Раді Вас бачити!

Втім, із кущів нічого не вискочило. Як і з його штанів, точніше, пояса, або де він там ховав свою грізну зброю.

Кілька митей Дайран пильно вдивлявся в підозрілі тіні, але так нічого й не побачив. Шумів теж більше не вчувалося.

Двері храму, чорні, металеві, з карбуванням і такими ж чорними свічниками на стулках, були зачинені. Наглухо.

– Не схоже, що тут хтось нещодавно міг бувати, – промовив Дайран, приєднавшись до мене з оглядом.

Продовжуючи світити, я ретельно оглядала кожну щілинку, сподіваючись знайти хоч якусь зачіпку. І ще через чверть години була винагороджена!

У невеликому, непомітному на перший погляд заглибленні між каменів ліворуч виявилася скручена в тонку трубочку рогожка.

Я хотіла була витягнути її, але Дайран випередив. Взяв обережно, прислухаючись до відчуттів. Розкрив – напрочуд легко, без усякої магічної допомоги. І мій ліхтарик висвітлив кілька закорючок давньо-магічною мовою.

– Можете прочитати? – поцікавився охоронець.

– Звичайно, – знизала я плечима. – Усі різновиди магічних мов я давно вже освоїла, одними з перших.

– Усі? – здивувався Дайран.

– Вчителі казали, мовляв, спочатку вивчи, потім приступиш до практики. Сподівалися відбити в мене бажання – охолону, мовляв, перегорю. Наївні, – засміялася я.

Дайран теж хмикнув, так само уважно оглядаючись.

– «Ритуал відбудеться цього місяця на молодий місяць, приходь», – прочитала я.

Втупилася з подивом у Дайрана:

– Це кого вони запрошують?

– Будь-кого, хто зуміє прочитати? – припустив той. По обличчю ковзнула чи то підозра, чи то сумнів.

– Ну... може, й так. Хоча дивно.

– Мені місцеві магічні дивацтва незнайомі, – знизав він плечима.

– Мені теж, – хихикнула я.

Придивилася до місяця – якщо мова дійсно про цей місяць, то до молодого ще достатньо днів.

Помаячивши біля зачиненої брами якийсь час, я згорнула і поклала на місце послання. І, не помітивши більше нічого цікавого, з жалем вирішила повертатись.

– Що ж, тепер маг, – зітхнула.

– Може, спершу дочекатися молодого місяця? – хитнув головою у бік храму Дайран.

– От іще, маг на той час може повернутися до своєї Кісетри, – буркнула я.

Озирнулась, чи ніхто не з'явиться – все здавалося, просто не може бути такого, що за нами не стежать! Навіть підібрала ціпок про всяк випадок, на що супутник лише хмикнув.

Однак ми доволі швидко та безпечно повернулися до Еітану. Час від часу, правда, здавалося, ніби за нами все ж таки хтось чи то слідує, чи то просто спостерігає. А може, темрява лісу навіювала.

Бо коли освітлені ліхтарями на магічних кристалах вулиці заповнилися веселими натовпами людей, які поспішали на вечірній ярмарок і з нього, відчуття повністю зникло.

Шатер іноземного мага був помітний здалеку: для привернення уваги господар зробив його у кольорах свого королівства, зелено-блакитні смуги час від часу перемежовувалися помаранчевими.

Втім, схоже, окрім мене заходити до нього ніхто не прагнув. Повний бородатий мужик у темній багатошаровій тозі лінувався в кріслі біля входу, без особливої цікавості розглядаючи людей, що снували повз.

Довелося залишити в кущах ціпок, який я машинально прихопила з лісу, і бадьорою ходою попрямувати до намету.

– Можна до вас, люб’язний! – гукнула я, бо чоловік дивився в інший бік.

Повернувшись, він дивно гикнув.

Що? І цей туди ж? Він не може бачити в мені принцесу! Принаймні не повинен її знати!

Втім, ні. Гикавку у хворовитого викликав мій супутник.

Маг витріщив очі, дивлячись на мого охоронця. Здалося, той подав йому якийсь знак, але вловити я не встигла. Маг закашлявся, почервонівши, водночас хитаючи головою.

– М? – не зрозуміла я. – Справа є.

– Вибачте, – продовжуючи несамовито кашляти, аж сльози на очах виступили, він знову похитав головою. – Сьогодні ніяк. Завітайте завтра. Завтра!

І він шмигнув усередину, перевернувши похапцем крісло.

Ще й штори засунув, замкнувши для надійності магією – блакитні блискавки пробігли по стику, закриваючи для нас вхід геть-чисто.

– Ви знайомі? – нахмурившись, повернулася я до Дайрана.

Піднявши брови, той запитливо вказав пальцем на себе.

Я кивнула, і він посилено захитав головою – ні, мовляв.

– А що це він від тебе так швидко втік? – запитала недовірливо.

– Впевнені, що від мене? – нахабно хмикнув охоронець.

Майже. Але не зовсім – від мене і самої постійно всі, хто має хоч дещицю сили, збігають.

– Гаразд, – видихнула я. – Завтра прийдемо.

І, рипнувши зубами, рушила у бік палацу.

Ні, я чесно збиралася повертатися додому, правда! Хто ж винен, що на дорозі трапилася карусель?

Велика, блискуча, вона так і манила вогниками та гучною музикою.

На кілька хвилин завмерши, я рішуче рушила до неї. Каруселі потребують надто багато магічних затрат, тому вони – рідкість. Нашу частенько відвозять до інших міст, покатати місцевих дітлахів, і ми буває тижнями, або навіть місяцями її не бачимо.

А тут така радість привалила.

– Покатаймося! – постановила я.

Скосилася на охоронця. Той у своїй улюбленій саркастичній манері підняв брову.

Я хотіла була великодушно дозволити йому постояти осторонь – ну що зі мною може статися на каруселі, справді? Але натомість рот чомусь промовив єхидне:

– Боїшся?

Дайран мало не закашлявся.

– Сподіваюся, тебе не маг заразив? – співчутливо поплескала я його по спинці.

Дайран хмикнув, ще раз окинувши поглядом карусель.

– Якщо вам так хочеться, – повідомив, першим попрямувавши до мага-доглядача на спеціальному кріслі. Ще й сам заплатив, доки я тягнулася до сумочки!

– Тобі що, платню наперед видали? – не втримавшись, прошепотіла я, коли доглядач велично дозволив нам пройти.

– Ага. З надбавкою за шкідливість.

Це він що, вже встиг із Релем знюхатися? Брат не пропускає можливості повправлятися в дотепності, і цей туди ж!

– Дивись, щоб не залишився без своїх... відсотків! – пирхнула я, граціозно злітаючи сходами.

Зараз, у спокійному стані, на каруселі стояли лише магічні заготівлі звірів, усі однакові. У цьому й був особливий інтерес. Вибираючи, ніколи не знаєш, що припаде, і лише на початку руху заготівлі оживають, перетворюються на магічних тварин. І крім того, що все це крутиться як належить, вони ще й самі можуть трохи переміщатися в межах поверхні.

Кажуть, чим більше магічно обдарованих людей катається, тим більше метаморфоз відбувається із заготівлями. Особливо буйна фантазія в дітей, звісно.

Наближалася до опівночі, діти розійшлися, ярмарок потроху загасав. До каруселі тягнулися останні відвідувачі. Ми пройшли в сторонку, де залишалося багато порожніх заготовок.

«Хоч би не жаба попалася», – подумала я, вибираючи одну з них у середньому ряду.

Озирнувшись, охоронець осідлав крайню по сусідству.

Додалася ще пара бажаючих, доглядач трохи почекав, нікого більше не дочекався і подав сигнал до запуску.

Нас огорнуло майже невидиме, ледь мерехтливе магічне поле. Легкий рух, карусель почала розганятися, і разом із цим стали змінюватися контури заготовок, на яких ми сиділи.

Хвилина, коло – і ось я вже трохи піднялася, опинившись на спині блискучого однорога. Навіть зиркнула на доглядача: чи не визнав він у мені принцесу, що вирішив так підмаслитися?

Той, проте, стежив за кристалом, що показував роботу каруселі, і моїх косих поглядів не вловив.

Дайран, поки я піднімалася на спині однорога вгору, з'їхав униз. І виявився верхи... ні, не на тій самій жабі – а на якомусь дрібному борсуку!

Його коліна піднімалися ледь не вище вух, і не втримавшись, я пирснула.

Він глянув на мене знизу-вгору, очі чимось блиснули.

Порожні заготівлі навколо теж міняли контури, я відволіклася, розглядаючи фантастичну фауну. Мить, і мій охоронець теж опинився вгорі. На спині величезного чорного вовка з очима, що горіли зеленим світлом.

Ох, ось це було вже вражаюче, я навіть задивилася – світле волосся Дайрана частково вибилося з хвоста, розвіваючись на вітрі каруселі, що все прискорювалася. Темна сорочка облягала груди, полощачи за спиною.

До чого ж гарний! Цікаво, що скаже татко, якщо я побажаю його в чоловіки?

Втім, усе, що скаже з цього приводу татко, я знати не можу, бо принцес таким словам не вчать. Але вони так виразно пролунали в моїй голові, що я навіть хитнула нею, витрушуючи їх звідти.

І не помітила моменту, коли чорний вовк припав на передні лапи, готуючись до стрибка.

– Вай! – я машинально пришпорила однорога, забувши, що це не живий кінь піді мною.

Той, на мій подив, відгукнувся і стрибнув трохи вперед. Саме так, щоб вовк клацнув щелепами біля його стегенця.

– Гей! – обурилася я. – Ми так не домовлялися!

Дайран не відповів, в очах і його, і його вовка горів такий мисливський вогонь, що я щосили ще пришпорила свого скакуна.

І ми помчали по каруселі, обганяючи здивованих інших сідоків.

Вовк постійно норовив наздогнати і куснути, єдиноріг виробляв своїм крупом такі піруети, що я лише дивом залишалася на ньому верхи. Ніколи не подумала б, що карусель на таке здатна!

Повз проносилися дельфін, що вихляв плавцями, жук з безліччю лап, козел, що лячно виставив роги, і навіть півень.

Моє волосся теж розтріпалося, верхні зав'язки сорочки розв'язалися, я захоплено керувала магічною тварючкою, не зовсім розуміючи, чи слухається вона мене, чи просто кориться своїй магічній програмі.

Смикнувши за поводи, змусила розвернутися і рогом пішла на вовка.

Той відскочив до центральної колони, припав до підлоги, спостерігаючи примруженими блискучими очима.

Цієї миті сила каруселі розгорнула мене у вірному напрямку, по ходу руху.

Не гаючи часу, вовк стрибнув.

Ех, злетіти б вище! Чому мені не птах дістався?

Не встигла подумати, як найближчі заготівлі різко почали змінювати контури. Дельфін перетворився на бика, жук – на дракона, повз пронісся олень з радісно кричущим підлітком на спині. У козла відросли два горби, перетворюючи його на верблюда. А я, наче на замовлення, злетіла вгору. В останню мить ухопившись за тонку лебедину шию.

Вау! Ось це я розумію – розвага!

Особливо порадував спантеличений погляд Дайрана знизу.

Показавши йому язика, я влаштувалася зручніше на широкій лебединій спині, щоб не заважати тому махати величезними крилами.

Але за мить ззаду пролунало плескання ще більших крил, і світло, що виходило зверху від магічних вогнів, накрила тінь.

Обернувшись, я виявила Дайрана верхи на гігантському орлі. Хижо стиснувши лапи і клацаючи вигнутим гострим дзьобом, він майорів трохи вище, ніби натякаючи, що вже тепер точно не втечу.

Звісно, я спробувала. Смикнула лебедя за шию, стиснувши коліна, спрямовуючи його вперед і вгору.

Лебідь піддався. Орел рвонув навперейми.

Мить – і голова лебедя увійшла в пузо орла. І спаялася з ним у неймовірній магічній зв'язці.

На місці їхнього злиття обпливала безформна пляма, що сочилася магією. По боках від мене висіли пазуристі лапи протараненого орла і ноги його вершника в м'яких чорних літніх чоботях.

Я спробувала смикнутися, повернути голову моєї заготовки на місце, але лебідь і сам уже почав опливати, повертатися до стандартного вигляду.

Карусель завила тривожним сигналом, зробила ще одне коло за інерцією, сповільнюючись, і раптово різко зупинилася.

«Лебідь» кинувся вниз, я – убік, і, пробивши захисне магічне поле, приземлилася...

У чиїсь несподівано м'які обійми.