Спочатку:
На сторінку книги
Ранок повільно увійшов у квартиру м’яким, блакитнуватим світлом.
— Ніно, час вставати, — озвався голосовий помічник, чим рвучко порушив тишу кімнати.
Вона не спала. Сиділа на підвіконні, плечима притискаючись до ідеально прозорого скла. Світ навколо здавався зрадливим, а сама Ніна, розуміла невідворотність. Злізла з підвіконня і рухалася, ніби робот, — плавно, без зайвих рухів. Збиралась до виходу, де її все ще чекали дрони.
Сьогодні вона не йшла пішки. І її не супроводжували супутники. Швидкий ритм ранку привів до підземного тунелю метро. «Летючі» платформи прокочувалися повз, виблискуючи металевим світлом, і через кілька хвилин вона вже була на місці.
Вестибюль Верховного суду приймав її без тепла. І там, на іншому кінці зали, вона побачила Лію. Її очі миттєво натрапили на подругу, і на мить здалося, що час зупинився.
Але ні слова, ні кроку не було дозволено.
Ніна ледве встигла підняти руку, коли її вже зустрів чоловік у строгому костюмі. Його голос був спокійним і владним:
— Пані Ніно, будь ласка, пройдіть зі мною до холу для реєстрації та очікування процесу.
Вона кивнула, не зводячи очей із Лії, яка все ще стояла, наповнена мовчазним запитанням. Їм не давали ані слова, ані можливості побачити те, що між ними існувало.
***
Хол Верховного суду мав стерильний вигляд. Стіни відбивали блакитне світло стельових панелей, великі годинники відраховували хвилини до початку процесу. Ніна рухалася непоспішно, прислухаючись до власних кроків. А обіч неї йшов чоловік, схожий на елемент цієї будівлі: гарний, стриманий, владний.
Її очі постійно поверталися в іншу сторону, де вона бачила Лію. Та так і стояла там, спостерігаючи за кожним її рухом, з напруженими плечима, як ніби прагнула прорвати невидиму стіну. Ніна відчувала цю напругу, але не могла віддатися їй. Вона лише кивала, майже автоматично, всім, хто супроводжував її через величезний хол.
Лія робила кроки назустріч. Шукала мить щоб підтримати, але супроводжуючий продовжував вести її вперед.
Коридор тонув у тиші; її порушували лише відлуння кроків і приглушений шепіт охоронців. Це було одне з небагатьох місць мегаполісу, де їхня присутність залишалася виправданою. Місто давно передало контроль системам: алгоритми стежили за порядком, попереджали конфлікти ще до їхнього виникнення, тож фізична охорона стала зайвою. Лише суд зберіг людський нагляд — як символ відповідальності й межі, яку машини переходити не мали.
Інші відвідувачі проходили повз, зосереджені на власних справах. Дрони, що супроводжували Ніну до входу, залишилися назовні, і тепер її темп задавав тільки витончений ритм будівлі.
Лія зробила ще один крок, сподіваючись, що подруга відчує її присутність. Її пальці ледве торкнулися металевих поручнів, які відділяли зону очікування від центрального холу. Вона мимохіть стежила за кожним рухом Ніни, ніби чекала на знак — кивок чи жест, будь-яке підтвердження уваги. Та Ніна йшла далі, дивлячись просто перед собою. Для Лії ця відстань відчувалася як розрив.
Тиша холу розірвалася голосом із електронного табло над головою:
— Увага! Розпочинається слухання справи 00-21-08-32! Прошу відповідача в супроводі судового розпорядника зайняти місце на лаві підсудного!
Ці слова прозвучали доволі різко, позначаючи мить, коли будь-яка надія на контакт обірвалася. Лія завмерла, спостерігаючи, як Ніна робить останній крок і зникає за дверима зали.
Кілька відвідувачів відчули напруження, що промайнуло коридором, та ніхто не зміг би сказати, у чому воно полягало. Простір швидко спорожнів, але для Лії присутність подруги не зникла. Відлуння кроків у мармурі здавалося надто знайомим, а холодне світло панелей підкреслювало порожнечу після зачинених дверей судової зали.
***
Зала Верховного суду нагадувала амфітеатр: високі мармурові стіни, різьблені колони, різнобарвні вітражі. Лави для свідків і спостерігачів розташовувалися півколом біля центральної платформи, де стояла лава підсудних. Над нею знаходилася висока трибуна колегії суддів, їхні мантії важко спадали з плечей, немов тінь закону сама дивилась на кожного.
Ніну провели вперед. Браслет на руці тьмяно світився зеленим, повертаючи увагу до реальності. Вона сіла на лаву підсудних, відчуваючи, як тіло стає легким, ніби відірваним від власної волі.
— Верховний Суд мегаполіса розпочинає слухання справи 00–21–08–32, — беземоційно оголосив Головний суддя. — Справа 00-21-08-32: громадянка Ніна Арель, ідентифікаційний номер 42–17–09, обвинувачується в заподіянні смерті живій істоті.
Він зробив паузу, і зала завмерла в очікуванні. Лише електронні панелі перед ним світилися тонкою лінією.
— Слово надається Головному обвинувачу.
З іншого боку підвівся чоловік у строгій мантії.
— Шановні судді. Скажу стисло. Ми розглядаємо факт, який сам по собі становить порушення Основного закону. У межах нашого мегаполіса відсутнє поняття «смерті без наміру». Кожне життя має цінність. Кожен крок людини — вибір. Пані Арель своїм вчинком позбавила життя істоту, фундаментальну для екосистеми мегаполіса. Свідки підтвердили факт: бджола загинула внаслідок дії відповідачки. Докази на користь її тверджень відсутні. Закон вимагає рівності та відповідальності. Цей принцип зазнав порушення.
Він сів, і знову запанувала тиша. Всі погляди звернулися на Ніну.
Головний суддя, постать якого піднімалася над рештою колегії, випрямив спину і повільно поклав долоню на панель перед собою. Голос його пролунав низько й чітко, віддаючись луною від високих стін:
— Відповідачка, підніміться, — промовив він, і Ніна, відчуваючи, як серце вдаряється об груди, повільно підвелася.
— Суд надає вам слово. Для протоколу ви зобов’язані назвати себе. Промовте чітко ваше повне ім’я, ідентифікаційний номер, дату створення, місце проживання та сферу діяльності. Усі дані мають бути достовірними.
Його голос не підвищувався, але слова звушували дівчину ковтати повітря.
— Нагадую, — продовжив суддя, — за надання завідомо неправдивих показань у суді, а також за відмову від давання свідчень, передбачена відповідальність. Будь-яке спотворення фактів буде вважатися додатковим порушенням Основного Закону і матиме наслідки.
Він нахилився трохи вперед і продовжив:
— Ніна Арель, громадянко мегаполіса, назвіть свої дані перед судом. Після цього вам буде надано можливість викласти власне пояснення обставин події.
Усі погляди — свідків, слухачів, суддівської колегії — вп’ялися в неї. Навіть дрони, що зависли під стелею, ледь чутно дзижчали, спрямовуючи камери на її обличчя.
Ніна повільно підвелася. У горлі пересохло, руки тремтіли. Вона дивилася на суддів, але в душі прагнула знайти очі Лії серед спостерігачів.
Вона глибоко вдихнула. Голос, який з’явився, був тихий і трохи стриманий, але чіткий, без тремтіння:
— Моє ім’я… Ніна Арель.
— Ідентифікаційний номер… 42–17–09.
— Дата створення 10 жовтня 2107 року, мені зараз повних шістнадцять років.
— Місце проживання… мегаполіс Сентрал-Кросс, сектор 14, житловий комплекс «Люмінар».
— Сфера діяльності… студентка коледжу «Вест Технолоджі», перший курс, спеціальність «харчові технології».
Кожен рядок вона промовляла повільно, вимовляючи слова так, ніби рахувала їх у собі. Вони відбивалися від високих стін, наповнюючи залу тихим відлунням.
Суддя кивнув на знак того, що дані прийняті:
— Інформація зареєстрована. Тепер ви маєте слово для пояснення обставин події, Ніно Арель.
Вона зробила крок уперед, готова говорити.
— Я… визнаю, що наступила на бджолу, — почала вона тихо. — Але це не був мій вибір. Я не планувала цього. Вона впала просто під ноги. Це сталося в одну мить. Я не встигла навіть зреагувати. Я все життя жила за законом, я поважаю його… і тепер стою тут, бо стала причиною випадковості, яку ніхто не міг передбачити.
Її голос тремтів.
— Я прошу лише одного: не оцінювати мене як вбивцю. Я — людина, яка шкодує. І мій жаль справжній.
Вона замовкла, і зала завмерла. Судді обмінялися короткими поглядами. Головний суддя легенько торкнувся панелі. На стінах спалахнули проєкції — записи з дронів, де відображались покази свідків.
Суддя нахилився вперед.
— Суд врахує ваші слова. Але пам’ятайте: Закон не визнає випадковостей. Він визнає лише вибір.
Він зробив знак обвинувачу і захиснику (якого їй було надано автоматично — ще один чоловік у темній мантії).
— Сторони мають право поставити запитання.
Зала затремтіла від ледь чутного шуму. Навколо всі люди переглядалися, але ніхто не дозволяв собі заговорити вголос. Камери дронів збільшили зображення її обличчя, проєктуючи на голографічні панелі довкола. Ніна побачила, як її власні риси підсвічені світлом виглядають чужими, ніби це не вона говорить, а хтось інший.
Обвинувач, чоловік середнього віку з тонкими рисами, тихо підвівся.
— Ніно Арель. Ви стверджуєте, що не могли уникнути дії, яка призвела до загибелі живої істоти. Чи вважаєте ви, що ваша увага була достатньо зосередженою, аби відповідати стандартам перебування у відкритому просторі мегаполіса?
Він зробив паузу, дивлячись на неї поверх панелі, як хірург на пацієнта.
— Адже закон вимагає контролю кожного кроку. Ви навчалися правилам з дитинства. Чи можете ви заперечити, що проявили недбалість?
Ці слова впали тягарем, але дівчина відповіла:
— Я йшла, дотримуючись правил. Я не могла передбачити, що бджола упаде прямо під мою ногу. Це було… — вона зробила ковток повітря — …миттєво. Я навіть не мала часу подумати.
Обвинувач кивнув, не виказуючи жодної реакції, і сів.
Тоді підвівся її захисник — високий чоловік із коротко підстриженим волоссям і ясними очима. Він дивився на суддів, а не на Ніну, його голос був гучніший, упевнений:
— Шановна колегія. Ми маємо справу не з умисним актом, а з явищем природи. Бджола впала через власну слабкість чи збій її орієнтації. Пані Арель діяла без наміру, без злого умислу. Вона була й залишається законослухняною громадянкою, і її вік — шістнадцять років — підтверджує, що вона тільки починає шлях у доросле життя. Суворий вирок може не лише зруйнувати її майбутнє, а й стати сигналом для інших, що закон не здатен розрізняти провину й випадок.
Його слова лунали сильніше, ніж їй здавалося можливим. Ніна відчула надію.
Головний суддя уважно слухав, не зрушивши з місця. Лише коли захисник сів, він промовив:
— Сторони висловили свої позиції. Суд переходить до детального вивчення доказів.
