Раді Вас бачити!

Дей мовчки дивився на мене крізь залиті дощем окуляри. Вода стікала з його повністю розпущеного волосся, збиралася на підборідді й темними плямами розповзалася по світлій сорочці. Він майже не змінився, хіба що риси стали гострішими, погляд — важчим, а обличчя тепер здавалося ще холоднішим, ніж колись. Хоча, можливо, це я просто надто добре пам’ятав того хлопця, який колись кохав мене.

— Хах! Це ТИ… — нарешті видихнув, переводячи погляд із нього на машину.

Бажання сказати щось, аби зачепити його, було неймовірно велике, та світ навколо почав повільно хитатися. Свідомість уже починала вислизати, коли колишній зробив крок назустріч.

Я машинально відступив, бо тіло, на відміну від голови, ще пам’ятало: поруч із ним мені краще не бути слабким. Проте кросівок, наче навмисне, зісковзнув із мокрого краю тротуару, і наступної миті земля різко пішла з-під ніг.

Навіть не встигнувши нормально злякатися, я лише подумав, що зараз упаду перед ним, ударюся потилицею об бордюр і завершуватиму цей вечір так жалюгідно, як заслуговував, однак Дей устиг підхопити мене раніше, ніж коліна торкнулися дороги. Одна його рука обхопила мою талію, інша міцно стиснула передпліччя, повертаючи мене у вертикальне положення, якого моє тіло вже відверто не підтримувало.

— І це ось так ти живеш, дурню?! — гаркнув він просто в обличчя, утримуючи мене так близько, що я відчув його подих на мокрій шкірі й побачив краплі дощу на віях.

Від голосу колись коханого чоловіка в голові задзвеніло ще сильніше, проте значно гіршим виявилося тепло долоні на моїй талії, яке пробивалося крізь мокру джинсову куртку й худі, наче між нами не минуло майже десять років і я не витратив половину життя на спроби забути, як саме він колись мене торкався.

І тіло зрадницьки впізнало його раніше, ніж я встиг зупинити себе. Від цього стало гидко, так гидко, що хотілося або вирватися, або вдарити його, або зробити все разом, хоча для початку непогано було б просто змогти стояти без сторонньої допомоги…

— Відпусти мене, — пробурмотів я, впираючись долонею чоловіку в груди й намагаючись відсторонитися, проте пальці лише зім’яли мокру сорочку, а тіло знову хитнулося в його бік, остаточно доводячи, що сьогодні всесвіт працював проти мене.

— Щоб ти знову впав під колеса? — запитав Дей, ще дужче стискаючи моє передпліччя й дивлячись так, наче серйозно розмірковував, чи не перекинути мене через плече, щоб я більше нікуди не втік.

— Я не падав під колеса, — насилу сфокусувався на його обличчі. — Це ти мало не виїхав на тротуар.

— Ти стояв посеред дороги, — відрізав він, озираючись на порожній провулок, ніби хотів показати мені місце злочину й змусити визнати власну провину.

— Тому що намагався зрозуміти, де станція метро, — промовив я на свій захист, відчуваючи, що це звучить цілком переконливо, хоча станцію востаннє бачив приблизно годину тому й відтоді кілька разів змінював напрямок, орієнтуючись переважно за запахом їжі та кількістю червоних ліхтарів.

Дей повільно заплющив очі, і я знав: подумки він просив Будду дати йому терпіння або рахував до десяти, щоб не придушити мене просто тут, після чого розплющив їх, перехопив мене зручніше й потягнув до машини.

— Куди ти мене ведеш? — намагаючись загальмувати ногами, обурився я.

— У машину, — коротко відповів чоловік.

— Це я вже зрозумів. Навіщо? — не відставав я, хапаючись вільною рукою за його лікоть.

— Тому що залишати тебе тут небезпечно. І не так для тебе, як для водіїв, — пояснив він, кинувши короткий погляд, у якому не було й натяку на жарт.

— Дуже смішно, — пробурмотів, відвертаючись від нього.

— Я не жартую, — суворо відповів блондин, відчиняючи дверцята машини.

— Теж мені, — огризнувся я, вхопившись за край даху й вирішивши, що добровільно нікуди не сяду, бо в мене ще залишалися гордість, сили протистояти його занепокоєному обличчю і, можливо, навіть свобода волі.

Долоня майже одразу зісковзнула з мокрого металу, і мій короткий акт спротиву завершився тим, що Дей натиснув мені на плече й посадив на заднє сидіння. Я зачепив коліном переднє крісло, завалився набік і мало не вдарився скронею об двері, а коли нарешті випростався, він усе ще стояв поруч, тримаючись рукою за дах і дивлячись на мене, ніби прямо зараз відгамселить що є сили.

— Ненавиджу тебе! 

— Пристебнися, — наказав колишній, нахиляючись ближче й кидаючи погляд на ремінь біля мого плеча.

— НІКУДИ НЕ ПОЇДУ! — рішуче заявив я.

— Тоді можеш вийти, щойно протверезієш. І ми обидва будемо просто сидіти тут до ранку, якщо така твоя воля, — спокійно відповів він.

— Я тверезий як скло, — заперечив, одразу подавшись до дверей, щоб це продемонструвати, але перед очима різко потемніло, шлунок підкотився до горла, і я прикрив рота долонею, щоб не вирвати просто на сидіння.

Блондин мовчки простежив за цією виставою, після чого зачинив дверцята перед моїм носом. А я ще кілька секунд дивився крізь мокре скло, як він обходить машину, й ненавидів його за те, що навіть після стількох років він умів зробити так, аби я почувався п’ятнадцятирічним ідіотом, якого спіймали на чомусь настільки безглуздому, що виправдовуватися не мало сенсу.

— Довбойоб, — притискаючись потилицею до сидіння й заплющуючи очі, пробурмотів я.

Дей сів за кермо, зачинив дверцята й кілька секунд не ворушився, дивлячись перед собою, ніби збирався з думками або вирішував, чи не простіше все-таки залишити мене від гріха подалі. Потім зняв окуляри, витер лінзи краєм сорочки й відкинув назад мокре волосся, яке майже відразу знову впало йому на плечі.

Мій погляд зупинився на сильній шиї колишнього, на краплях, які повільно стікали по напружених м’язах, і не міг позбутися дурного відчуття, що спостерігаю за чимось таким давно бажаним.

Блондин і раніше так робив, коли нервував: знімав окуляри, довго протирав їх, хоча вони вже були чистими, потім притискав язик до внутрішнього боку щоки й мовчав доти, доки всі навколо не починали почуватися винними просто за те, що дихали одним повітрям із ним.

Схоже, деякі звички не змінювалися. На обличчі мимоволі з’явилася усмішка, але вона одразу згасла, аби він не подумав, що я насправді радий його появі…

Відволікшись від думок, я помітив, що в салоні пахло шкірою, чоловічим парфумом і… шоколадом?

Парфум був не таким, як за часів наших стосунків, — важчим і дорожчим, проте десь під ним усе одно залишався той самий запах, який колись тримався на моїй подушці, на одязі й навіть на руках після того, як Дей ішов додому.

Я відвернувся до вікна, бо не хотів згадувати нічого з цього, особливо зараз, коли алкоголь і без того перетворив голову на смітник, у якому змішалося все, що я роками намагався розкласти по окремих шухлядах і більше ніколи не відкривати.

Машина рушила, і я притулився скронею до холодного скла, дивлячись на вогні, які розтікалися по ньому довгими червоними й жовтими смугами. Двірники рівномірно рухалися перед очима колишнього, на кілька секунд відкриваючи мокру дорогу, але дощ відразу заливав її знову.

— Скільки ти випив? — запитав Дей, щойно ми виїхали з провулка.

— Не рахував, — відповів я, повільно провівши пальцем по запітнілому склу й залишивши на ньому маленьке серденько, точно як колись малював у машині батьків.

— Чи не занадто легковажно ти ставишся до свого життя? — продовжив чоловік, коротко глянувши на мене в дзеркало заднього огляду.

— Сто відсотків, — визнав я, дивлячись на власне розмите відображення й не бажаючи зустрічатися з ним поглядом.

— Дурість якась, — сухо промовив Дей, сильніше стискаючи кермо.

— Тоді навіщо питаєш, якщо й так знаєш моє ставлення до власного буття? — поцікавився.

Він нічого не відповів, лише трохи зменшив швидкість перед перехрестям, і я вже ненароком подумав, що допит закінчився раніше, ніж почався.

— І де ти був до цього? — раптово запитав блондин, повертаючи на ширшу вулицю й знову кидаючи погляд у дзеркало.

— У барі, — відповів, знизуючи плечима.

— У якому саме? — уточнив він, перебираючи пальцями по керму.

— У тому, де наливають. Дею, чого ти причепився?! — не стримався й гаркнув я, заплющуючи очі й сподіваючись, що тепер він нарешті закриє рота.

— З тобою завжди так: що не запитай, ніколи неможливо дочекатися відповіді. Лише якісь тупі жарти й виправдання, — промовив він вже зліше.

— Я п’яний у гівно — сьогодні тобі не пощастило вдвічі більше, ніж раніше.

Посміхнувшись, як повне стерво, я кивнув у дзеркало заднього огляду, щоб цей дурень точно побачив, яке задоволення приносить те, що він усе ще дозволяє мені виводити себе.