Раді Вас бачити!

Близько десятої ранку спокійне осіннє повітря розірвали різкі, пафосні сигнали сурм. Імперська бюрократія нарешті зволила прибути.

На брудне подвір'я гарнізону поважно в'їхав невеликий, але вельми амбітний караван: чотири вершники на холених конях, дві розкішні карети, які виглядали тут так само доречно, як шовкова сукня в свинарнику, і загін імператорського супроводу. На чорних плащах вершників золотом виклично палали герби Імперії — знак того, що ці люди звикли вирішувати долі одним розчерком пера.

Ілле стояв біля сходів адміністративного корпусу, склавши руки за спиною. Його обличчя перетворилося на абсолютно непроникну маску, поки він мовчки оцінював прибулих.

— От і почалося… — поруч нервово ковтнув слину молодий лейтенант, чий лівий чобіт відверто тремтів. — Кажуть, комісія із самої столиці.

— Я знаю, — відрізав Ілле, навіть не повернувши голови.

— А ще кажуть, що вони перевірятимуть усе. Магічний захист, дисципліну, зброярню, особовий склад… Нас же живцем закопають за будь-який промах!

— Нехай перевіряють, — байдуже кинув сержант, подумки посилаючи і комісію, і лейтенанта до найближчого підрозділу нежиті.

Лейтенант здивовано, майже з острахом глянув на нього:

— Ти зовсім не хвилюєшся? Тобі що, жити набридло?

Ілле повільно перевів погляд на ворота. На його тонких губах з'явилася ледь помітна, цинічна усмішка:

— Я свою роботу виконав. А якщо вони хочуть знайти бруд — вони знайдуть його і на сонці.

Саме в цей момент лаковані дверцята першої карети відчинилися. На подвір'я випливла жінка років сорока в ідеально підігнаній темно-синій формі столичного військового відомства — живе втілення кошмару для будь-якого тилового офіцера. За нею, наче дві сірі тіні, з'явилися чоловіки в суворих плащах магічної інспекції. Полковник нашого гарнізону, миттєво втративши всю свою пиху, дрібним підстрибом поспішив їм назустріч, на ходу натягуючи улесливу посмішку.

Ілле залишився на місці, мов вкопаний. Він уже в деталях знав, як розгортатиметься цей фарс далі, і від цих думок у роті з'являвся знайомий гіркий присмак залежалого заліза. Попереду чекав довгий, виснажливий день — грандіозна вистава, від якої не сховатися й не відкупитися. Спочатку будуть сухі, шелесткі стоси документів, де кожна клята літера мала стояти на своєму бюрократичному місці. Нескінченні звіти про витрати пороху та крупи, написані дрібним чорнилом, що пахло дешевим копіювальним спиртом і столітнім пилом.

Потім — найвеселіше. Магічні контури фортеці, які доведеться перевіряти під пильним, підозрілим наглядом столичних ідіотів, відчуваючи занімілими пальцями кожну мікротріщину в застиглій рунічній в'язі на холодних стінах. Далі — огляд зброї, яка в тутешній хронічній вогкості покривалася підступним нальотом іржі за лічені години, і демонстрація особового складу, що вічно бурчав під ніс від хронічної утоми. І, звісно ж, розмови. Порожні, висмоктані з пальця розмови, нескінченні безглузді запитання від інспекторів, єдиною метою яких було знайти бодай мікроскопічну зачіпку, щоб вислужитися перед командуванням у столиці.

І все це пекло, за планом, мало закінчитися до вечора, поки криваве сонце не сховається за гострими шпилями веж. А потім, коли останній папірець буде підписано, він нарешті зможе зачинитися у своїй вартівні. Наодинці з миготливою свічкою та пляшкою лікеру, де ніхто не бачитиме, як він знову, до м'яса роздираючи шкіру, спробує зняти цей проклятий, важкий браслет, що з кожним днем ніби стискався все сильніше, нагадуючи, хто тут раб.

Принаймні так він планував убити цей день. Поки один із магів не зійшов із другої карети.

Ілле завмер. Його наче прошило високовольтним магічним розрядом наскрізь. Світ навколо раптово втратив усі звуки — гавкання офіцерів, іржання коней та брязкіт зброї просто розчинилися в глухій тиші. Хоча його розум відмовлявся вірити власним очам, інстинкти фамільяра зреагували миттєво. Він упізнав його відразу.

Максимус де Вега. Його господар.

Високий, широкоплечий чоловік із міцною, литою статурою важкого піхотинця, яка абсолютно не в'язалася з типовим образом кволого придворного мага. Він носив темну, дорогу військову форму під довгим чорним плащем, що важкими хвилями падав до землі, а на поясі, поруч із магічними артефактами, висів цілком практичний короткий бойовий меч із потертим руків'ям. Попелясте волосся було бездоганно зачесане назад і лише кількома неслухняними пасмами спадало на лоб. А очі… Сіро-зелені. Ті самі. Спокійні, крижані, уважні й небезпечно проникливі. За ці роки Максимус майже не змінився зовні…

Ні. Все ж таки змінився. Ілле відчув це своєю заблокованою суттю навіть на відстані. Магічна сила цього чоловіка стала значно більшою, щільнішою. Аура — важчою, майже відчутно владною. Тепер Максимус був не просто амбітним темним магом. Він став військовим радником самого імператора. Люди навколо розступалися перед ним не тому, що отримували наказ варти — вони робили це інстинктивно, підкоряючись хижакові вищого порядку.

Ілле мимоволі опустив очі в землю. Коліна зрадницьки затремтіли, і в грудях спалахнуло дике, первісне бажання просто схилитися перед ним. Визнати його абсолютну владу, як у старі добрі часи. Але зараз він був старшим сержантом Імператорської армії. Не фамільяром. Навпаки… На жаль, гордого фамільяра-кіцуне в цьому виснаженому людському обрубку зараз не впізнаєш при всьому бажанні.

Ілле нервово ковзнув поглядом по особистому супроводу військового радника, і в цей момент його серце просто пропустило удар. Серед гвардійців стояв юнак. Чорні, ідеально доглянуті лисячі вушка. Шовковистий чорний хвіст, що ледь помітно погойдувався. Довге темне волосся, що спускалося нижче пояса. Кіцуне.

Щоправда, на відміну від самого Ілле, його звіряча іпостась була класичною, вугільно-чорною лисицею. Судячи з густої, насиченої аури, енергія цього хлопчика ідеально підходила для підживлення темного мага. Ілле відчув, як щось гаряче й болюче з корнем виривається з його грудей. Отже… його просто замінили. Цілком логічно, хіба ні? Максимус не міг чекати втікача вічно. Особливо тепер, коли він злетів на саму вершину імперської ієрархії.

Ілле змусив себе відвести погляд, але через кілька секунд мазохістично подивився знову. І тут його очі звузилися: на зап'ясті чорного кіцуне не було ритуальної пентаграми прив'язки. Він не був офіційним фамільяром. Лише тимчасовою іграшкою? Живим акумулятором? Ілле перевів погляд на Максимуса, і в грудях ворухнулася крихітна, абсолютно безглузда й дурна надія. Можливо… Не все втрачено? Можливо, господар досі шукав саме його?

Він так захопився цим ментальним аналізом, що абсолютно втратив контроль над ситуацією й не помітив, як Максимус наблизився. Хоча логікою він розумів, що огляд строю неминучий, важкий, чіпкий погляд господаря впав на нього абсолютно несподівано.

Ілле закляк, а в горлі наче застряг шматок граніту. Сіро-зелені очі повільно, байдуже ковзнули по ньому. По чорній сукняній формі. По тьмяних знаках старшого сержанта. По коротко підстриженому, брудно-рудому волоссю, яке приховувало будь-які натяки на кіцуне. Погляд затримався лише на мікросекунду — звичайна оцінка чергової армійської одиниці. А потім Максимус просто пройшов повз. Не впізнав.

Ілле відчув такий дивний, розриваючий біль, що ледь не задихнувся. Він і сам не знав, чого хотів більше: щоб господар влаштував скандал і впізнав його, чи щоб пройшов повз, залишивши в спокої? Йому було дико, нестерпно соромно. Соромно за те, що він пив минулої ночі, намагаючись заглушити страх. За свій виснажений, сірий вигляд. За цей проклятий браслет. За те, що за останні два роки виявився настільки нікчемою, що не зміг зламати кайдани й повернутися. За те, що його місце вже фактично зайняте іншим пухнастим атрибутом розкоші. Який тепер із нього, до біса, фамільяр без другої іпостасі? Без свого гордого дикого кота? Без елементарної можливості бути тим, ким він народився?

До горла підкотив гарячий, гнітючий комок нової гіркоти: він навіть не здатен банально назватися! Цей клятий шматок металу на зап'ясті у відповідь на будь-яку спробу вимовити справжнє ім'я залишить замість звуку лише безсиле, риб'яче ворушіння губ. Що він скаже, якщо господар раптом зупиниться й звернеться до нього? Виштовхне із себе це огидне, порожнє ім’я «Ілле», яке йому наче тавро випекли на голосових зв'язках?

Він ледь стримав розчарований, свистячий видих. Не впізнав. Але якщо бути чесним із самим собою — як його взагалі можна було впізнати в цьому кастрованому образі? Він тепер старший сержант Кайле. Служака. Гвинтик системи. Абсолютно чужа людина.

Максимус зробив ще два впевнені кроки від нього. Раптом зупинився. Нахилив голову набік, ніби прислухаючись до якогось тонкого, ледь вловимого ментального ехо, яке міг залишити лише потенційний фамільяр. Потім військовий радник повільно, злісно повернувся на підборах. Його погляд знову знайшов Ілле. Цього разу — не поверхнево, не для галочки.

Максимус дивився на нього кілька довгих, паралізуючих секунд. Потім його густі брови повільно зійшлися біля перенісся. Сіро-зелені очі небезпечно звузилися, перетворюючись на два леза.

— Емільєн?.. — тихий, ледь чутний голос радника прозвучав як удар грому серед ясного неба.

Старший сержант миттєво зблід, відчуваючи, як кров відливає від обличчя. Їхні очі зустрілися в німому поєдинку. Нічого казати не довелося — Максимус, володіючи колосальним досвідом, зрозумів усе без жодного слова. Здивування в очах господаря майже миттєво, за частку секунди, змінилося… образою. Гострою, давньою, глибоко прихованою болючою образою на втікача, який, як він думав, просто кинув його... Щільне, майже відчутне на дотик роздратування та темна магічна напруга швидко заповнили весь простір навколо них, змушуючи солдатів поруч затамувати подих.

Емільєн мимоволі до болю стиснув пальці в кулаки. Хотілося просто впасти на коліна, припасти до землі й притиснути вуха. Але зараз у нього не було розкішних котячих вух, які можна було б притиснути від сорому. Не було довгого хвоста, яким можна було б видати свій переляк і відданість. Залишилося лише стояти по стійці «струнко», ковтаючи власне приниження.

Максимус повільно заклав руки за спину. Його голос пролунав напрочуд тихо, і від цієї оксамитової тиші стало в сто разів страшніше, ніж від будь-якого крику.

— Вийди зі строю.

Еміль слухняно опустив очі, відчуваючи, як армійська маска тріщить по швах:

— Так, пане раднику.

Він зробив один чіткий крок уперед. Потім ще один. Максимус не сказав більше жодного слова. Ця гробова тиша тиснула на барабанні перетинки сильніше за артилерійський залп, стаючи майже фізично відчутною в холодному ранковому повітрі гарнізону.

Військовий радник повільно, демонстративно неквапливо рушив із місця, обходячи Емільєна по колу, наче ситий хижак, який ліниво оцінює здобич перед вирішальним, смертельним кидком. Кроки Максимуса звучали важко, лунко відбиваючись від сірого граніту подвір'я. Його важкий, чіпкий погляд, наче скальпель, сканував кожну мікроскопічну дрібницю, вишукуючи бодай найменшу ваду в цьому бездоганному образі зразкового сержанта.

Форма сиділа на Емільєні як влита — ідеальні лінії, жодної зайвої складки, але під цим рентгенівським зором цупка чорна тканина наче ставала абсолютно прозорою, оголюючи всі його слабкості. Максимус навмисно затримався позаду, майже впритул, змушуючи сержанта відчувати тепло його тіла та знайомий запах грозової магії. Господар оцінював лінію плечей, напружену спину і те, як щільно прилягає шкіряний ремінь портупеї, перевіряючи, чи немає заломів на сукні, які б видавали нічний поспіх, недбалість або… сліди боротьби.

Очі господаря повільно опустилися донизу. Високі армійські чоботи Ілле були вичищені до дзеркального блиску, в них можна було побачити відображення хмар, але на підошвах, у самих стиках біля підборів, ще залишився ледь помітний сірий наліт нічного кріпосного пилу. Радник це помітив. Звісно ж, помітив.

Погляд Максимуса повільно ковзнув угору, затримавшись на руків'ї меча, що покоїлося в піхвах на стегні Ілле. Метал був ідеально змащений, без жодної порошинки. Військовий радник, як професіонал, миттєво оцінив кут нахилу зброї — саме такий, який дозволяє вихопити лезо за частку секунди. 

Навіть під цим неймовірним, розплющуючим психологічним тиском Ілле стояв непорушно, мов висічений із чорного граніту монумент. Груди розправлені, підборіддя гордо підняте, жоден м'яз на обличчі не здригнувся. Він затято тримав стрункість зразкового військового, хоча всередині в цей момент усе стискалося й крижаніло від передчуття неминучої катастрофи.

Коло огляду нарешті замкнулося. Максимус знову опинився прямо перед ним — обличчям до обличчя. На коротку, оманливу мить здалося, що цю принизливу перевірку пройдено, але раптом важкий, темний погляд господаря ковзнув трохи нижче й намертво зачепився за ліве зап'ястя сержанта.

Погляд зупинився на суцільному сріблястому браслеті.

Метал, який Ілле так запекло і абсолютно марно намагався здерти з себе всю ніч, зараз зрадницьки, виклично виблискував у променях ранкового сонця, демонструючи свіжі, незагоєні садна та пухирі на шкірі навколо свого обідка.

Обличчя Максимуса стало ще холоднішим, перетворившись на абсолютний гранітний моноліт, на якому не читалося жодної людської емоції.

— Бачу, ти сповна «насолодився» омріяною свободою від мене. Виглядаєш занедбаним і до краю потріпаним, Еміль, — тихо, майже інтимно промовив він, і в цьому тихім шепоті отрути було більше, ніж у казанку зі смолою на фортечній стіні.

Ілле боляче здригнувся. Все всередині нього збунтувалося. Він палко хотів відповісти, виплюнути бодай якесь виправдання! Хотів вигукнути, що все це — клята помилка, що його затаврували силоміць, як худобу, що він ніколи, ні на секунду не зраджував свого призначення! Але магія браслета миттєво й безжально зреагувала на потужний спалах емоцій. Вона мертвою хваткою взяла його за горло — наче невидима залізна рука ката з силою стисла дихальні шляхи.

Повітря в легенях миттєво заблокувало, а в голові вибухнув глухий, розплющуючий біль. Горло сковував жорстокий спазм, що не давав вимовити ні слова про справжній стан речей. Еміль лише безпорадно, риб'ячим рухом німо поворушив губами, ковтаючи гарячу, задушливу гіркоту. Жоден звук, жоден натяк, що стосувався кіцуне, фамільярів чи підступного викрадення в таверні, просто не міг прорватися крізь цензуру імперських кайданів.

Максимус зупинився впритул навпроти нього. Він довго дивився сержанту прямо в очі, очевидно, сприймаючи це відчайдушне, вимушене мовчання по-своєму — як звичну впертість, гординю чи мовчазне визнання провини. Потім військовий радник підняв руку, грубо, важко й абсолютно владно схопив його пальцями за підборіддя, змусивши задерти голову ще вище. Еміль слухняно підкорився, відчуваючи, як знайомі пальці господаря буквально обпікають шкіру своєю темною енергією.

— Ну і що з тобою не так? — запитав Максимус. Його голос залишався напрочуд спокійним, але за цим фасадом уже клекотала нищивна буря, здатна стерти цей гарнізон з лиця землі. — Сам нарешті скажеш, чи мені вгадувати?

Еміль судорожно, з хрипом ковтнув слину. Попри шалений, ріжучий біль у ніби затиснутому лещатами горлі, попри лютий магічний опір артефакту, який вимагав негайно назватися фальшивим армійським ім'ям, він спробував проштовхнути крізь зуби бодай суху, технічну правду про цей метал. Губи дрібно затремтіли, долаючи паралізуюче заціпеніння, і він хрипко, на межі чутності видавив єдине штучне формулювання, яке дозволила цензура браслета:

— Браслет із зачарованої хромованої сталі, господарю…

Він різко замовк, не в силах додати більше ні звуку, оскільки магічні кайдани на зап'ясті знову боляче, струмом карали його за спробу відкрити рота без санкції системи.

Максимус на мить заплющив очі, глибоко вдихнувши носом повітря, ніби намагався стримати лавину огиди та роздратування. Потім він знову подивився на рудого сержанта, і в його погляді проглянула майже недовірлива, знущальна насмішка.

— Серйозно? Тебе, мого вихованця, скрутила армійська залізяка?

— Так.

— І як же тебе примудрилося так дешево попастися? — у голосі прозвучав відвертий, уїдливий сарказм.

Еміль принизливо опустив погляд у землю:

— Оглушили в таверні.

На подвір'ї запала важка, гробова тиша. Навіть солдати в строю, здавалося, припинили дихати.

— Зв'язали хоч? — знущально уточнив радник.

— Ні.

— І ти просто дозволив надіти на себе армійський браслет рекрута?

— Я був без свідомості, — буркнув Еміль, проклинаючи той день і той паршивий ель.

Максимус повільно, розчаровано видихнув, лише цим коротким жестом виказуючи всю глибину свого незадоволення розумовими здібностями свого фамільяра. Його довгі пальці, покриті тонкими перстнями, ліниво ковзнули по сріблястому металу на руці кіцуне.

— Як довго цей сором на тобі?

— Два роки.

Погляд Максимуса миттєво став свинцевим і важким.

— Занадто багато.

Він без церемоній схопив руку Ілле за зап'ястя. Від цього дотику сріблястий метал кайданів миттєво збунтувався, заблищавши тонкими, агресивними захисними рунами.

Максимус лише невдоволено насупився:

— Не рухайся, якщо не хочеш залишитися без кисті.

Ілле завмер, здається, переставши навіть дихати. Військовий радник імператора ліниво провів долонею над браслетом, тонкими ментальними нитками промацуючи та розплутуючи приховану, грубу магічну структуру браслета, яку Еміль безуспішно штурмував роками.

— Цікаво… Яка примітивна топорна робота тутешніх ковалів, — процідив Максимус. Він упевнено торкнувся кількох невидимих точок у повітрі навколо металу. Клац. Нічого. Ще одна швидка комбінація пальців. Клац. І знову тиша. На десятій спробі, коли напруга досягла піку, браслет раптом з тихим дзвоном розсипався тонким срібним сяйвом і безсило впав Максимусу прямо в долоню.

Еміль застиг на місці, відчуваючи, як невидимі, задушливі пальці навколо його горла нарешті з диким полегшенням розтискаються. Він приголомшено подивився на своє вільне, понівечене нічними спробами зап'ястя так, ніби бачив власну руку вперше в житті. Потім розгублено, майже дитячим рухом потер затерплу червону шкіру на місці браслета-кайдана.

Два роки. Два клятих роки він щоночі мріяв про цей момент, роздираючи плоть до кісток. А тепер, коли це сталося за секунду, він просто не міг повірити, що це магічне пекло справді закінчилося.

Максимус, навіть не дивлячись, брезгливо повернув знятий браслет одному з переляканих сірих інспекторів:

— Збережіть для рапорту.

Потім його сіро-зелені очі знову вперлися в Емільєна, стаючи гострими, як леза меча.

— Обертайся, — твердо, безапеляційно й безжально зажадав господар. Він чудово, садистськи усвідомлював, наскільки болючим, майже розриваючим буде обертання після двох років насильницького пригнічення суті… та й чи взагалі його звір не загинув у цих залізобетонних лещатах системи.

Емільєн завагався, відчуваючи, як усередині все німіє від страху невідомості. Голос Максимуса став ще жорсткішим, набуваючи металевих ноток наказу:

— Я сказав: обертайся. Живо.

Емільєн судорожно, глибоко вдихнув і видихнув холодне повітря. Потім повільно, під прицілом сотні здивованих солдатських очей, опустився навпочіпки й торкнувся брудними долонями сирого граніту подвір'я. Заплющив очі. Максимально зосередився, занурюючись у найтемніші глибини свого ментального резерву. Він відчайдушно покликав свою звірячу іпостась.

Тиша.

Еміль рвучко розплющив очі, відчуваючи, як піт заливає чоло. Спробував знову, сильніше, благаючи свого внутрішнього звіра прокинутися. Нічого. Ще раз, збираючи залишки магії в кулак. Глуха, мертва тиша. Липка, паралізуюча паніка повільно, але впевнено піднялася з грудей прямо до горла.

Ні. Тільки не це. Тільки не зараз, перед ним.

Він знову заплющив очі, зосередившись до фізичного болю в скронях. Покликав свого дикого кота, шкрябаючи внутрішні стіни власної свідомості. Але знівечене кайданами тіло залишалося глухим і мовчазним людським обрубком.

Максимус стояв поруч, величаво склавши руки на грудях під своїм розкішним плащем. Він не допомагав. Не підказував заклинань. Не збирався полегшувати йому життя. Він просто холодно дивився на ці жалюгідні потуги.

Емільєн спробував ще раз. І ще. Повний нуль. Він безсило підняв голову, і в його зелених очах зараз стояв чистий, дикий тваринний страх.

Максимус виклично підняв одну брову:

— І це все, на що ти здатний після двох років армійської муштри? Чарівно.

Еміль до скреготу стиснув зуби, відчуваючи, як сором випалює його зсередини. Він спробував підвестися на ноги, але важка, непохитна долоня господаря миттєво лягла йому на плече, притискаючи назад до землі.

— Чого ж ти так швидко здався, Еміль? — на обличчі Максимуса не було й натяку на усмішку, лише суворий вирок. — Невже так сильно боїшся звичайного болю?

Радник злегка примружився:

— Що ж, доведеться надати твоїй ліні магічного прискорення.

Чиста, концентрована темна енергія Максимуса вдарила раптово й безжально через його долоню. Від самого куприка до загривка все тіло Ілле прошило потужним електричним струмом вищого порядку. Хлопець різко зігнувся дугою, і з його горла вирвався дикий, глибокий гортанний рик, що зовсім не належав людині.

Біль був просто нестерпним, абсолютним. Він буквально вивертав суглоби навиворіт, з тріском ламав і переплавляв звичну людську анатомію, змушуючи кожен занімілий м'яз гарячково згадувати те, що два роки було під суворою забороною.

Але Емільєн терпів, стиснувши зуби до крові. Тому що крізь цей очищувальний вогонь болю він раптом відчув дещо інше. Присутність. Знайому. Дику. Рідну.

Його друга іпостась, його гордий хижак прокинувся і вирвався на волю! Ще мить — і людське тіло остаточно розчинилося в спалаху магії.

Тепер на кам'яному подвір'ї гарнізону, замість старшого сержанта, стояв величезний рудий кіт. Майже півтора метра завдовжки без урахування потужного хвоста. З пишними, чисто рисячими китицями на гострих вухах і густою, наелектризованою шерстю, що з непривички агресивно стирчала в усі боки.

Емільєн солодко, з хрускотом потягнувся, повільно розминаючи довгі лапи, з випущеними смертоносними кігтями. Він жадібно провів носом по повітрю, вдихаючи повними легенями. Запах вогкого каменю. Запах залізяччя. Запах переляканих людей. Свіжа магія. І… домінантний, залізобетонний запах Максимуса.

Кіт нервово, різко смикнув пухнастим хвостом, а потім небезпечно блиснув великими зеленими розкосими очима в бік застиглого строю солдатів. Кілька досвідчених воїнів у першій шерензі інстинктивно, збліднувши, відсахнулися назад. Перед ними стояв уже не їхній суворий начальник, який карав за бляхи. Перед ними був первісний, смертоносний хижак, який міг перегризти горлянку за чверть секунди.

А потім Еміль повільно повернув голову до Максимуса. Його котяче серце шалено, рвучко билося в грудях. Він зробив один м'який крок лапою. Другий. Притиснув великі вуха до голови, виказуючи покірність, і низько опустив масивну руду голову. Ще крок.

Він не знав, що зараз скаже або зробить господар. Не знав, чи пробачить йому чотири роки відсутності. Не знав, чи потрібен він йому тепер взагалі, коли поруч крутиться той ідеальний чорний кіцуне. Але його котяче тіло пам'ятало все набагато краще за людський розум. Величезний кіт покірно зупинився біля чобіт Максимуса, повністю визнаючи владу старшого та схиляючи перед ним свою гординю.

Максимус лише криво, хижо усміхнувся куточком губ. Він сухо клацнув пальцями.

Спалах. І навколо пухнастої шиї Емільєна миттєво виник важкий шкіряний нашийник. Кіт здивовано кліпнув великими очима. Наступний щиголь пальців — і на його котячій морді з'явився щільний ремінний намордник, що надійно зафіксував щелепи. Емільєн обурено, дико сіпнув головою, але третє клацання — і до нашийника прикріпився міцний, важкий повідець, кінець якого Максимус упевнено перехопив своєю рукою.

Рудий кіт завмер, наче вражений громом. Він приголомшено, з глибокою образою подивився на цей ремінь, а потім знизу вгору — на Максимуса. Ніколи раніше, навіть у часи найгірших підліткових витівок, господар не водив його на повідці, наче звичайного безмозкого пса! Це було дико принизливо, демонстративно й навмисно жорстоко перед усім цим людським збродом. Але Емільєн лише тихо загарчав крізь намордник і знову слухняно опустив голову. Що ж… якщо бути чесним, він це дійсно заслужив своєю дурістю в таверні.

Максимус поважно повернувся до ошалілого полковника гарнізону. На обличчя військового радника імператора знову повернулася спокійна, крижана й абсолютно офіційна маска вищого чиновника.

— Ну що ж, думаю, всі присутні тут офіцери та рядові наочно переконалися, що ваш зразковий старший сержант насправді є моїм давно загубленим і вельми нерозумним фамільяром, — промовив Максимус, легенько посмикуючи повідець.

Полковник фортеці мовчки, з відкритим ротом кліпнув кілька разів, переводячи погляд з величезного рудого хижака на всемогутнього радника.

— Т-так, безумовно, пане раднику… — пролепетав комендант, гарячково міркуючи, як тепер списувати сержантську посаду.

— Думаю, ніхто з командування форпосту не буде проти, якщо я негайно заберу його із собою? — Максимус злегка примружив сіро-зелені очі, і в цьому погляді знову з'явилася обіцянка великих проблем для гарнізону.

Полковник поспішно, ледь не ламаючи шию, закивав:

— Звичайно, пане раднику! Ніяких заперечень! Він повністю ваш!

Максимус холодно посміхнувся:

— Чудово. Тоді офіційну частину перевірки ваших паперів та оборонних контурів ми продовжимо відразу після обіду. Як бачите, у мене виник непередбачуваний… форс-мажор сімейного характеру.

Із цими словами військовий радник різко розвернувся на підборах і впевненим, широким кроком попрямував до головного входу в адміністративний корпус гарнізону. Важкий шкіряний повідець миттєво натягнувся.

Емільєн, який досі розгублено стояв на місці, відчув різкий, відчутний ривок за шию, що ледь не збив його з лап. Кіт миттєво отямився.

І раптом… Замість колишнього нічного відчаю, приниження від намордника та страху покарання, всередині його великого котячого тіла спалахнула така дика, шалена, концентрована радість, що він ледве втримався, аби не підстрибнути до самого неба. Срібного полону більше не було. Він знову, вперше за два роки, відчував сиру землю своїми чотирма м'якими лапами. Він міг випускати кігті. Міг бути самим собою. А найголовніше — господар не кинув його. Господар прийшов, знайшов його в цій дірі й забрав назад.

Величезний рудий кіт бадьоро, дрібним і граційним підтюпцем затрусив слідом за важкими кроками Максимуса. І його довгий, розкішний рудий хвіст упевнено, виклично здійнявся трубою догори — вперше за останні два довгі, сірі роки армійського рабства.