулася сама.

На ній була зображена дівчина з довгим золотистим волоссям, двома витонченими пучками та місячною діадемою на чолі. Її чорне й бордове плаття було прикрашене золотом. В одній руці вона тримала троянду, в іншій — меч.

А в кутах карти сяяли символи:

Q ♠

Королева пік.

Та її очі раптом відкрилися.

— Де… я? — пролунав голос.

Хранитель упав на коліна.

— Ваша Величносте…

Дівчина на карті повільно повернула голову.

— Хто дозволив вам називати мене так?

Старий побілів.

— Ви повернулися.

Карта спалахнула.

І в ту саму мить усі годинники королівства пробили дванадцяту.

У палацовому саду одна за одною оживали троянди.

Чорні.

Червоні.

Білі.

А далеко від палацу, у маленькому містечку на краю королівства, молода дівчина прокинулася від дивного сну.

Її звали Ліана.

Вона сиділа на ліжку, стискаючи в долоні незнайому гральну карту.

Королеву пік.

На її зображенні була вона сама.

Ліана провела пальцем по золотій рамці.

— Що це за дурня?..

Карта раптом обпекла її руку.

На зап'ясті з'явився чорний символ піки.

А з темряви кімнати пролунав шепіт:

— Твоя Величносте… бал уже почався.

Ліана завмерла.

За вікном розквітла чорна троянда.

І вона зрозуміла: її життя більше ніколи не буде звичайним.

Ліана повільно відступила від вікна.

Чорна троянда за склом продовжувала розкривати пелюстки. Її стебло було тонким, майже прозорим, але шипи блищали так, ніби їх щойно вмочили в кров.

Дівчина торкнулася зап'ястя.

Чорна піка нікуди не зникла.

— Це сон, — прошепотіла вона. — Просто дурний сон…

— Якби ж це було так.

Ліана різко обернулася.

Посеред кімнати стояв чоловік.

Високий, у чорному довгому плащі, із темним волоссям і холодним поглядом. Його обличчя здавалося незнайомим, але чомусь викликало дивне відчуття, ніби вона вже колись бачила його. Можливо, у сні. Можливо, у спогадах, яких більше не пам'ятала.

— Хто ви?! — вигукнула вона.

Незнайомець не відповів одразу. Його погляд опустився до карти, яку Ліана досі стискала в руці.

— Отже, вона тебе знайшла.

— Хто?

— Королева.

Ліана нервово засміялася.

— Послухайте, я не знаю, хто ви такий і що вам потрібно, але заберіть цю карту й залиште мене в спокої.

Чоловік ледь помітно похитав головою.

— Боюся, тепер це неможливо.

— Чому?

— Тому що ти більше не належиш цьому світові так, як раніше.

Він зробив крок уперед.

Ліана сховала карту за спину.

— Не наближайтеся!

Незнайомець зупинився.

— Ти справді нічого не пам'ятаєш?

— Що саме?

Він на мить заплющив очі, наче збирався сказати щось важливе, але передумав.

— Тоді слухай уважно. До світанку ти повинна покинути це місто. Не розмовляй із людьми, які називатимуть тебе королевою. Не торкайся інших карт. І за жодних обставин не заходь до палацу.

— А якщо я не послухаюся?

Чоловік подивився їй просто в очі.

— Тоді хтось помре.

У цю мить за вікном пролунав глухий удар.

Потім ще один.

І ще.

Ліана повернула голову. На вулиці стояли люди. Вони не рухалися, не розмовляли й навіть не дивилися одне на одного.

Усі дивилися на її вікно.

У руках кожного була гральна карта.

Король пік.

Валет пік.

Дама пік.

Десятки однакових карт, на яких було зображено обличчя Ліани.

— Що це означає?.. — ледве чутно запитала вона.

Незнайомець дістав із кишені маленький срібний годинник.

Стрілки завмерли на дванадцятій.

— Вони прийшли забрати свою королеву.

— Я нікуди з ними не піду!

— Тоді тобі доведеться згадати, ким ти була.

Він простягнув руку.

— Адріан Морвейн. Король треф.

Ліана поглянула на його долоню, але не прийняла її.

— І чому я повинна вам довіряти?

На його обличчі з'явилася дивна усмішка.

— Не повинна.

Раптом карта в руках Ліани спалахнула золотим світлом. Зображення на ній змінилося. Замість її власного обличчя з'явилася інша жінка — старша, із такими самими очима й місячною діадемою.

Під зображенням проступили слова:

«КОРОЛЕВА МЕРТВА. ХАЙ ЖИВЕ КОРОЛЕВА».

Ліана відчула, як перехопило подих.

— Хто ця жінка?

Адріан зблід.

Уперше за весь час він утратив свою холодну впевненість.

— Твоя мати.

— Але… моя мати померла, коли я була маленькою.

— Тобі сказали неправду.

Карта тріснула.

З її середини випала маленька чорна пелюстка. Вона опустилася на підлогу, а тоді перетворилася на краплю темної рідини.

На вулиці люди одночасно підняли голови.

І всі промовили одне й те саме:

— Королево, ми чекали на тебе.

Ліана відчула, як кімната починає обертатися. Вона хотіла закричати, покликати на допомогу, але голос зник.

Останнє, що вона побачила перед тим, як згасло світло, — це Адріан, який дістав із кишені власну карту.

На ній була зображена Королева пік.

А просто під нею золотими літерами було написано:

«Той, хто її врятує, стане причиною її загибелі».

Адріан стиснув карту в кулаці.

— Пробач мені, Ліано, — прошепотів він. — Я вже одного разу не зміг тебе врятувати.

Десь далеко, за стінами темного палацу, пролунав дзвін.

Одна чорна троянда розквітла на могилі без імені.

А на троні, який сімнадцять років стояв порожнім, з'явилася нова карта.

Q ♠

Гра почалася.