Раді Вас бачити!

Перший будинок з’явився тоді, коли Хесус уже перестав стежити за вогнями.

До цього вони всю ніч були попереду. То зближувалися, то знову наче відступали, коли доводилося обходити каміння або спускатися в неглибокі улоговини. Тепер окремі вогні зникли. Замість них обабіч проступили будинки.

Звичайні.

Це було перше слово, яке спало йому на думку.

Не однакові, не нові й не старі. Просто будинки. Один нижчий, другий більший. Десь дерево майже закривало фасад, десь перед входом тягнулася вузька смуга трави. Далі починався тротуар.

Хесус ступив на нього й зупинився.

Під ногами була рівна тверда поверхня.

Після ночі серед пилу, каміння й сухих заростей це чомусь виявилося важливим.

Він видихнув і кілька секунд просто стояв.

Все.

Дійшов.

Тепер треба знайти людину.

Рука вже не пекла так, як на початку. Тепер вона боліла глухо, важко, ніби всередині долоні билося ще одне серце. Пов’язка з сорочки потемніла від пилу. Хесус обережно поворухнув пальцями.

Міг.

Добре.

У роті було сухо. Ноги після зупинки одразу стали важчими, тому він знову пішов.

У найближчому будинку можна було постукати.

Хесус навіть подивився на двері. За одним із вікон було темно, за іншим проглядалися світлі фіранки.

Ні.

Ситуація дивна, але не настільки, щоб на світанку вламуватися до незнайомих людей. Він при свідомості, може ходити. Попереду ціле місто.

Десь знайдеться лікар. Телефон. Хтось пояснить, де він.

Останнє зараз цікавило найбільше.

Вулиця йшла трохи вниз, а далі розширювалася. Якщо місто будували хоча б приблизно за знайомою логікою, більша вулиця мала привести до більш жвавої частини.

Хесус рушив туди.

Навколо було тихо.

Не мертво. Саме тихо.

За парканом шелестіло листя. У відкритому вікні ворухнулася штора. Звідкись із дахів долинув короткий пташиний крик. Повітря вже пахло не пустелею, а прохолодним каменем, травою й чиїмось ранковим сніданком — слабко, майже невловимо.

Подекуди у вікнах горіло світло. Не яскраве нічне, а ранкове. Один раз Хесусу здалося, що за склом промайнула постать. Він мимоволі сповільнився, але стукати все одно не став.

Чим далі він ішов, тим виразніше місто прокидалося. Десь дзенькнув посуд. За кілька будинків відчинилися двері й майже одразу зачинилися, але людини він не побачив. На одному подвір’ї тонкий струмінь води бив із невисокої трубки в клумбу. Хесус затримав на ньому погляд довше, ніж хотів. Підійти й напитися з чужого двору він поки не наважився.

Будинки теж нічим не допомагали зрозуміти, де він. Матеріали знайомі. Скло, дерево, камінь, метал. Форми різні, але жодної такої, щоб довелося зупинитися й розглядати.

Не було навіть відчуття чужої країни. У чужій країні зазвичай щось видає себе одразу: дорожній знак, напис, номер на будинку, прапор, стиль огорожі.

Тут поки не було нічого, за що можна було вхопитися.

І це навіть заспокоювало.

Після всього, що сталося вночі, йому майже хотілося звичайності.

Ось будинок.

Ось тротуар.

Ось автомобіль біля узбіччя.

Хесус пройшов повз автомобіль і за кілька кроків озирнувся.

Низький, дводверний, із плавною лінією даху. Купе, вирішив він. Модель не впізнав.

Машина не виглядала ані старою, ані футуристичною. Просто була зроблена за іншою звичкою.

Нічого дивного. Він не автомобільний експерт. Якщо його якимось чином занесло далеко від дому, тут могли їздити машини, яких він просто ніколи не бачив.

За наступним перехрестям стояли ще дві. Одна більша, друга зовсім компактна.

На маленькій машині не було знайомої емблеми.

Хесус перевів погляд на більшу.

Теж нічого.

Там, де він очікував побачити назву виробника або моделі, була гладка поверхня. Без літер. Без значка.

Фари були. Решітка була. Машина взагалі виглядала нормально.

Тільки вона не представлялася.

Хесус глянув назад, на купе.

Три.

Усі різні.

Жодної не знає.

— Добре, — сказав він уголос.

Інша країна.

Найпростіше пояснення.

Далі машин ставало більше. Тепер він дивився навмисно.

Жодної знайомої марки.

Одна стояла з прочиненими дверцятами. Усередині — сидіння, кермо, панель перед водієм. Усе на своїх місцях і все трохи не так.

Для чого яка — було зрозуміло й так. Низька двомісна — для одного або двох. Та, що з відкритою платформою, — для вантажу. Довша чотиридверна — для кількох людей.

У його світі виробники теж робили купе, пікапи й малолітражки. Просто кожен докладав чимало зусиль, щоб ти здалеку знав, чиє саме це купе.

Тут машини ніби не намагалися представитися.

— Де я?

Цього разу власний голос не здивував.

Порожня вулиця відповіді не дала.

Хесус потер обличчя здоровою рукою й рушив далі.

Треба перестати шукати закономірності там, де для них поки немає даних.

Цю фразу він не раз говорив студентам.

Не будуйте теорію з трьох спостережень.

Тепер спостережень уже було більше трьох, але висновок від цього не ставав надійнішим.

Він ледь усміхнувся.

Професійна деформація.

Перша ж людина мала дати відповіді на половину питань за хвилину. Назва міста. Країна. Де найближчий лікар. Чи можна подзвонити.

І ще — який сьогодні день. Ця думка прийшла запізно. Хесус раптом усвідомив, що не знає не лише де він, а й скільки часу минуло від моменту аварії. Ніч могла вкрасти кілька годин. Теоретично — більше. Він відкинув це до тієї самої купи питань, які мала вирішити перша нормальна розмова.

Після цього, можливо, з’ясується, що автомобілі місцеві, а він просто все життя не цікавився цією частиною світу.

Пояснення було слабким, але поки кращого не мав.

Попереду вулиця справді стала ширшою. По обидва боки стояли високі стовпи з ліхтарями. Частина ламп ще світилася, хоча сонце вже піднімалося.

Хесус пройшов під першим.

Під другим.

Зупинився.

Підняв голову.

Стовп.

Ліхтар.

Через дорогу ще один.

Між ними — нічого.

Хесус повільно перевів погляд уздовж вулиці.

Ні кабелів, ні ліній.

Він глянув на будинки. На дахи. На протилежний бік.

Чисте ранкове небо.

Першою думкою було: кабелі прокладені під землею.

Цілком нормально. Так робили й у його країні.

Він уже хотів іти далі, але ще раз подивився на стовпи.

Після ночі, яка почалася з поваленого стовпа й чорного проводу на рівні плеча, відсутність дротів чіпляла око сильніше, ніж мала б.

У долоні смикнув біль.

Хесус здригнувся й притиснув перев’язану руку до грудей.

Провід.

Він пам’ятав, як біг до розбитої машини. Як відмахнувся рукою.

Дотик.

Біль.

А потім...

Хесус заплющив очі.

Ні.

Не зараз.

Він уже пережував це за ніч достатньо. Ще один погляд на ліхтарі нічого не додасть.

Але світло все ж змінило ситуацію.

Вночі можна було припустити майже все: темрява, пустеля, травма.

Тепер були будинки.

Дороги.

Автомобілі, яких він ніколи не бачив.

І ліхтарі без видимих дротів.

— Без паніки.

Хесус сказав це тихо.

І одразу подумав, що люди, які справді не панікують, зазвичай не наказують собі не панікувати.

Йому стало смішно.

На кілька секунд.

Потім ноги затремтіли.

Це вже було не від нервів.

Організм просто повідомляв, що ніч закінчилася, а разом із нею закінчується й те, на чому він ішов останні години.

Треба знайти воду.

І людину.

Бажано людину, яка покаже воду.

Хесус сперся здоровою рукою об стовп.

Світ на секунду хитнувся.

Вісім годин — чи скільки він ішов — без води, після удару струмом і падіння цілком могли мати наслідки. Хесус поставив ноги ширше й дочекався, поки тротуар перестане повільно пливти вбік.

Пульс гупав у скронях. У роті залишився металевий присмак. Він провів язиком по сухих губах і подумав, що тепер уже постукає в будь-які двері, якщо за кілька хвилин нікого не зустріне.

Попереду щось рухалося.

Хесус примружився.

Людина.

Він випростався.

Чоловік біг йому назустріч легким рівним кроком. Не поспішав, не тікав — просто біг. Простий спортивний одяг. Руки рухалися в такт крокам.

Ранкова пробіжка.

Хесус мало не засміявся.

З усіх речей, які він міг побачити після цієї ночі, ранковий бігун здавався майже подарунком.

Нормальна людина.

Нормальна ранкова пробіжка.

Зараз він запитає, де опинився. Попросить телефон. Воду. Можливо, адресу найближчої лікарні.

Все.

Чоловік теж його побачив.

На відстані кількох десятків кроків усміхнувся.

Хесус підняв здорову руку.

— Гей!

Вийшло тихіше, ніж він хотів.

Бігун наблизився.

Його усмішка зникла.

Погляд ковзнув по обличчю Хесуса, розірваній унизу сорочці, брудних штанах, перев’язаній руці.

Він одразу звернув до нього.

— Друже, що це з тобою сталося?

Хесус завмер.

Мова була незнайома.

Хесус не впізнав жодного слова — і зрозумів фразу цілком.

Не акцент. Не дивна англійська. Взагалі не англійська.

Звучало так, ніби хтось говорив дуже поганою англійською: все було не так, але сенс чомусь доходив без перекладу.

Від цього стало не легше.

Хесус відкрив рот.

Чоловік уже був поруч.

— Ти поранений.

Не питання.

Хесус кивнув.

— Я...

Хесус почув власне слово й замовк. Він не перекладав його.

Воно прозвучало тією самою мовою, якої він не знав.

— Я не знаю, де...

Перед очима потемніло по краях.

Хесус моргнув.

Обличчя чоловіка на мить стало різкішим, потім попливло.

— Сядь, — сказав той і простягнув руки. — Друже, сядь.

— Ні, я...

Хесус хотів пояснити.

Аварія.

Провід.

Пустеля.

Йому треба лише телефон. Потім вода. Потім лікар. Потім він нарешті з’ясує, що це за місто і чому тут жодна машина не має марки.

Все можна пояснити.

Просто треба правильно поставити питання.

— Там була аварія, — вимовив він. — Я торкнувся...

Дорога раптом пішла вгору.

Хесус не одразу зрозумів, що це падає він.

Чоловік устиг схопити його за плечі.

— Гей. Чуєш мене?

Хесус ще чув.

Хотів відповісти.

Не зміг.

Ранкове небо над головою стало вузькою світлою смугою.

Потім зникло.