Раді Вас бачити!

Високі голкоподібні шпилі дахів пронизували нічне небо, наче іржаві списи, які хтось безбожно встромив у чорне черево хмар. Над імперським гарнізоном, що примостився на самому краї цивілізації та межував із нудотно-туманними Примарними Землями, зійшов повний місяць. 

На кріпосній стіні, склавши руки на грудях із таким виглядом, наче під ним розкинулися не бойові позиції, а нудна придворна бальна зала, стояв молодий рудоволосий чоловік. Чорна форма піхоти імперської армії сиділа на ньому бездоганно — ідеально випрасувана, попри хронічну вологість тутешніх місць, і до біса похмура. На плечах тьмяно виблискували нашивки старшого сержанта. Він похмуро дивився вниз, де розгорталася звична нічна вистава.

Біля підніжжя стіни копошилася нежить. Безмозкі зомбі, чий інтелект поступався навіть курячому, відчули запах свіжої крові за міцними кам'яними мурами. Зворушливо наполегливі в своєму ідіотизмі, вони безглуздо лізли на надто високу для них перешкоду, шкрябаючи гнилими нігтями граніт і ламаючи власні сухі кістки. Прекрасне видовище для вечірньої медитації.

У гарнізоні молодого сержанта знали під ім'ям Ілле Кайле. Чарівне ім'я. Милозвучне, просте і, що найголовніше, абсолютно фальшиве. Прізвисько, яким його нагородила Імперія, наче бездомного пса.

— Рядовий Абрис, — тихо, але так чітко, що звук майже різав слух, покликав він у темряву.

Ліворуч від нього, незграбно намагаючись копіювати елітні підрозділи, майже безшумно виник один із солдатів нічного дозору.

— Занадто багато самопіднятих сьогодні. Треба прорідити їхні стрункі ряди. Двох казанів зі смолою, думаю, буде достатньо, щоб влаштувати їм гарячий прийом, — металевим, позбавленим щонайменших емоцій голосом наказав Ілле. Будь-який прояв емпатії до підлеглих він вважав марною тратою кисню.

— Буде виконано.

У голосі солдата ледь помітно тремтіли нотки напруження. Бідолаха Абрис виглядав так, наче вибір між його сержантом і голодним зомбі був далеко не на користь першого. За мить рядовий зник у темряві, поспішаючи виконати наказ, поки сержант не вирішив перевірити на ньому гостроту свого клинка.

Молодого, похмурого й феноменально нетовариського сержанта в цих стінах побоювалися всі, кому не пощастило мати з ним справу. Надто вже несподіваним і різким він бував у розправі. Навіть найжорстокіші покарання призначав із чарівною беземоційністю, без краплі співчуття… часом і за таку незначну провину, як погано начищена бляха чи занадто гучне дихання в його присутності. Армійська дисципліна в його виконанні межувала з вишуканим садизмом.

З'явився він у фортеці два роки тому. Назвався простим ім'ям, але з першого погляду було зрозуміло: цей «простак» далеко не з низин суспільства. Він володів такими академічними знаннями з тактики та стратегії, які навряд чи можна було підібрати в підворіттях столиці. У кожного, хто з ним спілкувався, не лишалося сумнівів: свого часу його муштрували й натаскували найкращі військові маги та теоретики Імперії. Боровся старший сержант на рівні вмінь і навичок елітного воїна, якого колись тренували щодня до сьомого поту, викарбовуючи кожен випад до автоматизму.

Нерідко, сам того не усвідомлюючи, Ілле демонстрував таке глибоке знання придворного етикету, яке виглядало просто знущанням у цій брудній дірі. Воно прослизало в кожному його русі — у повороті голови, витонченій манері триматися, навіть у тому, як рівно й граціозно він сидів за обшарпаним столом у їдальні.

У начальства сержант, звісно ж, був серед улюбленців. До його думки прислухалися навіть старші за званням. Йому повністю — яка іронія доля! — довірили магічний захист фортеці. Імперія довірила охорону своїх рубежів тому, кого тримала на ланцюгу.

Ілле мав звичку ретельно продумувати кожен свій крок. За два роки службової каторги тут у нього не виникло жодної осічки в ухвалених рішеннях. У гарнізоні його поважали, цінували, але боялися як вогню. Та й сам Ілле тримав крижану дистанцію. Друзів у нього не було. Іноді, щоправда, він дозволяв собі коханців на одну чи декілька ночей — чисто анатомічна потреба скинути напругу, нічого особистого чи романтичного. Бездоганно виконував свою роботу, попри все залишаючись для всіх загадковим, небезпечним чужинцем із поганим характером.

— Огляд завершено. Якщо ці гниляки вигадають щось оригінальніше, ніж битися головою об мур — доповісте мені. Я спущуся до вартівні, — рівно наказав він у темряву, де ховалися чергові.

— Так точно.

У голосах солдатів пролунало таке неприховане полегшення, наче їм щоправда щойно скасували смертну кару. Ілле ледь помітно, куточком губ, усміхнувся. Він чудово знав, як діє на це людське стадо. Іноді ця репутація чудовиська була напрочуд зручною — принаймні ніхто не ліз у душу з дурними розмовами.

Він неквапливо попрямував до сходів. Спускаючись у сиру прохолоду внутрішнього двору, зняв кашкет, скуйовдив коротко підстрижене руде волосся й недбало заткнув головний убір під пахву. Нервово ковтнув, відчуваючи, як душить його ця проклята вовна, розстебнув кілька верхніх ґудзиків високого коміра, а потім закотив рукави до ліктів, оголюючи бліду шкіру.

На обличчі з'явилося глибоке, майже фізичне роздратування. За останні два роки йому до краю набрид цей незручний, важкий людський одяг, що сковував кожен рух. Та й саме тіло… Це кволе двоноге тіло. Він набрид собі. Усе набридло. Як же він скучив за своєю другою, істинною іпостассю! Як давно він не бігав на чотирьох лапах, відчуваючи під кігтями сиру землю, не полював, зачувши запах здобичі за милі, не лазив по деревах, легко перестрибуючи з гілки на гілку, не зважаючи на закони земного тяжіння…

Ілле з лютою ненавистю подивився на суцільний сріблястий браслет на лівому зап'ясті. Без застібок. Без замка. Без жодної, бодай найменшої можливості відкрити його людськими чи магічними інструментами. Саме ця залізна потвора вже два роки надійно блокувала здібності, даровані йому самою природою. Саме вона змушувала магією промовляти не його власне ім’я, стираючи його суть.

Холодний метал здавався живою, паразитуючою тварюкою, що вросла в саму шкіру й живилася його силою. Щоразу, коли в грудях Ілле спалахувала хоч слабка іскра його колишньої, вільної, дикої сили, браслет відгукувався ледь помітною вібрацією, і магічні потоки в жилах миттєво перетворювалися на рідкий лід, що сковував дихання. Артефакт тримав його єство у залізобетонних лещатах, перетворюючи колись могутню, горду магічну істоту на безпорадну, цинічну тінь самого себе.

Та найстрашнішою була навіть не втрата магії. Найстрашнішою була щоденна, повільна втрата ідентичності. Імперські кати знали толк у знущаннях.

Варто було Ілле розімкнути губи, аби викрикнути у світ, прокричати цим стінам своє справжнє ім'я, як сріблястий метал на зап'ясті наливався тьмяним, зловісним світлом. Металевий холод стріляв угору по руці, миттєво перехоплюючи нервові імпульси та сковуючи горло спазмом. Браслет брутально, з садистським задоволенням підминав під себе його волю, буквально переписував рух губ і змушував голосові зв'язки вібрувати на чужій, огидній йому частоті. Магія артефакту вивертала звук навиворіт: повітря з легень виходило правильним, але замість рідного, священного слова з губ зривалося чуже, нав'язане гнобителями тавро: «Ілле». Він залишався замкненим у глухій одиночній камері власного тіла, де навіть його власне «я», його голос тепер належав цьому безжальному шматку зачарованного заліза.

Як і більшість тих невдах, хто служив у цьому гетто, Ілле потрапив до гарнізону проти своєї волі. Він не шукав слави Імперії. Він лише пробігав повз. Поспішав додому. До свого єдиного господаря. До свого справжнього призначення. Але доля — штука з паршивим почуттям гумору. У неспокійному гарнізоні, який межував із Примарними Землями й щодня втрачав людей, постійно бракувало свіжого гарматного м'яса та молодих бійців. А дорога Ілле якраз мала нещастя проходити повз цю жадібну фортецю, яка загрібала в свої жорна всіх підряд. Загрібла й його, підсунувши замість свободи сріблясте тавро й посаду старшого сержанта. 

Його вербування до лав доблесної імперської армії було шедевром воєнно-призовної думки та втіленням вишуканого військового сарказму. Жодних тобі урочистих промов, повісток чи патріотичних маршів. Усе відбулося в брудній придорожній таверні, де тхнуло кислим елем і немитими тілами. Банальний удар чимось важким по потилиці — і вуаля, ти вже захисник Вітчизни.

Коли він опритомнів із диким болем у голові, на його лівому зап'ясті вже красувався цей огидний шматок заліза. Імперські майстри не пошкодували дефіцитних матеріалів: сплав не просто намертво замкнув звірячу іпостась Ілле в куцих рамках людського тіла, його ще й щедро нафарширували магією, яка брутально вичистила з його голосових зв'язок саме право на власне ім'я. На додачу до цього радіус його «імперського патріотизму» обмежили магічним повідцем — рівно п'ять кілометрів від фортеці. Спроба прогулятися далі означала б миттєву й дуже болісну смерть. Зняти цей витвір металургійного садизму без дозволу командування можна було лише у два способи: після офіційної кончини або разом із власноруч відрубаною рукою. Варіанти, прямо скажемо, один кращий за інший.

Тож вибору не залишалося — довелося ставати солдатом. Потім, завдяки вродженій зарозумілості та вмінню виживати, сержантом. А згодом — одним із найцінніших кадрів у цьому захолусному гарнізоні. Найкумедніше було те, що жоден із цих прямолінійних людських вояк навіть близько не здогадувався: їхній зразковий, застебнутий на всі ґудзики старший сержант узагалі не є людиною.

Ілле Кайле увійшов до своєї тісної вартівні. Недбалим, відточеним рухом кинув формений кашкет на тумбочку праворуч від входу й попрямував до шафи, наче шукав там рятунку від усього цього абсурду. З верхньої полиці він дістав пляшку та склянку. Сів за стіл, що пахнув старою сирістю, і налив собі вишневого лікеру, густо настояного на заспокійливих травах. Своєрідне алкогольне снодійне для приборкання внутрішніх демонів.

Він зробив ковток. Потім ще один, дозволяючи солодкій міцності обпалити горло.

Їсти зовсіми не хотілося — шлунок стискався від огиди до самого себе. Глибокі сині тіні під очима й різко загострені, майже хижі риси обличчя промовисто видавали, наскільки він виснажився фізично та морально за ці два роки безперервного маскараду.

Ілле було всього двадцять років. Він належав до гордої раси кіцуне — магічних істот, чиєю природною долею було ставати фамільярами сильних магів. Щоправда, його конкретний вид кіцуне був із каверзою. На відміну від більшості пухнастих родичів, Ілле мав не класичну лисичу, а велику котячу звірячу іпостась. Два роки тому він міг одним рухом перетворитися на граційного дикого кота — блискавичного, смертоносного й майже безшумного хижака, що панував у нічних хащах.

У дитинстві він любив цю форму до нестями. Міг годинами безперервно носитися лісом на чотирьох лапах, чіплятися пазурами за кору, лазити по найвищих деревах і перестрибувати з гілки на гілку, ховаючись у густому листі від нудних обов'язків. У тій подобі він почувався по-справжньому живим і вільним.

Саме тому втрата другої іпостасі виявилася для нього куди страшнішим ударом, ніж він намагався демонструвати навколишньому світу. Без неї він більше не відчував себе цілісним. Ні кіцуне, ні фамільяром, ні чоловіком — просто шматком плоті. Ніби найкращу, найдикішу частину його душі заживо замурували під цим сріблястим металом, залишивши назовні лише бліду копію.

Колись, у часи свого бурхливого дорослішання, своїми регулярними втечами та витівками Ілле чимало попсував нервів тій людині, яку саме Провидіння обрало для нього господарем. Той чоловік так і не встиг провести фінальний ритуал прив'язки, що мав офіційно закріпити статус фамільяра. Занадто довго зволікав, занадто багато прощав. Останню свою «втечу» Ілле, щоправда, організував не сам — його змусили обставини й груба сила. Але суті справи це не міняло.

Ілле дико, до щему в грудях сумував за своїм господарем. За тим самим чоловіком, від якого колись так відчайдушно намагався втекти незліченну кількість разів. За людиною, яка ще в ранньому дитинстві стала для нього болісно вимогливим, але водночас неймовірно турботливим та справедливим наставником. Він досі чітко пам'ятав його сухий, позбавлений зайвих інтонацій голос. Спокійні, що не терпіли заперечень накази. І ту коротку, майже непомітну манеру поправляти йому комір перед виходом у вищий світ.

Було дико й мазохістично усвідомлювати, що багато років тому він прагнув вирватися з-під цієї залізної опіки. Бо зараз, сидячи в смердючій вартівні на краю світу, він мріяв лише про одне — повернутися назад. Будь-якою ціною.

Ілле зробив ще один великий ковток лікеру, відчуваючи, як трави починають діяти, але не приносять спокою.

— Дурень… — тихо процідив він крізь зуби, адресуючи це єдиному гідному адресату в кімнаті — самому собі.

— Ілле, ти тут?

Двері вартівні безцеремонно відчинилися, і в кімнату ввалився його безпосередній начальник.

— Так, товаришу полковнику, — старший сержант миттєво, на чистому автоматизмі підвівся з-за столу, знову натягуючи на обличчю звичну маску крижаної дисципліни.

— Усе перевірив перед завтрашньою інспекцією Генерального штабу? Ці столичні щури не повинні знайти жодної смітинки.

— Усе перевірено й готово.

— Сюрпризів від нежиті чи магічних щитів не передбачається?

— Ніяк ні.

Полковник нервово, з полегшенням посміхнувся — магічна безпека фортеці трималася виключно на цьому рудому сержанті.

— Ну дивись у мене, Кайле. Якщо щось піде не так, нас обох відправлять чистити рови, — він жартома погрозив сержанту товстим пальцем і так само швидко зник за дверима, залишаючи по собі запах дешевого тютюну.

Ілле терпляче дочекався, поки важкі кроки за дверима повністю стихнуть. Потім важко опустився назад на стілець. Його погляд знову, наче прикутий магнітом, опустився на проклятий браслет.

Останніми днями навіть тиха, ледь вловна присутність його звірячої іпостасі, яку він зазвичай відчував десь на периферії свідомості, майже повністю зникла. Він надто довго не обертався. Настільки довго, що тепер його наздоганяв липкий, паралізуючий жах: навіть якщо завтра цей браслет злетить, усередині нього вже не залишиться кота. Там буде лише порожнеча.

Ілле заплющив очі, глибоко вдихнув і спробував покликати свою дику сутність подумки, занурюючись у власне ментальне поле.

Тиша. Він почекав, вслухаючись у кожну вібрацію душі. Нічого. Спробував ще раз, відчайдушніше. Знову глуха, мертва тиша, наче звір пішов із цього дому назавжди.

Ілле повільно розплющив очі. Подивився на сріблястий метал, що тьмяно відблискував у світлі лампи.

— Я все одно позбавлюсь тебе, потворо, — прошепотів він із тихою люттю.

Він схопив важкий армійський ніж і з силою підчепив гострим лезом край браслета. Сталь ножа заскреготіла, але метал навіть не поворухнувся. Нічого.

Він підніс зап'ястя майже впритул до полум'я масляної лампи, дозволяючи вогню лизати сріблясту поверхню в надії на термічне розширення. Метал залишався могильно холодним. Нічого.

Обмотав долоню та зап'ястя цупкою тканиною, змастив маслом і спробував із тріском, ламаючи суглоби, протягнути руку крізь суцільне кільце. Лише здер шкіру. Нічого.

Тоді Ілле вирішив підключити магію, плюнувши на конспірацію. Він щільно поклав праву долоню на браслет і максимально зосередився. Тонкий, філігранний потік сирої енергії ковзнув від його пальців до сріблястого металу. На поверхні кайданів на коротку мить спалахнули складні, хитромудрі руни пригнічення. А потім його магія просто згасла, всмоктавшись у структуру артефакту. Браслет навіть не нагрівся, немов знущаючись із його зусиль.

— Добре… Пограємо по-крупному, — Ілле до болю стиснув зуби й спробував ще раз.

Цього разу він не став розмінюватися на дрібниці й направив у метал значно більше сили, формуючи концентроване заклинання розмикання структури. Повітря навколо зап'ястя затремтіло від напруги, запахло озоном. Руни на браслеті спалахнули сліпучим, агресивним світлом. Але артефакт відповів миттєвим, коротким холодним імпульсом зворотного удару. Магічний потік розсипався на безглузді іскри, наче його просто зжерли.

Ілле важко, рвучко видихнув, відчуваючи, як піт заливає чоло.

Він гарячково змінив тактику. Спробував діяти не грубою силою, а витончено — знайти прихований внутрішній механізм. Прослизнув тонкою, як павутина, магічною ниткою крізь щільну текстуру металу, шукаючи замок, приховану руну-ключ, будь-яку мікроскопічну точку опори, яку можна було б зрушити з місця.

Результат був колишнім. Ні замка. Ні технологічного шва. Ні найменшого слабкого місця. Браслет був абсолютно суцільним монолітом, наче його не виготовили в кузні, а виростили магією безпосередньо навколо його кісток.

— Отже, так, значить… — Ілле заплющив очі, втрачаючи контроль над емоціями. Навколо його блідих пальців спалахнула густа темна магія руйнування. Він кілька разів поспіль застосував жорстке силове розривання контуру. Кожного разу браслет цинічно гасив заклинання. На четвертій спробі віддача від накопиченої енергії вдарила в руку з такою силою, що Ілле мимоволі скрикнув і відсмикнув її. Пальці миттєво заніміли, перетворившись на неслухняні колоди, а по шкірі розлилося неприємне, болісне поколювання.

На самому браслеті не залишилося навіть мікроскопічної подряпини.

Ілле брудно, по-орочі вилаявся, згадуючи весь лексикон тутешніх казарм. У припаді безсилої люті він кілька разів із розмаху вдарив браслетом об гострий край кам'яної стільниці. Важкі глухі удари розійшлися болем по всьому передпліччю, але прокляте срібло знову вийшло з поєдинку ідеально гладким.

Ілле безсило відкинувся на жорстку спинку дубового стільця. Деревина боляче врізалася в лопатки, але цей тваринний, фізичний біль був навіть доречним — він хоч якось допомагав триматися за вислизаючу реальність і не давав з'їхати з глузду.

Він заплющив очі, дозволяючи густій темряві за повіками поглинути контури цієї задушливої, квадратної кімнати-камери.

Скільки ще таких принизливих, безплідних ночей у нього попереду? Останнім часом вони злилися в один нескінченний, сірий марафон абсурду, де кожен новий світанок приносив лише свіжу порцію виснаження й необхідність знову посміхатися офіцерам. Він не знав відповіді. Щобільше, він уже не був упевнений, чи залишилося в ньому бодай щось від того вільного, гордого кота, яким він колись був.

Але здатися зараз означало програти остаточно.

Опустити руки — це власноруч стерти себе з лиця землі, перетворившись на звичайного сержанта Кайле. Бо якщо він перестане боротися за свою другу іпостась — ту дику, вільну частину душі, яку зараз заживо ховали під цим металевим замком, — йому більше просто не буде за що триматися в цьому паршивому світі. Без неї він перетвориться на порожню, випотрошену оболонку, слухняну живу ляльку на довічній службі у фортеці.

Зціпивши зуби так, що затріщали щелепи, Ілле знову схопився пальцями за браслет. Метал на дотик здавався крижаним, майже мертвим, але під подушечками пальців чітко відчувався ледь помітний, підступний і тріумфуючий пульс чужої, залізобетонної волі творця цього артефакту.

Ще одна спроба. Остання на сьогодні.

Він максимально зосередився, буквально витискаючи з себе останні краплі резерву, направляючи їх у тонкі, майже невидимі проміжки між запаленою шкірою та металом. Він діяв наосліп, навпомацки. Сила вдарялася об глухий, дзеркальний захист артефакту, розсипаючись марними, жалюгідними іскрами. Заклинання, що тримало кайдани, відчувши серйозну загрозу, у відповідь обпікало зап'ястя живим, концентрованим вогнем, залишаючи на ніжній шкірі пухирі та криваві, болючі садна.

Але фізичний біль швидко згорів, моментально переплавившись у чисту, абсолютну ненависть до тих імперських виродків, які одягнули на нього це тавро, і глухий, чорний відчай від власного безсилля перед шматком залізяки.

Ніч повільно минала, залишаючи його наодинці з цим виснажливим, потайним і, здавалося, абсолютно програним боєм.

На світанку Ілле знову безсило відкинувся на жорстку спинку стільця й заплющив обважнілі повіки. За вікном займалося сіре, хворобливе ранішнє сонце, яке зовсім не додавало оптимізму.

— Ненавиджу тебе… — процідив він крізь зуби. Це було сказано тихо, майже беззвучно, адресовано шматку заліза на руці, але сріблястий метал лише байдуже і навіть якось знущально блиснув у перших ранкових променях. Артефакт не прощав слабкості, але й ламатися не збирався.

Десь унизу, розриваючи залишки нічної тиші, вже лунали важкі кроки чобіт, брязкіт зброї та хрипкі, прокурені накази чергових офіцерів. Цей Богом забутий гарнізон прокидався, щоб почати чергове коло свого безглуздого існування. Проте сьогоднішній день обіцяв бути особливим у своїй огидності: з хвилини на хвилину мала приїхати столична комісія — зграя паркетних генералів та переляканих інспекторів, які шукатимуть пил на магічних резонаторах.

Ілле повільно підвівся, долаючи шалений опір власного занімілого тіла. Кожен м'яз вив від утоми, але кіцуне вміли тримати фасад. Він випростав плечі, звичним рухом натягнув чорну вовняну форму і до останнього ґудзика застебнув високий комір, який знову звично здушив горло. Надів кашкет, ідеально вирівнявши козирок. За кілька хвилин від нічного відчаю та безсилої люті не залишилося й сліду. Коли він подивився у каламутне дзеркало, звідти на нього поглянув бездоганний, крижаний і абсолютно неживий старший сержант Імперської армії. 

Через якихось пів години він уже карбованим, майже механічним кроком ішов уздовж шеренги, особисто перевіряючи зовнішній вигляд по-святковому вдягнених солдатів. Рядові під його поглядом витягувалися в струнку так затято, наче намагалися наздогнати за зростом кріпосну стіну. Жоден із цих смертних мішків, дивлячись на свого суворого й зібраного начальника, не зміг би зараз навіть у найсміливіших фантазіях здогадатися, що цей хлопець першу половину ночі глушив тугу вишневим лікером, другу — безуспішно намагався відірвати собі руку разом із кайданами, а за останні тридцять хвилин на чистому залишку волі встиг обійти та востаннє продіагностувати захисні магічні щити фортеці.

Молодому сержанту до нестями, до нудоти хотілося спати, а ще краще — згорнутися калачиком десь під сонцем у своїй котячій подобі. Але замість цього він із кам'яним виразом обличчя обійшов увесь стрій, витонченим і чітким кроком зайняв своє місце на фланзі й рівним, металевим голосом доповів начальству, що його люди до чергової столичної комедії готові.