Раді Вас бачити!

Два тижні потому.

- Я ж сказав тобі ні, - голосно повторив свою відмову власник каравану і, більше не звертаючи на її заперечення ніякої уваги, почав розмову з наступним у черзі.

Мерріт потупцювала на місці, стискаючи в руках сумку з нехитрим скарбом, і зітхнувши відійшла вбік. Ніхто не хотів поратися з дурним дівчиськом – ні брати на роботу, ні допомагати дістатися. Все, що дівчині пропонували весь цей час, це скрасити чиюсь ніч або зігріти ліжко. Першому вона з чистим серцем запропонувала придбати у лудильника фарби, другому класти в ліжко нагріту цеглу. Але бажання знатися з людьми ці двоє відбили.

- Ти б повернулася додому, дівчино, - скорботно хитаючи головою, пробурмотів старий. – Цього року тобі вже навряд чи вдасться виїхати: усі поспішають перейти Тьмяні землі до першого снігу.

Дівчина струсила зібраним у косу довгим волоссям, проганяючи страх, що охопив її:

- То я залишусь тут до весни? - стривожено обвела очима кволі халупи прикордонного села: - І що ж мені робити? - пробурмотіла нерозбірливо, ні до кого безпосередньо не звертаючись.

Що ж доведеться добиратися самій. Адже вона так сподівалася, що найме провідника до Диких земель і... Що робитиме далі Мерріт ще не придумала. Після того випадку в Ніас-Рії залишатися в цивілізованих землях було небезпечно, Дикі ж землі готові були з розкритими обіймами прийняти будь-кого. Ось тільки умови життя там суворі й, як з'ясувалося, жінці туди просто не потрапити. І десь там живе нав'язаний їй чоловік.

- Ну…, - задумливо простяг старий, чухаючи сиву густу бороду. - Тут тобі точно робити нічого. Хіба що до Фрежа на роботу візьмуть, - він хитнув головою у бік невеликого будиночка, біля якого постійно крутилися чоловіки.

- До Фрежа? - Здивовано перепитала дівчина, вдивляючись у будиночок. – А що я там робитиму?

- Ой, що ж ти така недолуга? Поверталася б додому під захист батька. Мабуть кривдить?

Мерріт шмигнула носом, придушуючи бажання дати волю розпачу.

- Немає в мене ні батька, ні матінки. Померли давно, - хмикнула, некрасиво витираючи рукавом носа.

Ні, ні для того вона пройшла такий шлях, щоб здатися зараз. Не зараз, коли до мети залишалося не так багато. Ось знайде чоловіка, закріпить шлюб, щоб жоден опецьок неотесаний більше не надумав на ній одружитися, і притягне в Ніас-Рій приймати герцогство. Як усе це здійснити Мерріт уявляла насилу. Але вирішила спочатку знайти Зар'Інотта, а далі вже як вийде. Якщо він їй не сподобається, можна просто дочекатися, поки найманці зроблять свою справу, а потім швиденько знайти собі нового чоловіка. Хоча навряд чи вона зможе. Але, як варіант, якщо вона наважиться повернутися до Ніас-Рія. Адже можна і залишитися в якомусь селі. До першого занедбаного мандрівника…

- То ти від чоловіка втекла? Бив, мабуть? Виховував?

Дівчина вдячно хитнула головою, ухиляючись від відповіді. Аж надто проникливим виявився старий.

- Дякую за допомогу, дідусю. Піду я.

- Так, куди ж ти підеш, бідолашна? Тут же звір'я повно. І розбійники, дужче звірів бідують. Та й місцевий люд не добрий і не ласкавий. Як образить хтось? - журився жалісливий старий.

Мерріт знизала плечима, розвертаючись до лісу.

- Та стривай ти. Я завтра до Ін-Шрану поїду. Можу прихопити тебе із собою. Обоз звідти за тиждень виїжджає – чекають на якусь поважну персону.

- Коли я маю підійти, щоб вирушити з вами, дідусю? – Мерріт боялася повірити у можливий успіх. Нічого ще одну ніч у лісі вона якось перетерпить - заб'ється в якусь щілину.

- Ай, рарх із ним! Їдьмо прямо зараз, - буркнув дід і попрямував у бік невеликого фургона.

Дівчина недовірливо зиркнула на сивого старця. Високий, хоч плечі й трохи зігнулися під тягарем років. Довге волосся звисає до плечей. Густа охайна борода закриває нижню частину обличчя. Скручені пальці трохи тремтять, утримуючи повіддя. Виглядає невинним.

- Злякалася чого? Довезу цільохонькою. Зі старим Гаертом ти у безпеці. Присягаюсь волею Двуликого, - осінив себе старий знайомим Мерріт знаком.

- Мені не буде чим вам заплатити.

- Не ображай, красуне, - усміхнувся дідусь і в куточках його блідих від віку очей тонким павутинням розбіглися зморшки. - Сідай, рушимо раніше. Не хотілося б у лісі ночувати.

Мерріт тільки хитнула головою – все одно доведеться. Шлях від цього безлюдного села до Ін-Шрана не близький. Це тільки на карті він розміром з її долоню, а насправді... Насправді майже таку ж відстань між Ніас-Рієм та Ері-Нуатом вона подолала за дванадцять днів.

- А довго добиратися, дідусю?

- Три дні. У мене каури швидкі.

Мерріт із сумнівом подивилася на каурів.

- Ти не дивись так, дівчинко. Мої каури ведуть свій рід від тих самих жеребців, що, здичавівши, носилися Дикими землями після П'ятої магічної війни, ще до зведення в Гарячих горах воріт Кіршата.

- Не схожі вони на жеребців. Ті й вищі, і статура інша. Та й вуха... Хіба у коней такі величезні вуха? А цей твердий покрив, як в іржистів...

- Ех, дівчино, що ти розумієш?! Якби вони були схожі на справжніх жеребців, їх би давно зжерли дикі звірі, - відмахнувся, відвертаючись від неї, старий.

- Вибачте. Не хотіла образити.

- Ти не сердись. Та хіба ж може дитя нерозумне образити дорослого?

І поки Мерріт, задумливо перебирала фрази, не знаючи, що на це відповісти, запитав:

- Звати то тебе як, дівчино? Мене от Гаертом кличуть.

- Ді, - кинула дівчина і поспішно поцікавилася, уникаючи подальших питань. – А розкажіть про Дикі землі. Які вони?

- Та що ж мені старому знати? Я ж там і не був жодного разу.

- Але, мабуть, чули про них багато?

- А як не чути? Чув. Та тільки люди кажуть різне. І не всьому віра є. Але коли тобі цікаво… - Гаерт лукаво подивився на дівчину і, дочекавшись її кивка, кинув: - Тоді слухай….

Гаерт почав свою розповідь чи не зі створення світу. У всякому разі, почувши, про знисходження Іргаєве Мерріт закотила очі – цією казкою про молодого бога в обителі Двуликого починався кожен ранок. Жили тоді сини Іргая у далекому іншому світі. Але жилося їм погано – величезні рогаті монстри керували тим світом, а людей усіляко утискали й ображали. Але одного разу з'явилися серед них два брати – Іргай та Ніргай. І повів Іргай синів своїх у новий світ на землю Обітовану, далеко в горах якої жили Первісні. Там серед землі Обіцяної встановив Іргай стелу і накреслив на ній шістнадцять чеснот, згідно з якими треба було жити його синам. Вже у цьому світі в Іргая народилося два сини – Еферай та Заррай. Старший випив води з джерела всесвітньої мудрості, знайденого на землях Споконвічних, навчився воскресати мертвих і люди перестали вмирати. Молодший, Заррай, створив прієрів, зробивши їх подібно до богів дивлячимися в небо.

- Прієрів? - Здивувалася Мерріт, почувши про тих, ким лякали дітей. - Хіба вони не монстри? - Ні, недолуга. Які ж вони монстри? - хитнув головою Гаерт, але пояснювати не став. - Жили сини Іргая у мирі та спокої, поки одного разу не прийшла на їхні землі Перша магічна війна. - Через злу прієрку, - буркнула дівчина, яка вже значно втомилася від цього занурення в історію - просячи старого розповісти про Дикі землі не на таку розповідь, вона розраховувала. - Через прієрку. Прекрасну, як сама зоря. Не могли вирішити син Іргая та Споконвічний, чиєю дружиною вона стане. І пішли один на одного війною. І тривала війна цілих двадцять сім зим, доки не втрутився Ніргай, який з появи на Фелсі скрився у лісах. Розсудив тоді Ніргай, дітей покійного брата та Споконвічних, наказавши побудувати храм і прибути до нього на Наречення, Набуття та Забуття. - Навіщо? - Здивувалася Мерріт - цей момент історії вона ніколи до ладу не розуміла. - Щоб знати кожного, хто прийшов у цей світ, допомагати йому знайти свого призначеного і відкрити йому дорогу в інший світ - кращий, якщо жив гідно, і гірший, якщо творив зло. - Це не допомогло, - фиркнула тихенько дівчина. – І прийшли війни. Страшні. Руйнівні. Тривалі. Після Першої магічної війни з'явилися Тьмяні землі - кров загиблих істот настільки ввібралася в землю, що все, що росте на ній, назавжди втратило яскраві фарби. Після Другої війни через випущену магію крижаних Споконвічних з'явилися Мерзлі землі, на яких і досі не було жодного літа. Третя магічна війна залишила Примарні землі – пустелю, повну живих мерців та злісної нежиті. Четверта війна принесла Фелсу Плачучі кров'ю землі й Пакісний яр.

П'ята ж була найтривалішою та руйнівною. Сини Іргая перемогли Споконвічних, але якою ціною – тисячі мерців залишилося на полях битв, а зі смертю останнього Споконвічного невідома раніше сила вирвалася і закрутилася у смертельному штормі, створивши Велику магічну пляму та Долину Бурь.

Побачив це все Іргай, розгнівався і прокляв він дітей своїх за їхню дурість – адже знищили вони єдиних захисників цього світу. І не буде спокою на землях Фелса, доки не відродяться Споконвічні. У гніві вдарив він блискавками в землі, розколюючи їх, міняючи Фелс і розділяючи єдину твердь на Терас і Зерас, між якими вирує Закритий океан. І вивергалися Гарячі гори, і твердь летіла так далеко, що виникли Кам'яні землі та Оскольчасті острови.

А коли попіл, що закрив собою небо, розвіявся побачили ті, що вижили, два нових світила - Крижаний Рет і Вогненний Рек. І настав Смутний час на землях Фелса, - старий замовк, переводячи подих і роблячи ковток із фляжки. - Страшний час - Терас трясло від постійних землетрусів, Зерас піднісся, розбившись на купу летючих островів. Бурі та шторми, що долітали з Долини Бур, породжували нових монстрів, приносили порожнечу, створювали Інших. І тільки коли до влади прийшов великий воїн Даміур у світу з'явилася надія – ціною тисячі життів спорудив він ворота Кіршата, закривши Терас від проникнення штормів.

Гаерт притих, стискаючи поводи, а Мерріт думала про те, про що промовчав старий - саме Даміур визнав поза законом усіх тих, хто хоч трохи відрізнявся. Саме з його легкої руки той, у кого виявлялися магічні здібності, ставав рабом або засуджувався до смерті. Переслідувалися всі – маги, відьми, знахарки, прієри тощо. Вирізалися і спалювалися цілі селища, залишаючи після себе згарище. Навіть дітей не пошкодували. Понад шість сотень зим цей закон залишався незмінним. І лише імператор Тормуд припинив переслідування магів і створивши службу Вишукувань.

Дівчина слухала, не перебиваючи. Щось вона знала, щось чула вперше. В обителі Двуликого їм багато розповідали про те, як із простого хлопця Іргай став мало не богом, рятуючи свій народ. А ось його брат Ніргай розтратив усі свої сили на тварин, віддавши перевагу нерозумним. Через це і зберігся в пам'яті розумних Безликим. - Там на кордонах із Кіршатом і починаються Дикі землі. Фортеця Ріас-Аш-Ан стоїть на варті кордонів. І лише Вишукувачі мають доступ до Розколотих земель.

- А що там у Розколотих землях? – не стримала цікавості Мерріт.

- Та багато чого. Кажуть, рослин багато корисних, звірів. А ще кажуть, зброя залишилася, обладунки, амулети та артефакти всякі. От і ходять – шукають. Скарбницю імператорську поповнюють.

- А хіба там не небезпечно?

- Небезпечно. Та куди ж їм від рекрутської повинності подітися? Як ухвалив імператор, кожен старший у сім'ї чоловік, незалежно від звання і стану, зобов'язаний відслужити п'ять зим на благо імперії, так і довелося їм, бідолашним, в Дикі землі йти, - старий замовк, цокнувши на каура, що загострив вуха.

- Тільки не до добра це. Гине молодь. Земля без господарів плаче…, - старий продовжував бурмотіти, нарікаючи на життя й імператора, але Мерріт вже не слухала. Давно невідоме їй відчуття безпеки подібно до м'якої ковдри навалилося на втомлені плечі, і дівчина задрімала.

Уві сні вона вільним вітром літала під небесами й зовсім не чула, як з лісу на м'яких лапах вийшов могутній звір і без побоювання підібрався до воза.

- Набігався, онуче?

Звір розумно кивнув і обернувся в симпатичного хлопця в тонких шкіряних штанях з рожевими шрамами на тілі.

- Ніяк пес'ю смертю пригощали? - скривився Гаерт, розглядаючи ледь зарубцюванні шрами. І це при їхній регенерації. За два тижні на онуці жодної подряпини залишитися не повинно було, а воно он як.

Гаерт згадав той біль, що розбудив його серед ночі. І страх, що він відчув, коли зрозумів, що його внучок, якого він пестував мало не з народження, не протягне більше ніж годину. Тоді Гаерт був готовий вити від розпачу. Він навіть помолився Безликому, вперше з того дня, як їхнє селище, що ще на світанку сяяло у світлі двох місяців радістю життя, жартами та сміхом, запалало охоплене безжальним вогнем.

Гіркий дим, запах пригорілого м'яса, моторошний стогін поранених, відчайдушні крики, що розривають душу, іржання зляканих коней і злорадний сміх, що вторив усьому цьому, мало не звели його тоді з розуму, піднімаючи хвилі люті й викликаючи бажання бігти туди у гущу подій. І вбивати, вбивати, поки не змовкне цей безжальний сміх або поки він сам не впаде безживним трупом до ніг катів...

Але він не мав права. Тому що шестеро щенят, які відправилися з ним на перше полювання, скулили від страху та розпачу, замкнені в печері, коли він, почувши біль, що розривав душу, рвонув на відчайдушний поклик. Гаерт пересмикнув плечима, скидаючи тяжкість, що навалилася кам'яним вантажем, коли молодший з його вихованців, опустився поруч на візок.

- Я вже думав, вона ніколи не засне, - усміхнувся хлопчина, струснувши задерикуватим білим вихором. Відчайдушна жага життя вже витіснила все погане, залишивши тільки шрами, що багряться, та сиву пасму.

- Міцна дівчинка. Вперта, - буркнув старий.

- Не те слово. Сопіла. Кряхтіла. Падала, але тягла... А я тільки й міг, що дивитись у небо і думати, що ще трохи і я вирушу до предків, - втративши веселість, промимрив хлопець. - Розплющив очі, а наді мною зелень хвої. І пташки співають. Навіть засумував, що світ і по той бік такий самий.

- Рано тобі по той бік, Йорі. Рано.

- Ось і вона так говорила, - задумливо простяг хлопець, вдивляючись у хмари. - Що робитимемо, діду?

- А що робитимемо? Борги віддаватимемо. Поживе поки в нас. Погостить. А там і подивимося далі. Дізнатися б ще навіщо вона в Ріас-Аш-Ан рветься і може вигадаємо, чим допомогти.

Йорі обернувся на сплячу дівчину і, витягнувши із далекого кута плащ, накинув їй на плечі. Придивився до її обличчя – гарна. Тільки зовсім ще дівчисько. І маленька вся. Як тільки витягла його з того яру, в якому його покинули? Чи знала, на яку небезпеку наражалася, рятуючи його? І що зробила, що він ось так зараз просто сидів з дідом? Адже він навіть дихати не міг, не те, що обернутися...

- А я ж так і не подякував їй, - винувато покаявся хлопець.

- Ще встигнеш, онуче. Встигнеш.

Але Йорі не чув, продовжуючи ділитися спогадами:

- Побіг на полювання, тільки-но на ногах триматися зміг. А коли повернувся, знайшов лише шматок свіжого смаженого м'яса, дбайливо залишеного на гілках. Залишила... А потім голодувала. Чому?

- Не знаю, онуче. Не знаю. Тільки не проста вона дівчина – твоя служниця. Не проста. Не нашої крові, - хитнув головою Гаерт і цокнувши язиком, поквапив притихлих каурів.