Раді Вас бачити!

Повідомлення від приятеля прийшло о пів на сьому.

«Сьогодні. О восьмій. Без “я ще на кафедрі”, “мені треба дочитати” і “може іншим разом”. Ми все одно знаємо твої “відмовки”: на кшталт “може іншим разом”. Тож просто приїжджай».

Хесус дочитав до кінця, усміхнувся й поклав телефон екраном униз.

На моніторі була відкрита таблиця. У першій колонці — поведінка, у другій — спостережуваний механізм, у третій — те, що люди зазвичай домислюють за тварину. Він уже пів години пересував один і той самий рядок угору-вниз і ніяк не міг вирішити, куди поставити «очікування майбутнього результату».

Телефон завібрував знову.

«І так. Нас буде четверо».

Хесус подивився на повідомлення.

Потім на годинник.

Потім знову на повідомлення.

— От же ж…

Він набрав:

«Хто четвертий?»

Відповідь прийшла одразу.

«Людина».

Хесус ще кілька секунд дивився на екран, а тоді написав:

«Це звужує вибірку».

Три крапки з’явилися майже миттєво.

«Приїдеш — побачиш».

Оце вже було погано.

Не настільки, щоб не їхати. Але достатньо, щоб стало зрозуміло: вечеря не зовсім вечеря.

У ресторані він зрозумів усе ще до того, як підійшов до столика.

Його приятель сидів спиною до входу. Навпроти — дружина. Поруч із нею — незнайома жінка приблизно їхнього віку. Четвертий стілець стояв порожній.

Дружина приятеля побачила Хесуса першою й занадто широко усміхнулася.

— О, дивіться, хто все-таки прийшов.

— Я завжди приходжу.

— Коли тебе загнати в кут.

Приятель підвівся, потис йому руку, а потім кивнув на жінку.

— Знайомся. Це наша подруга.

Хесус перевів погляд із нього на дружину.

— Ви навіть не соромитеся?

— Ні, — сказала вона. — Нам уже пізно.

Незнайомка засміялася.

— Якщо хочете, я можу піти. Тоді вони познайомлять вас із кимось іншим наступного тижня.

— Не допомагайте їм.

— Я поки не вирішила, кому допомагаю.

Це йому сподобалося.

План на найближчі два роки від цього не змінився. Але бажання закінчити вечерю якомога швидше зникло.

— Тридцять три, — сказала дружина приятеля, щойно офіціант відійшов.

Хесус відкрив меню.

— Я знаю.

— Просто перевіряю. Може, в тебе в календарі інший рік.

— У мене прекрасний календар.

— Тоді поясни мені, чому нормальна людина у тридцять три роки навіть не ходить на побачення.

— А хто сказав, що я нормальна людина?

— Я, — відповів приятель. — Але починаю щораз більше в цьому сумніватися.

Подруга дивилася на Хесуса без ніяковості. Не розглядала. Просто слухала.

— У вас є версія? — запитала вона.

— Є.

— Нарешті, — сказала дружина приятеля. — Зараз почуємо діагноз.

Хесус закрив меню.

— До тридцяти п’яти я цим не займаюся.

За столом стало тихо.

Приятель моргнув.

— Чим саме?

— Стосунками.

— Ти їх у план внесеш?

— Приблизно.

— Двадцять сьомого квітня? — запитала його дружина. — З дев’ятої до одинадцятої?

— Якщо не буде засідання кафедри.

Подруга усміхнулася.

— А чому тридцять п’ять?

— Бо це число я собі поставив.

— Науково обґрунтоване?

— Ні.

— Уже легше.

— Я просто вирішив, що до цього часу хочу закінчити одну роботу, розібратися з наступною і не розриватися між людьми, яким я щось винен.

— Тобто зараз ви нікому нічого не винні?

— В університеті зі мною не погодяться.

Офіціант приніс воду, і розмова на кілька секунд розпалася.

Хесус замовив перше, що побачив у меню.

— Ти хоча б прочитав, що замовив? — спитала дружина приятеля.

— Їжу.

Подруга усміхнулася.

— А чого ви насправді боїтеся втратити до тридцяти п’яти?

— Часу.

— Свого?

— Так.

— Чесно.

Коли принесли їжу, тема мала б змінитися. Не змінилася.

Просто Хесус сам повернув її туди, куди останні кілька тижнів повертав майже будь-яку розмову.

— Насправді з часом цікавіше, ніж здається.

— Що? — запитала подруга.

— Його нова тема, — сказав приятель. — Зараз буде «А що, якщо?».

— Розповідайте.

Цього вистачило. Хесус коротко пояснив різницю між повторенням відомого й дією заради результату, якого ще не було.

Подруга сперлася ліктем на стіл.

— І це ваша відмінність між людиною і твариною?

— Я не знаю.

— Чудова тема.

— Саме так мені сьогодні вже сказали.

— А що ви знаєте?

Хесус на мить замовк.

— Що ця конструкція дуже багато пояснює.

— «А що, якщо?»

— Так.

— Наприклад?

— Науку. Частину мистецтва. Будь-яке проєктування. Плани. Мрії. Винаходи.

— Романтику? — запитала дружина приятеля.

— Особливо вашу.

— Не відволікайся.

Подруга не сміялася. Вона чекала.

Хесус продовжив:

— Але тим самим механізмом користується брехня. Змова. Заздрість. У кожному випадку людина діє через версію того, чого немає або ще не сталося.

— І війна, — сказав приятель.

— І війна.

— От бачиш. Повернулися.

— Ми нікуди не йшли.

Подруга крутила ніж за ручку, дивлячись не на нього, а кудись у середину столу.

— Якщо прибрати це питання, люди стануть добрими?

Хесус перестав усміхатися.

— Не знаю.

— Агресія й страх нікуди не дінуться.

— Ні.

— Тоді навіщо вам це?

Приятель відкрив рота, але дружина торкнула його за зап’ясток.

Не заважай.

Хесус це помітив.

— Бо мене цікавить не агресія, — сказав він. — Мене цікавить момент, коли людина починає діяти не тільки через те, що сталося, а через те, чого ще немає.

— І ви думаєте, що саме це зробило нас такими, як ми є?

— Я думаю, що без цього ми були б іншими.

— Кращими?

— Іншими.

— Гіршими?

— Іншими.

Вона подивилася на нього й нарешті всміхнулася.

— Дуже академічна відповідь.

— Безпечна.

— Ви любите безпечні відповіді?

— Ні. Я люблю точні.

— А безпечне життя?

Тепер усміхнувся приятель.

— О, нарешті.

Хесус глянув на нього.

— Що нарешті?

— Нічого. Продовжуйте.

Подруга не відводила очей.

— Ви запланували не мати стосунків до тридцяти п’яти.

— Так.

— Це теж уявлення про майбутнє, якого ще немає.

Хесус трохи нахилив голову.

— Так.

— І ви дієте зараз, виходячи з цієї версії майбутнього.

— Схоже на те.

— Тобто самі є об’єктом свого дослідження.

— Усі є.

— Зручно.

— Навпаки.

— Чому?

— Бо себе важче виключити з вибірки.

Вона засміялася.

І Хесус несподівано подумав, що хоче почути цей сміх ще раз.

Він одразу помітив цю думку й, за звичкою, почав розбирати її: вона швидко ловила логіку й не намагалася сподобатися. «Цікаво» означало час. А час він уже розподілив: ще два роки — робота, потім усе інше.

— Ви зараз кудись зникли, — сказала подруга.

— Ні.

— Ще й збрехали.

Приятель засміявся.

— Все, далі самі.

Хесус глянув на неї.

— Я думав.

— Про час?

— Так.

— Я вже зрозуміла. Це ваша найцінніша власність.

Вона відкинулася на спинку стільця.

— А що, якщо до тридцяти п’яти вам трапиться щось важливіше за вашу таблицю?

За столом стало тихо.

Приятель із дружиною переглянулися.

Хесус подивився на подругу.

Вона просто повернула йому його ж конструкцію.

Але влучила точно.

— Тоді, — сказав він, — доведеться змінити умову експерименту.

— Не радійте. Я не сказав, що зміню.

— Я теж не сказала, що це буду я.

Дружина приятеля зітхнула:

— Дарма я вас познайомила.

— Пізно, — сказав її чоловік. — Експеримент уже запущено.

— Не вживай слова, значення яких не розумієш, — відповів Хесус.

Вечеря закінчилася пізніше, ніж Хесус планував.

Коли офіціант приніс рахунок, на годиннику було майже одинадцята.

Три години.

Він розраховував на одну.

На парковці приятель тихо спитав:

— Ну?

— Що?

— Вона тобі сподобалася.

Хесус застебнув куртку.

— Вона цікава.

— У нормальних людей це називається трохи інакше.

— У тебе є статистика?

Приятель махнув рукою. Хесус помітив, як дві жінки біля машини засміялися, але не став питати, про що.

Він сів у машину, поставив телефон у тримач і побачив нове повідомлення від приятеля.

«35. Записав. Нагадаю».

Хесус видалив повідомлення й виїхав із парковки.

Перші кілька хвилин він думав про вечерю.

Потім про розмову.

Потім — як і завжди — про роботу.

Фраза подруги повернулася несподівано:

«Ви самі є об’єктом свого дослідження».

Він сказав уголос:

— На жаль.

У машині ніхто не відповів.

На світлофорі Хесус відкрив голосові нотатки.

— Додати окремо: майбутня модель поведінки може виникати не тільки з бажання отримати результат, а й з бажання уникнути результату. Відкладені рішення. Самообмеження. Добровільна відмова від альтернативи теж вимагає її уявити.

Загорілося зелене.

Він вимкнув запис.

За кілька кварталів попереду щось спалахнуло.

Не яскраво. Коротко.

Потім на дорозі з’явилися червоні вогні.

Машини попереду вже зменшували швидкість і розходилися по смугах.

Ще через кілька секунд він побачив попереду автомобіль, що стояв поперек дороги.

Другий стояв біля узбіччя, передньою частиною майже втиснувшись у бетонну основу стовпа.

Самого стовпа на місці не було.

Він лежав навскіс через край дороги.

Хесус увімкнув аварійку, зупинився метрів за тридцять і вже відстібав пасок, коли почув крик.

Не розібрав слів.

Просто крик.

Він вискочив із машини.

Хтось із водіїв уже біг з іншого боку. Ще одна людина стояла з телефоном біля вуха.

— Викликали? — крикнув Хесус.

— Так!

Цього було достатньо.

Він побіг до ближньої машини.

Передні двері були зім’яті. Усередині хтось рухався. На пасажирському місці — теж.

Хесус не думав, що робитиме далі.

Спочатку дістатися.

Потім буде видно.

Під ногами хруснуло скло.

Хтось ліворуч крикнув:

— Обережно!

Хесус повернув голову.

Над дорогою, майже на рівні плеча, повільно гойдався чорний провід.

Він побачив його надто пізно.

Провід ішов від поваленого стовпа, провисав дугою й хитався після удару, перетинаючи шлях до машини.

Хесус не зупинився.

Просто машинально підняв руку й відмахнувся, як від гілки.

Долоню пронизав різкий біль: провід ударив по руці.

Світ зсунувся.

Не хитнувся.

Не потемнів.

Саме зсунувся.

Дорога пішла вправо, але ноги залишилися там, де були. Фари роздвоїлися й на мить висіли одна біля одної — дві однакові дороги, зміщені на пів кроку.

Хесус моргнув.

Не допомогло.

Люди, машини, повалений стовп — усе лишалося на місці й водночас уже було трохи не там.

Між одним положенням світу й другим з’явилася тонка чорна щілина.

Вона розійшлася.

Так легко, як двері ліфта.

Хесус устиг зробити ще один крок.

І не знайшов під ним дороги.

На якусь частку секунди тіло ще чекало опори.

Потім опори не стало взагалі.

Він провалився вниз.

Не в яму.

Не в темряву.

У порожнечу, в якій не було ні стін, ні дна, ні навіть відчуття, що «вниз» досі означає те саме.

Хесус рвонув рукою, намагаючись за щось схопитися.

Пальці зімкнулися на нічому.

Над ним ще на мить лишилася дорога — прямокутник світла, фари, чиясь постать біля розбитої машини.

Потім краї зійшлися.

І світ, у якому Хесус Моралес знав, де верх, де низ і що буде через секунду, зник.