Раді Вас бачити!

Першою людиною, яка відповіла на запитання Юлії про повернення, виявилася жінка, яка хотіла повернутися у 2019 рік.

Не в Покровськ.

Не у свою квартиру.

Не на стару роботу.

Не до чоловіка, якого втратила.

Саме у 2019-й.

Юлія перечитала відповідь тричі, потім відсунула чашку з кавою, ніби та могла бути причетна до раптового погіршення її здатності розуміти людську мову.

На екрані було написано:

«Хочу повернутися у вересень 2019-го. У суботу. Десь о десятій ранку. Мама ще жива, син малий і злиться, що я змушую його прибирати кімнату, чоловік матюкається на кран у ванній. Я стою на кухні, смажу сирники й думаю, що моє життя нудне. Поверніть мене туди хоча б на годину. Я більше ніколи не скажу, що мені нудно».

Юлія не знала, що записати в колонці «Місце повернення».

— Дві тисячі дев’ятнадцятий, — сказав Максим, зазирнувши їй через плече.

— Це не місце.

— У нашому архіві вже є двері, яких немає, ключі від зруйнованих квартир, колективний Листоноша й фікус із кризою ідентичності. Не думаю, що нас зупинить календар.

Юлія поглянула на Степана.

Фікус стояв біля вікна й демонстрував ту міру байдужості, на яку здатна лише рослина, що пережила п’ять романів, дві пересадки й Олександрові спроби визначати вологість ґрунту пальцем.

— Він не має кризи ідентичності.

— Ти минулого тижня сказала, що він ревнує до липи.

— Це не криза. Це характер.

— У рослини?

— У цій квартирі характер мають навіть чашки.

З кухні почувся голос Олександра:

— Особливо та, яку ти тричі розбивала й клеїла.

— Це історичний артефакт.

— Це горнятко з написом «Найкраща журналістка».

— Саме тому його не можна викинути.

— Бо другого такого доказу немає?

Юлія повернулася до дверей.

— Ти сьогодні дуже сміливий.

— Я на безпечній відстані.

— У нашій квартирі немає безпечної відстані.

Максим кивнув.

— Нарешті точна географічна інформація.

Олександр приніс три чашки.

Юлія понюхала свою.

— Це нормально?

— Кава?

— Так.

— Ти ж учора заборонила мені її варити.

— Я не заборонила. Я обмежила твою творчу свободу заради здоров’я населення.

— Варив Максим.

Юлія зробила ковток.

— Тоді можна жити.

— У мене дивне відчуття, що я третій у шлюбі, якого юридично не існує, — сказав Максим.

— Ти третій в архіві, — відповіла Юлія.

— Звучить ще гірше.

На столі лежала стара карта.

Вони не прибирали її з учорашнього вечора.

Червона лінія проходила через пожовклий папір, ніби вперто не визнавала того, що частини дороги вже не було. Юлія кілька разів ловила Олександра на тому, що він дивиться на неї під час сніданку.

Не на карту загалом.

На один конкретний поворот.

Там, де колись стояла зупинка.

Там, де він розвернув машину.

Вона не питала.

Поки що.

Це «поки що» мало характер хижака, який терпляче лежить у траві, але Юлія вважала сам факт очікування великим моральним досягненням.

На ноутбуці був відкритий перший варіант анкети.

РЕЄСТР ПОВЕРНЕНЬ

Нижче — питання:

Що для вас означає повернення?

І пояснення:

Ви не зобов’язані хотіти додому.

Олександр перечитав останній рядок.

— Залишила.

— Так.

— Добре.

— Не звикай. Я все ще журналістка й можу в будь-який момент зіпсувати етичний прогрес хорошим заголовком.

— Це заспокоює.

Максим відкрив статистику.

— За ніч сто сімдесят дві відповіді.

Юлія завмерла з чашкою біля губ.

— Скільки?

— Сто сімдесят дві.

— Ми форму виклали о пів на дванадцяту.

— Люди не сплять.

— Це я знаю. Але я думала, нам напишуть двадцять.

— Написали.

— Сто сімдесят два — не двадцять.

— Двадцять теж серед них.

Олександр сів.

— Багато персональних даних?

— Поки ні. Ми зробили ім’я необов’язковим.

— Геолокації?

— Тільки якщо людина сама хоче вказати.

— Добре.

Юлія глянула на нього.

— Ти звучиш так, ніби перевіряєш систему перед запуском ракети.

— Після наших попередніх експериментів із людською пам’яттю я б додав систему аварійного відстрілу.

— Досі не пробачив ключі?

— Ключі були нормальні. Люди — проблема.

— Прекрасний девіз гуманітарного архіву.

Максим відкрив першу відповідь.

Потім другу.

Третю.

До десятої Юлія перестала робити нотатки.

До двадцятої — перестала жартувати.

До тридцятої зрозуміла, що придумала зовсім не той проєкт, який думала.

Вона очікувала:

«Хочу повернутися в Покровськ».

Отримала:

«Хочу повернутися до мами на кухню, але мами немає».

Очікувала:

«Хочу побачити свій будинок».

Отримала:

«Будинок мені сниться. Не хочу його бачити насправді. Боюся, що сон кращий».

Очікувала:

«Хочу пройтися своїм двором».

Отримала:

«Хочу повернути собі здатність чути грім і не рахувати секунди».

Максим мовчки гортав.

Олександр сперся ліктями на коліна.

Одна відповідь складалася лише з двох слів:

«До собаки».

Наступна:

«У свою ванну. Смійтеся, якщо хочете. Я чотири роки мрію полежати у своїй старій ванні. Вона була страшна, зелена, радянська й важила як танк. Я її ненавиділа. Тепер готова цілувати».

Юлія тихо сказала:

— Оце можна зрозуміти.

Олександр глянув на неї.

— Ти ненавидиш нашу ванну.

— Я її ще не втратила. Дай час.

Ще одна відповідь:

«Не хочу повертатися. Прошу не називати це зрадою».

Юлія затримала курсор.

Прочитала ще раз.

Олександр побачив.

— От.

— Що?

— Те, про що говорили вночі.

— Ти вночі говорив багато чого.

— Сподіваюся, не все піде в архів.

— Особливо частина без футболки.

Максим повільно підняв голову від ноутбука.

— Мені можна працювати десь в іншій країні?

— Ми ж нічого такого не робили, — сказала Юлія.

— Саме словосполучення «частина без футболки» вже створило в мене непотрібну кількість інформації.

Олександр усміхнувся.

— Вона драматизує.

— Він був практично голий, — сказала Юлія.

— Я був у штанах.

— Бачиш? Практично монастир.

Максим встав.

— Піду по воду.

— Ти щойно пив каву.

— Мені потрібна вода, щоб змити цей діалог із мозку.

Коли він вийшов, Олександр нахилився до Юлії.

— Ти спеціально?

— Що?

— Знущаєшся з нього.

— Звичайно.

— Добре.

— А ти думав, я справді збиралася описувати твої груди в Реєстрі повернень?

— Тепер думаю.

Вона глянула на його груди під темною футболкою.

Повільно.

Достатньо повільно, щоб він це помітив.

— Є що описувати.

— Юлю.

— Працюй.

Він похитав головою.

Але куточок рота сіпнувся.

Напруга трохи відступила.

Повернувся Максим.

— Я хочу зафіксувати: в архіві потрібен HR.

— У нас є тітка Ліда, — сказала Юлія.

Максим сів.

— Тоді краще одразу військовий трибунал.

Наче її викликали по імені, телефон Юлії задзвонив.

На екрані:

ТІТКА ЛІДА

Юлія ввімкнула гучний зв’язок.

— Добрий ранок.

— Який він добрий? Ви що наробили?

Максим закрив очі.

Олександр прошепотів:

— Ось і контроль якості.

— Що саме? — обережно запитала Юлія.

— Оце ваше повернення.

— Реєстр?

— Назва як у військкоматі.

— Уже чула.

— Хто придумав?

Юлія подивилася на Олександра.

Той показав на неї.

— Колективно.

— Значить, ти.

— Чому одразу я?

— Бо Олександр не придумав би слова «реєстр» добровільно. У нього від ваших реєстрів уже око сіпається.

Олександр голосно сказав:

— Дякую.

— Не тобі дякую. Ти поливав липу?

— Учора.

— Скільки?

— Достатньо.

— «Достатньо» — це не літри.

— Лідо…

— Не Лідо, а людина, яка врятує дерево від вашого кохання.

Юлія притиснула пальці до чола.

— Ви форму заповнили?

— Звісно.

Максим одразу почав шукати.

— Під яким ім’ям?

— Я не дурна. Анонімно.

— Тоді як знайти?

— А навіщо?

— Щоб прочитати.

— Я вам сама скажу.

Усі троє замовкли.

Тітка Ліда урочисто промовила:

— Я хочу повернутися в той день, коли не пустила вашого дядька Колю ремонтувати проводку.

— Це коли було?

— Дев’яносто восьмий.

— Чому?

— Бо якби пустила, ми б усі померли й не пережили цей серіал.

Максим захлинувся сміхом.

— Це серйозна відповідь? — запитала Юлія.

— Абсолютно. Він з’єднав два дроти так, що холодильник бив струмом, коли його відкривали.

— І це для вас повернення?

— Ні. Це подяка долі.

— Тітко.

— Добре. Хочеш чесно?

Голос змінився.

Зовсім трохи.

Але Юлія одразу почула.

— Хочу.

— Я б повернулася на лавку біля липи.

У кімнаті стало тихіше.

— Коли?

— Не знаю. Років двадцять тому.

— Чому саме?

— Там усі ще були.

Тітка Ліда більше нічого не пояснювала.

Юлія не просила.

Через кілька секунд жінка знову заговорила звичним тоном:

— І ще виправте форму.

— Що там?

— Ви питаєте: «Де ваш дім зараз?»

— Так.

— Дурне питання.

— Чому?

— Бо людина може мати два.

Юлія відкрила анкету.

— Додати кілька відповідей?

— Додай «не знаю».

— Є.

— Тоді «не ваша справа».

— Це вже зайве.

— Значить, точно додай.

Зв’язок обірвався.

Максим глянув на Юлію.

— Вона права.

— У чому саме? Там було багато матеріалу.

— Про два доми.

Олександр нічого не сказав.

Юлія помітила.

Вона вже знала: не кожне його мовчання треба негайно розбирати на деталі.

Але це не означало, що вона перестала його бачити.

Наступна година перетворилася на своєрідне вскриття слова «повернення».

І слово виявилося набагато менш романтичним, ніж Юлія сподівалася.

Одна людина хотіла повернутися в школу, щоб сказати собі шістнадцятирічному: «Не одружуйся з нею».

Друга — на вокзал, щоб забрати загублену валізу, в якій залишилися фотографії.

Третя — у квартиру сусідки, бо саме там востаннє бачила батька.

Четвертий чоловік написав:

«Повернутися хочу тільки для того, щоб забрати інструменти з гаража. Решта міста хай не ображається».

Олександр прочитав і сказав:

— Хороша людина.

— Чому?

— Правильні пріоритети.

Юлія закотила очі.

— Ти теж повернувся б за інструментами?

— Залежить від інструментів.

— Сашо.

— Хороший шуруповерт — це стосунки на роки.

— Я починаю ревнувати.

— Правильно.

Вона штовхнула його плечем.

Він перехопив її руку.

На секунду.

Лише пальцями.

Ніхто б, окрім неї, не надав цьому значення.

Юлія надала.

Їй подобалися їхні маленькі приватні рухи.

Особливо тепер, коли архів уже стільки разів намагався перетворити їхнє життя на символ.

Деякі дотики треба було лишати без метафори.

Ще одна відповідь:

«Хочу повернутися в день, коли ми виїжджали, і не сказати мамі: “Та не бери той сервіз, кому він потрібен”. Вона не взяла. Через три місяці померла. Тепер мені потрібен той дурний сервіз більше за будь-який дорогий посуд».

Юлія перестала усміхатися.

Наступна:

«Я повернувся б тільки в під’їзд. Там пахло котами, фарбою й чужою їжею. Ненавидів. Тепер іноді заходжу в старі будинки в інших містах і стою біля ліфта, якщо запах схожий».

І ще:

«Мені не потрібна моя квартира. Хочу звук сусіда, який свердлив у неділю о сьомій ранку. Якщо він живий — передайте, що я все одно його ненавиджу».

Максим розсміявся.

— Оце треба зберегти.

Юлія усміхнулась.

— Без імен.

— Звичайно.

Олександр сказав:

— У цьому більше міста, ніж у половині наших урочистих текстів.

Юлія подивилася на нього.

— Поясни.

— Люди пам’ятають не пам’ятники.

— Це ми давно знаємо.

— Знати й бачити — різні речі.

Він показав на екран.

— Сервіз. Ванна. Сусід зі свердлом. Кіт. Огірки. Наше місто завжди було зібране з дуже недостойних матеріалів для великої літератури.

— Це образа моєї професії?

— Комплімент твоєму матеріалу.

— Приймаю.

Опівдні вони отримали першу відповідь, яка змусила Юлію закрити ноутбук.

«Не хочу нікуди повертатися. Я виїхала з двома дітьми. Мій чоловік залишився. Ми втратили квартиру. Потім втратили його. У новому місті мої діти вперше сплять у своїх кімнатах і не запитують, куди ховатимемося. Коли ви питаєте мене, чи хочу я повернутися, я чую: “Коли ти перестанеш удавати, що це життя справжнє?” А воно справжнє. Будь ласка, не забирайте його у нас красивими словами про дім».

Юлія закрила кришку ноутбука.

Надто різко.

Максим підвів очі.

Олександр мовчав.

— Оце, — сказала Юлія, — проблема.

— Яка? — запитав Максим.

— Ми вже її забираємо.

— Що саме?

— Право називати нове життя справжнім.

Вона встала.

Пройшлася кімнатою.

— Подивіться на наш сайт. «Повернення». «Дорога додому». «Місто чекає». Ми самі весь час…

— Юлю, — тихо сказав Олександр.

— Що?

— Не роби з одного листа нову провину.

— Це не один.

Вона відкрила ноутбук знову.

Почала шукати.

— Ось.

«Я не планую повертатися».

Ще.

«Дім тепер у Львові. Покровськ — це місто, де я народився».

Ще.

«Не хочу, щоб діти росли з валізою в голові».

Ще.

«Якщо повернемося — добре. Якщо ні — теж будемо жити. Мене дратує, коли це називають зрадою пам’яті».

Юлія відсунула комп’ютер.

— Ми побудували весь архів на поверненні.

— Ні, — сказав Олександр.

— Майже.

— На пам’яті.

— А різниця?

— Велика.

Він підвівся.

— Пам’ятати можна без повернення.

Юлія схрестила руки.

— Дуже зручно говорити це зараз.

Олександр завмер.

Максим відчув зміну повітря настільки чітко, що повільно встав.

— Я, мабуть…

— Сиди, — сказала Юлія.

— Я точно піду.

— Максиме.

— Я технічний спеціаліст. У конфлікти центральної романтичної лінії не входжу.

— Боягуз.

— Саме тому й живий.

Він забрав ноутбук і перейшов у сусідню кімнату.

Юлія дивилася на Олександра.

— Ти справді думаєш, що можна просто не повернутися?

— Я сказав не це.

— Сказав.

— Я сказав, що можна пам’ятати без повернення.

— Добре. Ти можеш?

Він напружив щелепу.

— Не знаю.

— От.

— Що «от»?

— Ти теж не знаєш.

— Я ніколи не казав, що знаю.

— Але поводишся так, ніби моє бажання повернутися — проблема.

— Ні.

— Учора ти прямо сказав, що не хочеш, щоб я їхала.

— Бо дорога може бути небезпечною.

— Ось знову.

— Що?

— Ти вирішуєш, що моє бажання — це неправильна реакція.

— Я не вирішую.

— А що робиш?

Олександр кілька секунд мовчав.

— Боюся.

Це зупинило її.

Не повністю.

Але достатньо.

Він продовжив:

— Я не думаю, що ти неправильно хочеш додому. Я боюся, що ти перетвориш повернення на борг.

— Чий?

— Свій.

Юлія хотіла відразу заперечити.

Не встигла.

Олександр підійшов до столу.

Поклав долоню на стару карту.

— Ось це я зробив.

— Що?

— Перетворив повернення на борг.

Його пальці лежали біля позначки старої зупинки.

— Один раз повернувся — урятував людей. І з цього зробив правило. Якщо повернувся й хтось живий — значить, треба повертатися завжди.

Юлія мовчала.

— А якщо не повернувся?

— Значить…

Він усміхнувся без веселощів.

— Значить, винен.

— Сашо.

— Я знаю, що це дурно.

— Я не хотіла сказати «дурно».

— Ти хотіла сказати щось красивіше.

— Можливо.

— Не треба.

Вона зробила крок до нього.

— Я просто…

— Знаю.

— Ні. Не знаєш.

Він подивився на неї.

— Я боюся іншого.

— Чого?

Юлія підійшла зовсім близько.

— Що одного дня ми зможемо повернутися. І я не впізнаю себе там.

Олександр нічого не сказав.

— Я п’ять книжок пишу про місто. Будую його зі слів. Збираю голоси, ключі, імена. А якщо реальний Покровськ…

Вона замовкла.

— Що?

— Не витримає порівняння.

Його погляд змінився.

Став м’якшим.

— Юлю.

— Що?

— Це дуже погана реклама для твого архіву.

Вона засміялася.

Несподівано.

— Іди до біса.

— Там хороша транспортна розв’язка?

— Сподіваюся.

Він торкнувся її ліктя.

— Я теж цього боюся.

— Чого?

— Що повернемося й усе буде чуже.

— Навіть липа?

— Особливо липа.

— Вона дерево.

— Саме тому. Вона не буде робити вигляд, що впізнала нас із ввічливості.

Юлія дивилася на нього.

Потім поклала долоні йому на груди.

Не пристрасно.

Просто хотіла відчути під пальцями щось, що точно було тут.

Олександр опустив погляд на її руки.

— Це зараз аргумент?

— Перевірка реальності.

— Результат?

— Ти існуєш.

— Полегшення.

— Не дуже.

Його руки лягли на її талію.

— А ти?

— Що я?

— Існуєш?

Юлія підняла голову.

— Перевір.

Він усміхнувся.

— Небезпечна пропозиція в робочий час.

— У нас робочий стіл за два метри від ліжка. Організаційна помилка.

— Можу запропонувати аудит.

— Тільки з письмовою згодою.

— Ми добре навчилися.

Він нахилився.

Але не поцілував.

Зупинився настільки близько, що вона відчула його дихання.

— Можна?

Юлія закотила очі.

— Ти зараз спеціально робиш це сексуально.

— Я просто виконую правила.

— Не припиняй.

Він поцілував її.

Повільно.

Спокійно.

Трохи довше, ніж вимагала підтримка колеги в кризі архівної методології.

Юлія обхопила пальцями його шию.

Олександр притиснув її ближче.

На кілька секунд вона забула про анкету.

Про стару дорогу.

Про відповіді.

Про те, що дім може стати місцем, до якого не хочуть повертатися.

Його губи торкнулися кутика її рота.

Потім щоки.

Вуха.

Юлія тихо видихнула.

— Це вже не емоційна підтримка.

— Пізно скаржитися.

— Я не скаржуся.

— Чудово.

— Але Максим у сусідній кімнаті.

— Він сам пішов.

— Справедливо.

Олександр знову поцілував її.

Телефон Юлії задзвонив.

Вона не відреагувала.

Задзвонив ще раз.

Олександр відсторонився.

— Бери.

— Ненавиджу цивілізацію.

— Ти буквально живеш за рахунок комунікацій.

— Саме тому знаю, яка це помилка.

На екрані був незнайомий номер.

Юлія відповіла.

— Алло?

— Юлія?

Жіночий голос.

Низький.

Спокійний.

— Так.

— Мене звати Леся Мироненко. Мені дали ваш номер через Ніну.

Юлія автоматично випросталася.

Олександр відійшов на пів кроку, але руку з її талії не прибрав.

— Слухаю.

— Я заповнила вашу форму.

— Дякую.

— Не треба.

Юлія насторожилася.

— Щось сталося?

— Я хочу, щоб ви видалили мою відповідь.

— Без проблем. Якщо скажете приблизний час або код…

— І ще хочу з вами поговорити.

Юлія сіла.

— Про що?

— Про те, чому ваше питання неправильне.

Олександр почув.

Його пальці трохи стиснули її бік.

— Яке саме?

— «Що для вас означає повернення?»

Юлія завмерла.

— Чому воно неправильне?

— Бо ви все одно ставите повернення в центр.

Пауза.

— Навіть коли дозволяєте не повертатися, ви робите це винятком із правила.

Юлія відчула знайомий професійний холод.

Не страх.

Інтерес.

Той самий, який часто приводив її до хороших текстів і поганих годин сну.

— Можемо зустрітися?

— Саме це я й хочу.

— Коли?

— Сьогодні.

— Де?

Леся назвала невелику кав’ярню.

Юлія записала.

— І ще одне, — сказала жінка.

— Так?

— Не фотографуйте мене.

— Добре.

— Не записуйте без дозволу.

— Звичайно.

— І не називайте мене «жінкою, яка не хоче додому».

Юлія зробила паузу.

— Як вас назвати?

— Лесею.

Зв’язок обірвався.

Юлія поклала телефон.

Олександр дивився на неї.

— Ти вже хочеш їхати.

— Так.

— Я з тобою.

— Не треба.

— Це не контроль.

— А що?

— Я хочу кави.

— В іншому кінці міста?

— Я відданий напоям.

Юлія примружилася.

— Сашо.

— І хочу почути розмову, якщо Леся дозволить.

— Оце вже чесніше.

— Я вчуся.

Максим повернувся.

— Можна?

— Ти вже тут.

— Це не відповідь.

— Тепер можна, — сказав Олександр.

Максим поглянув на них.

— Я нічого не хочу знати.

— Правильно, — сказала Юлія. — Ми їдемо на зустріч.

— Куди?

— До жінки, яка сказала, що вся концепція Реєстру повернень неправильна.

Максим зітхнув.

— Проєкт прожив дванадцять годин.

— Для нас це хороший показник.

Леся Мироненко сиділа біля вікна.

Юлія впізнала її не за фотографією — фотографії не було, — а за тим, як жінка дивилася на двері кожного разу, коли вони відкривалися.

Не нервово.

Контрольовано.

Так дивляться люди, які давно знають, що вихід із приміщення важливіший за декор.

Їй було трохи за сорок.

Світле волосся коротко підстрижене.

Сіра сорочка.

Ніяких прикрас, крім тонкої каблучки на правій руці.

Юлія підійшла.

— Леся?

— Так.

— Юлія. Це Олександр.

Леся глянула на нього.

— Той самий?

Олександр зітхнув.

— Залежить від того, що ви читали.

— Достатньо.

— Тоді співчуваю.

Леся ледь усміхнулася.

— Сідайте.

Юлія поклала телефон екраном донизу.

— Не записую.

Леся кивнула.

— Добре.

Олександр сів поруч.

Не надто близько.

Але Юлія відчувала його коліно біля свого.

Їй подобалася ця проста фізична присутність.

Без демонстрації.

Без ролі захисника.

Просто він був тут.

Леся подивилася на них обох.

— Ви справді живете разом?

Юлія моргнула.

— Так.

— І досі не вбили одне одного?

Олександр сказав:

— Це не через відсутність мотивації.

Леся усміхнулася ширше.

— Добре. Значить, ваші книжки не зовсім брешуть.

— Я стараюся брехати тільки стилістично, — сказала Юлія.

— Саме про це я й хотіла поговорити.

Усмішка зникла.

Юлія приготувалася слухати.

— Я прочитала перші ваші книжки, — сказала Леся. — Не всі одразу. Було важко.

— Розумію.

— Не впевнена.

Юлія не образилася.

Принаймні не зовні.

— Поясніть.

— Ви дуже красиво пишете про втрату.

— Мені це вже казали.

— Знаю. Ви навіть самі про це писали.

— Так.

— Але у вас повернення завжди залишається… правильною мрією.

Юлія хотіла заперечити.

Не стала.

Леся продовжила:

— Я виїхала з Покровська. Потім довго жила в чужих квартирах. Діти спали на розкладних диванах. Я працювала де могла. Ми носили все життя в сумках. І весь цей час люди питали: «Коли додому?»

Вона взяла чашку.

Не пила.

Просто тримала.

— Спочатку це звучало нормально. Потім почало дратувати. Потім я зрозуміла чому.

— Чому? — тихо запитала Юлія.

— Бо щоразу мені нагадували: те, що я будую тут, несправжнє.

Юлія мовчала.

— Я купила квартиру, — сказала Леся. — Маленьку. У передмісті. В кредит. З поганими шпалерами. Діти обирали колір стін. Ми сперечалися через диван. Я посадила базилік на кухні й убила його за три тижні.

Олександр сказав:

— Це нормально. У нас фікус вижив випадково.

— Я чула про фікус.

Юлія закрила обличчя долонею.

— Господи.

— Він популярний, — сказала Леся.

— Це найгірше, що сталося з моєю літературною кар’єрою.

— Ні. Найгірше — ваші читачі, які сперечаються, коли Олександр зробить вам пропозицію.

Олександр закашлявся.

Юлія повернулася до нього.

— Що?

— Нічого.

— Ти читав коментарі?

— Випадково.

— Брехун.

Леся засміялася.

— Бачите? Оце життя.

Потім знову стала серйозною.

— Мої діти називають ту квартиру домом. І коли хтось питає: «Ви ж повернетеся?» — старша донька мовчить. Бо думає, що не має права любити місце, де їй нарешті добре.

Юлія відчула, як фраза осіла всередині.

— Ви не хочете повертатися?

— Не знаю.

— Але…

— Ось.

Леся поставила чашку.

— Ви знову питаєте так, ніби відповідь має бути.

Юлія зупинилася.

— Справедливо.

— Я можу захотіти через п’ять років. Можу не захотіти. Можу приїхати на день. Можу плакати біля будинку й поїхати назад. Можу нічого не відчути. Можу відчути все. Чому я повинна вже зараз оформити позицію?

Олександр тихо сказав:

— Не повинні.

Леся подивилася на нього.

— Ви це розумієте?

— Намагаюся.

— У вас інша проблема.

— Яка?

— Ви з тих, хто завжди повертається.

Юлія відчула, як його коліно напружилося біля її.

Олександр не відвів погляду.

— Не завжди.

— Але хочете.

— Так.

— Це теж може бути пасткою.

— Знаю.

Леся кілька секунд дивилася на нього.

Наче вирішувала, чи вірить.

Потім повернулася до Юлії.

— Ваш Реєстр не повинен бути про повернення.

— А про що?

— Про право вибирати маршрут.

Юлія відчула, як у голові щось клацнуло.

— Маршрут.

— Так. Не всі дороги ведуть назад. Деякі ведуть далі.

Олександр тихо видихнув.

Юлія помітила.

— Можна я запишу цю фразу?

Леся усміхнулася.

— Оце вже краще.

— Тобто можна?

— Можна. Без прізвища поки.

— Добре.

Юлія дістала блокнот.

Написала:

Не всі дороги ведуть назад. Деякі ведуть далі.

Поруч:

Не робити повернення морально правильним вибором.

Потім подумала.

Додала:

Не перетворювати новий дім на зал очікування.

Леся прочитала.

— Оце залиште.

— Залишу.

— І ще одне.

— Так?

— Не робіть із мене персонажку, яка навчила вас важливого уроку.

Юлія усміхнулася.

— Це буде складно.

— Чому?

— Бо ви буквально зараз це робите.

— Тоді хоча б не робіть мене мудрою.

— Домовились.

— Можете написати, що я вбила базилік.

— Це сильна деталь.

— І що не люблю вашу першу книгу.

Юлія підняла очі.

— Оце вже жорстоко.

— Ви хотіли правду.

Олександр відвернувся, приховуючи сміх.

— Не смійся.

— Я мовчу.

— У тебе плечі сміються.

Леся дивилася на них із тією легкою заздрістю, яку Юлія вже бачила в людей, коли ті дивилися на пари, які пережили достатньо, щоб перестати грати ідеальних.

— Ви двоє насправді смішніші, ніж у книжках.

— Це образа чи комплімент? — запитав Олександр.

— Діагноз.

Дорогою додому Юлія мовчала.

Олександр керував.

Київ рухався за вікнами — світлофори, дерева, автобуси, люди з пакетами, велосипедист, який явно вважав правила дорожнього руху формою державного тиску.

— Скажи, — озвався Олександр.

— Що?

— Ти зараз переписуєш увесь проєкт у голові.

— Так.

— І?

— Назва лишається.

— Шкода.

— Але сенс міняється.

— На який?

Юлія дивилася вперед.

— Реєстр не тих, хто повернувся.

— А?

— Реєстр того, що люди називають поверненням.

— Це було від початку.

— Ні. Від початку я все одно думала про дорогу назад.

— А тепер?

Вона повернулася до нього.

— Тепер думаю, що повернення може бути вперед.

Олександр усміхнувся.

— Дуже журналістське речення.

— Ненавидиш?

— Трохи.

— Значить, хороше.

Він переключив передачу.

Юлія поклала руку йому на стегно.

Без причини.

Просто хотіла.

Олександр коротко глянув на неї.

— Це що?

— Контакт із реальністю.

— Тобі сьогодні часто треба перевіряти, що я існую.

— Ти складний об’єкт спостереження.

— Руку можеш лишити.

— Дякую за дозвіл.

Його долоня на секунду накрила її пальці.

Потім повернулася на кермо.

— Сашо.

— Мм?

— Якщо ми колись повернемося…

— Так?

— І я захочу назад у Київ?

Він не відповів одразу.

Юлія відчула, як під її рукою напружився м’яз.

— Тоді повернемося в Київ.

— Так просто?

— Ні.

— А сказав просто.

— Бо складність не завжди треба проговорювати першою.

Вона дивилася на нього.

— А якщо ти захочеш лишитися там?

— Тоді будемо сваритися.

— Романтично.

— Ти ж любиш реалізм.

— Я люблю тебе.

Олександр на секунду перестав дихати.

Навіть після всіх років ця фраза іноді діяла на нього сильніше, ніж мала.

Юлія помітила.

Звичайно, помітила.

— Що?

— Нічого.

— Ти знову зробив це обличчя.

— Яке?

— Наче тобі щойно сказали щось хороше, а ти не знайшов інструкцію.

— У нашій родині інструкції передавали через двадцять років і дерево.

— Справедливо.

Він усміхнувся.

— Я теж тебе люблю.

— Оце вже можна було швидше.

— Не тисни. Я прогресую.

Юлія стиснула його стегно.

— Дивись на дорогу.

— Після такого формулювання складно.

— Сашо.

— Дивлюся.

— Чоловіки.

— Жінки, які кладуть руку чоловікові на стегно за кермом, теж не входять до переліку засобів безпечного водіння.

— Я досліджую концентрацію.

— Результат негативний.

Вона прибрала руку.

Через три секунди він узяв її й повернув назад.

— Маніпулятор.

— Мені так спокійніше.

Юлія нічого не сказала.

Лише провела великим пальцем по тканині його джинсів.

Не еротично.

Принаймні так вона пояснила б у суді.

Увечері Максим уже змінив форму.

Тепер перше питання звучало:

«Що для вас означає повернення?»

Друге:

«Чи є місце, людина, час, стан або відчуття, до якого ви хотіли б повернутися?»

Третє:

«Чи є щось, куди ви свідомо не хочете повертатися?»

Четверте:

«Де ваш дім зараз?»

Варіанти:

Одне місце.

Кілька місць.

Не знаю.

Не хочу відповідати.

Тітка Ліда окремим повідомленням вимагала додати:

«Дім там, де мої банки».

Максим відмовився.

Тітка Ліда назвала це цензурою.

До ночі відповідей стало понад п’ятсот.

Юлія читала їх на дивані.

Олександр лежав поруч, головою в неї на стегні.

Фікус Степан стояв у кутку.

Київська липа за вікном уже майже не була видна.

Лише темний контур гілок у світлі ліхтаря.

— Ось, — сказала Юлія. — «Хочу повернутися в момент, коли ще могла зателефонувати сестрі».

Олександр заплющив очі.

— Мм.

— «Хочу повернутися у власний характер. До війни я була доброю. Тепер мене все дратує».

— Розумію.

— «Хочу назад у свою вагу до евакуації».

Він відкрив одне око.

— Це точно в наш проєкт?

— Людина так відчуває.

— Тоді так.

Юлія прокрутила.

— О, це тобі: «Хочу в гараж. Не до міста — до гаража».

Олександр підняв великий палець.

— Брат.

— Ви знайдете одне одного.

Ще.

Юлія перестала усміхатися.

— «Не хочу повертатися в людину, якою була до війни. Вона нічого не знала й думала, що найгірша проблема — невиплачений кредит. Я їй заздрю, але не хочу бути нею».

Олександр розплющив очі.

— Це хороше.

— Сумне.

— Не взаємовиключне.

Юлія продовжила.

— «Мій дім зараз у двох містах. Через це я весь час почуваюся невірною обом».

Вона зупинилася.

Олександр сів.

Подивився на неї.

— Це твоє?

— Ні.

— Але могло б.

— Так.

Вона відклала телефон.

Олександр забрав його й поклав на стіл.

— Досить.

— Ще двадцять.

— Ні.

— Сашо.

— У тебе очі червоні.

— Від емоцій.

— Від екрана.

— Не руйнуй драму.

Він повернувся до неї.

— Спати.

— Я не хочу.

— Це не демократія.

Юлія підняла брови.

— Ти щойно дуже невдало сформулював.

— Добре. Я пропоную добровільно перемістити твоє тіло горизонтально.

— Уже краще.

— До ліжка.

— Значно гірше.

Олександр засміявся.

Підвівся.

Простягнув руку.

Юлія подивилася.

— І що буде, якщо відмовлюся?

— Я піду сам.

— Жорстоко.

— І заберу ковдру.

— Воєнний злочин.

Вона взяла його руку.

Олександр потягнув.

Юлія підвелася надто швидко й врізалася в нього.

Його руки автоматично опинилися на її талії.

Вони завмерли.

— Це було заплановано? — запитав він.

— Я журналістка, а не хореографка.

— Шкода.

Юлія не відійшла.

Олександр теж.

Між ними була та сама стара хімія, але тепер у ній стало менше пожежі й більше струму.

Пожежа спалює.

Струм може роками жити в стінах і чекати, поки хтось торкнеться потрібного місця.

Юлія торкнулася його губ пальцем.

— Ти сьогодні дуже правильний.

— Це претензія?

— Побоювання.

— Хочеш, зроблю щось дурне?

— Можеш почати з поцілунку.

— Це не дурне.

— Залежить від техніки.

Він поцілував її.

Юлія одразу обхопила його шию руками.

— Техніка прийнятна, — пробурмотіла вона.

— Дякую.

— Не розслабляйся.

Він провів долонями по її спині.

Повільно.

Під тонкою тканиною футболки Юлія відчула тепло його пальців.

Вона притиснулася ближче.

— Реєстр зачекає, — сказав Олександр.

— П’ять хвилин.

— Образливо.

— Десять.

— Уже краще.

— Не торгуйся.

— Я людина з ринку.

Юлія засміялася й поцілувала його знову.

Цього разу довше.

Телефон на столі засвітився новою відповіддю.

Ніхто не подивився.

Ще одна.

І ще.

Місто, як завжди, мало погане відчуття часу.

Вранці Юлія прокинулася раніше за Олександра.

Він лежав на животі, одна рука під подушкою.

Спина наполовину відкрита.

На лопатці — маленький старий шрам.

Юлія знала його походження.

Знала, де він отримав інший.

Знала, як він напружує плечі, коли злиться.

Як видихає, коли нарешті засинає.

Як уночі іноді шукає її рукою, не прокидаючись.

Знала його тіло краще, ніж дорогу на старій карті.

І подумала, що це теж дивна форма дому.

Не романтична.

Не надійна.

Люди смертні, незручні, змінюються, можуть піти, загубитися, померти, закохатися в когось іншого або почати хропіти після тридцяти п’яти.

Будувати дім у людині — архітектурно сумнівне рішення.

Але людство взагалі рідко радилося з інженерами, коли справа стосувалася любові.

Юлія провела пальцем по його плечу.

Олександр не прокинувся.

Вона вийшла на кухню.

Відкрила форму.

За ніч — вісімсот дев’ять відповідей.

Перша нова:

«Повернення — це коли перестаєш пояснювати собі, чому вижив».

Друга:

«Повернення — це приїхати й зрозуміти, що тебе ніхто не чекав. Я вже пробував».

Третя:

«Не хочу назад. Хочу, щоб назад можна було. Це різні речі».

Юлія перечитала останню тричі.

Потім написала її на дошці.

НЕ ХОЧУ НАЗАД. ХОЧУ, ЩОБ НАЗАД МОЖНА БУЛО.

Олександр з’явився у дверях.

Сонний.

У штанах.

Без футболки.

Юлія машинально глянула на нього.

Він помітив.

— Доброго ранку.

— Це провокація.

— Що?

— Твоя відсутність одягу.

— Я прокинувся.

— Саме так це й починається.

Він підійшов.

Прочитав фразу на дошці.

Сон зник із його обличчя.

— Оце воно.

— Що?

— Те, що я відчуваю.

Юлія обернулася.

— Ти не хочеш назад?

Олександр довго мовчав.

— Хочу, щоб назад можна було.

— Це не відповідь.

— Саме тому хороша.

Він підійшов до старої карти.

Вона лежала на краю столу.

Його палець зупинився на знайомому маршруті.

Юлія не ставила запитань.

Олександр сам сказав:

— Ця дорога колись давала вибір.

— Який?

— Їхати далі або повернути.

Він провів пальцем до старої зупинки.

— Я повернув.

Юлія стала поруч.

— І тепер думаєш, що завжди мав?

— Так.

— А якщо ні?

Олександр подивився на неї.

Вона побачила в його очах щось дуже молоде.

Не чоловіка, з яким прокидалася.

Не людину, що пережила евакуації, архіви, листи, ключі й власного мовчазного батька.

Хлопця.

Того, який стояв біля машини й вирішував, у який бік їхати.

— Не знаю, — сказав він.

Юлія торкнулася його руки.

— Тоді це й буде наступним питанням.

— Яким?

Вона подивилася на карту.

— Коли ти вперше вирішив, що зобов’язаний повертатися?

Олександр завмер.

Юлія вже подумала, що переступила межу.

Хотіла відступити.

Але він сам перевернув долоню й переплів пальці з її.

— Біля тієї зупинки.

— Розкажеш?

— Не зараз.

— Добре.

Він поглянув на неї з легкою усмішкою.

— І все?

— І все.

— Жодної спроби торгу?

— Не псуй момент.

— Я просто не впізнаю тебе.

Юлія притягнула його руку й поцілувала кісточки пальців.

— Я теж іноді повертаюся іншою.

Олександр нахилився й поцілував її в скроню.

— От бачиш.

— Що?

Він подивився на червону лінію старої дороги.

— Повернення вже почалося.

Юлія хотіла сказати, що вони нікуди не їдуть.

Не зараз.

Що до Покровська ще далеко.

Що дорога пошкоджена.

Що сучасна карта в багатьох місцях узагалі її не визнає.

Але промовчала.

Бо вперше зрозуміла, що Реєстр повернень буде не про маршрути до міста.

Він буде про всі місця, звідки людина пішла — і досі не вирішила, чи хоче туди знову.

Про кухні.

Ліжка.

Двори.

Роки.

Тіла.

Стосунки.

Старі версії себе.

Провину.

Мову.

Запах дому.

Людей, до яких уже не можна повернутися.

І людей, до яких, можливо, не треба.

На екрані з’явилася нова відповідь.

Юлія прочитала.

Потім показала Олександрові.

«Повернення — це не коли дорога веде назад. Це коли ти нарешті можеш подивитися на неї й сам вирішити, в який бік іти».

Олександр довго мовчав.

А потім усміхнувся.

— Цього разу не псуй.

— Що?

— Не придумуй кращого формулювання.

Юлія зітхнула.

— Тяжко жити з чоловіком, який знає твої професійні вади.

— Ми не одружені.

Вона повільно повернула голову.

— Ти знову це робиш.

— Що?

— Використовуєш юридичну невизначеність як форму флірту.

— Працює?

Юлія підійшла ближче.

— Поки що.

Вона поцілувала його.

За вікном шелестіла липа.

На столі лежала карта дороги, якої більше не було на сучасних схемах.

У комп’ютері росло вже майже тисяча відповідей людей, які хотіли повернутися, не хотіли, не знали, боялися, мріяли або вимагали нарешті залишити їх у спокої.

А старий маршрут чекав.

Не тому, що дорога була живою.

Не тому, що місто кликало.

Юлія вже занадто добре знала, наскільки небезпечно приписувати предметам бажання, які насправді належать людям.

Дорога просто лежала між двома напрямками.

І колись Олександр на ній обрав той, що вів назад.

Тепер настав час дізнатися чому.