Спочатку:
На сторінку книги
«Всесвіт не зобов’язаний бути зрозумілим. Але було б надзвичайно люб’язно з його боку хоча б попереджати, коли він збирається народити власну катастрофу».
Із незавершених записів доктора Еріана Вейла, дослідницька станція «Горизонт-7», планета Астеріон-7.
1. Останній нормальний ранок
На Астеріоні-7 не любили світанків.
Не тому, що вони були негарними. Навпаки, коли два місцеві сонця піднімалися над багряними океанами, атмосфера вибухала таким буйством золотавого, фіолетового й бірюзового світла, що навіть найдосвідченіші космічні мандрівники мимоволі завмирали біля оглядових вікон.
Проблема полягала в іншому.
На Астеріоні-7 світанок іноді траплявся двічі.
А часом — учора.
Місцеві астрономи називали це «тимчасовим порушенням фотонної синхронізації». Колоністи — «черговою хрінню, за яку ніхто не отримує надбавки». А адміністрація планети взагалі заперечувала існування проблеми, оскільки визнання означало б необхідність фінансувати її дослідження.
Імперія могла пережити голод, громадянську війну й навіть знищення кількох населених систем, але витрати, не передбачені бюджетом, завжди вважалися справжньою цивілізаційною катастрофою.
Саме тому доктор Еріан Вейл зустрів останній нормальний світанок свого життя з чашкою огидної синтетичної кави, триденним недосипанням і твердим переконанням, що Всесвіт поводиться як п’яний інженер, якого ніхто не наважується звільнити.
— Воно знову рухається, — повідомила жінка за його спиною.
Еріан не обернувся.
— Якщо ти про мою кар’єру, Селіно, то вона давно рухається винятково до могили.
— Я про Стик.
— Значить, ситуація ще гірша.
Доктор Селіна Арден стояла біля голографічного столу в темно-синьому дослідницькому комбінезоні, який мав одну цікаву властивість: він абсолютно не призначався для демонстрації привабливості, але вперто робив це краще за найдорожчі вечірні сукні столиці.
Селіна була біофізикинею, фахівчинею з аномальної ембріології й жінкою, яка могла пояснити, чому вмирає зоря, значно швидше, ніж чому Еріан досі не запросив її на вечерю.
Її темне волосся було зібране в недбалий вузол, кілька пасом спадали на шию, а очі мерехтіли тим особливим холодним вогнем, який з’являється в науковців безпосередньо перед відкриттям або професійним самогубством.
Іноді це була одна й та сама подія.
— Подивися на координати, — сказала вона.
Еріан поставив чашку.
Перед ними повільно оберталася модель міжгалактичного простору.
Дві велетенські спіральні галактики, розділені мільйонами світлових років, були пов’язані тонкою світною структурою. На звичайній карті вона нагадувала б міст, проте в багатовимірній моделі була радше шрамом, прошитим крізь тканину простору, часу й причинності.
Стик.
Один із великих вузлів Всесвіту.
Людство користувалося такими структурами протягом століть, відкриваючи міжгалактичні переходи, перевозячи товари, армії, колоністів і, звичайно, чиновників, без яких навіть космічна порожнеча не мала права вважатися адміністративно завершеною.
Але ніхто достеменно не знав, чим були Стики.
Дорогами?
Природними аномаліями?
Залишками технологій зниклої цивілізації?
Чи чимось настільки древнім, що сама ідея цивілізації виникла значно пізніше?
— Його центральна вісь змістилася на нуль цілих сім тисячних просторової одиниці, — промовила Селіна.
— Це неможливо.
— Прекрасно. Тоді можеш написати неможливості офіційну скаргу. Можливо, вона припинить рухатися.
Еріан збільшив зображення.
Зміщення справді існувало.
І воно прискорювалося.
За всіма відомими фізичними моделями Стик мав залишатися стабільним. Він був не просто транспортним коридором. Його існування забезпечувало синхронізацію кількох областей простору-часу.
Якщо такий вузол починав зміщуватися, змінювалася не тільки геометрія міжгалактичного переходу.
Могли змінитися самі правила того, що означає «до» й «після».
— Коли почалося? — запитав він.
— О третій сімнадцять за станційним часом.
— Скільки часу минуло?
— Залежить від годинника.
— Селіно.
— На центральному — чотири години. На лабораторному — одинадцять хвилин. У медичному секторі сьогодні вже завтра.
Еріан повільно потер обличчя.
— Чудово. Нарешті маємо наукове пояснення, чому моя зарплата завжди приходить у майбутньому, а податки списують учора.
Селіна не усміхнулася.
Це насторожило його більше за будь-які показники.
Бо Селіна Арден сміялася навіть тоді, коли на станції вибухнула система переробки відходів і пів лабораторії довелося евакуювати через хмару високотоксичної органічної гидоти.
Того дня вона заявила, що дослідницький центр нарешті почав відповідати власній репутації.
Тепер її обличчя було серйозним.
— Еріане, — тихо сказала вона. — Це не природний дрейф.
— А що?
Селіна збільшила центральну ділянку голограми.
На мить зображення перетворилося на сплетіння світлових ліній.
А потім Еріан побачив.
Стик не просто рухався.
Він пульсував.
Повільно.
Ритмічно.
З інтервалами, що нагадували серцебиття.
— Скільки часу він це робить?
— Я не знаю.
— Як це — не знаєш?
— Частина записів стверджує, що чотири години. Інша — що сімдесят років.
Вона замовкла.
— А ще один архів показує, що ми почали спостерігати це явище за триста дванадцять років до заснування станції.
Еріан дивився на світну структуру.
Пульс.
Пауза.
Пульс.
Пауза.
Ніби щось велетенське дихало по той бік реальності.
— Викликай начальника безпеки, — промовив він.
— Навіщо?
— Хочу, щоб хоча б хтось із нас мав зброю, коли фізика остаточно збожеволіє.
2. Планета, яку краще було не знаходити
Астеріон-7 офіційно вважався прикордонним науково-промисловим світом третьої категорії.
Неофіційно — місцем, куди Імперія відправляла людей, яких було надто дорого ліквідувати, але надто незручно тримати поблизу столиці.
Планета оберталася навколо подвійної зоряної системи на периферії Гелікарського рукава. Її атмосфера була придатною для дихання, океани — багатими на рідкісні ізотопи, а геологічна активність — достатньо непередбачуваною, щоб страхові компанії автоматично відмовляли всім охочим оселитися на поверхні.
Проте справжня цінність Астеріона-7 була не в океанах.
У його небі знаходився Стик.
Найближча видима ділянка вузла виглядала як тонка срібляста тріщина між двома зоряними скупченнями.
Удень її майже не було видно.
Уночі вона розкривалася над планетою, немов велетенська рана на тілі космосу, яку ніхто так і не спромігся зашити.
Звідси й походила назва станції — «Горизонт-7».
Вона стояла на плато посеред Чорного материка, оточена кратерами, антенними лісами, захисними куполами та кількома поселеннями працівників.
У дослідницькому комплексі працювало понад чотириста осіб.
Ще дві тисячі жили в прилеглих колоніях.
Усі вони вважали, що вивчають складне, але загалом контрольоване природне явище.
Це був останній великий прояв людського оптимізму на Астеріоні-7.
О дев’ятій сорок дві станційного часу в кабінеті директора «Горизонту-7» зібралася аварійна наукова рада.
Директор Ордон Крейс був гладким чоловіком із блискучою лисиною, штучними легенями й особливим талантом нічого не вирішувати так переконливо, що підлеглі іноді сприймали це за державну мудрість.
— Насамперед, — промовив він, — я хотів би заспокоїти присутніх. Ситуація перебуває під контролем.
У цей момент стеля видала звук, схожий на тріскання кісток.
Усі підняли голови.
— Під частковим контролем, — уточнив директор.
— Стик демонструє ознаки внутрішньої нестабільності, — сказала Селіна.
— Наскільки небезпечної?
— Якщо наші розрахунки правильні, дві міжгалактичні течії наближаються до точки взаємного проникнення.
— Простішими словами.
Еріан відкинувся в кріслі.
— Уявіть два океани, що рухаються назустріч один одному.
— Я слухаю.
— Тільки замість води в одному тече час, а в іншому — можливості того, що цей час узагалі існує.
Крейс кліпнув.
— Це не простіше.
— Тоді уявіть, що Всесвіт збирається зайнятися сексом зі своєю альтернативною версією. Без контрацепції, без згоди законів фізики й із високою ймовірністю катастрофічних наслідків.
Запала тиша.
Селіна повільно опустила очі, приховуючи посмішку.
Начальник безпеки Тарн Мерек кашлянув.
Директор Крейс зблід.
— Докторе Вейле, ви можете використовувати прийнятніші наукові формулювання?
— Можу. Але результат вам сподобається ще менше.
— Який саме?
— Колапс причинності, локальне руйнування просторової структури, імовірне знищення планети та, за особливо невдалого розвитку подій, народження нової фізичної реальності в місці, де раніше була наша їдальня.
Крейс мовчав кілька секунд.
— Чи вплине це на графік постачання?
Еріан подивився на нього з майже релігійним захопленням.
Людство справді було дивовижним видом.
Його можна було поставити перед кінцем Всесвіту, але воно все одно поцікавилося б, хто компенсує витрати на харчування.
— Пропоную негайну евакуацію, — сказала Селіна.
— Без дозволу Імперського управління колоній?
— Без дозволу смерті, директоре. Вона, на жаль, не підпорядковується вашому відомству.
Крейс насупився.
— Ви перебільшуєте.
Тоді в конференц-залі зупинився час.
Не метафорично.
Не образно.
Абсолютно.
Голограма застигла.
Крапля води зависла над склянкою.
Пальці директора залишилися в повітрі, немов він збирався схопити невидиму державну субсидію.
Еріан відчув, як щось холодне торкнулося його потилиці.
Потім час повернувся.
Склянка розлетілася.
Директор закричав.
А Селіна прошепотіла:
— Ви всі це бачили?
Еріан повільно повернув голову.
На стіні конференц-залу з’явилися сім темних відбитків.
Вони нагадували маленькі людські долоні.
Тільки пальців на кожній було різне число.
І всі сім відбитків повільно рухалися.
Зсередини стіни.
3. Жінки, які вже мали народити
Перші повідомлення з медичного сектору надійшли за шість хвилин після зупинки часу.
Система внутрішнього зв’язку захрипіла.
— Докторе Арден, негайно до перинатального блоку.
Селіна підняла комунікатор.
— Що сталося?
— Ми не знаємо.
— Конкретніше.
— Сім вагітностей.
— І що?
— Їх не було.
Селіна завмерла.
— Перепрошую?
— Сьогодні вранці сім жінок поступили з різних секторів станції. Усі скаржилися на запаморочення, болі й дивні спогади.
— Які спогади?
На іншому кінці лінії запала тиша.
— Вони пам’ятають дітей, яких ще не народили.
Еріан і Селіна переглянулися.
— Викликайте всі архіви, — наказала вона. — Із медичного сектору нікого не випускати.
— Докторе, є ще дещо.
— Що?
— За фізіологічними показниками шість пацієнток перебувають на дев’ятому місяці вагітності.
— А сьома?
— На одинадцятому.
Селіна міцніше стиснула комунікатор.
— Людська вагітність не триває одинадцять місяців без медичного втручання.
— Це ще не найгірше.
— Здивуйте мене.
— Учора всі семеро мали негативні тести на вагітність.
Перинатальний блок «Горизонту-7» був розрахований на двадцять пацієнток, хоча зазвичай стояв напівпорожнім.
Народжувати дітей на прикордонній науковій станції, де час від часу неправильно працювала гравітація, вважалося таким собі вибором.
Особливо з огляду на те, що найближча повноцінна дитяча лікарня розташовувалася за три міжзоряні переходи звідси.
Але семеро жінок, які тепер лежали в окремих медичних капсулах, не вибирали нічого.
Принаймні не пам’ятали цього.
Перша, Марена Холт, була сорокадворічною інженеркою енергетичного сектору.
Упродовж останніх восьми років вона жила сама, мала стабільний гормональний профіль і жодних ознак вагітності в попередніх медичних оглядах.
Тепер ультразвукова система показувала цілком сформовану дитину.
Друга, молода астронавігаторка Аліс Ренн, присягалася, що ще вчора проходила плановий огляд перед польотом.
Третя, ботанікиня Івера Данн, плакала.
Четверта, лікарка Нома Касс, відмовлялася вірити власним аналізам.
П’ята не говорила.
Шоста сміялася — тихо, безупинно, із жахом в очах.
Сьома, жінка на ім’я Аделія Сейн, лежала нерухомо.
Її долоня спочивала на животі.
Вона дивилася кудись поверх стелі.
Ніби там було вікно.
— Аделія? — тихо запитала Селіна.
Жінка повернула голову.
Її обличчя було виснаженим, губи пересохли, але погляд залишався дивовижно ясним.
— Ви запізнилися.
— Ми прийшли щойно.
— Не ви, докторе.
Аделія погладила живіт.
— Усі ми.
Селіна присіла поруч.
— Ви пам’ятаєте, коли завагітніли?
— Так.
— Коли?
— Завтра.
Мовчанка тривала довше, ніж дозволяли правила медичної етики.
— Що ви маєте на увазі?
Аделія заплющила очі.
— Я пам’ятаю свою доньку. Вона любить спати біля вікна. Боїться темряви, але ніколи в цьому не зізнається. Вона сміється, коли хтось неправильно вимовляє її ім’я.
— Як її звати?
Жінка розплющила очі.
— Ліара.
На моніторі різко підскочила частота серцебиття плода.
Селіна здригнулася.
— Чому ви вибрали це ім’я?
— Я його не вибирала.
Аделія повільно повернула голову до вікна.
За захисним куполом підіймалося друге сонце.
І прямо крізь його світло простягалася срібна рана Стика.
— Вона сама сказала.
Після цього всі сім жінок одночасно закричали.
4. Серцебиття порожнечі
Еріан ніколи не боявся темряви.
У дитинстві він жив на орбітальній станції, де ніч тривала майже весь місцевий рік. Темрява була його природним середовищем, старою знайомою, яка не вимагала пояснень і не ставила дурних запитань.
Але того дня він уперше зрозумів, що між темрявою та відсутністю світла існує принципова різниця.
Темрява — це коли світла немає.
А те, що з’являлося всередині Стика, було місцем, де світло більше не мало права існувати.
Центральна обсерваторія станції отримувала дані від сотень зондів. Усі вони передавали однакову картину.
Дві міжгалактичні течії зближувалися.
Одна простягалася з глибини Гелікарського рукава.
Друга приходила з області космосу, яку астрономи вважали майже абсолютно порожньою.
Їхні вектори перетиналися просто над Астеріоном-7.
Точніше, у точці, яку неможливо було визначити трьома координатами.
Еріан провів рукою по голограмі.
Перед ним розгорнулася математична модель.
У її центрі виникло сім вузлів.
— Звідки це? — запитав він.
Станційний штучний інтелект відповів нейтральним голосом:
— Сім структур виявлено в зоні міжпотокового зіткнення.
— Чому саме сім?
— Невідомо.
— Їхнє призначення?
— Невідомо.
— Походження?
— Невідомо.
Еріан зітхнув.
— Принаймні сьогодні ми досягли вражаючої одностайності.
— Дякую, докторе, — відповів інтелект.
— Це був сарказм.
— Сарказм зареєстровано. Наукової цінності не виявлено.
Еріан хотів відповісти, але в цей момент усі сім вузлів змінили колір.
Вони стали червоними.
Потім синіми.
Потім кольором, для якого людський зір не мав рецепторів.
Еріан не міг пояснити, як узагалі його побачив.
Десь усередині черепа озвався тихий дзвін.
Монітори почали виводити числа.
Сім.
Сім.
Сім.
У різних системах числення.
Деякі з них не використовувалися жодною відомою цивілізацією.
Потім числа перетворилися на слова.
НЕ ПЕРЕШКОДЖАЙТЕ НАРОДЖЕННЮ.
Еріан застиг.
— Системо, хто передав повідомлення?
— Джерело не встановлено.
— Зовнішній сигнал?
— Ні.
— Внутрішній?
— Ні.
— Звідки воно?
Штучний інтелект мовчав кілька секунд.
— Повідомлення було присутнє в пам’яті до створення обладнання.
Еріан відчув, як холоне спина.
— Скільки років тому?
— Відповідь неможлива.
— Чому?
— Дата створення повідомлення пізніша за дату його отримання.
У центрі голограми сім червоних вузлів почали пульсувати.
Еріан швидко наклав на них дані медичного сектору.
І побачив збіг.
Кожен вузол мав точно таку саму ритмічну послідовність, як серцебиття одного з ненароджених дітей.
Сім вузлів.
Сім жінок.
Сім сердець.
А над планетою дві міжгалактичні течії повільно входили одна в одну.
— Селіно, — прошепотів він у комунікатор. — Мені здається, нам потрібно поговорити.
Її голос озвався майже відразу:
— Якщо ти збираєшся нарешті запросити мене на вечерю, час вибрав просто фантастичний.
— Я серйозно.
— Я теж. Через десять хвилин ми, можливо, помремо, а ти досі не спромігся сказати, що в мене гарні очі.
Еріан мимоволі усміхнувся.
— У тебе найгарніші очі в цьому секторі галактики.
— Боже, Вейле. Ти справді дочекався апокаліпсиса, щоб стати романтичним.
— Селіно, діти пов’язані зі Стиком.
Мовчанка.
— Наскільки пов’язані?
— Їхні серця синхронізовані з міжгалактичними вузлами.
— Це неможливо.
— Я починаю ненавидіти це слово.
— Еріане...
— Вони не просто народжуються під час катастрофи.
Він наблизив голограму.
Сім вузлів повільно оберталися один навколо одного.
— Я боюся, що катастрофа відбувається тому, що вони народжуються.
5. Імперія любить дітей. Особливо секретних
Коли перша тривога пролунавла по станції, директор Крейс усе ще намагався отримати дозвіл на евакуацію.
Відповідь із регіонального імперського управління надійшла за сімнадцять хвилин.
ЗАПИТ ВІДХИЛЕНО.
Причина:
НЕДОСТАТНЬО ДАНИХ ДЛЯ ПІДТВЕРДЖЕННЯ НЕМИНУЧОЇ КАТАСТРОФИ.
Крейс перечитав повідомлення тричі.
У цей момент у вікні його кабінету замість звичайного неба виникла темна смуга, а далекий вантажний корабель, що проходив орбітою, розтягнувся вздовж неї тонкою світною ниткою.
На якусь мить судно нагадувало срібну голку.
Потім зникло.
За секунду його сигнал лиха прозвучав у комунікаційній мережі.
Ще за секунду — за годину до фактичної передачі.
Крейс повільно поставив чашку на стіл.
— Недостатньо даних, — повторив він.
Його помічниця кивнула.
— Саме так, директоре.
— Чи можемо ми повідомити їм, що дані щойно з’їли вантажний корабель?
— Звичайно.
— Надішліть.
Через хвилину прийшла відповідь.
ВАШЕ ПОВІДОМЛЕННЯ КЛАСИФІКОВАНО ЯК ЕМОЦІЙНО НЕСТАБІЛЬНЕ.
Крейс уперше за двадцять років служби голосно вилаявся.
І саме тоді в його кабінеті з’явився чоловік, якого ніхто не запрошував.
Високий, худорлявий, із блідою шкірою та ідеально випрасуваним чорним мундиром.
На комірі блищав срібний знак Імперської служби стратегічної безпеки.
Полковник Равен Дорн.
— Директоре Крейсе, — сказав він. — Я прибув прийняти керування станцією.
Крейс розгублено кліпнув.
— Як ви потрапили сюди?
— Через двері.
— Але наші кораблі не прибували.
— Я не стверджував, що прибув кораблем.
Дорн поклав на стіл електронний наказ.
Під ним світилася печатка імперського командування.
ПРОТОКОЛ «СПАДКОЄМЦІ ШВА».
Крейс не знав, що означають ці слова.
І це було, мабуть, останнє щастя в його житті.
— Зафіксовано сім біологічних суб’єктів, — промовив полковник. — Підтверджуєте?
— Якщо ви про вагітних пацієнток...
— Питаю про суб’єктів.
— Це діти, полковнику.
— Поки що ні.
Крейс відчув щось неприємне під ребрами.
— Вони народжуються.
— Саме тому я тут.
Дорн пройшов до вікна.
За ним небо вже нагадувало розрізану тканину.
— Ви знаєте, директоре, яка найбільша проблема держави?
— Недостатнє фінансування науки?
— Непередбачуваність.
Полковник повернув голову.
— Існування істот, які не підкоряються відомим законам, створює непередбачуваність. А непередбачуваність створює політичні ризики.
— Але це немовлята.
— Саме так. І поки вони маленькі, їх легше ізолювати.
— Ізолювати?
— Доставити до спеціалізованого комплексу. Вивчити. Класифікувати. Використати відповідно до стратегічних потреб.
Крейс довго мовчав.
— А якщо вони виявляться звичайними дітьми?
Дорн усміхнувся.
Усмішка була ввічливою й абсолютно порожньою.
— Тоді Імперія матиме сімох звичайних дітей із надзвичайно незвичайними свідоцтвами про народження.
Він торкнувся комунікатора.
— Усім підрозділам. Взяти медичний сектор під контроль. Об’єкти мають залишитися неушкодженими.
Пауза.
— Персонал — за можливості.
Крейс підняв очі.
— За можливості?
— Не хвилюйтеся, директоре. Якщо все пройде успішно, ніхто не знатиме, що тут сталося.
За кілька секунд станційний штучний інтелект оголосив:
— Увага. Згідно з рішенням Імперського управління, рівень загрози знижено до нульового.
Одночасно за вікном вибухнула перша орбітальна платформа.
Крейс заплющив очі.
Бюрократія щойно перемогла реальність.
Щоправда, ненадовго.
6. Перше народження
Медичний сектор пах антисептиком, гарячим металом і страхом.
Страх не мав офіційного хімічного складу, однак Селіна була готова заприсягтися, що за бажання його можна було б збирати зі стін і продавати як новий вид пального.
Десь у коридорах бігли люди.
Сигнали тривоги накладалися один на одного.
На екранах реанімаційних капсул тремтіли незрозумілі символи.
Пологи почалися одночасно.
У всіх сімох.
Ніби невидимий диригент опустив паличку й наказав почати найстрашніший концерт в історії медицини.
— Марена Холт, перша капсула! — вигукнула акушерка.
— Аліс Ренн, друга!
— Падіння тиску в п’ятій!
— Серцебиття шостої дитини не визначається!
— Воно є! — крикнула інша лікарка. — Просто датчик показує його в іншому часовому діапазоні!
Селіна рухалася між капсулами, роздаючи накази.
— Стабілізатори кровообігу! Резервні генератори! Нейромонітори на незалежне живлення!
Її руки працювали швидко, майже механічно.
Вона бачила складні пологи.
Бачила генетичні катастрофи.
Бачила дітей, народжених у штучних утробах, і немовлят із колоній, де радіація перетворювала спадковість на лотерею з дуже поганими призами.
Але нічого подібного раніше не існувало.
Плід у першій капсулі відображався на сканері двічі.
Один — у звичайному просторі.
Другий — на кілька секунд попереду.
У другій капсулі дитина почала перевертатися, і разом із нею змінилася локальна гравітація.
Медичні інструменти піднялися над столами.
У третій жінка кричала, що чує голоси зірок.
У четвертій усі монітори показували дату, яка ще не настала.
П’ята капсула заповнилася тонким сріблястим туманом.
Шоста на мить стала прозорою.
У сьомій лежала Аделія Сейн.
Її обличчя було білим.
— Селіно, — прошепотіла вона.
— Я тут.
— Вона боїться.
— Ваша донька?
Аделія кивнула.
— Вона знає, що станеться.
— Що саме?
Жінка схопила Селіну за зап’ясток.
Її пальці виявилися напрочуд сильними.
— Не дозволяйте їм забрати дітей.
— Кому?
— Тим, хто носить чорне.
Селіна застигла.
У цей момент двері медичного сектору здригнулися від удару.
Потім другого.
— Імперська служба безпеки! — пролунав посилений голос. — Відчиніть двері!
Аделія заплющила очі.
— Вони вже тут.
Селіна повернулася до помічниці.
— Заблокуйте шлюз.
— Але в них наказ!
— У нас семеро жінок, що народжують. Якщо Імперія хоче подивитися, нехай спробує зробити це без медичного дозволу.
— Вони можуть застосувати силу.
Селіна гірко всміхнулася.
— Тоді хоча б побачимо, наскільки далеко зайшов прогрес військової гінекології.
Знову удар.
Двері затріщали.
І саме тоді народилася перша дитина.
Хлопчик.
Крихітний.
Червоний від напруження.
Зі стиснутими кулачками.
Він не закричав.
Він розплющив очі.
І подивився на стелю.
Усі предмети в палаті зависли в повітрі.
Лікарі.
Інструменти.
Краплі крові.
Навіть уламки скла, що впали під час вибуху, зупинилися між підлогою та стелею.
Хлопчик повільно вдихнув.
А потім тихо заплакав.
Гравітація повернулася.
Усе впало.
Разом із медичною шафою, двома лікарями й останніми залишками наукового скептицизму.
— Дитина жива, — прошепотіла акушерка.
Селіна подивилася на маленьке обличчя.
Воно було звичайним.
Людським.
Без жодних ознак чогось жахливого.
І все ж за кілька секунд до першого крику він змусив гравітацію планети забути про свої обов’язки.
— Вітаю, малюче, — прошепотіла Селіна. — Ти вже порушив більше законів, ніж половина Імперського сенату.
Вона взяла дитину на руки.
І за вікном станції згасло одне із сонць.
7. Семеро сердець
Темрява впала на Астеріон-7 миттєво.
Перше сонце не зайшло.
Воно просто перестало світити.
Друге залишилося на небі, проте його проміння стало холодним і зеленкуватим.
Океани відреагували раніше за людей.
Вода почала підніматися.
Не хвилями.
Суцільними стовпами.
Величезні маси рідини відривалися від поверхні й повільно простягалися до Стика, немов планета намагалася дотягнутися до чогось, що колись втратила.
У південних колоніях почалися землетруси.
На північному континенті зникли три міста.
Їх не зруйнувало.
Вони просто перестали існувати.
На супутникових картах залишилися рівні ділянки лісу, які, згідно з новими записами, росли там уже тисячі років.
Разом із містами зникли імена їхніх мешканців.
Архіви більше не містили жодної згадки про них.
Тільки деякі люди пам’ятали.
І від цього божеволіли.
Друга дитина народилася, коли обидва сонця знову засвітилися.
Дівчинка.
Її перший крик пролунав одночасно з радіосигналом, що прийшов із мертвої зоряної системи.
Звук був незрозумілим.
Складним.
Схожим на мову.
Але акушерка, яка тримала немовля, раптом розплакалася.
— Що вона сказала? — запитала Селіна.
Жінка похитала головою.
— Я не знаю.
— Чому ви плачете?
— Вона назвала ім’я мого батька.
Селіна відчула холод.
— Ваш батько живий?
— Помер тридцять років тому.
Дівчинка перестала плакати.
І десь далеко в зоряному морі загорілася давно згасла зоря.
Третій новонароджений з’явився в палаті, де всі годинники показували різний час.
Хлопчик народився раніше, ніж лікарі зафіксували початок пологів.
На записах камер він уже лежав у дитячій капсулі, коли акушерка ще тільки готувалася приймати його.
Четверта дитина була дівчинкою.
Коли вона розплющила очі, навколо її капсули виникли крихітні світлові візерунки.
Вони нагадували карти галактик.
Деякі з цих галактик існували.
Інші ніколи не спостерігалися.
П’ята дитина народилася без крику.
Її тіло на кілька секунд стало майже невагомим.
Вона торкнулася долонею повітря, і над нею виникла тонка срібляста лінія.
Мініатюрний просторовий розрив.
Він зник, щойно Селіна спробувала наблизити сканер.
Шостий хлопчик народився на тлі вибухів.
Коли його серце зробило перший удар, зруйнована енергомережа станції на мить відновилася.
Усі системи запрацювали.
Навіть ті, які ніколи не були встановлені.
На моніторах виникли схеми обладнання, виготовленого технологіями невідомої цивілізації.
А потім усе знову згасло.
Залишалася сьома дитина.
Аделія Сейн.
Її пульс падав.
Медична система показувала критичні значення.
— Давайте нейростабілізатор! — крикнула Селіна.
— Не реагує!
— Збільшуйте дозу!
— Уже максимальна!
Аделія лежала з розплющеними очима.
Її губи рухалися.
Селіна нахилилася.
— Що ви кажете?
— Вона бачить...
— Що?
— Нас.
Аделія важко вдихнула.
— Вона бачить нас мертвими.
На моніторі з’явилася ще одна лінія.
Не серцебиття.
Не мозкова активність.
Щось інше.
Сім світлових імпульсів рухалися крізь екран.
Шість були яскравими.
Сьомий ледь жеврів.
— Доню, — прошепотіла Аделія. — Будь ласка...
Десь глибоко під станцією пролунав звук, схожий на удар велетенського дзвона.
Стик здригнувся.
Палату наповнило біле світло.
І народилася Ліара Сейн.
Вона не плакала.
Її маленькі долоні були розкриті.
Темне волосся прилипло до голови.
Очі, ще не здатні як слід бачити навколишній світ, повільно повернулися до матері.
Аделія усміхнулася.
— Привіт, моя маленька...
Потім її серце зупинилося.
Селіна кинулася до реанімаційного обладнання.
— Дефібриляцію!
— Немає ритму!
— Ще раз!
Тіло Аделії здригнулося.
На мить Ліара заплющила очі.
І Селіна побачила неможливе.
На моніторі виникло два серцеві ритми.
Один належав Аделії.
Другий — Ліарі.
Вони билися синхронно.
Ще один удар.
І ще.
Аделія різко вдихнула.
Відкрила очі.
Схопила Селіну за руку.
— Не віддавайте їх, — прошепотіла вона.
Потім монітор показав рівну лінію.
Цього разу остаточно.
Ліара тихо заплакала.
Селіна взяла немовля на руки.
Їй хотілося кричати.
Лаятися.
Розбити щось дороге.
Бажано — імперське.
Але вона лише притиснула дитину до себе.
— Я не віддам тебе, — прошепотіла вона. — Чуєш?
Ліара раптом замовкла.
Її маленька долоня торкнулася Селіниної шиї.
І жінка побачила спалах.
Коридор.
Палаючі двері.
Еріан у закривавленому халаті.
Сім дитячих капсул.
І чорний силует людини, яка стояла перед ними зі зброєю.
Видіння тривало не більше секунди.
Потім зникло.
Селіна відсахнулася.
Серце шалено калатало.
Вона дивилася на Ліару.
Немовля спокійно дихало.
А на екрані поруч виник короткий напис:
СІМ ІЗ СЕМИ.
І нижче:
ІНІЦІАЛІЗАЦІЮ ЗАВЕРШЕНО.
8. Доказ того, що Бога краще не будити
Після сьомого народження Стик розкрився.
Не вибухнув.
Не зруйнувався.
Він просто розгорнувся над планетою, як велетенське око, що вперше за мільярди років вирішило подивитися на власне творіння.
У небі виникли зоряні системи, яких ніколи не було видно з Астеріона-7.
Планети оберталися просто над хмарами.
На горизонті з’явилися обриси міст, збудованих із прозорого каменю.
А за ними — океани іншого кольору.
Інша галактика.
Інший час.
Інша можливість.
Здавалося, Всесвіт на мить втратив сором і показав усе, що зазвичай приховував під пристойною оболонкою фізичних законів.
В обсерваторії Еріан побачив цифри, від яких перехопило подих.
Енергія розлому перевищувала сумарну потужність усіх реакторів Імперії.
Але страшним було не це.
Потоки не руйнували один одного.
Вони намагалися з’єднатися.
У центрі зіткнення виникла складна структура.
Сім променів.
Сім точок.
Сім взаємопов’язаних контурів.
Еріан збільшив зображення.
Кожен із контурів мав власну частоту.
Він порівняв їх із біометричними даними новонароджених.
Збіг був абсолютним.
— Ні, — прошепотів він.
Відкрив іншу модель.
Результат повторився.
Змінив систему координат.
Те саме.
Використав незалежні дані старих зондів.
Нічого не змінилося.
Еріан відчув, як світ навколо став крихким.
Стик не просто реагував на народження дітей.
Діти не просто були наслідком аномалії.
Їхнє існування було вплетене в саму структуру вузла.
І не як випадкова мутація.
Як частина чогось, що мало певну форму.
Можливо — задум.
Можливо — механізм.
Можливо — пастка.
На центральному екрані виникло нове повідомлення.
СИСТЕМА УЗГОДЖЕННЯ АКТИВНА.
Еріан збільшив текст.
Нижче повільно проступили символи.
Вони були незнайомими, але мозок чомусь розумів їх без перекладу.
Семеро не є наслідком.
Семеро є можливістю.
Семеро мають право обирати.
Еріан завмер.
Останній рядок був найдивнішим.
Бо він суперечив самій ідеї природного фізичного процесу.
Природа не надавала права.
Природа не укладала договорів.
Природа не питала дозволу.
Вона просто існувала.
Але те, що містилося всередині Стика, ніби знало про свободу волі.
І, що страшніше, вважало її важливою.
— Селіно, — сказав він у комунікатор. — Мені потрібно побачити дітей.
У відповідь пролунав гуркіт.
Потім постріли.
— Селіно?
Ще один вибух.
І її голос:
— Еріане, вони прийшли.
— Хто?
— Імперці.
Коротка пауза.
— І вони не схожі на людей, які збираються оформлювати свідоцтва про народження.
9. Коли закон приходить зі зброєю
Перший імперський солдат увірвався до медичного сектору рівно за дев’ять хвилин після народження Ліари.
Це було за даними центрального годинника.
Особистий хронометр солдата показував, що він прибув двадцять хвилин тому.
Запис його нагрудної камери стверджував, що він загине через одинадцять.
А службова система вже встигла призначити йому посмертну пенсію.
Імперія могла не контролювати час, але надзвичайно вправно оформлювала його наслідки.
— Усім залишатися на місцях! — закричав солдат.
На ньому був важкий чорний бронекостюм із червоними імперськими знаками. Шолом приховував обличчя, а імпульсна гвинтівка мала достатню потужність, щоб перетворити медичну палату на дорогий некролог.
Селіна повільно повернулася.
За її спиною стояли сім дитячих капсул.
Шість матерів перебували під дією стабілізувальних препаратів.
Сьома лежала нерухомо під білим покривалом.
— Ви зайшли до стерильної зони, — сказала Селіна.
Солдат націлив на неї зброю.
— Відійдіть від об’єктів.
— Від дітей.
— Виконуйте наказ.
— Я сказала: це діти.
— Докторе, це останнє попередження.
Селіна подивилася на гвинтівку.
— Ви збираєтеся стріляти в лікарку посеред пологового відділення?
— Якщо буде потрібно.
— Вражаюче. Медицина робить колосальні успіхи. Раніше лікарів викликали рятувати життя. Тепер військові приходять пояснювати, наскільки воно необов’язкове.
За солдатом з’явилися ще двоє.
Один тримав переносний контейнер для біологічних зразків.
На його боці був напис:
СТРАТЕГІЧНИЙ МАТЕРІАЛ. КАТЕГОРІЯ АЛЬФА.
Селіна побачила напис.
І остаточно зрозуміла, що переговорів не буде.
— Хто віддав наказ? — запитала вона.
— Імперське командування.
— Конкретне ім’я.
— Секретна інформація.
— Звісно. Катувати новонароджених — справа державної ваги. Було б прикро, якби громадяни дізналися, куди йдуть їхні податки.
Солдат зробив крок.
І в цей момент одна з дитячих капсул засвітилася.
Ліара розплющила очі.
Вона лежала тихо, дивлячись крізь прозору кришку.
Солдат повернув голову.
На його тактичному дисплеї з’явилися червоні символи.
ПОМИЛКА ІДЕНТИФІКАЦІЇ.
Потім новий напис:
СУБ’ЄКТ ВІДСУТНІЙ.
Він насупився.
— Що за...
На екрані шолома раптом виникло зображення самого солдата.
Тільки мертвого.
Він лежав на підлозі коридору.
Поряд валялася його зброя.
З-під броні розтікалася темна кров.
Чоловік відсахнувся.
— Що це?
Зображення зникло.
Ліара заплющила очі.
Солдат дико озирнувся.
— Хто втрутився в систему?!
Ніхто не відповів.
Він направив гвинтівку на дитячу капсулу.
— Негайно вимкнути обладнання!
— Не смійте! — крикнула Селіна.
Вона кинулася вперед.
Солдат ударив її прикладом.
Біль вибухнув під ребрами.
Жінка впала на коліна.
В роті з’явився металевий присмак крові.
— Останнє попередження, — прогарчав він.
Селіна підняла голову.
— Ваша проблема, солдате, не в тому, що ви виконуєте накази.
Вона сплюнула кров.
— А в тому, що це єдине, що ви вмієте.
Він підняв гвинтівку.
І раптом підлога під ним зникла.
Точніше, на мить перестала бути твердою.
Солдат провалився по пояс у металеву поверхню, ніби в густу рідину.
Потім матеріал знову затвердів.
Чоловік закричав.
Його товариші відступили.
Один відкрив вогонь по підлозі, намагаючись звільнити командира.
Другий затиснув комунікатор.
— Аномалія! Повторюю, біологічна аномалія! Об’єкти демонструють неконтрольовані...
Зі стелі впав медичний світильник.
Зв’язок урвався.
Селіна підвела погляд.
У третій капсулі новонароджений хлопчик дивився на власну долоню.
Його пальці повільно стискалися.
Поверхня підлоги знову здригнулася.
— Припини, маленький, — прошепотіла Селіна.
Хлопчик повернув голову.
І все стихло.
Вона не знала, чи дитина її зрозуміла.
Можливо, це був збіг.
Можливо, Всесвіт просто вирішив зробити коротку перерву між двома катастрофами.
Але солдати більше не намагалися торкнутися капсул.
Натомість двері за ними відчинилися.
Увійшов полковник Равен Дорн.
Він оглянув розбиту палату, поранену лікарку, солдата, який стирчав із підлоги, і сімох немовлят.
— Отже, — спокійно промовив він. — Перші випробування вже розпочалися.
Селіна повільно підвелася.
— Це не випробування.
— Я бачу інше.
— Ви бачите те, що вам наказали бачити.
Дорн підійшов до найближчої капсули.
У ній спала дівчинка, навколо якої час від часу мерехтіли маленькі зоряні візерунки.
— Чудово, — прошепотів полковник.
І в його голосі Селіна вперше почула справжнє захоплення.
Не людське.
Не тепле.
Захоплення колекціонера, який знайшов річ, заради якої варто спалити цілий музей.
— Ви хоча б розумієте, що перед вами? — запитав він.
— Семеро дітей.
— Семеро можливостей переписати історію.
— Вони ще не навчилися тримати голову.
— Тим краще. Отже, ми зможемо навчити їх потрібного.
Селіна відчула, як холод пробігає спиною.
— Вони не належать вам.
Дорн повернувся.
Його погляд став майже співчутливим.
— Докторе Арден, в Імперії все комусь належить. Планети. Шляхи. Ресурси. Люди. Навіть майбутнє, якщо вчасно зареєструвати на нього право власності.
— А якщо не встигнете?
Полковник усміхнувся.
— Тоді просто знищимо конкурентів.
Він зробив знак солдатам.
— Готуйте транспортні контейнери.
Селіна ступила вперед.
— Ні.
Дорн зітхнув.
— Ваша впертість зворушлива. За інших обставин я б навіть запропонував вам посаду.
— А я б запропонувала вам операцію.
— Яку саме?
— Видалення того, що у вас замість совісті. Хоча підозрюю, процедура не вимагатиме анестезії.
Полковник повільно підняв руку.
Один із солдатів направив зброю їй у груди.
— Ви справді готові померти за цих істот?
Селіна глянула на сім капсул.
На маленькі руки.
На крихітні обличчя.
На Ліару, яка спала, стиснувши долоню в кулачок.
— Так, — відповіла вона.
Дорн майже засмутився.
— Шкода.
Солдат натиснув спуск.
І саме тоді реальність розірвалася вдруге.
10. Поцілунок перед кінцем світу
Еріан не був героєм.
Він знав це точно.
Герої, на його думку, мали дивовижну схильність помирати молодими, красивими й без пенсійного забезпечення.
Сам Еріан віддавав перевагу іншій життєвій стратегії: вижити, зістаритися, розбагатіти й колись написати книжку про те, якими ідіотами були всі навколо.
Але коли він почув постріли в медичному секторі, усі життєві плани втратили актуальність.
Він побіг.
Через коридори, де світло миготіло різними кольорами.
Повз аварійні двері, що відчинялися в порожнечу.
Повз чоловіка, який стояв посеред холу й розмовляв із власною літньою версією.
На сьомому рівні Еріан зустрів начальника станційної безпеки Тарна Мерека.
Той ніс два імпульсні карабіни й мав вигляд людини, яка нарешті отримала привід ненавидіти свою роботу відкрито.
— Докторе! — крикнув Мерек. — Куди ви?
— У медичний сектор!
— Там імперці!
— Я здогадався за пострілами!
— Вони вбивають усіх, хто чинить опір!
— Чудово! Тоді, можливо, хтось пояснить їм, що я завжди опирався їхній системі охорони здоров’я!
Мерек схопив його за плече.
— Послухайте. Вони мають спеціальний наказ. Ніяких свідків.
Еріан подивився на зброю.
— Дайте одну.
— Ви вмієте стріляти?
— Залежить від того, наскільки близько стоятиме ціль.
— Тобто ні.
— Мені завжди здавалося, що зброя компенсує недоліки людської аргументації.
Мерек простягнув йому компактний пістолет.
— Не стріляйте в мене.
— Спробую, хоча обіцянок давати не хочу.
Вони побігли разом.
А коли досягли шлюзу медичного сектору, за дверима спалахнуло біле світло.
Стіна вигнулася.
Повітря стало густим.
І просто перед ними виникла інша версія коридору.
Чиста.
Нова.
Без слідів руйнування.
У ній стояли Еріан і Мерек.
Тільки старші.
Набагато старші.
Старший Еріан мав сиве волосся й шрам через усе обличчя.
Він дивився на молодшого себе.
У його очах був жах.
— Не відкривай двері, — сказав він.
Молодший Еріан завмер.
— Що?
— Не відкривай...
Зображення розсипалося.
Коридор повернувся до попереднього стану.
Мерек стояв із широко розплющеними очима.
— Ви це бачили?
— Ні.
— Докторе!
— Я вирішив, що моя психіка сьогодні не приймає додаткових замовлень.
Він приклав долоню до аварійної панелі.
Двері не відчинилися.
Еріан під’єднав службовий термінал.
На екрані виникло попередження:
ДОСТУП ЗАБОРОНЕНО.
Нижче:
ПРИЧИНА: КОРИСТУВАЧ ПОМЕР.
Еріан подивився на напис.
— Передайте адміністрації, що моя смерть не звільняє її від виплати заборгованості за останній квартал.
Мерек вистрілив у замок.
Двері розлетілися.
За ними стояла Селіна.
Жива.
Виснажена.
Із кров’ю на губах.
Позаду неї клубочився сріблястий туман, крізь який проглядали дитячі капсули.
Імперських солдатів не було видно.
— Селіно!
Еріан кинувся до неї.
Вона вдарила його долонею в груди.
— Де ти був?!
— Рятував світ!
— Погано рятував!
— Ти завжди була вимогливою жінкою!
Вона схопила його за комір.
І поцілувала.
Різко.
Відчайдушно.
Так, ніби між ними не існувало ні станції, ні розлому, ні смерті, яка вже простягала свої невидимі пальці до кожного живого.
На кілька секунд зникло все.
Залишилися тільки її губи, тепло її тіла й шалене серцебиття, яке не потребувало жодних наукових пояснень.
Коли вона відсторонилася, Еріан дивився на неї так, ніби щойно відкрив нову фундаментальну частинку.
— Це означає, що вечеря все-таки буде? — прошепотів він.
— Якщо виживемо.
— А якщо ні?
— Тоді в потойбіччі ти приготуєш мені щось краще за станційну кашу.
Він усміхнувся.
— Домовилися.
Селіна відпустила його комір.
— Еріане, діти...
— Я знаю.
— Ні. Ти не розумієш.
Вона обернулася.
Сім капсул стояли в центрі медичного відділення.
Навколо них повільно оберталися сім сріблястих кілець.
Не з металу.
Не зі світла.
Зі складеної самої на себе реальності.
Промені з’єднувалися.
Перетиналися.
Утворювали дивовижну геометрію, яку Еріан бачив на голограмі Стика.
— Вони захистили нас, — прошепотіла Селіна.
— Хто?
— Діти.
Еріан підійшов ближче.
Усі семеро спали.
Але над ними мерехтіла маленька модель Всесвіту.
Галактики оберталися навколо невидимого центру.
Деякі світилися.
Інші згасали.
А між ними простягалися тонкі нитки.
Шви.
Тисячі.
Мільйони.
— Це карта, — промовив Еріан.
Селіна кивнула.
— Чого?
Він довго дивився на візерунок.
— Не знаю.
Тоді сріблясті лінії почали повільно гаснути.
Із туману вийшов полковник Дорн.
Його чорний мундир був розірваний на плечі.
Права рука неприродно висіла.
На обличчі з’явилися глибокі подряпини.
Але він усе ще тримав пістолет.
— Дуже вражаюче, — сказав полковник.
Мерек миттєво підняв карабін.
— Покладіть зброю!
Дорн навіть не глянув на нього.
— Ви бачили, що вони зробили?
Еріан ступив уперед.
— Бачив.
— Вони контролюють простір. Час. Матерію.
— Ні, — відповів Еріан.
Полковник насупився.
— Що?
— Вони не контролюють. Вони взаємодіють.
— Яка різниця?
— Для вас — жодної. Ви все одно спробуєте перетворити їх на гармати.
Дорн підняв пістолет.
— Відійдіть.
Мерек вистрілив першим.
Імпульсний заряд ударив полковника в груди.
Захисний екран спалахнув.
Дорн похитнувся.
Відповів пострілом.
Мерек упав.
Його карабін ковзнув по підлозі.
— Тарне! — крикнув Еріан.
Начальник безпеки намагався вдихнути.
На його грудях розросталася темна пляма.
Дорн перевів пістолет на Еріана.
— Останній шанс.
За спиною доктора заплакала Ліара.
І раптом він зрозумів.
Не все.
Лише одну крихітну частину правди.
Але цього вистачило.
— Селіно, — тихо сказав він. — Відведи дітей.
Вона подивилася на нього.
— А ти?
— Мені потрібно завершити експеримент.
— Який?
Він усміхнувся.
— Найдорожчий у моїй кар’єрі.
11. Сім життів проти однієї імперії
Під станцією «Горизонт-7» знаходився комплекс, про існування якого знали тільки семеро науковців і троє імперських кураторів.
Він називався Камерою нульової узгодженості.
Офіційно там вивчали мікроскопічні порушення просторової геометрії.
Неофіційно — намагалися навчитися впливати на Стик.
За двадцять років досліджень жоден експеримент не дав стабільного результату.
Тепер Еріан уперше побачив можливість.
Камера мала генератори локального причиннісного поля. Вони не могли закрити розлом, не могли зупинити зіткнення потоків і навіть не могли забезпечити нормальну роботу кавового апарата.
Але могли створити невелику захищену область, відокремлену від звичайної послідовності подій.
Тимчасовий прихисток.
Кілька кімнат.
Сім дитячих капсул.
І шанс.
Можливо, єдиний.
— Нам потрібно перевезти дітей до нульової камери, — сказав Еріан.
Селіна дивилася на нього.
— Вона не готова.
— Ні.
— Її стабілізатори працюють на двадцять відсотків.
— На дев’ятнадцять.
— Еріане!
— Я знаю!
Він ударив долонею по стіні.
Уперше за цей день сарказм не прийшов на допомогу.
— Я знаю, Селіно. Я прекрасно знаю. Але якщо залишимо їх тут, Імперія забере всіх. А якщо не забере — зіткнення потоків знищить станцію.
Селіна дивилася на капсули.
Семеро дітей спали.
Ніхто з них не знав про державні накази.
Про військові флоти.
Про політичні інтереси.
Про те, що їхнє існування вже стало причиною смертних вироків.
Вони просто дихали.
Маленькі груди підіймалися й опускалися.
У деяких дітей тремтіли повіки.
Одна дівчинка смоктала кулачок.
І від цієї звичайності Селіні хотілося плакати більше, ніж від усього неможливого, що вона побачила.
— Добре, — сказала вона.
Еріан кивнув.
Він активував службового робота.
Той під’їхав до капсул, просканував немовлят і повідомив:
— Увага. Виявлено сім незареєстрованих біологічних одиниць. Для транспортування необхідно оформити дозвіл категорії сімдесят чотири.
Еріан подивився на нього.
— Слухай сюди, бляшаний генію. Якщо ти зараз попросиш ще й підпис директора, я використаю тебе як дуже дорогу труну для канцтоварів.
Робот обробляв інформацію кілька секунд.
— Загроза зареєстрована. Перехід до аварійного режиму.
— Нарешті знайшли спільну мову.
Захисні контейнери закрилися.
Капсули піднялися на антигравітаційні платформи.
І почалася найдивніша евакуація в історії Астеріона-7.
Колони біженців рухалися аварійними коридорами.
Люди несли дітей, документи, домашніх тварин, сумки з одягом.
Один літній професор тягнув клітку з генетично модифікованим плазуном, який усе життя вмів говорити тільки одну фразу:
— Я ж казав!
Тепер плазун повторював її безперервно.
Ніхто навіть не намагався сперечатися.
На третьому рівні зникла гравітація.
Люди попливли в повітрі.
На четвертому коридор раптом став довшим, ніж дозволяли розміри станції.
На п’ятому троє працівників зустріли власні тіні, які йшли назустріч.
Тіні мали вигляд надзвичайно незадоволених істот.
Одна навіть показала своєму господареві непристойний жест.
— Це нормально? — запитала Селіна.
Еріан озирнувся.
— У нас сьогодні така насичена програма, що я вже не готовий називати щось ненормальним.
Позаду них лунав гуркіт.
Станція руйнувалася.
І не тільки фізично.
Деякі коридори зникали разом зі спогадами про них.
Селіна вже не могла згадати обличчя однієї з акушерок.
Вона пам’ятала, що жінка була.
Пам’ятала її голос.
Але ім’я зникло.
Потім зникло й обличчя.
Селіна відчула холодний жах.
— Еріане.
— Що?
— Ми втрачаємо не тільки станцію.
Він зупинився.
— Я знаю.
— Ми втрачаємо події.
Він подивився на сім капсул.
— Тому їх потрібно сховати там, де причинність хоча б ненадовго залишиться стабільною.
Вони дісталися нижнього шлюзу.
Перед ними височіли важкі двері нульової камери.
На панелі горів червоний напис:
ОБ’ЄКТ ЗАКРИТО.
Нижче:
ПРИЧИНА: ОБ’ЄКТ НЕ ІСНУЄ.
Еріан обережно провів рукою по дверях.
Метал був холодним.
Реальним.
— Якщо ти не існуєш, — прошепотів він, — то хоча б сьогодні зроби виняток.
Він ввів аварійний код.
Панель мигнула.
ДОСТУП НАДАНО.
Двері відчинилися.
За ними було темно.
Селіна штовхнула платформи вперед.
Одна за одною сім капсул зникли в глибині камери.
Еріан пропустив її останньою.
— Ти теж ідеш, — сказала вона.
— Мені потрібно ввімкнути зовнішні стабілізатори.
— Це можна зробити дистанційно.
— Уже ні. Зв’язок із контрольним вузлом втрачено.
Вона дивилася на нього.
Потім усвідомила.
— Ти залишаєшся.
Еріан мовчав.
— Ні.
— Селіно...
— Я сказала ні.
Вона схопила його за руку.
— Ми можемо знайти інший спосіб.
— У нас немає часу.
— Ти навіть не спробував!
— Я пробував тридцять років!
Його голос зірвався.
Еріан важко вдихнув.
Потім торкнувся її обличчя.
— Слухай. Усе своє життя я вивчав Всесвіт. Розкладав його на формули. Шукав закономірності. Намагався зрозуміти, чому він існує.
Селіна заплющила очі.
— І що?
— Сьогодні вперше зрозумів, що деякі речі не потребують пояснення.
Він поглянув на капсули.
— Дитина має жити. Це досить переконлива причина, навіть якщо всі рівняння говорять протилежне.
Селіна притиснулася чолом до його чола.
— Я ненавиджу тебе.
— Знаю.
— За те, що ти такий упертий.
— Це моя найпривабливіша риса.
— Ні. Найпривабливіше в тобі те, що ти нарешті замовкнеш і дозволиш мені сказати головне.
Вона поцілувала його ще раз.
Цього разу повільно.
Ніжно.
Не як жінка, яка боїться кінця світу.
Як жінка, яка намагається залишити в пам’яті чоловіка щось сильніше за смерть.
Коли їхні губи розійшлися, Еріан прошепотів:
— Я кохаю тебе.
Селіна ледь усміхнулася.
— Ідіот.
— Дуже наукова відповідь.
— Я теж тебе кохаю.
Він відступив.
І зачинив двері.
12. Людина, яка залишила запис
Коли нульова камера замкнулася, станція вже перебувала на межі руйнування.
Еріан пройшов до центрального вузла керування.
Коридори тремтіли.
Зі стелі сипалися іскри.
На зовнішніх екранах космос більше не нагадував космос.
Дві міжгалактичні течії зіткнулися безпосередньо над планетою.
Світло вигиналося.
Зорі розділялися.
Цілі ділянки простору накладалися одна на одну, немов сторінки неправильно зшитої книжки.
Астеріон-7 опинився в центрі неможливого.
Еріан активував керування стабілізаторами.
ПОМИЛКА.
Спробував повторно.
НЕДОСТАТНЬО ЕНЕРГІЇ.
Він перемкнув реактор у аварійний режим.
Попередження спалахнуло червоним:
ІМОВІРНІСТЬ СМЕРТІ ОПЕРАТОРА — 99,997%.
Еріан невесело всміхнувся.
— Нарешті щось схоже на оптимістичний прогноз.
Він запустив процедуру.
Десь глибоко під станцією ожили генератори.
Вібрація пройшла крізь підлогу.
На центральному екрані виникла схема нульової камери.
Сім капсул.
Сім маленьких життів.
І Селіна.
Її силует рухався між контейнерами.
Вона перевіряла медичні системи.
Поправляла ковдри.
Доторкалася до дитячих долонь.
Навіть зараз, коли станція буквально розривалася на частини, вона продовжувала поводитися як лікарка.
Еріан відчув, як до горла підступає клубок.
Він торкнувся комунікатора.
— Селіно.
Її обличчя з’явилося на екрані.
— Що?
— Ти там?
— Ні, я зараз танцюю на курорті з трьома оголеними інопланетними аристократами. Звісно, я тут!
Еріан засміявся.
Він навіть не помітив, коли з очей потекли сльози.
— Я просто хотів почути твій голос.
Селіна замовкла.
Потім тихо сказала:
— Я тут, Еріане.
У цей момент між ними пройшла хвиля.
Зображення перекосилося.
На екрані Селіна раптом постаріла на сорок років.
Її волосся стало сивим.
На обличчі з’явилися зморшки.
Вона тримала за руку маленьку дівчинку.
Ліару.
Але вже не новонароджену.
Дівчинці було приблизно сім.
Вона дивилася просто в камеру.
— Еріане, — сказала стара Селіна.
Він завмер.
— Що?
— Не вір їм.
Зображення змінилося.
Тепер Селіна лежала мертвою.
Поруч були розбиті капсули.
Потім зображення знову змінилося.
Він побачив величезний космічний корабель.
Його корпус був укритий шрамами від старих ремонтів.
На борту світився напис:
«Мандрівний Шов».
На містку стояв чоловік із темним волоссям і втомленим обличчям.
Капітанська куртка була розстібнута.
На поясі висів старий імпульсний пістолет.
Поряд стояла дівчинка.
Ліара.
Старша.
Жива.
Еріан затамував подих.
Він не знав імені капітана.
Не знав, коли це станеться.
Але вперше за весь день побачив майбутнє, у якому хоча б одна дитина вижила.
Зображення згасло.
На екрані знову з’явилася справжня Селіна.
— Еріане! Ти мене чуєш?!
— Так.
— Що сталося?
Він провів долонею по обличчю.
— Я бачив майбутнє.
— Яке?
Еріан довго мовчав.
— Таке, за яке варто заплатити.
Система завершила підготовку.
Залишалося запустити останній цикл.
Але Еріан уже знав, що нульова камера не зможе довго витримувати навантаження.
Зовнішні енергетичні шини руйнувалися.
Поле стабілізації було нестійким.
А головне — Стик продовжував змінювати локальний час.
Навіть якщо діти виживуть, ніхто не знав, де й коли опиняться.
Вони могли прокинутися за хвилину.
За століття.
Або в майбутньому, яке ще не існувало.
Еріан перевірив розрахунки.
Потім відкрив аварійний журнал.
ОСТАННІЙ ЗАПИС.
Він подивився в камеру.
— Мене звати Еріан Вейл. Доктор багатовимірної фізики, керівник проєкту дослідження Стика на станції «Горизонт-7», планета Астеріон-7.
Голос звучав хрипко.
— Якщо ви дивитеся цей запис, найімовірніше, я вже мертвий. Утім, з огляду на сьогоднішні події, не виключаю, що помер ще вчора, а завтра народжуся вдруге. Прошу не використовувати це як підставу для відмови у виплаті страховки.
Він зробив паузу.
— Сьогодні сталося зіткнення двох міжгалактичних потоків у центральному вузлі Стика. Одночасно на станції народилися семеро дітей.
Еріан ковтнув.
— Їхнє походження неможливо пояснити жодною відомою біологічною моделлю.
На екрані виникли зображення новонароджених.
Сім облич.
Сім пар очей.
Сім крихітних людських тіл.
— Вони не є мутантами в традиційному розумінні. Не є штучними організмами. Не є результатом відомих генетичних експериментів.
Він нахилився вперед.
— Їхня свідомість, імовірно, формується одночасно під впливом кількох просторово-часових систем. Вони можуть сприймати варіанти подій, які для звичайного спостерігача несумісні.
На мить його погляд став жорстким.
— Якщо цей запис потрапить до рук Імперії, я прошу кожного, хто має хоча б залишки совісті, не передавати дітей військовим.
Тривога знову завила.
— Вони не зброя.
Сигнал перервався.
Потім відновився.
— Я не знаю, для чого вони з’явилися. Не знаю, чи є їхнє народження випадковістю, наслідком фізичної катастрофи або частиною процесу, який людський розум поки не здатний охопити.
Він важко вдихнув.
— Але одне я знаю точно.
Еріан подивився прямо в камеру.
— Вони не прийшли з космосу. Космос прийшов разом із ними.
За його спиною вибухнула панель.
Іскри посипалися на підлогу.
Він навіть не обернувся.
— Якщо колись ви знайдете цих дітей, пам’ятайте: вони мають право жити. Не служити. Не виконувати накази. Не бути ключами, інструментами чи лабораторними зразками.
Його голос став тихішим.
— Просто жити.
Остання пауза.
— І якщо Всесвіт створив їх із якоюсь метою... нехай спробує пояснити її їм особисто.
Еріан вимкнув запис.
Зберіг копію в автономному архіві.
Другу відправив у резервний маяк.
Третю — у канал, який система позначала як неіснуючий.
Він не знав, навіщо зробив це.
Просто відчув, що мусить.
Потім поклав долоню на важіль запуску.
— Ну що ж, — прошепотів він. — Подивимося, наскільки сильно ти хочеш їх убити.
Він мав на увазі Всесвіт.
Але підозрював, що Імперія образилася б на таку несправедливу конкуренцію.
І натиснув важіль.
13. Катастрофа, що забула завершитися
Нульова камера спалахнула срібним світлом.
Спочатку його майже не було видно.
Тонка лінія пробігла навколо семи капсул.
Потім ще одна.
І ще.
За кілька секунд захисне поле перетворилося на складну мережу, яка огорнула дітей прозорим коконом.
Селіна стояла в центрі камери.
Вона дивилася на показники.
Стабілізація зростала.
Тридцять відсотків.
Сорок.
П’ятдесят.
Зовні щось страшенно загуркотіло.
У навушнику озвався голос Еріана.
— Селіно, система працює.
— Я бачу.
— Поле має утримати камеру.
— А тебе?
Мовчанка.
Селіна заплющила очі.
Відповіді вона не потребувала.
Тоді маленька Ліара прокинулася.
Її очі дивилися просто на Селіну.
На губах немовляти з’явилося щось схоже на усмішку.
Селіна присіла біля капсули.
— Привіт, маленька зірочко.
Дитина тихо ворухнулася.
І раптом перед Селіною виникло видіння.
Вона побачила семеро дорослих людей.
Вони стояли на палубі незнайомого корабля.
За величезним оглядовим вікном повільно рухалися галактики.
Не одна.
Не дві.
Десятки.
Усі вони були поєднані тонкими сріблястими нитками.
Семеро стояли разом.
А перед ними відкривалася безмежна темрява.
З її глибини долинав голос.
Незнайомий.
Древній.
Такий старий, що, здавалося, сам час мав би слухати його стоячи.
Ви не повинні були існувати.
Селіна відчула, як стискається серце.
Голос повторив:
Ви порушили рівновагу.
Тоді одна з дорослих постатей ступила вперед.
Жінка з темним волоссям.
Ліара.
Вона дивилася в темряву.
І відповідала:
Тоді рівновага була неправильною.
Видіння зникло.
Селіна різко вдихнула.
На екрані капсули мигнули показники серцебиття.
Дитина вже спала.
У комунікаторі пролунав останній голос Еріана:
— Селіно...
— Я тут!
— Знаєш, я все життя вважав, що смерть — найгірший спосіб завершити експеримент.
Вона притиснула долоню до навушника.
— Не смій прощатися!
— А тепер думаю, що гірше — так і не дізнатися результату.
— Еріане!
— Бережи їх.
Потім сигнал обірвався.
Назавжди.
У центральному вузлі станції Еріан Вейл зустрів руйнування реальності стоячи.
Він бачив, як стіни перетворюються на світло.
Як світло стає геометрією.
Як геометрія розпадається на нескінченні можливості.
На мить перед ним виникли десятки версій власного життя.
В одній він залишив станцію ще вранці.
В іншій ніколи не зустрів Селіну.
У третій жив старим чоловіком на узбережжі далекої планети.
У четвертій тримав на руках дитину, яку вони із Селіною так і не встигли народити.
Він простягнув руку.
Образ зник.
Еріан усміхнувся крізь сльози.
— Жорстокий ти покидьок, Всесвіте.
І тоді побачив щось за межами всіх можливостей.
Величезну структуру.
Мільярди галактик були з’єднані вузлами.
Стики.
Не дороги.
Не коридори.
Не випадкові аномалії.
Вони тримали щось разом.
Щось настільки велике, що окрема галактика здавалася мікроскопічною частинкою.
А між вузлами вже простягалися темні тріщини.
Розриви.
Деякі з них були зовсім маленькими.
Інші поглинали цілі зоряні скупчення.
Еріан зрозумів, що їхня катастрофа не була єдиною.
Десь далеко, в інших частинах Всесвіту, відбувалося те саме.
Стики слабшали.
Щось руйнувало їх ізсередини.
І семеро дітей з’явилися саме в момент, коли один із вузлів опинився на межі розриву.
Він хотів записати це.
Хотів передати.
Хотів крикнути Селіні, що відкриття значно страшніше за все, що вони уявляли.
Але вже не мав голосу.
Його тіло розсипалося на світло.
Останньою думкою Еріана Вейла було не рівняння.
Не наукова теорія.
Навіть не страх.
Він згадав Селінін поцілунок.
І подумав, що Всесвіт, попри всі свої катастрофічні недоліки, іноді створює напрочуд прекрасні речі.
Потім Еріана Вейла не стало.
14. Між смертю та завтра
Камера нульової узгодженості пережила першу хвилю.
Потім другу.
Третю.
За межами захисного поля станція перестала існувати як єдиний фізичний об’єкт.
Її верхні рівні розсипалися в атмосфері.
Нижні зникли в просторовій тріщині.
Енергетичні модулі розтягнуло на тисячі кілометрів, хоча зовнішні спостерігачі пізніше не змогли знайти жодного уламка.
Селіна трималася за медичну консоль.
На екрані мерехтіли сім зелених позначок.
Семеро живі.
Вона більше ні на що не дивилася.
Ні на тріщини в захисному полі.
Ні на попередження про перевантаження.
Ні на власні руки, вкриті кров’ю.
Тільки на сім позначок.
Одна за одною вони пульсували.
Невеликі.
Тендітні.
Неймовірно вперті.
За межами камери пролетів уламок станції.
Потім інший.
А тоді перед прозорим вікном з’явився полковник Дорн.
Він стояв по той бік поля.
Його обличчя було спотворене.
Частина мундира обгоріла.
Одна рука висіла безсило.
І все ж він усміхався.
Селіна завмерла.
Полковник приклав долоню до силового бар’єра.
Його губи рухнулися.
Вона не чула слів.
Тоді він увімкнув аварійний комунікатор.
— Ви справді думаєте, що можете сховати їх від Імперії?
Селіна не відповідала.
— Ми знайдемо їх.
Вона повільно підійшла до вікна.
— Можливо.
— І коли знайдемо, вони належатимуть нам.
Селіна подивилася на нього з дивним спокоєм.
— Знаєте, полковнику, ви маєте одну виняткову рису.
Дорн насупився.
— Яку?
— Навіть перед кінцем світу залишаєтеся найогиднішою істотою в приміщенні.
Вона вимкнула комунікатор.
За секунду зовнішній коридор зник.
Разом із полковником.
Селіна не знала, загинув він чи провалився в іншу область простору.
І вже не мала сил перейматися цим.
Нульова камера почала занурюватися у власне захисне поле.
Її стіни ставали прозорими.
Підлога мерехтіла.
Стеля повільно розчинялася в сріблястому сяйві.
На центральній панелі з’явився напис:
ПЕРЕХІД ДО ІЗОЛЬОВАНОГО ЧАСОВОГО КОНТУРУ.
Потім:
ТРИВАЛІСТЬ: НЕ ВИЗНАЧЕНА.
Селіна подивилася на дітей.
Їй раптом стало страшно.
Не за себе.
За них.
Вона уявила, як одного дня вони прокинуться в порожній кімнаті.
Без матерів.
Без пояснень.
Без жодної людини, здатної розповісти, чому їх хотіли знищити ще до того, як вони навчилися говорити.
Вона сіла біля капсули Ліари.
Взяла маленьку долоню.
— Послухай мене, дівчинко, — прошепотіла вона. — Можливо, ти ніколи не згадаєш мого обличчя. І це нормально.
Селіна ковтнула сльози.
— Можливо, колись хтось скаже, що ти небезпечна. Що ти помилка. Що таких, як ти, не повинно бути.
Вона нахилилася ближче.
— Не вір.
Маленькі пальці стиснули її палець.
— Ніхто не має права вирішувати, чи заслуговуєш ти на існування.
Селіна поцілувала дитину в чоло.
— Навіть Всесвіт.
Позаду неї щось тріснуло.
Силове поле здригнулося.
Жінка повернулася до центральної консолі.
Вона могла залишити камеру й спробувати знайти аварійний вихід.
Могла активувати рятувальний маяк.
Могла шукати шлях до евакуаційного шатла.
Але тоді захисний контур, що вимагав постійного ручного коригування, міг зруйнуватися.
І сім зелених позначок згасли б.
Селіна повернулася до панелі.
Ввела останній код.
СТАБІЛІЗАЦІЯ ПІДТВЕРДЖЕНА.
КЕРУВАННЯ ПЕРЕВЕДЕНО В РУЧНИЙ РЕЖИМ.
ПОПЕРЕДЖЕННЯ: ОПЕРАТОР МОЖЕ НЕ ПЕРЕЖИТИ ПЕРЕХІД.
Вона гірко всміхнулася.
— У вас усіх сьогодні просто надзвичайна здатність повідомляти приємні новини.
Селіна опустила руку на консоль.
Світло навколо семи капсул стало яскравішим.
Одна за одною їхні системи перейшли в режим довготривалого життєзабезпечення.
Потім час почав сповільнюватися.
Спочатку вповільнилися звуки.
Потім рухи.
Потім саме світло.
Селіна побачила сім маленьких облич.
І в останню мить їй здалося, що всі діти дивляться на неї.
Не очима.
Чимось глибшим.
Ніби сім свідомостей на коротку мить торкнулися її власної.
Вона почула тихий шепіт.
Без слів.
Без мови.
Але зрозуміла.
Дякуємо.
Селіна усміхнулася.
— Живіть, — прошепотіла вона.
І камера зникла зі звичайного часу.
15. Планета, яка забула власну смерть
Катастрофа Астеріона-7 тривала дев’ятнадцять секунд.
Так стверджували імперські хроніки.
Незалежні астрономічні записи показували сорок три хвилини.
Деякі зонди зафіксували сімнадцять діб безперервного просторового шторму.
Один дослідницький апарат передав останнє повідомлення через шістдесят років після свого знищення.
Усі дані суперечили один одному.
Зате офіційний висновок Імперії був бездоганно чітким:
ПРИРОДНА КАТАСТРОФА. ПОРУШЕНЬ ПРОТОКОЛІВ БЕЗПЕКИ НЕ ВИЯВЛЕНО.
Це було дивовижно.
Особливо з огляду на те, що більшість протоколів перестали існувати ще до катастрофи.
Імперська комісія не виявила ознак стороннього втручання.
Не знайшла підтвердження народження аномальних дітей.
Не встановила причини зникнення станції.
Не змогла пояснити, чому планета існує одночасно в кількох несумісних варіантах навігаційної історії.
Але комісія одностайно дійшла висновку, що подальше розслідування економічно недоцільне.
Це був найбільший науковий прорив бюрократії за останнє століття.
Уміння закривати справи, не відкриваючи істини.
Астеріон-7 не загинув повністю.
Його океани повернулися.
Сонця знову світили.
Атмосфера залишалася придатною для дихання.
Деякі ліси відновилися так швидко, ніби ніколи не були знищені.
Але колонії зникли.
Міста стояли порожні.
У квартирах залишалися розкладені речі.
На столах — недопиті чашки.
У дитячих кімнатах — іграшки.
На стінах — фотографії людей, чиї обличчя іноді змінювалися, коли на них ніхто не дивився.
Годинники зупинилися.
Не всі одночасно.
Кожен — на власному моменті катастрофи.
Деякі показували час, який ще не настав.
Над планетою залишилася срібляста тріщина.
Тепер вона була тоншою.
Спокійнішою.
Небезпечно красивою.
Уночі її можна було прийняти за далеку зоряну річку.
Іноді вона тихо пульсувала.
Сім разів.
Потім завмирала.
Жоден дослідницький корабель більше не отримував дозволу на посадку.
Астеріон-7 вилучили з цивільних маршрутів.
Його архіви засекретили.
З навігаційних реєстрів прибрали дані про станцію «Горизонт-7».
Згодом почали зникати й самі згадки про колонію.
Через кілька років більшість громадян Імперії не знала, що така планета колись існувала.
Проте іноді до забороненого сектору наближалися невідомі кораблі.
Вони не виходили на зв’язок.
Не активували маяків.
Не відповідали на попередження.
Просто зависали на краю системи й сканували планету.
Потім зникали.
Наче хтось продовжував шукати сімох новонароджених.
І дуже не хотів, щоб про ці пошуки дізналися інші.
16. Діти, яких чекало майбутнє
Минуло сім років.
Принаймні за календарем сусідніх зоряних систем.
На Астеріоні-7 час поводився значно вільніше.
У деяких районах минуло кілька місяців.
В інших — сотні років.
Деякі будівлі вкрилися мохом, хоча стояли там лише кілька днів.
Інші залишалися новими, попри те що архівні записи датували їхнє будівництво епохою до першої колонізації.
Планета мовчала.
Але її мовчання не було порожнім.
У руїнах колишньої станції іноді лунали дитячі голоси.
На піску з’являлися маленькі сліди.
У залишках медичного сектору хтось час від часу знаходив дитячі малюнки.
На них були зорі.
Кораблі.
Сім постатей.
І велетенська темна тріщина, крізь яку проглядала інша галактика.
Ніхто не знав, хто залишав ці малюнки.
Тим більше що частина з них була старшою за саму станцію.
Одного разу автономний розвідувальний дрон, який випадково пролетів над Чорним материком, передав дивний запис.
Серед руїн стояла маленька дівчинка.
Темне волосся спадало їй на плечі.
На ній був занадто великий сірий комбінезон із напівстертим знаком «Горизонту-7».
Вона дивилася в небо.
Дрон наблизив зображення.
Дівчинка повільно повернула голову.
І подивилася прямо в камеру.
Потім сказала:
— Ти запізнився.
Дрон не мав мовного аналізатора.
Проте його система розпізнала фразу.
За секунду на екрані виник інший запис.
Той самий дрон.
Та сама планета.
Та сама дівчинка.
Але вона була старшою.
Можливо, років на десять.
І сказала:
— Наступного разу приведи того, хто не злякається.
Зображення зникло.
Дрон розвернувся й покинув атмосферу.
Його оператор спробував передати матеріали керівництву.
Проте архів повідомив, що такого польоту ніколи не було.
А за кілька годин сам оператор забув, чому весь день тремтять його руки.
Далеко від Астеріона-7, за межами офіційних торговельних маршрутів, крізь зоряну темряву летів невеликий корабель.
Його корпус був пошарпаний.
Лівий двигун працював із підозрілим свистом.
Зовнішнє покриття мало стільки ремонтних латок, що початковий матеріал можна було вважати історичною реконструкцією.
Назва на борту була виведена срібними літерами:
«Мандрівний Шов».
На капітанському містку сидів чоловік, який виглядав так, ніби давно перестав вірити у справедливість, але ще не остаточно розчарувався в хорошій випивці.
Кайрен Восс.
Капітан.
Контрабандист за версією одних реєстрів.
Незалежний перевізник за версією інших.
Хронічний порушник імперських правил за всіма доступними версіями.
Він дивився на повідомлення, що щойно надійшло з анонімного каналу.
Замовлення було дивним.
Надто добре оплачуваним.
І майже напевно незаконним.
Потрібно було перевірити покинуту колонію в забороненому секторі.
Назва планети — Астеріон-7.
Офіційний статус:
ОБ’ЄКТ НЕ ІСНУЄ.
Кайрен перечитав повідомлення.
Потім усміхнувся.
— Чудово. Нарешті робота, де навіть клієнт не зможе поскаржитися на сервіс.
Бортовий штучний інтелект озвався сухим голосом:
— Капітане, уточнюю: імовірність того, що контракт є пасткою, становить дев’яносто три цілих шість десятих відсотка.
— БОРТ-13, ти колись повідомляєш хороші новини?
— Звичайно. Ваша ймовірність померти від природних причин сьогодні знизилася.
Кайрен підняв брову.
— Справді?
— Так. Імовірність насильницької смерті істотно зросла.
Капітан зітхнув.
— Ти просто промінчик сонця.
— Дякую. Хоча мої фотометричні функції не передбачають випромінювання сонячного світла.
Кайрен відкинувся в кріслі.
За вікном повільно оберталася далека галактика.
Він ще раз подивився на координати.
Астеріон-7.
Назва нічого йому не говорила.
Але щось у повідомленні непокоїло.
Невідомий замовник не вимагав вивезти вантаж.
Не просив викрасти технології.
Не обіцяв політичного притулку.
Лише просив перевірити, чи залишився хтось живий.
Кайрен довго мовчав.
Потім сказав:
— Прокладай маршрут.
— Капітане, мушу нагадати, що система перебуває під імперською забороною.
— Прекрасно.
— Там можуть бути військові патрулі.
— Ще краще.
— Ризик загибелі екіпажу...
— БОРТе.
— Так, капітане?
— Якщо хочеш бути корисним, підготуй двигуни. Якщо хочеш бути оптимістом, можеш почати з того, щоб не складати мій некролог до сніданку.
— Некролог уже підготовлено.
Кайрен заплющив очі.
— Звісно.
Штучний інтелект зробив паузу.
— Хочете почути заголовок?
— Ні.
— «Капітан Кайрен Восс героїчно загинув через патологічну нездатність відмовлятися від сумнівних контрактів».
Кайрен засміявся.
— Залиш. Це навіть звучить правдоподібно.
Він повернувся до оглядового вікна.
Корабель повільно розвернувся.
Попереду відкривалася темрява.
І десь далеко, за мільйонами кілометрів та кількома забороненими маршрутами, сім дитячих сердець чекали на тих, хто ще не знав, що стане їхньою родиною.
На Астеріоні-7 дівчинка з темним волоссям стояла серед руїн старого дослідницького комплексу.
Її звали Ліара Сейн.
Вона дивилася в небо.
Срібляста тріщина повільно пульсувала над горизонтом.
Поруч із нею з’явилися ще шестеро дітей.
Вони мовчали.
Кожен бачив щось своє.
Хтось чув далекі зорі.
Хтось відчував невидимі просторові шляхи.
Хтось пам’ятав події, яких ще не було.
А Ліара бачила корабель.
Старий.
Пошарпаний.
Із капітаном, який надто часто жартував перед небезпекою.
Вона бачила, як він прибуває.
Як знаходить їх.
Як намагається піти.
А потім залишається.
Ліара усміхнулася.
— Вони скоро будуть, — сказала вона.
Один із хлопчиків повернув голову.
— Хто?
Дівчинка подивилася на небо.
— Наші.
— Ти впевнена?
Вона замислилася.
У її пам’яті промайнули десятки майбутніх подій.
Пожежі.
Кораблі.
Погоні.
Зоряні шторми.
Люди, які намагатимуться забрати їх.
Інші люди, які помруть, захищаючи.
А ще — велика темна тінь між галактиками.
Щось чекало.
Щось древнє.
Набагато старше за Імперію.
За людство.
Можливо, навіть за самі Стики.
На мить Ліарі здалося, що воно дивиться на неї.
І знає її ім’я.
Вона відчула холод.
Потім узяла хлопчика за руку.
— Так, — відповіла вона.
— А вони добрі?
Ліара довго дивилася на далекі зорі.
— Не всі.
— Тоді чому ти радієш?
Вона усміхнулася.
— Бо один із них усе одно повернеться за нами.
На горизонті спалахнув новий промінь.
Срібляста тріщина здригнулася.
І сім маленьких тіней простягнулися по піску.
Уперше за багато років планета ніби перестала затримувати подих.
Вона чекала.
Як чекали й діти.
Світ ще не знав їхніх імен.
Імперія ще не розуміла, за чим полює.
Капітан Кайрен Восс ще не здогадувався, що його наступний контракт змінить долю незліченних світів.
А десь глибоко в міжгалактичному розломі залишалося запитання, на яке ніхто не мав відповіді.
Хто насправді народився того дня — семеро дітей чи нове майбутнє Всесвіту?
І якщо майбутнє вже прокинулося...
...хто наважиться наказати йому знову заснути?
Кінець прологу «Семеро, яких не мало існувати».
Далі буде...
