Спочатку:
На сторінку книги
Знайомі вулиці розквітли барвистими стрічками, порушуючи звичну чорну монотонність Астуру, що попри спеку був гамірним як ніколи. Містяни: і люди й дали, злилися у єдиний метушливий потік, і весь цей хаос мав поважну причину — за тиждень мав відбутися головний бал року, господарем якого був сам володар клану.
Меліса вкотре зітхнула, намагаючись не згубити широку постать Кадела, що йшов попереду. Назустріч їм простували юні служниці з повними кошиками. Певно, купували тканини й прикраси для своїх господинь.
Однак з дівчат зачепила ліктем Мелісу, що часто траплялося в натовпі.
— Пробачте, дальї. Я не знаю як так вийшло, — зойкнула служниця із винуватим блиском в очах.
— Усе гаразд, — заспокоїла її Меліса, не підводячи очей. Білий капелюшок, завбачливо придбаний Каделом, не лише оберігав від палючого сонця, а й чудово ховав людські очі.
— Мелісо, — лорд Алістер нарешті помітив, що вона відстала, й узяв дівчину під руку. — Не губися.
Меліса ладна була заприсягтися, що ошатно вбрані дали з протилежного кінця вулиці одразу ж вп’ялися очима в Кадела. І в неї. Людських слуг можна було легко обдурити, проте ті, хто знав Алістера особисто, чудово розуміли, що його рудоволоса супутниця — це та сама позашлюбна донька, через яку стався страшний скандал в поважній родині. Оце так видовище!
Та самого витріщання виявилося недостатньо, тож за кілька митей їх наздогнав чоловік у чорному камзолі.
«І як він виживає в таку спеку?» — подумки мовила Меліса, якій навіть тонка сукенка тиснула на плечі. Та не встигла вона здивуватись, як відчула холодний доторк вітерцю, що ймовірно овівав високу постать дала. Маг повітря. Як Ізевель.
— Алістере, друже мій, як давно ми не бачилися, — у його голосі бриніла єхидна усмішка.
Зміїні очі обвели Мелісу уважним поглядом, від чого дівчина мимоволі зіщулилась і лише зусиллям волі змусила себе тримати спину рівно. Вона мусить поводити себе як дальї, якщо хоче вижити в цьому світі.
— Що ж, останнім часом було багато справ у сенаті. Таке воно життя лорда, — відповів Кадел.
Остання фраза, очевидно, значила щось більше, бо так званий друг вже більше не усміхався. А Кадел тим часом продовжив:
— Дозволь мені представити свою доньку — Мелес, — він повернувся до дівчини. — Мелес, це мій давній знайомий — Дарсель з роду Савірів.
— Рада знайомству, — пробелькотіла Меліса, злегка схиливши голову. Новий знайомий вп’явся у неї цікавим поглядом.
— Невже у тебе є донька?
Фальшиве здивування лише спотворило голос чоловіка, та, перші ніж він встиг поставити іще з десяток недоречних запитань, Кадел твердо заявив:
— Ми поспішаємо, друже. Сподіваюся зустрітися на балу.
Вони оминули спантеличеного дала, що, певно, хотів вивідати більше подробиць, і рушили вулицею швидким кроком.
— Це звучить дивно, — мовила Меліса, коли натовп став трохи розрідився, даючи можливість нормально розмовляти.
— Що дивно? — Кадел сповільнив крок, повертаючись до неї.
— Те, що тепер мене звати Мелес.
— Твоє справжнє ім'я не змінилося, принаймні для тих, хто тебе справді знає. Але для таких як Дарсель називайся Мелес.
— Не розумію, що це змінює.
— Усе, — Кадел зупинився, і повз них промайнули юні дальї у легких сунях із однаковими глибокими вирізами, що відверто демонстрували їхню бездоганну золотаву шкіру. Заливаючись щебетливим сміхом, вони зникли за рогом кам’яниці, лишивши по собі пряний запах суміші парфумів.
— Мелісо, тепер ти — дальї з високого роду, — продовжив Кадел, привертаючи увагу дівчини до себе. — І тобі доведеться вигризти повагу в зграї зверхніх аристократів. Відсьогодні твоє ім'я, твій вигляд, кожне твоє слово має значення. І я знаю, що це не легко, але лише так ти зможеш забезпечити собі майбутнє.
«Краще б я відмовилась від цього», — подумала Меліса, та вголос нічого не сказала. Вона не прагнула балів чи розкоші, принаймні ладна була пожертвувати таким майбутнім заради спокою та безпеки матері, якщо тільки її відмова від статків родини могла заспокоїти Стеллу. Однак Кадел і чути не хотів про це.
«Мелісо, я не житиму вічно, і настане час, коли ніхто не зможе тебе захистити, — згадала вона слова батька: Ти мусиш закріпити свій статус серед далів і мати достатньо грошей та зв’язків, щоб подбати про себе. Інакше у цьому світі не вижити».
Коли ж дівчина заїкнулась про те, що можна просто зникнути з очей далів і вести звичайне людське життя, Кадел лише сумно всміхнувся. Хоч Меліса не висувала носа з затишного будиночка в горах, плітки зробили свою справу, і про нову спадкоємицю лорда Алістера знав весь Астур. Дали таке не забувають. Повернутися до минулого вже неможливо. Та ж сама Стелла не дозволить їй спокійно жити.
До речі, про неї. Відтоді, як Етельстан вручив їм лист від дружини Кадела минуло рівно три дні, тож, як вона й бажала, Алістер надіслав відповідь, щоправда із зустрічними вимогами. Він погодився звернутися до володаря клану, аби перерозподілити спадок по-новому, включивши Мелісу третьою спадкоємицею. Стелла у свою чергу мала визнати існування дівчини і прибути на бал разом із синами. Коли вся родина з'явиться разом публічно, плітки вщухнуть, чи принаймні їм менше дорікатимуть. І, звісно ж, як тільки володар дасть згоду на зміну заповіту, Стелла відпустить матір Меліси й згодиться на розлучення.
Попри тверду певність Алістера, Меліса не могла собі уявити мирну зустріч з його дружиною. Невже ця жінка стоятиме на святі поруч із нею й усміхатиметься, поки пліткарі ставитимуть безцеремонні запитання.
Та й свою запальну натуру Меліса знала надто добре. А, враховуючи, що її матір знаходиться невідь-де стільки часу, дівчина й поготів не хотіла терпіти присутність підступної Стелли.
— Ось і прийшли.
Меліса підвела погляд, виринаючи з розумів. Вони знову опинилися в домі Каделів, де ще нещодавно вона була служницею. І шпигункою. Кадел відчинив двері, пропускаючи її уперед. Меліса лише гмикнула. Розум досі відмовлявся сприймати той факт, що вона тепер дальї.
— Ейнар, можливо, зайде на обід, — мовив Кадел, скидаючи свій камзол. Меліса теж стягнула капелюшок, розчісуючи пальцями волосся. У домі віяло пусткою. Зрештою, так і мало бути. Цієї пори Етельстан планував навідати свою матір, Ейнар остаточно повертався до власного помешкання, якщо взагалі лишався в клані, а решта синів разом зі Стеллою вирушали до маєтку на західних землях, де спека хоч трохи пом'якшувалась вологими вітрами. Та поява Меліси сплутала всі плани.
— Можеш обрати собі будь-яку з гостьових спалень. Я думаю, ти добре знаєш розташування будинку, — в словах Кадела вчувалась легка усмішка.
Меліса відчула, як щоки наливаються теплом і геть не через спеку. Вона була шпигункою, що ледь не зруйнувала життя батька, хай яким би він не був.
***
Тихий стукіт у двері змусив Мелісу здригнутися. Вона настільки занурилась у власні думки, розглядаючи свою нову кімнату, що не зразу повернулась до реальності. Гостьові спальні мало чим відрізнялися одна від одної, тож дівчина обрала ту, що знаходилась якнайдалі від господарських кімнат, подалі від дружини Кадела. Хай як він обіцяв її захищати, відколи Меліса переступила поріг будинку, їй постійно ввижався терпкий цитрусовий аромат парфумів Стелли, а в око впадали витончені візерунки, химерні фігурки й інші елементи декору, явно обрані цією жінкою.
— Дальї, дозволите увійти? — долинув голос служниці з коридору. — Дал Кадел велів занести ваші речі.
— Так, звичайно.
Двері відчинилися, впускаючи до кімнати знайому жінку. Меліса подумки всміхнулась. Це ж Софія! Та сама покоївка, що змусила розвісити її фіранки в господарському крилі. Дівчина навіть добре пам’ятала, як вішала білий шовк у гостьовій спальні, в якій тепер оселилась.
Обличчя Софії не видавало жодної емоції. Слідом за жінкою увійшли ще декілька слуг, лишаючи пакунки на м’якому килимі, ймовірно це одяг.
— Дякую, далі я сама, — мовила Меліса, коли слуги взялися розбирати речі.
Софія спантеличено кліпнула, проте заперечувати не стала. За кілька митей в кімнаті знову було тихо й порожнього, лише десь у кутку біля вікна м’яко цокав дерев’яний годинник із вирізьбленими фігурками грифонів. Яка знайома робота. Ніко.
Меліса навіть пошкодувала, що відпустила слуг, перш ніж встигла попросити їх винести годинник, аби не дратував своїм цоканням. Та ця справа могла зачекати. Наразі вона хотіла побути на самоті й уповні насолодитися спокоєм, поки не почалася нова буря. Хтозна, як відповість Стелла на вимоги Кадела, і коли нарешті відпустить її матір.
Від одної лише думки про неї, Мелісі хололо на душі. Так, пліткарі не помилилися, Дана-травниця дійсно вирушила за магами з власної волі, покинувши доньку на поталу долі. Іскри гніву досі зринали в серці дівчини від спогадів про той день. Та все ж її наївна матір не заслуговувала на таку участь: провести три роки у неволі, схованою від світу. І ще й невідомо, в яких умовах Стелла тримала її, напевне не в палаці.
Тривожні здогадки зринули в голові, пробираючись морозом по тілу. Що як дружина Кадела не стримає свого слова чи зашкодить її матері, перш, ніж вони встигнуть втрутитися? Що як…
Бентежні думки обірвав черговий стукіт у двері, цього разу значно впевненіший.
— Заходьте, — мовила дівчина і за мить до кімнати увійшов рудий дал у знайомому чорному камзолі із золотою емблемою.
— Привіт, — кивнув Ейнар. В руках він тримав стос грубих книжок. — Батько просив зібрати для тебе підручники.
— Дякую.
Книжки глухо приземлилися на низькому округлому столику, що був призначений для чого завгодно, але точно не для навчання.
— Нема за що, — відповів дал. — Піднімайся до їдальні, коли завершиш з усім цим, — він красномовно кивнув на пакунки. — Батько хотів про щось поговорити.
Меліса кивнула, не зводячи погляду з брата, до якого досі не могла звикнути. Відколи вона переступила поріг цього будинку, Ейнар видавався їй похмурою тінню і не лише через його незмінний монотонний одяг. Третій син Кадела поводився стримано, уникав товариства й не завдавав собі клопоту, намагаючись бути приязним. Але ось він тут, у її кімнаті допомагає облаштуватися, і в голосі ані натяку на колишню похмурість, а на блідому обличчі приязний вираз замість звичної меланхолії, чи, що гірше, пронизливого підозрілого погляду, притаманного його професії.
— Чому ти мені допомагаєш? — запитала Меліса, проводячи пальцем корінцями книг. — Твої брати мене ненавидять.
Ейнар пирхнув у відповідь.
— Мені нема чого з тобою ділити, — відповів дал. — А навіть якби й так, я добре уявляю, як це бути на твоєму місці. Мені просто пощастило народитися третім сином, що не має права на спадок. Інакше б Стелла взялася б за мене. Я впевнений, — Ейнар на мить затнувся, розтягуючи тонкі вуста в сумній усмішці. — І це не тільки мої брати. Ти частина цієї сім’ї, навіть якщо деякі її члени твердолобі як одайри.
Меліса всміхнулась, відчуваючи як слова Ейнара озвались у її серці незримим теплом. Це її сім’я. Хай там що.
***
Алістер Кадел сидів у їдальні, схилившись над паперами, що зайняли ледь не половину стола. Руді пасма затуляти його обличчя, виблискуючи багрянцем у полум'ї свічок.
— Що там цікавого? — запитав Ейнар, підхоплюючи один із листків.
— Не знаю чи це цікаво, скоріше складно, — зітхнув Кадел.
— Що ти замислив?
Меліса, яка досі стояла на порозі, помітила, як на обличчя Ейнара лягла тінь занепокоєння.
— Ти ж не збираєшся встрявати у нові інтриги проти володаря? Принаймні не зараз?
— Це жодним чином не стосується володаря, — батько випрямився. Його проникливі чорні очі повернулися до Меліси. — Не стій у дверях, сідай. Нам багато що треба обговорити.
Дівчина мовчки підійшла до столу і сіла праворуч від Кадела. Їдальня в якомусь сенсі була її улюбленим місцем у цьому домі — можливістю зазирнути у чужі життя, вивідати їхні таємниці. Та зараз, коли вона сама стала частиною родини, обідній стіл вже не видавався таким масивним, а білосніжна мереживна скатертина, яку зась було плямувати, перетворилась на звичайне полотно.
Кадел заговорив знову, привертаючи до себе увагу:
— Стелла вже показала як далеко вона може зайти заради власних цілей, тож довіряти їй на слово я не збираюся, — він згріб папери в одну купу і тоді продовжив: — Треба зв’язати їй руки: забрати її козирі й знайти щось вагоме проти слова моєї любої дружини, — останні слова були сповнені єхидства. — Ейнаре, чи можеш ти якось вийти на слід Маркуса?
— Не впевнений, — хлопець насупив чоло. — Це слизький змій, до того ж з досвідом сумнівних справ. Але спробувати можна.
— Дякую, — Кадел зітхнув. — Лишається Ізевель і … як там звати його брата?
— Ніко, — підказала Меліса. — Але я не розумію, навіщо їх шукати.
— Те, що Стелла найняла шпигуна для власного чоловіка і погрожувала його спадкоємиці, як мінімум непорядно, а ще й зовсім не законно, — пояснив Ейнар. — Наразі вони на її боці і, здається, знають чимало, що може зашкодити вам обом, — він кивнув на батька. — Тож треба змусити їх забути про цю справу чи навіть свідчити проти Стелли.
Меліса кивнула, переварюючи почуте. Перед очима зринули спогади. Вони з Ізевелем вивідали чимало, взяти хоча б підслухану розмову у спаленій друкарні.
— До того ж я не впевнений, що лист у Стелли, — мовив Кадел, потираючи чоло. — Знаючи Маркуса, він мав би тримати таку цінну знахідку до останнього. А зараз, коли їхній план зірвався, і Стелла не має що запропонувати, не думаю, щоб мій любий родич просто так віддав їй листа. Він радше сховав його і сам заліг на дно.
— Це схоже на Маркуса, — кивнув Ейнар. — Гаразд, із ним ми розберемося, коли його знайдемо. Поки що на черзі Ізевель. І Меліса.
Дівчина здивовано кліпнула. В якому сенсі Меліса?
— Тобі треба багато чому навчитися, починаючи загальним етикетом і завершуючи керуванням стихією, — доки Кадел говорив, Ейнар згідно кивав головою. — Я, на жаль, не матиму змоги цим зайнятися — назбиралося чимало невідкладних справ і в сенаті, і в торгівлі. Тому я попросив декого допомогти. Ти, певно, пригадуєш Маверіка — власника спаленої друкарні.
Певно, обличчя Меліси відобразило усю палітру її емоцій від здивування до збентеження, бо Кадел одразу ж продовжив:
— Він — мій давній друг і стане тобі чудовим вчителем. Ейнар голосно зітхнув. Насуплені брови видавали його невдоволення, проте дал мовчав. І Меліса швидко викинула це з голови, прокручуючи в думках слова батька. Вона вчитиметься. Щоб знову встряти у вир інтриг.
