Спочатку:
На сторінку книги
Сніг замітав місто вже кілька годин. Старі ліхтарі світили тьмяно, ніби й самі втомилися боротися з темрявою, а червона телефонна будка на розі вулиці виглядала єдиною річчю, яка ще пам’ятала, яким це місто було колись.
Тамара помітила її випадково.
Вона поверталася додому після невдалої співбесіди, сварки з подругою та ще одного дня, який хотілося викреслити з життя. Телефон розрядився, автобус скасували через негоду, а до дому було добра година пішки крізь хуртовину.
Тож, побачивши будку, Тамара навіть зраділа.
- Невже це ще працює? - пробурмотіла вона, відчиняючи дверцята в надії, що звідти вдасться викликати таксі.
Усередині ледь горіла одна єдина лампочка завдяки якої можна було роздивитися телефонний апарат із важкою слухавкою, що висів на стіні, а під ним - пожовклий телефонний довідник, літери на якому майже стерлися.
Тамара тільки-но хотіла підняти слухавку, як почула дзвінок. Хтось дзвонив. Вона здивовано підняла слухавку й притиснула її до вуха.
- Алло?
- Нарешті, - відповів жіночий голос.
Тамара озирнулася, хоча поруч нікого не було.
- Перепрошую?
- Я вже почала думати, що ти не прийдеш.
Голос здавався дивно знайомим, але Тамара не могла зрозуміти чому.
- Ви помилилися номером.
- Ні, люба. Це ти помилилася дверима. Ти мала піти за ним.
- За ким?
На іншому кінці лінії почувся тихий сміх.
- За чоловіком із синьою парасолькою. Він щойно пройшов повз тебе.
Тамара визирнула назовні. Вулиця була порожньою. Лише сніг танцював у світлі ліхтарів.
- Хто ви?
- Та, з ким ти будеш спілкуватися, якщо й далі прийматимеш усі неправильні рішення.
Тамара хотіла покласти слухавку, але голос заговорив знову:
- Завтра о дев’ятій ти отримаєш пропозицію роботи. Не погоджуйся.
- Чому?
- Бо через три місяці ти зустрінеш людину, яка змінить твоє життя. І якщо завтра погодишся, ви ніколи не познайомитеся.
- Це якийсь дурний жарт.
- Можливо. Але ти все одно завтра перевіриш.
Зв'язок обірвався.
Тамара кілька секунд дивилася на слухавку, а потім розсміялася. Від утоми, нервів і, можливо, від абсурдності ситуації.
Вона поклала слухавку на місце й вийшла надвір. На таксі все одно грошей не було.
За її спиною телефон задзвонив знову.
Тамара не озирнулася.
Наступного ранку о дев’ятій їй справді зателефонували з компанії, де вона проходила співбесіду тиждень тому. Їй запропонували роботу. Добру зарплату, офіційне працевлаштування, перспективи кар’єрного зростання - усе те, про що вона мріяла останні пів року.
Тамара згадала нічний дзвінок і похитала головою.
- Я згодна, - відповіла вона.
Перші два місяці були чудовими. Вона придбала нове пальто, переїхала до кращої квартири й нарешті перестала рахувати гроші до зарплати.
А потім компанію поглинув конкурент. Її відділ скоротили. Тамара залишилася без роботи.
Того ж вечора, повертаючись додому, вона побачила на розі вулиці червону телефонну будку в якій дзвонив телефон. Вона була впевнена, що раніше її там не було.
Тамара забігла всередину й схопила слухавку.
- Це знову ви! - вигукнула вона. - Ви знали, що так станеться!
- Звісно.
- Чому ви не сказали, що я втрачу роботу?
- Я сказала не погоджуватися.
- Але я не могла знати!
- Саме тому я й телефонувала.
Тамара стиснула слухавку так сильно, що побіліли пальці.
- Хто ви?
Цього разу відповідь пролунала без сміху.
- Я - жінка, яка телефонуватиме тобі ще багато років. І щоразу ти матимеш вибір: послухати мене або зробити по-своєму.
- То ви з майбутнього?
- Не зовсім.
- Тоді звідки ви телефонуєте?
Голос замовк.
А потім тихо відповів:
- Із того життя, якого ти не прожила.
Відтоді Тамара почала повертатися до будки.
Іноді телефон мовчав тижнями. Іноді дзвонив, попереджаючи про дрібниці: не сідати в певний автобус, не купувати квиток на концерт, не забувати парасолю.
Часто попередження здавалися безглуздими. Проте з часом Тамара помітила, що кожне з них змінює щось у її житті.
Вона уникла аварії. Познайомилася з людиною, яка стала її найкращим другом. Знайшла роботу, про яку навіть не мріяла. Але щоразу, коли намагалася запитати незнайомку про себе, та змінювала тему. Одного зимового вечора Тамара прийшла до будки й почула дзвінок майже одразу.
- Що мені робити? - запитала вона замість привітання.
- Щодо чого?
- Щодо всього. Я більше не хочу жити, постійно чекаючи на ваші дзвінки. Я хочу сама вирішувати, що робити зі своїм життям.
На іншому кінці лінії стало тихо.
- Тоді це наш останній дзвінок, - промовила жінка.
Тамара відчула несподіваний смуток.
- Я більше ніколи вас не почую?
- Почуєш. Але не телефоном.
- Я не розумію.
- І не треба.
Голос затремтів.
- Знаєш, Тамара, я дуже довго намагалася виправити своє життя. Думала, якщо підкажу тобі правильні рішення, то зможу врятувати нас обох.
- Нас обох?
- Але кожне виправлене рішення забирало в мене щось інше. Зрештою я зрозуміла: не можна прожити життя замість іншої людини, навіть якщо ця людина - ти сама.
Тамара завмерла.
- Хто ви?
Жінка тихо зітхнула.
- Ти.
І зв’язок обірвався.
Тамара повільно поклала слухавку.
Кілька хвилин вона стояла нерухомо, дивлячись на своє відображення в темному склі. Їй хотілося розсміятися, заплакати, знову схопити слухавку й вимагати пояснень.
Але вона просто вийшла надвір. Сніг перестав падати. На протилежному боці вулиці чоловік із синьою парасолькою допомагав літній жінці підняти розсипані пакунки.
Тамара мимоволі усміхнулася й рушила далі.
Вона ще не знала, що буде завтра. Не знала, чи знайде нову роботу, чи закохається, чи колись пошкодує про власні рішення.
Але вперше за довгий час це її не лякало.
За спиною тихо клацнув телефонний апарат.
І червона будка знову занурилася в мовчання.
Адже деякі дзвінки потрібні не для того, щоб дізнатися майбутнє. А для того, щоб нарешті дозволити йому настати.
Кінець
