Раді Вас бачити!

Дайран лежав на ліжку, в одних штанах, поверх ковдри. Закинув руку за голову, являючи погляду рельєфні груди. І ох, що то були за груди! Наче знята з нашого фасаду скульптура!

Побачивши мене, яка зацікавлено заглядала у вікно, він навіть сіпнувся. Прибрав руку, подавшись уперед.

– Ваша високосте? – уточнив, мабуть, впізнавши ілюзію, але підозрюючи, що нею міг би скористатися і хтось ще.

– Ти чого розлігся? – озвалась я.

– Відпочиваю, – Дайран гнучким рухом підвівся з ліжка.

– Навіщо відпочивати, вечір уже!

– Не вловлюю взаємозв'язку, – вигнув блондин брову, наблизившись до мене.

– У нас багато справ!

– Багато? – здивувався він, навіщось схопивши мене за руку. – Давайте, забирайтесь всередину. Високо.

– Ще чого, – відмовилася я. – Я вниз, іншим шляхом тато не пустить.

– І часто ви, мгм, розгулюєте ночами? – в голосі знову почулася та сама цікавість, яка, мабуть, не дала йому втекти від мене одразу ж.

– Не так, як хотілося б, – зітхнула я. – Але ти, якщо що, можеш через двері вийти, тебе затримувати не повинні.

– Гарний з мене буде охоронець, – хмикнув Дайран, накидаючи свіжу сорочку. Між іншим, досить тонкої як для звичайного найманця тканини.

Я навіть відчула легкий жаль, що очі більше не зможуть насолодитися формами та об’ємами його литих м'язів.

Втім, довго журитися було ніколи, і якщо вже він мене відпустив, я поспішила вниз давно налагодженими шляхами.

Дайран наздогнав мене досить швидко, а потім взагалі перегнав, підстраховуючи знизу. Не те щоб мені це було потрібно, але роботу свою виконував.

Спустившись, ми перетнули парк і через спеціальний прохід, замаскований у кам'яній огорожі, вибралися назовні.

До центральної площі вела широка вулиця-спуск, де розташовувалися будинки наближених до королівського двору. Ну і ще кілька менш помпезних спусків, один з яких ми і обрали.

– Я думав, ви тільки вдень виходите, – проговорив Дайран, уважно оглядаючи околиці.

– Увечері цікавіше, – знизала я плечима.

– І що ж вас так цікавить?

Я зиркнула на супутника – як для охоронця, він був надмірно балакучий і непрофесійно заінтригований. Втім, знизала плечима:

– Все те саме. Магії хочу навчитися.

– Але ж ви вдень вчитесь?

– У цієї Доррі завдання дивні, то огірок на кочергу нанизати, то на млинці вишити квітку вовною кабана.

– На млинці?

– У неї все з їжею пов'язано, прямо ненаситна якась!

– А кабана теж ви ловили?

– Її, домашній кабан. Я тільки щипнула трохи, поки він спав.

– І? – в очах Дайрана спалахнула суміш інтересу, ніби навіть азарту і ще чогось, зовсім мені неясного.

– Та нічого, я швидко стрибаю, а клітка у нього міцна. Витримала.

Помовчала, після все ж таки чесно додала:

– На відміну від сусідів. Вони збіглися на крики обскубаного кабана.

Дайран усміхнувся:

– І чим же може стати в нагоді такий ритуал?

– Каже, від шарлатанів оберігає, – озвалась я.

– І як, допомогло?

Я знову знизала плечима:

– Звідки мені знати? Шарлатани й до того не траплялися.

– І що ж, окрім неї нікому вас навчити? Невже батько не може найняти нормального вчителя?

– Не хоче! – почала розпалюватися я. – По-перше, каже, мені це ні до чого. По-друге, не жіноча це справа. Не принц же я наслідний! Ну і, по-третє, у мене магії немає.

– Ем, – Дайран ледь не подавився словами, якось підозріло хрюкнувши. – Вам не здається, що черговість вартувало б змінити?

– Не здається! – відрізала я. – У всієї родини є магія! У мами, хоч вона і заміжня, і їй те саме «не до того». У батька взагалі сили чи не найбільше в королівстві. Бмчив б ти, які він громи викликає і блискавки метає! Брата теж не обділено. І тільки мене ніхто не хоче вчити!

– А ви до якогось ордену звернутися не пробували? Хай подивляться, скажуть свій вердикт.

Я непомітно зиркнула на нього: ну не вважає ж він мене ідіоткою, яка не зробила очевидного? Начебто ні, розмову підтримує і варіанти пропонує. Зітхнула:

– Більш сильні відьми з нашого місцевого ордену бачать мене під личиною, справжню мене, і в учениці не беруть. Татуся бояться. Є ще одні амазонки-феміністки, але щось вони більше б'ються з мужиками, ніж магію практикують.

– То й куди ж ми прямуємо? – ні, йому і справді цікаво! І зовсім не пофіг, ой вибачте, ну тобто зовсім не байдуже, куди моя високість намилилася.

– Є два напрямки, – чесно зізналася я.

Дайран підняв брову, і я продовжила:

– По-перше, я випадково знайшла у Доррі одну... мгм, згадку.

Ну не те щоб випадково, а от нічого нещільно свої відьомські скриньки закривати!

– Є у нас недалеко від Еітана ритуальна печера, точніше, печерний храм. Так-то він майже завжди закритий і магією опечатаний, але іноді в ньому проводять ритуали. І начебто там готується якийсь ритуал... але хто, коли – без поняття. Хотіла розвідати.

Обличчя мого супутника якось похмуріло. Здається, хтось згадав про свої обов'язки охоронця.

– А другий? – поцікавився не без деякого побоювання.

– До нас тут маг із Кісетри приїхав, хочу ще до нього завітати.

– Гадаєте, в сусідньому королівстві магія інша? – хмикнув Дайран, ледь помітно розслабившись.

– Гадаю, там мене в обличчя не знають, – парирувала я.

– Тоді йдемо шукати мага, – ухвалив чоловік.

– От іще! – обурилася я. – Звичайно, спочатку йдемо шукати печеру!

– Але... – почав було блондин, та тільки я включила принцесу:

– Я вас навіщо найняла, Дайране Аканаре? Охороняти мене, а не робити за мене вибір!

– Не здивуюся, якщо це від вас треба охороняти Еітан, – хмикнув Дайран.

– Для свого міста я абсолютно безпечна, – запевнила я. – Як і для свого королівства.

Ну, сподіваюсь. Але це вже додумала про себе, знову зиркнувши на супутника.

Ярмарок був у самому розпалі. Окинувши яскраві намети поглядом, я не без долі жалю звернула на вузьку вуличку, яка швидше за інших вела до міських околиць. Щоправда, повз задрипану корчму, з якої помітно разило спиртом і лунала п'яна лайка.

На обличчі охоронця відобразилося все, що він думає про принцесу, якій відомі подібні ходи в надрах рідної столиці. Втім, його думка мало хвилювала мене, тому я лише гордо задерла носа, скоріше проскакуючи токсичне містечко.

Від одного з кутів відокремилася темна тінь, спробувала було йти за нами. Але різкий погляд Дайрана, його рука, попереджувально покладена на пояс – і недолугий незнайомець вважив за краще відстати. Повернутися у свої тіні у пошуках більш доступної здобичі.

– У тебе там зброя? – поцікавилася я, зиркнувши вниз.

– Ще яка! – гм, і чому мені здається, що цей гордий тон свідчить зовсім не про те, що маю на увазі я?

– Де? Покажи! – ніякого меча або хоча б кинджала я в нього не бачила.

Дайран видав дивовижний звук, що нагадав мені чи то смішок, чи то кашель.

– Неодмінно, ваша високосте, – проморкував таким тоном, що в мене по тілу розлилася якась незнайома томління. – Усьому свій час.

– Головне, аби вчасно, – буркнула я.

Дайран засміявся, втім, уважно оглядаючись на всі боки.

Але неприємну вуличку ми вже минули, а незабаром і ще трохи ширших і освітленіших – і ось ажурним напівкруглим містком перейшли нашу річку, за якою починався ліс.

– Ви знаєте, куди йти? – поцікавився Дайран, щось обчислюючи по зірках. Ну чи просто нічне небо розглядаючи.

– Звісно, – знизала я плечима.

Свого часу я облазила всі околиці! Частенько разом із Релем.

Щоправда, здебільшого вдень і під наглядом охорони, яку приставляли до двох королівських чад через відсутність нянь, здатних за нами угнатися.

Батько велів охороні не перешкоджати нашим буйним пізнавальним поривам. Але при цьому берегти як зіницю ока. Точніше, двох очей, звичайно ж.

Вночі орієнтуватися було складніше, хоча ліс поблизу Еітана не густий, вздовж і впоперек ходжений. Довелося діставати з напоясної сумки ліхтарик-артефакт, шкодуючи про неможливість запустити банальний магічний вогник.

Ще з півгодини швидкої бадьорої ходьби, і попереду на тлі нічного неба замаячили руїни стародавнього храму, облюбованого магами та відьмаками всіх орденів та конфесій для своїх благочестивих та не дуже потреб.

Він не височів над деревами – йшов униз, у печери, які, кажуть, тягнуться на багато кілометрів.

– Дивний ліс якийсь? – ледве нахмуримся мій супутник, придивляючись до стволів.

Я знизала плечима: ліс, як ліс, не густий, змішаний. Ну, може, трохи магією фонить. А може, й не трохи.

Озирнувшись, я теж придивилася до дерев. Ялинки перемежовувалися дубами, кленами та вербами, місцями розпустили крони паланейї. Хіба що занадто багато сухих стволів темніли остовами тут і там.

Але після його слів по плечах побігли мурашки неприємного ознобу. Я і так хвилювалася, а тут ще незрозумілі підозри!

Навіть повітря здавалося напруженим, тиснуло якимось магічним тлом. Наш рух сповільнився, крок мимоволі став ковзним.

Раптом з кущів пролунав тріск, Дайран знову поклав руку на пояс – та що там у нього таке?!