Раді Вас бачити!

Спочатку були голоси.

Не темрява. Темрява теж була б чимось, що можна побачити. Тут не було нічого, крім уривків звуку, які з’являлися невідомо звідки й так само зникали.

— ...контактний опік долоні.

Пауза.

— Тиск?

Відповіді Хесус не почув.

— ...після ураження струмом...

Чийсь голос став ближчим, потім провалився кудись униз.

— Поставте інфузію. І ще раз перевірте електроліти. Калій, натрій...

Він спробував розплющити очі.

Не вийшло.

Наказ ніби виник у голові й загубився дорогою до повік.

— Ритм стабільний.

І знову тиша.

Хесус стояв біля дошки.

Ні, не стояв. Просто дошка була перед ним.

ФАКТ.

ПОВТОРЕННЯ.

Він пам’ятав студентів, гул аудиторії, чиєсь запізнення. Хлопця з третього ряду, який запитав про брехню. Дівчину біля вікна — про сойок.

А потім того, хто затримався після лекції.

«Вона була б доброю?»

Хесус пам’ятав свою відповідь.

Не знаю.

«Злою?»

Теж не знаю.

«Тоді що б у неї лишилося?»

Реальність.

Слово стояло перед ним велике, майже фізичне.

Реальність.

І щось поруч із нею.

Не слово. Порожнє місце, яке вимагало питання.

А що, якщо?!

Воно прийшло не голосом.

Спершу як звичайний рух думки. Такий природний, що він ніколи не помічав самого моменту, коли це робив.

А що, якщо те, що було, було не зовсім так?

А що, якщо те, що є, може бути іншим?

А що, якщо те, що мало статися, не станеться?

Питання торкалося всього. Минулого. Теперішнього. Того, чого ще немає.

Хесус спробував утримати думку, але дошка зникла.

Перед ним стояв ресторанний стіл.

Склянка води.

Приятель.

Його дружина.

І жінка навпроти.

— А що, якщо до тридцяти п’яти вам трапиться щось важливіше за вашу таблицю?

Він майже усміхнувся.

Десь дуже далеко хтось сказав:

— Реакція є.

Ресторан зник.

Тепер була дорога.

Фари.

Розбита машина.

Повалений стовп.

Люди біля узбіччя.

Хесус знову біг до них і вже знав, що станеться. Хотів зупинитися, але тіло не слухалося.

Провід.

Рука.

Білий біль у долоні.

А потім світ розійшовся.

Не згас.

Саме розійшовся.

Він падав, і разом із ним падало питання.

Що було першим?

Не колесо.

Не вогонь.

Не слово.

Не брехня.

Що мало відбутися в людській голові, щоб факт уперше перестав бути єдиним?

А що, якщо?!

І тоді з’явився сад.

Хесус не знав, звідки знає, що це саме Едемський сад.

Не було брами. Не було сяйва. Не було нічого з тих деталей, якими художники століттями позначали Едем.

Були дерева, вода і двоє людей.

А трохи далі — ще одна така сама картина.

Настільки схожа, що спочатку він вирішив, ніби бачить відображення.

Те саме дерево.

Ті самі двоє.

Той самий змій.

І те саме питання:

— А що, якщо?..

В одній картині жінка зупинилася.

Повернула голову.

Змій сказав ще щось.

Вона відповіла.

Він заговорив знову.

Розмова тривала.

У другій жінка теж почула.

На мить подивилася в бік дерева.

— Нам сказано не їсти.

Потім покликала чоловіка, бо той відійшов до води.

Вони пішли.

Змій лишився біля дерева.

Ніхто не переміг.

Ніхто не подолав спокуси.

Розмова просто не продовжилася.

Хесус побачив трьох інших.

Не в саду.

Над ним? Поруч? Це не мало просторового сенсу.

Творець, Старший Син і Молодший дивилися на обидві картини.

— Я сказав те саме, — промовив Старший.

Творець мовчав.

— Тим самим людям.

— Так.

— В одному саду вони зупинилися.

— Так.

Старший дивився на другу пару, яка вже відійшла від дерева.

Молодший теж дивився їм услід.

— І можна не повернутися.

Старший глянув на нього, але нічого не сказав.

— А тут навіть не захотіли знати, що я скажу далі.

— Не захотіли чи не побачили потреби?

Старший глянув на Отця.

— Є різниця?

— Є.

Молодший тихо сказав:

— Пояснення не завжди стає розумінням.

— Якої я не бачу.

Творець перевів погляд на перший сад. Там розмова ще тривала.

— Тут твоє питання стало їхнім.

Старший довго мовчав.

— А там?

— Там лишилося твоїм.

Молодший перевів погляд на пару, що вже відійшла від дерева.

— Довіра завжди можлива лише там, де можна зрадити.

Старший подивився на брата.

Потім знову на людей.

— То все вирішила розмова?

— Ні.

Старший нарешті відірвав погляд від садів.

— Тоді що?

— Те, що сталося з питанням після того, як воно прозвучало.

Старший трохи насупився.

— Я лише запитав.

— Так.

Він ніби чекав продовження. Докору. Звинувачення. Хоч чогось.

Творець нічого не додав.

Сад почав віддалятися.

Не зникати — саме віддалятися, ніби Хесус дивився на нього крізь воду, яка ставала дедалі глибшою.

Потім повернулася вага власного тіла.

Спочатку спина.

Потім ноги.

Рука.

Долоня озвалася тупим болем.

Хесус розплющив очі.

Стеля була світла.

Кілька секунд він просто дивився на неї.

Стеля. Рівне світло. Ліжко під спиною. Чиста тканина під руками. Запах чогось медичного, але не того різкого антисептика, якого він чекав.

Шпиталь.

Хесус заплющив очі й видихнув.

Отже, все-таки.

Удар струмом. Втрата свідомості. Галюцинація.

Пустеля, ніч, місто, машини без емблем, стовпи без проводів — мозок після травми здатен і не на таке.

Ця версія була настільки нормальною, що він майже вчепився в неї.

Потім знову відкрив очі.

Ліворуч стояла стійка з прозорою ємністю й тонкою трубкою, що йшла до його руки. Крапельниця.

Поруч — монітор із рухомою лінією й цифрами. Функція була очевидна. Самі речі — ні: незнайома ємність, жодної помітної кнопки, жодного кабелю до розетки.

Долоня була перев’язана нормальною чистою пов’язкою.

Хесус спробував підвестися. У голові попливло, і він ліг назад.

Кімната теж була майже звичайною: світлі стіни, шафка, два стільці. І водночас погляд чіплявся за дрібниці — не та ручка на дверях, не те кріплення біля ліжка, відсутність звичного клубка проводів.

Окремо кожна деталь нічого не доводила.

Разом вони повертали те саме неприємне відчуття, яке з’явилося на ранковій вулиці.

Хесус перевірив себе простими речами.

Ім’я — Хесус Моралес.

Тридцять три.

Університет.

Вечеря.

Аварія.

Провід.

Пустеля.

Місто.

Бігун.

Далі — нічого.

Двері відчинилися.

Медсестра зайшла, дивлячись на невеликий предмет у руці. Підняла очі на ліжко й зупинилася.

— Ви прокинулися.

У її голосі була така щира радість, що Хесус на секунду перестав дивитися на прилади.

— Схоже на те.

Вона усміхнулася.

— Не вставайте.

— Я вже зрозумів.

Медсестра підійшла ближче, швидко глянула на екран, потім на його обличчя.

— Я покличу травматолога.

— Зачекайте. Де я?

Вона вже повернулася до дверей.

— У шпиталі.

— Це я бачу. Яке місто?

Медсестра знову подивилася на нього. Не насторожено. Просто уважніше.

— Травматолог зараз прийде.

І вийшла.

Хесус провів її поглядом.

Мова.

Та сама, якою говорив ранковий бігун.

Вона й тепер звучала для нього чужою. Хесус не впізнавав у ній жодного знайомого слова — і все одно розумів сказане відразу, без перекладу. Ще дивніше: відповідаючи, він сам вимовляв ті самі чужі звуки. Не підбирав їх. Не перекладав. Просто говорив.

За хвилину двері відкрилися знову.

На вигляд травматолог був старший за медсестру років на двадцять. Сивина на скронях, спокійне обличчя, простий світлий одяг без халата в тому вигляді, до якого Хесус звик.

— Доброго ранку.

— Сподіваюся.

Травматолог усміхнувся й сів біля ліжка.

— Я поставлю кілька дурних запитань.

— Це моя спеціальність.

— Добре. Як вас звати?

— Хесус Моралес.

— Ви знаєте, де перебуваєте?

— У шпиталі. Якщо це зараховується.

— Частково.

— Що останнє пам’ятаєте перед тим, як утратили свідомість?

Хесус на мить заплющив очі.

Вулиця. Ранкове світло. Чоловік, який біг назустріч. Усмішка, що змінилася занепокоєнням.

— Я зустрів чоловіка. Він запитав, що зі мною. Я почав відповідати.

— І?

— Далі, мабуть, підлога.

— Там була дорога.

— Тоді дорога.

Травматолог підняв невеликий плаский інструмент.

— Стежте за світлом.

Потім перевірив очі, рухи, чутливість, запаморочення й нудоту. Все було настільки стандартно, що Хесусу ставало спокійніше.

Поки травматолог не розгорнув пов’язку.

Той довго дивився на долоню.

— Це від проводу, — сказав Хесус.

Травматолог підняв очі.

— Від електричного контакту?

— Так. Обірваний провід. Після аварії.

— Якої аварії?

Хесус коротко розповів про зіткнення, повалений стовп і провід, якого торкнувся рукою.

Травматолог знову глянув на опік.

— А далі?

— А далі буде складніше.

— Я нікуди не поспішаю.

Хесус подивився на нього.

— Мені здалося, що... простір змістився.

Травматолог не перепитав.

Це було гірше, ніж якби перепитав.

— Потім я впав.

— Де?

— У пустелі.

Травматолог повернув пов’язку на місце, не затягуючи.

— І після цього ви йшли до міста?

— Всю ніч.

— Це пояснює зневоднення.

— А решта?

— Я поки пояснюю те, що можу пояснити.

Хесусу сподобалася відповідь.

— Ви бачили такі опіки?

Травматолог затримав погляд на долоні.

— Електричні травми — так.

— А таку?

Пауза була короткою.

— Ні.

Хесус відчув, як щось усередині знову насторожилося.

— Що саме незвичне?

— Не зараз.

— Чому?

— Бо ви щойно прийшли до тями після виснаження і втрати свідомості, а вже намагаєтеся допитувати травматолога.

— Я викладач.

— Це пояснює звичку, але не робить її корисною.

Хесус усміхнувся.

Травматолог закінчив із пов’язкою.

— Чоловік, який вас знайшов, доставив вас сюди. При вас не було нічого, що підказало б, хто ви. Тому почнемо з простого. Ви пам’ятаєте своє ім’я й події до травми. Це добре.

— А місто?

Травматолог назвав його.

Хесус почекав, ніби назва мала зачепитися за якусь пам’ять.

Не зачепилася.

— Я не знаю такого міста.

Травматолог подивився на нього трохи довше.

— Схоже, що не знаєте.

У дверях з’явилася медсестра.

Травматолог щось тихо сказав їй. Вона кивнула й підійшла до шафки.

Хесус помітив шприц.

— Це що?

— Допоможе вам поспати.

— Я спав.

— Ви були непритомні. Це не те саме.

— Мені потрібні відповіді.

— Вони нікуди не подінуться.

— Ви не можете цього знати.

Травматолог ледь усміхнувся.

— Добре. Кілька годин нормального сну. Після цього поговоримо. Без запаморочення й бажано без спроб встати після багатогодинної ходи.

Хесус подивився на медсестру.

Потім на прилад без кабелю.

На крапельницю.

На свою перев’язану руку.

— Воно сильне?

— Достатньо.

— Прекрасна одиниця виміру.

— Я знав, що вам сподобається.

Хесус видихнув.

— Добре.

Медсестра зробила укол у порт на трубці.

Хесус ще встиг подумати про машини, стовпи, мову й те, чому травматолог сказав, що такого опіку не бачив.

А потім згадав сад.

Дві однакові жінки біля одного й того самого дерева.

В однієї питання стало її власним.

В іншої — ні.

«А що, якщо?!»

Цього разу фраза не вимагала відповіді.

Вона просто була.

Хесус заплющив очі.

І заснув.

Повний текст книги Ви безкоштовно можете прочитати на сайті автора: mavik.name