Раді Вас бачити!

Ніч Мерріт провела неспокійно. Заснула, як і попереднім днем, ледь торкнувшись подушки, але вже за кілька хвилин заметалася в неспокійному сні. Їй снилося, що вона кудись іде, блукає темними коридорами замку. Пірнає в приховану в стіні нішу, торкається руками невеликого заглиблення, відчиняючи двері до кімнати. Просте оздоблення. Два стелажі із затертими часом корінцями. Полиця зі зброєю. Скринька із золотими монетами та прикрасами. Стіл, завалений сувоями, з недописаним листом, кинутим на ньому пером і засохлою чорнильницею. Перекинутий стілець… Все виглядало так, ніби хтось поспіхом накидав послання, але не встиг.

«Прийми! Прийми! Твоя спадщина!» - заголосив хтось.

Мерріт злякано обернулася. Смикнулася, випускаючи з рук, взяту зі столу річ, та, голосно брякнувши, стукнулася об кам'яну підлогу, підстрибнула і закрутилася в нескінченному хороводі. Зупинилася… Дівчина опустилася поруч й простягла руку до каблучки – великої, чоловічої з невеликим фіолетовим каменем у центрі та мережею звивин у візерунку. Підняла її, вдивляючись у холодний білий колір металу. На невеликому закругленому шестикутнику верхівки мережа звивистих опуклих золотих ліній перетворювалася на п'ять пелюсток квітки з фіолетовою серцевиною.

Раптом кільце зігнулося і металевою змійкою стекло по долоні Мерріт. Охопило її вказівний палець. Оповило, відновивши форму кільця.

«Пробудила! Пробудила! - захоплено шепотіли невидимі голоси.

Дівчина метушливо потерла палець. Потягла, стягуючи кільце, але, велике раніше, тепер воно сиділо, як влите. І стягуватися з пальця не збиралося. Коли ж Мерріт, обернула кільце, розвертаючи камінь, рант вп'явся їй у палець і невелика крапелька крові виступила з-під нього.

- Повернувся! Повернувся! – перестрибуючи через три сходинки, стрімголов мчала маленька дівчинка до величезних відчинених дверей, біля яких юрмилися втомлені воїни.

Бородатий сивий велетень зробив крок уперед і перехопив дитину. Підкинув її високо під стелю у могутніх руках.

- А хто це у нас не спить так пізно?

- Пусти, Дірк! – виривалася з рук велетня малеча.

- Невже, ти зовсім не рада мене бачити, ґудзичок? - спитав чоловік, схиляючись до її животика і випускаючи струмок теплого повітря.

Дівчинка заливисто засміялася - їй було лоскітно і весело. Дірк завжди грав з нею, розважав і забавляв, але зараз вона прагнула до іншого чоловіка. До того, що знімав грубі шкіряні рукавички й з усмішкою дивився на те, як найкращий друг грає з донькою.

- Ну ось! - Розчаровано видихнув Дірк, - Варто повернутися його світлості й все старий охоронець не при ділі. Зовсім не любить мене маленька герцогиня, - нарікав він дитині, скрушно хитаючи головою.

Дві тонкі ручки лягли на його щоки, потягли, змушуючи дивитись їй у вічі. Маленький носик потерся об його величезний ніс.

- Люблю…, - переконливо заявила дівчинка, вдивляючись у льодові очі. - Але я скучила...

Велетень важко зітхнув, буркнув щось собі під носа і передав дівчинку в руки того, до кого вона тяглася.

- Татку, - прошепотіла дівчинка, обвиваючи руками чоловічу шию.

Кольчуга кололася. Від чоловіка пахло потом і кіньми. І чимось ще… Знайомим та звичним. Вона поморщила ніс, коли щічку подряпала груба щетина, але не відсторонилася, змахуючи сльозинки.

- І чого, моя мала, плаче? - Запитав чоловік, легко піднімаючи її підборіддя.

Дівчинка покрутила головою, не бажаючи відповідати, і знову сховала обличчя на чоловічому плечі.

- Ти більше не поїдеш? - Схлипнувши, випалила вона.

- Поїду. Як би мені не хотілося протилежного, але я васал свого короля. І мій обов'язок захищати наші землі.

- А якщо ти не повернешся, як батько Трева? – турбувалася дівчинка.

- Бачиш, це кільце? - Повернув чоловік руку, показуючи малечі перстень, що підморгував фіолетовим камінцем. – Якщо я не повернуся, ти приймеш тягар відповідальності за рід та землі. Розділиш його з вірними тобі людьми й станеш тією, ким я завжди пишатимуся. Пообіцяй мені!

Дівчинка на мить задумалася, але потім все ж таки серйозно кивнула. Хоча й не хотіла приймати жодного тягаря. Але так суворо герцог ще з нею ніколи не розмовляв. На мить вона відчула себе дорослою та сильною… Поки не кинула чергового погляду на кільце…

- Тобі доведеться завжди повертатися, - похитала вона з сумнівом. – Я ніколи не стану такою великою, як ти…

Чоловік розсміявся і всі довкола підхопили його сміх.

- У кільця є секрет, ґудзичок, - посміхнувся Дірк.

- Секрет? - Зацікавилася мала. Секрети вона любила. У неї теж був секрет і їй швидше за все кортіло розділити його з татом.

Різкий скрип увірвався в сонну свідомість і Мерріт підскочила на ліжку. Стривожено озирнулася на всі боки – і нічого не побачила. Темрява стояла непроглядна. Свічки згасли, хоча недогарки ще чадили, пускаючи тоненькі примарно блискучі струмки диму. Переплітаючись химерною в'яззю, сизі струмки злітали до стелі й розчинялися в тьмяному світлі єдиного вікна.

І знову цей звук. Гидкий. Пробираючий до кісток. Наче хтось величезними гострими кігтями шкребеться у вікно. Від порівняння, що спало на думку, стало страшно. Мерзлякувато щулячись під старою ковдрою, дівчина потерла плечі.

Праве плече обпалило холодом. Дряпнуло. Мерріт насилу стримала переляканий вигук і паніку, що хлинула хвилею. На руці щось було. Щось, що міцно обвивало її вказівний палець. І це щось не хотіло відчіплюватися.

Посиділа хвильку, затамувавши подих, втихомирюючи страхи. Прислухаючись до кожного шарудіння, але нічого не відбувалося. Не стукало у вікно гілками. Не скрипіло половицями. Лише мірне дихання і тихе сопіння сусідок. Тільки серце так само сполошено і глухо вистукувало, не поспішаючи втихомирювати свій біг.

Спати не хотілося. І Мерріт, набравшись рішучості, вислизнула з-під ковдри. Мерзла підлога вжалила ноги. Новий скрип викликав дитяче бажання застрибнути назад на ліжко і накритися з головою. Придушивши боягузливий порив, дівчина зробила крок до столу і почала шурхотіти в пошуках сірників і свічки. Запалила невелике полум'я і втупилася в кільце на своїй руці. Таке саме вона бачила уві сні. Спробувала стягнути й нічого не вийшло. Тільки крапелька крові знову виявилася.

Загасивши огарок під невдоволене бурмотіння Арнаї, Мерріт повернулася в ліжко. Натягла на голову ковдру і постаралася пригадати сон. Але нічого, крім кільця та міцних рук, що дбайливо тримають її, згадати так і не змогла. Обличчя герцога розпливалося перед очима. І вже звично всі спроби відновити події викликали гострий головний біль.

Небо за вікном посіріло. Починало світати. Мерріт, що весь цей час верталася під короткою ковдрою, з полегшенням піднялася на ноги. Головний біль був нестерпним. І дівчина вкотре дорікнула собі за зайві старання. Знала ж, що так буде і все одно мучила свою свідомість. Раніше й того гірше було. Кожен спогад, кожна напруга і вона, впавши на підлогу, заходилася в приступі судомної падучої хвороби.

Вмившись, дівчина вислизнула з кімнати й вирушила на кухню. Їй потрібно було вислизнути в бічні двері та трохи подихати чистим повітрям. А там і голова перестане боліти.

Зітхнувши ранкову свіжість і невимовний аромат нового осіннього дня, Мерріт прислухалася до одиничного брязкання невидимих ​​птахів. У неясному світлі Хайрея блиснув камінь на її пальці.

Що ж із ним робити? Побачить хтось і не зносити їй голови. І як Хетчер його ще не знайшов? Адже шукав напевно. Тільки з герцогською печаткою – символом роду, передавалася влада гідному. В історії герцогів Ніас-Рійських були випадки, коли герцогство, минаючи спадкоємця, переходило до побічної гілки. До такої гілки відносилася і Мерріт, прадід якої був лише троюрідним кузеном герцога, що помер, не залишивши прямих нащадків, а його рідного брата кільце не прийняло.

Дівчина посміхнулася, згадавши як годинами просиділа в бібліотеці над томами почесних родів, складаючи власне генеалогічне дерево. Хапалася за соломинку, сподіваючись, що чергове ім'я викличе проблиск у темряві її пам'яті. Але все, що їй вдалося дізнатися, зводилося до того, що її мати була зі збіднілого дворянського роду, ім'я якого загубилося у віках. На згадку про матір їй дістався єдиний родич – Верас Хетчер, граф Берден, чоловік однокровної сестри матері – Ніаль, яка померла під час пологів. Опікун, щоб його!

Чоловічі голоси, що пролунали поруч, вирвали Мерріт із задуму. Звично тицьнувши в тінь кущів, дівчина застигла, прислухаючись. Невже вона так задумалася, що пропустила світанок і замок уже встиг прокинутися? Дівчина обернулася. Помаранчевий диск Хайрея лише краєчком показався крізь жовті дерева. Саме час повертатися - встигне прошмигнути в кімнату і вдати, що нікуди не ходила.

- …кинь тут ... сам загнеться, - долітали до Мерріт уривки фраз.

Щось важке м'яко шмякнулося об землю. Зашелестіло листя. Почулося скиглення і надривний тваринний схлип.

- Додамо ще разок для вірності?!

- Мало він тебе покусав? І так гоїться буде кілька тижнів.

- А якщо його світлість дізнається?

- Так помре він. Он вже дохлий майже.

- Хетчер лютувати буде дужче за звіра…

– Давай сам. Я не полізу.

Затріщали зламані гілки під ногами. Слух Мерріт вловив звірячий рик, клацання зубів, ображене скиглення, глухий удар, а потім ще один і ще...

- Здохни тварюко! - перериваючи низку глухих ударів, бурмотів чоловік.

Дівчина здригнулася, затискаючи рот двома руками, коли скуляж обірвався на високій ноті.

- Тшш. Ти чув? - Насторожився чоловік, що залишився.

Але другий не чуючи, продовжував так само завдавати удару за ударом, перемежовуючи їх з добірною лайкою.

- Лір ...

– Що?

- Тут хтось є?

- Серед ночі? Ну, давай, глянемо, кого там нелегка принесла у заклятий замок.

Зашурхотіло зовсім поруч. Мерріт злякано визирнула, але нікого не помітила. Пирнула ще глибше в кущі, ховаючись від незнайомців. Зустрічатися із чоловіками не хотілося. Не на добро такі зустрічі. Встигла від дівчат наслухатися, чим зазвичай вони закінчуються. Он у Зараї шрами в пів обличчя і від кожного скрипу жахається.

Тріснула гілка. Зовсім близько. Дві пари чорних черевиків з'явилися прямо перед її поглядом.

- Так ... а що це тут у нас?

Лише неймовірне зусилля волі утримало дівчину від панічної втечі, настільки сильним і всепоглинальним був страх, коли черевики зробили ще один крок, наближаючись до того куща, за яким вона ховалася.

Мерріт сильніше притиснула долоні, заглушаючи готовий зірватися зойк. Серце злетіло до горла і відразу стрімко впало вниз, причаївшись у п'ятах. Ні. Ні. Ні! Їй не можна попадатися! Тим більше із цим кільцем на пальці!

Чоловік зробив ще крок. І ще…

Дівчина безпорадно озирнулася, але порятунку чекати не було звідки. А бігти… Марно. Чоловіків тільки розбурхують погоні. Змирившись із неминучістю, Мерріт відпустила руки. Повела плечима, розправляючи їх.

Чоловік наблизився ще на два кроки, різко нахилився, висмикуючи когось із кущів.

Ні з чим незрівнянне полегшення охопило дівчину, коли зрозуміла, що виявили не її.

- Стежиш? - Процідив чоловік крізь зуби, грубо струшуючи знахідку.

- Ні, - пискляво відповів невисокий хлопчина, років восьми-дев'яти не більше.

- Ні?

Звук удару хльоснув Мерріт по вухах. Мимоволі дівчина смикнула головою і стиснула міцніше кулаки, спостерігаючи за драмою, що розпалюється, і змушуючи себе не втручатися. Здоровий глузд шепотів, що це марно. Все, чого вона доб'ється своїм втручанням – розділить долю з хлопчиком. Вона ніхто в цьому замку і не може його захистити. Тільки сама підставиться. Було вже…

– Я тебе навчу, як за людьми герцога стежити, – вигукував чоловік, супроводжуючи кожне слово новим ударом.

- Досить, Ургред. Він уже засвоїв урок, - перебив побиття хлопця другий чоловік.

- Він розповість, - кинувши хлопця додолу, Ургред штовхнув його ногою.

- Ні. Адже він знає, що, якщо хоч словом, обмовиться про те, що бачив, я його в казарму їду розносити відправлю.

- Ні. Ні. Я нічого не бачив, - забубнив хлопчик, згортаючись калачиком. – Тільки не треба у казарму.

- Розумний хлопчик, - фиркнув Лір. - Думай, що говориш, і, мабуть, доживеш до меча. А тепер вертайся на кухню! Хутчіш!

Хлопець спробував підвестися, але не втримався на ногах. Впав. І рачки поповз у бік замку.

Чоловіки розреготалися. Плюнули у бік хлопця. Відважили пару жартів, сенс яких дівчина не зрозуміла, і пішли.

Всередині Мерріт все клекотало, і дівчина навіть не помітила їхнього зникнення. У її голові ніяк не вкладалося, ким треба бути, щоб сміятися з побитої дитини?

- Що, цуценя, не подобається? - шепотів син Хетчера, виливаючи відро помиїв на смаглявого, чорнявого хлопчика-замориша. – Жаль. Адже така доля всіх бастардів – служити їхньому господарю. Ой, забризкався… Нічого, у когось язик, що помело, вичистить. Слизуй, бастарде!

Мерріт, яка встигла сховатися за стогом сіна, не витримала і вискочила з голосним:

- Не смій! - І тут же осіклася, зіткнувшись з застережливим поглядом блакитних очей.

- О, герцогине, радий вас бачити. Ви вже вибачте мені мій зовнішній вигляд. Бастард зараз швидко все виправить.

- Ні, - відрізала дівчинка. - Я наказую вам припинити все це!

- Наказуєш? - Каштанова брова злетіла. - Та хто ти така, щоб мені наказувати? - обурився Ріволь Хетчер і з розмаху вдарив її по обличчю.

Хлопчик підстрибнув. І наступної миті Ріволь відлетів від неї, впав, стукнувшись головою об стіну.

– Ви! Батько накаже відшмагати Вас!

Мерріт похитала головою, проганяючи спогади. Ріволь тоді помилився тільки в одному - Хетчер випоров лише хлопчика з блакитними очима, а її змусив дивитися. І з кожним ударом гидким, розсікаючим повітря, свистом, з кожним характерним клацанням бича, що супроводжувався схвильованим видихом натовпу, вона вмирала.

Натовп на задньому дворі оточив стовп, на якому брудним мішком висів хлопчик. Сіра сорочка на спині розірвана яскраво-червоними смугами, через які стікала кров. Він був у свідомості. Мерріт бачила це по застиглій усмішці на його завжди серйозно стиснутих губах, і по молочно-білому полум'ю, що плескалося в очах, і яке зараз повністю поглинуло їх блакит.

Роздратований окрик ката, гомін натовпу та новий страшний свист батогу. Ні звуку у відповідь, хоча там, де щойно пройшовся плетений зі шкіри «хвіст» спалахнула нова роздерта смуга, обігріта краплями свіжої крові.

- Силен, вояка! — крикнув хтось із зібраного натовпу, підтримуваний схвальним гулом, а кат ще дужче накинувся на хлопця.

Тяжке дихання здавило горло дівчинки, що дивилася на це безладдя. Всередині зароджувалася туга грудка болю та сліз. Черговий свист і вона здригнулася, бачачи, як її рятівник вперто приймає удар червоною від безлічі смуг спиною, шалено стискуючи зуби.

«Застогни, покажи слабкість», - подумки молила вона, неспроможна терпіти чужий біль, відчайдушно сподіваючись, що тоді удари стануть хоч трохи слабшими.

Мерріт сіпнулася до нього, боячись не встигнути, сподіваючись перехопити хлист або закрити собою його спину. Вона майже не усвідомлювала себе від болю, який ділила зараз з ним. Не боячись стражників, рвалася до стовпа. Тільки б припинити це катування і покарати того мерзотника, що тримав батіг, і того, хто з задоволеним виглядом спостерігав за цим безладдям.

- Тихіше, леді, - утримали її міцні руки й притиснули, затискаючи рота, - Вам не можна втручатися зараз. Він би цього не хотів. Заспокойтеся, - швидко нашіптував чоловічий голос, - я потім проведу вас до нього, і ви йому допоможете, а зараз не видавайте себе. І зупиніть свого звіра, а то й він постраждає.

Розум чув, а серце не хотіло чути. Рвалося до стовпа, сподіваючись захистити. Мерріт зробила глибокий вдих, змушуючи себе заспокоїтися та встояти на місці. Дівчинка ледве стримувалася. Чужий біль різав оголені нерви сильніше за власний. Невідомо щоб перемогло у боротьбі розуму та почуттів, якби вона тоді не знепритомніла.

- Запам'ятай, дівчинко, я не можу покарати тебе, але я завжди можу вдарити того, хто тобі припав до серця, - прошипів їй в обличчя Хетчер, щойно вона прийшла до тями.

Що ж Мерріт добре вивчила урок – у цьому світі немає нікого, близького їй. 

Піднявшись на ноги, дівчина підійшла до невеликого яру - внизу ледь присипане опалим листям виднілося чиєсь тіло. І закривавлена ​​рука нерухомо тяглася до неї в благанні допомоги. Затиснувши собі рота рукою, Мерріт напружено вдивлялася в ще одне свідчення жорстокості цього світу, роздумуючи піти чи спуститися і спробувати допомогти?

Ледь чутний хворобливий стогін не залишив їй вибору.