Раді Вас бачити!

Колишній знову глянув у дзеркало, і, наче навмисне, цього разу я не встиг вчасно відвести погляд. Кілька секунд ми дивилися один на одного через невеликий прямокутник скла, поки я не помітив у його очах щось тепле й незрозуміле та не опустив голову, бо почав відчувати дивну розгубленість, а щоки налилися рум’янцем. Точнісінько як тоді, коли на зустрічі шанувальників рок-музики ми приховували від усіх наші стосунки, але погляди видавали все за нас.

— То ти був у того Нейта? — запитав він, коли машина зупинилася на червоне світло.

Я нічого не відповів, бо не розумів, як він узагалі запам’ятав Нейта, якого бачив лише раз — на похороні, коли той забрав мене звідти. Проте моє мовчання, схоже, здалося йому достатнім підтвердженням.

— Чому він дозволив тобі піти в такому стані? — продовжив блондин, повертаючи голову в мій бік, хоча бачив лише відображення у вікні.

— Бо я дорослий і не потребую дозволу, — відповів я, стираючи долонею новий шар пари зі скла.

— Ти ж розумієш, що останнє, чого зараз усім не вистачає, — це щоб з тобою щось сталося? — не вгамовувався він.

— Може, я хочу полегшити всім життя, не думав?

— Нісенітниця якась. Тільки проблем додаєш! Ти цілком серйозно бив машину, яка зупинилася біля тебе! — нагадав Дей, кинувши на мене роздратований погляд через дзеркало.

— Твою машину, — виправив його я, ліниво піднявши палець угору. — Я не кидаюся на всі автомобілі поспіль. У мене є стандарти.

Він різко видихнув, але більше нічого не сказав. Я на мить заплющив очі, задоволений тим, що змусив його замовкнути. Та насправді говорити ставало дедалі важче: язик майже не слухався, у роті залишався гіркий присмак алкоголю, а мокрий одяг липнув до шкіри так неприємно, що хотілося зняти його просто тут, але явно не при ньому.

Руки Дея лежали на кермі, довгі пальці час від часу стискали темну шкіру, і я ненавидів себе за те, що навіть тепер пам’ятав кожну риску на них, форму нігтів, виступи і те, наскільки обережними, ніжними й гарячими ці руки могли бути, коли він сам того хотів.

— Переночуєш сьогодні зі мною у квартирі моїх батьків, — порушив тишу він згодом.

— Що? Ти нічого не переплутав? Завези мене просто додому! — налякано зарепетував я, не бажаючи залишатися з ним ні на хвилину довше. Тим паче в домі, де ми з ним колись уперше відсмоктали один одному.

— Не хочу цього чути. Лея готує вечерю, я вже попередив, що буду з тобою, — якось невпевнено пробурмотів він, стискаючи кермо так сильно, що кісточки на пальцях побіліли.

— Лея?.. — прошепотів я, намагаючись приховати роздратування.

— Так. До неї приїхала сестра, і вони щовечора дивляться серіали в спальні батьків, а я тимчасово знову живу у своїй старій кімнаті, — простеживши поглядом за автобусом, який повільно зник позаду, відповів колишній, помітно нервуючи.

— М... А чому це ти там знову? Я думав, у тебе десь величезний пентхаус або будинок є.

— Є. — На обличчі чоловіка з’явилася самовдоволена посмішка. — Але мама потягнула тата у місячну відпустку, і вони не хотіли залишати дім без нагляду.

— Зрозуміло... — протягнув я, зустрівшись із ним поглядом у дзеркалі.

Мені хотілося здатися, запитати, як минули ці роки. Почути, чи він згадував мене, чи хотів набрати мій номер телефону. Але тоді б я програв сам собі. Тоді б визнав, що він — моя слабкість. Почуття були значно сильнішими, ніж я собі уявляв, і поїхати до них було б найбільшою помилкою у моєму житті: побачити його жінку, їсти з ними за одним столом та дивитися, як вони обмінюються поглядами вже давно сформованої пари...

— Сподіваюся, ти сам піднімешся зі мною? Чи мені треба занести тебе в дім на руках, щоб ти не втік і не пручався?

Автомобіль загальмував біля знайомої висотки в одному з районів Токіо. Щелепа відвисла без моєї вказівки, і я просто застиг у нерозумінні, що тепер робити. Зрештою, я не підліток, щоб продовжувати п’яну істерику.

— Так, я залишуся у вас, надто вже втомився сперечатися з тобою, — тихо озвався, відчиняючи двері та ступаючи на мокрий асфальт.

Вулиця зустріла мене холодним повітрям і блідими ліхтарями двору. Я відразу відчув, як тілом пройшло тремтіння. Легені наповнилися свіжістю, а думки заспокоїлися, і мені навіть стало трохи соромно за свою поведінку, через що одразу закортіло закурити й вибачитися.

— Каору… — раптом прозвучав голос збоку.

— М? — сумно кивнув я, перевівши погляд із темряви на його профіль.

— Не злися... Я просто намагаюся зрозуміти, що з тобою відбувається, — промовив Дей, не дивлячись на мене, але я побачив, як напружилися його плечі.

Я тихо засміявся й одразу відчув, як у грудях щось болісно стиснулося. Він намагався зрозуміти. Через десять років. Після того, як прийшов на похорон Мії, подивився на її урну й поставив кілька недоречних запитань у машині.

— Пізно ти вирішив почати щось розуміти.

— Наші шляхи розійшлися... — тихо відповів колишній, і його погляд на мить спустошився.

— Розійшлися? — запитав, повертаючи голову в його бік. — Ти зник і обірвав усі зв’язки зі мною.

— Так було потрібно, — промовив чоловік, ледь помітно похитавши головою.

— Звісно, — усміхнувся, дивлячись на його потилицю. — Ти завжди знаєш, як і кому краще жити.

— Ти не здатен зрозуміти! — несподівано підвищив голос блондин.

— А ти не здатен нормально пояснювати, — відрізав я, відчуваючи, як усередині повільно підіймається злість — важка, липка, перемішана з алкоголем і всім тим, що роками лежало десь на дні, поки вдавав, що давно його забув. — Де ти був? — неочікувано навіть для себе запитав я.

— Що? — перепитав Дей, трохи повернувши голову.

— Коли зі мною все це відбувалося, де ти був? — повторив, відчуваючи, як голос стає хрипким, хоча ще хвилину тому говорив майже спокійно.

Він не відповів одразу, лише перевів погляд на вікно своєї квартири, у якому загорілося світло.

— Я не міг залишитися з тобою... — нарешті промовив колишній, але його голос прозвучав настільки тихо, що шум дощу майже заглушив слова.

— Не міг чи не хотів? 

— Це не те... УСЕ не так! — Блондин подивився мені просто у вічі, і в його погляді промайнули незнайомі до цього жах та смуток.

— От завжди з тобою так... — усміхнувся я, хоча всередині вже нічого не залишилося від сміху. — Не зараз. Не тут. Не час. Не так. А потім просто зникаєш. Не хочу більше слухати. — Я дістав цигарку з промоклої пачки й повільно підпалив її, дивлячись на порожнє чорне небо.

— Коі… — Від цього слова мене пересмикнуло, і я зробив одну велику затяжку, аби тільки не показати, що глибоко в душі все ще реагую на його «коханий».

— Не називай мене так, між нами нічого немає, — перебив його, не чекаючи продовження. — Не поводься так, наче можеш повернутися, посадити мене у свою машину й вирішувати, скільки мені пити, куди ходити й що робити зі своїм життям.

— Я не намагаюся тобою керувати, — відповів він, різко видихнувши й випроставшись.

— Тоді ПРОСТО ПІШЛИ, — наказав я, повертаючи голову в його бік. — Я втомився. І мені завтра на роботу.

Дей завмер лише на мить, проте слухняно натиснув на кнопку замка. Машина подала сигнал, і всі чотири двері одночасно замкнулися з тихим клацанням.

Я викинув недопалок в урну поруч і стрімко пішов до під’їзду, який назавжди закарбувався в пам’яті.

— До речі, нам доведеться спати на тому ж дивані, а, як ти знаєш, він затісний для двох, — усміхаючись, вигукнув Дей, ідучи трохи віддалік від мене.

— Мені щиро начхати. Цього разу, якщо що, подрочиш собі сам, збоченцю, — відповів я, натискаючи номер квартири на домофоні.