Спочатку:
На сторінку книги
Зала мовчки спостерігала за цим дійством.
Зображення на стінах спалахнули, і в залі з’явилися обличчя свідків, які по черзі викликались до трибуни.
Перший свідок, жінка середніх років, дивилася кудись убік, ніби боялася зустрітися з камерою:
— Я… бачила, як вона стояла на тротуарі. Потім, коли озирнулася, бджола вже була розчавлена під її ногою. Я не знаю, як саме це сталося. Тільки… вона відводила ногу.
Друге відео — чоловік з групи людей неподалік кав’ярні:
— Я помітив лише результат. Бджола мертва, а дівчина дивиться вниз. Виглядало… ну, як крок. Але чи вона хотіла це зробити — не можу сказати.
Кадри змінювали одне одного, свідчення дублювалися. Усі бачили лиш наслідок. Жодного прямого підтвердження умислу. І водночас — жодного виправдання.
Ніна стояла, стискаючи руки так, що нігті впивалися в шкіру. Їй хотілося крикнути: «Ви не бачили! Ви не знаєте!» Але вона знала, що кожне слово буде розібране на молекули, кожен порух — зважений.
Головний суддя слухав без жодної емоції. Лише коли останній свідок закінчив, він промовив:
— Отже, жоден свідок не підтвердив моменту падіння бджоли. Але всі бачили ваш рух, пані Арель. І саме він залишається предметом оцінки суду.
Його слова зависли над залою. У Ніни всередині все стиснулося від відчуття несправедливості й страху, все змішалося в тремтячий клубок. Але вона не видавала це зовні.
Зі сторони обвинувачення підвівся представник.
— Ваша честь. Саме відсутність очевидців моменту й робить справу небезпечною. Ми не можемо довести випадковість. Ми бачимо лише наслідок — і цей наслідок однозначний. Життя істоти припинене. Закон не питає, чому. Закон фіксує факт.
Він вдарив долонею по столу, і проєкції на стінах підсилилися, показуючи мертву роздавлену бджолу крупним планом, її зламані крила.
— Вибір чи випадок? Це питання, на яке відповіді немає. А відсутність відповіді — сама по собі загроза для Основного Закону.
Ніна злякалась. Її власний голос здавався далеким і крихким у цьому просторі, де навіть тиша мала силу.
Захисник підвівся з місця.
— Ваша честь. Колегія. Прошу дозволу викликати свідків захисту.
Головний суддя злегка кивнув, і зала завмерла.
Першою вийшла Лія. Вона не знала, куди подіти руки, і весь час стискала пальці, немов шукала рятівної опори.
— Мене звуть Ліліз Грум. Ідентифікаційний номер 41–17–04. Дата створення 7 вересня 2107 року, мені шістнадцять років. Місце проживання Сентрал-Кросс, сектор 14, житловий комплекс «Вест». Студентка першого курсу коледжу «Вест Технолоджі», спеціальність «харчові технології». Я одногрупниця Ніни Арель.
На одну секунду запанувала мертва тиша.
— Я… була там, біля кав’ярні з Ніною, ми йшли поруч… Я знаю її з дитинства. Вона добра, вона ніколи не скривдила б живе створіння навмисно. Я говорю щиро. На її місті могла бути я, кожен міг бути на її місці…
Лія почала збиватися, повторювати:
— Вона боялася… Вона навіть сумувала після цього… Це була випадковість… Вона не хотіла…
Судді слухали з кам’яними обличчями. Обвинувач з дрібною усмішкою промовив:
— Дякую, свідку. Ви самі підтверджуєте: після події Ніна мала сильний емоційний стан. Отже, усвідомлювала, що зробила.
Лія сполотніла. Вона ще хотіла щось додати, але суддя сухо наказав:
— Свідку, ви вільні.
Її відвели з залу, і Ніна, побачивши цю поразку, привідкрила на мить рота в бажанні захиститись, але швидко сховала своє переживання від світу.
Наступними вийшли батьки. Вони виглядали виснаженими, але всередині палахкотів вогонь. Мати говорила першою, голос зривався:
— Це не її вина! Вона — дитина, яку створили в лабораторії! Ви хотіли ідеальне покоління, а тепер кидаєте її під суд за помилку тих лікарів-вчених, що не зробили ідеал? Якщо хтось винен, то ті, хто не передбачив, що дитина може оступитися!
Батько втрутився ще різкіше:
— Вона ще не доросла, вона лише вчиться жити! Ви хочете поставити її в один ряд із злочинцями? Хіба ви не розумієте, що вона недосконала, бо система недовиховала її?!
У залі здійнявся гул. Суддя вдарив по панелі, змушуючи тишу повернутися:
— Свідки, застерігаю. Суд не слухає звинувачення проти державних інституцій. Ваші слова будуть враховані лише як емоційна оцінка ситуації.
Їхні голоси стихли, і їх вивели. Атмосфера стала ще важчою. Навіть захисник на мить схилив голову, ніби визнаючи, що хід виявився провальним.
Тоді раптом двері зали відчинилися. Глухий звук змусив усіх повернутися. До трибуни вийшов юнак у простій сірій куртці. Він виглядав ніяково серед величних колон суду, але його очі світилися ясністю.
Головний суддя звернувся до нього з проханням представитись та пояснити свою присутність у судовому залі.
— Мене звуть Нікола Крац. Ідентифікаційний номер 98–10–02. Народився 17 січня 2103 року, мені 21 рік. Місце проживання Сентрал-Кросс, сектор 13, комплекс 3.
По залу промайнув шепіт: «Народився… народжений людиною…»
— Я… власник кав’ярні на проспекті біля площі, — продовжив він. — Щодня я бачу, як бджоли злітаються на запах солодких випічок. Але є один нюанс: повітряні потоки від вентиляцій і від вітру з вулиці збивають їх. Часто бджоли просто падають. Я сам не раз знаходив їх мертвими біля входу.
У залі стало тихо. Він продовжив упевненіше:
— Того дня був сильний зустрічний потік. Я бачив, як кілька бджіл уже кружляли й падали вниз. Тож цілком можливо, що та бджола впала вже мертвою. Те, що сталося, могло бути лише збігом обставин.
Ніна вдихнула глибше. Їй здавалося, що в цьому темному приміщенні нарешті спалахнув маленький промінь світла.
Зала завмерла, ковтаючи його слова. Навіть дрони, що дзижчали під склепінням, наче на мить уповільнили хід своїх лопатей. Судді перезирнулися, проте не видали жодної емоції.
— Ви стверджуєте, — різко озвався головний суддя, — що бджола могла впасти вже мертвою? Чи маєте докази на підтримку цієї версії?
Нікола не відступав.
— Доказів — лише мої спостереження. Але я живу поруч і щодня бачу це явище. Можу заприсягнутися власним життям, що це не виняток, а закономірність.
У залі прокотився тихий гул. Кілька людей у лавках для слухачів схилилися один до одного, шепотом обмінюючись думками.
Обвинувач швидко підвівся, його мантія розлетілася по боках.
— Ваше твердження не має сили! Ви — приватна особа, а не науковець. Ваші слова — лише припущення. Закон не може спиратися на гіпотези!
Нікола стиснув кулаки.
— А закон може спиратися на припущення про умисність дій дівчини, які теж ніхто не бачив? Чи ви маєте намір сумніватись в моїх словах? Я легальний громадянин мегаполісу і склав іспити щоб ним стати. Я маю ті ж права і обов’язки як і кожен створений місцевий мешканець. Ставлячи під сумнів мої слова ви піднімаєте питання дискримінації мене як повноправного і чесного громадянина.
Він мовив твердіше, ніж хтось міг очікувати від звичайного хлопця. Погляди людей в залі почали хитатися — то на Ніну, то на суддів.
Суддя підняв долоню.
— Достатньо. Свідок надав свою позицію. Суд врахує її у фінальному рішенні.
Нікола злегка кивнув і відступив назад шукаючи Ніну. Їхні очі зустрілися. У тому погляді було більше підтримки, ніж у всіх словах, сказаних цього дня. У грудях нарешті за довгий час з’явилося маленьке тепло, але справжнє.
Суддя підвівся. Його мантія важко впала вздовж плечей, немов тінь закону накрила залу.
— Суд іде на перерву для наради. Рішення буде оголошене після завершення обговорення.
Двері за колегією зачинилися. Зала занурилася в глуху тишу. Ніна сіла на лаву, стискаючи пальці так, що майже не відчувала їх.
Всі свідки повернулись до зали.
