Раді Вас бачити!

«Свій довгий шлях до Диких надій маленька Ді розпочала тихим сонячним ранком, почувши від опікуна слова, що шокували її:

- Люба, готуйся – ти виходиш заміж!» - записала Мерріт у щоденник і впустила олівець, варто було самовдоволеному обличчю Хетчера спливти в пам'яті. Дівчина ніяк не могла зрозуміти причин цього несвідомого жаху, що охоплював її щоразу, тільки перед очима з'являвся образ Хетчера. Адже попри всі злі слова та закиди, дядько не зробив їй нічого поганого.

"Тільки спадок відібрав, – скептично хмикнув внутрішній голос, – заміж видав і до обителі заслав… А так ні. Нічого поганого".

Так, і не бачила вона його вже давно. І все ж таки... Постійно тремтіла від страху при одній згадці його імені. Немов він і був тим кошмаром, що переслідував її у снах і який вона безнапасно забувала на світанку.

Не маючи сил всидіти на місці, Мерріт підхопилася на ноги й підійшла до вікна. Ще один день добігав кінця, відраховуючи останній місяць її перебування в обителі, а вона знову не змогла нічого зробити для втечі.

"Завтра. Я обов'язково дістану її завтра", - вкотре пообіцяла вона собі, відкидаючи цілком справедливі закиди.

Прикривши очі, дівчина подумки підрахувала приготовлені для втечі запаси. Все має вийти! Недарма вона готувалася майже рік.

- Не спиш? - Двері відчинилися і в кімнату заглянула Кайра.

- Ні, - відповіла Мерріт, обходячи стіл і спиною прикриваючи щоденник.

На жаль, а може й на щастя, дівчина погано пам'ятала все те, що відбувалося з нею до приїзду в обитель Дволикого. У пам'яті спливали лише безладні відлуння: безтурботна жіноча посмішка та ласкаві руки; завивання поривів ураганного вітру, що шпурляв їх судно, неначе скіпку; гучні крики капітана і тріск, з яким зламалася щогла; величезні хвилі й паніку, що охопила її, коли вона зрозуміла, що не може зробити вдих; скриня з хитромудрим розписом і оббитими золотом куточками, на яку вона навалилася всім тілом; тітка, якій виявилася не потрібна і дядько - Хетчер, мабуть його, вона запам'ятала особливо чітко. Як і його сина.

Мерріт зіщулилася. Спогади досі пробирали її до ознобу, хоча Безликий милостивий, і нещастя обійшли її стороною. А ще вона вижила, незважаючи ні на що.

- Ти щось хотіла?

- Ні, нічого, - пробурмотіла Кайра, задумливо поглядаючи на Мерріт, і раптом різко випалила: - Як це? Коли по тебе не приїжджає чоловік?

Вони ніколи не були подругами, швидше за все сестрами по нещастю – у кожної за спиною знатна сім'я, договірний шлюб, і довгі роки навчання послуху в обителі.

Мерріт посміхнулася у відповідь. Кайра її провокувала. Вона завжди так робила - наступала з виглядом цілковитої невинності на хвору мозоль і тупцювала. Шкода, для Мерріт відсутність чоловіка не та проблема, про яку вона журитиметься. Досі дівчина не могла забути, те відчуття радості та полегшення, що охопило її, коли вона зрозуміла, що виконання вироку (а інакше сприймати свій відкладений шлюб вона не могла) відсувається на невизначений термін. Так що тупцювати Кайра може скільки хоче, а ось вразити - не вийде.

- Не хвилюйся. Він обов'язково приїде по тебе. Ти ж перша красуня серед нас!

- А що як він залишить мене нидіти в забутті, як твій чоловік залишив тебе? – награно шморгнула носом Кайра.

- Ну що ти? Хіба він посміє? – Мерріт розтягла губи в посмішці. Чергова шпилька готова була зірватися з її губ, але саме зараз вона не могла собі цього дозволити. Тільки не тоді, коли до здійснення її плану залишилися лічені дні.

Ще раз схлипнувши, Кайра несміливо відірвала погляд від підлоги. Закушені дівочі губи трохи тремтіли, тонкі чорні брови ледь помітно хмурилися, а широко розкриті й без того не маленькі сині очі ляскали довгими пухнастими віями, встигаючи при цьому оцінюючи свердлити Мерріт. І стільки зарозумілої переваги було в цьому погляді, що Мерріт не стрималася:

- Ой, а що в тебе з обличчям? Ці чорні плями й одутлість... Ти щось не те з'їла? Не виспалася? - Мерріт стурбовано дивилася на Кайру, ніби й справді на її обличчі з'явилося щось жахливе, глибокодумно кинула і винесла вердикт: - Та ні. Ніби нічого страшного. Відпочиниш і все пройде. І вранці знову затьмариш усіх красою. Ти головне подбай про себе... А то... У чоловіків, знаєш, яка слабка психіка? - Додала довірливо і вилаялася про себе - все ж таки не стрималася.

- Точно?! – злякано вскочила Кайра, окинувши Мерріт стривоженим поглядом. І вилетіла з кімнати. Напевно, шукати ту, що підтвердить, що жодних чорних плям на її обличчі немає.

Мерріт гірко посміхнулася. Вона зовсім не хотіла ображати дівчину, але Кайра часом була нестерпною. Всі ці хитрощі, уявне співчуття, демонстрована дружба, а за спиною… Дівчина похитала головою, проганяючи думки про сусідку по кімнаті. Погляд ковзнув по бляклому татуюванні. Вже скоро вона зникне зовсім і тоді їй залишиться тільки прийняти постриг, назавжди ув'язнивши себе в обителі. Ні, вихід, який вона вигадала, подобався Мерріт набагато більше. Нехай і був набагато небезпечнішим і ризикованішим.

Гучний шум у дворі привернув увагу дівчини. Стоячи біля вікна, вона бачила, як під'їхала карета. З карети вийшов худий, прямий, як палиця, старий і наказав провести його до матері-настоятельниці.

Чоловік у жіночій обителі Дволикого - гість рідкісний і на чоловіка Кайри цей старий не схожий. Керуючись незрозумілим передчуттям, Мерріт непомітно прокралася в кінець довгої анфілади кімнат до маленької комірчини, в якій зберігали різні дрібниці, і іноді замикали вихованок у покарання за непослух. Бувши молодшою, ще не навчившись стримувати вдачу, Мерріт проводила в ній довгі години, ридаючи від несправедливості. Ставши старшою, вона просто насолоджувалася тишею і можливістю побути наодинці з собою, поки одного разу не виявила, що якщо відсунути важку скриню і притулити вухо до п'ятого каменю праворуч, то буде чути все, що відбувається в кабінеті настоятельниці, який знаходився поверхом нижче.

Ось і зараз дівчина звично тихо ковзнула в комору, зсунула скриню, підпираючи двері й нетерпляче притулилася вухом до потрібного каменю.

– … вихованкою, герцогинею Рав'є.

Мерріт здригнулася, почувши своє ім'я. Напружилася, прислухаючись.

- Ви ж знаєте, що вихованку до її другого повноліття може забрати або чоловік, або опікун.

- Звичайно, - хрипко виплюнув старий.

Зашелестіли папери й повисла тиша. І лише за довгу хвилину почулися важкі кроки матері-настоятельниці.

- Чому ж Зар'Інотт не приїхав сам? - долинув до Мерріт повний байдужості жіночий голос.

- Справи, служба... Та чи мало причин у молодих та амбітних? - Ухильно відповів чоловік.

- Що ж... Вам доведеться погостювати в селі. Я не можу відпустити герцогиню Рав'є, доки не повернеться друга помічниця.

- Неприйнятно, - відрізав категорично, - Третього дня ми маємо постати перед Безликим. Тож подбайте про те, щоб дівчина була готова зранку. І ночуватиму я тут.

Різкі уривчасті слова наче цвяхи вбивалися в кришку труни Мерріт. А інакше навіщо їй до Безликого? Того, перед ким з’являються лише тричі в житті: на Нареченні, на Здобутті та на Забутті. Якщо врахувати, що перші два рази вона вже була?

- Неприйнятно, - повернула йому його слово матінка-настоятельниця. – Це жіноча обитель. Завіти Дволикого забороняють перебування чоловіків на її території.

І знову повисла тиша.

- Я повернуся на світанку, - сказав чоловік.

Гучно грюкнули вхідні двері. Зрозумівши, що більше нічого цікавого не почує, Мерріт стрімко і непомітно прокралася до себе в кімнату.

Що ж її позбавили й тієї дрібниці, що в неї залишалася. Їхати кудись із цим, схожим на злого чаклуна, старим, дівчина не збиралася. Отже, про подальші збори доведеться забути. Якщо вона не піде сьогодні, іншого шансу просто не буде.

І все-таки навіщо цьому невідомому знадобилося везти її до храму Безликого? Розраховує на повторне набуття? Дівчина машинально потерла татуювання на передпліччі. Вона ніколи не чула про повторні обряди – шлюб укладався один раз і на все життя. І навіть якщо чоловік чи дружина померли, не довершивши шлюбу, другого шансу не буде. Безликий у цьому відношенні суворий і категоричний. Саме тому так багато бастардів у їхньому світі.

І все ж навіщо герцогині Рав'є у храм Безликого? Обряд Забуття? Її хочуть вбити? Але навіщо? Спадщина й так у руках опікуна.

Хай там що, з'ясовувати це Мерріт не мала наміру. Часу і так відпущено недозволенно мало, а їй треба ще встигнути піти якнайдалі від обителі.

Дівчина здригнулася при думці про те, що доведеться провести ніч у лісі, але рішучості їй було не позичати, а тому вона тихо почала нишпорити по схованках, збираючи накопичене добро.

***

Через кілька годин, коли обитель спала тихим і безтурботним, а головне, міцним сном, темна тінь ковзнула у вузькі двері. Злодійкувато прокралася до покинутого цвинтаря в саду. Витягла з дупла величезного дерева черговий пакунок і, забравшись на дерево, гілкою перебралася через високий паркан. Повагалася, побачивши відстань до землі, і зістрибнула з іншого боку. Встала з колін, морщячись від болю. Вдихнула довгоочікуваний запах свободи та помчала нічним лісом, що підганяв уханням птахів і цвіркотінням комах.

Ейфорія, яка закружляла голову набуттям довгоочікуваної свободи, покинула дівчину в той момент, коли ніч донесла далеке виття хижака, шарудіння листя під чиїмись лапами й гучний тріск зламаної гілки.

Пощулившись від мерзлякуватого вітру і вогкості, Мерріт сильніше закуталася у старий чорний плащ. На мить у її голові промайнуло панічне бажання повернутися в обитель, забратися під теплу ковдру і заснути неспокійним сном.

Дівчина обернулася на темну пляму на зоряному небі – похмуру обитель, і зітхнула – іншого шансу не буде. Якщо вона хоче бути щасливою, їй доведеться подолати все, що стане на її шляху. І нічні хижаки не стануть їй на заваді. Не зараз, коли мета близька.

Немов бажаючи похитнути її рішучість, високо в небі люто ухнув якийсь птах, лякаючи її до жаху, що продирає душу.

Трохи перепочивши, дівчина знову побігла, орієнтуючись на м'яке світло нічного світила.

Десь далеко грізно пролунав грім. Тхнуло озоновою свіжістю. Вітер пробіг по верхівках дерев, що голосно стогнали, затуманюючи небо й місяць низькими темними свинцевими хмарами. Втікачці Мерріт, здавалося, що самі боги поставили собі за мету налякати її й наставити на шлях істинний.

Знов закралося бажання повернутися під захист стародавніх стін та прийняти з честю уготовану долю. Мерріт скривилася, згадавши нудні проповіді настоятельниць про жіноче призначення, обов'язки, відповідність і честь бути слухняною волі Безликого.

Прикусивши нижню губу, дівчина хитнула головою, проганяючи думки, що забрели в голову, - у неї зараз є більш насущні проблеми. Наприклад, їй треба зрозуміти, куди йти. Спочатку вона збиралася вкрасти карту і сьогодні вночі їй це вдалося. Але вдивившись у тьмяному світлі свічки в низку незрозумілих ліній та символів, усвідомила всю її марність – ніхто й ніколи не вчив дівчат користуватися нею. Та що казати, їх навіть читати не вчили! Зате вчили шити чоловікові сорочки, вишивати вишукані покриви, в'язати мережива та плести тонкі кольчуги.

Перші краплі холодного дощу впали зверху, дзвінко вдаривши по листочках. Повіяло прохолодою. На відкритих ділянках шкіри проявилися пухирці. Дівчина зупинилася, дивлячись на небо.

- Не повернусь! Все одно не повернуся! Ви мене не зупините! Не налякаєте! – закричала тремтячим від страху голосом. - Мені не страшно!

За новим гуркотом грому, налетів сильний порив вітру, підхопив із землі листя, що вже почало опадати, закружляв у божевільному хороводі.

- Не страшно! – пробурмотіла тихо.

Великі краплі забарабанили голосно, часто, явно кваплячи її. Аспідно-синім кольором спалахнула перша блискавка, розрізаючи небо на дві нерівні частини. Боги гнівались.

Осліплена спалахом Мерріт, тепер мчала навмання. Гілки впивалися в одяг. Хльостко били по обличчю. Дощ шалено лупив по спині. Чоботи ковзали по розмоклій землі, плуталися у високій траві, збиваючи з ніг. Дівчина падала. І тоді їй доводилося повзти, чіпляючись за будь-який виступ, за старі кореневища, за ненадійні кущики.

Несподівано перед нею виросла покручена землянка. Сильний вітер, безмежно пануючи над негодою, зі скрипом тріпав просілі двері й бив об невисокий поріжок.

Відсунувши кволу перешкоду, Мерріт забилася в землянку, ховаючись від вогкості. Та так і впала, притулившись до дверей спиною, здригаючись беззвучними риданнями. Не так вона уявляла свою втечу. Не так у її мріях бачився цей крок до щастя.

Відкинувши мокрий важкий плащ, дівчина скривилася від болю. Натерті незручним взуттям, ноги неприємно нили. Руки, роздерті гілками, що чіплялися, їдко пекли. Обличчя саднило від кількох особливо невдалих подряпин.

Діставши лучину, дівчина стягнула повні води чоботи й босоніж пройшла холодною земляною підлогою. Їй треба було знайти щось, щоб підперти двері, переодягнутися в сухе і спробувати розвести вогонь. У м'якому мареві світла Мерріт розгледіла міцно збиті стіл та стілець, ліжко та камін, біля якого була складена невисока купка заготовлених кимось дров.

Не з першого разу, але дівчина розвела вогонь, розвішала мокрі речі й, закутавшись у стару напівзотлілу ганчірку, сіла біля вогню. Тіло тіпало в лихоманці. Жар від полум'я зігрівав погано. Озноб бив зсередини.

Десь там продовжувала стукати по даху злива, грім розкочувався по небосхилу, поривчастий вітер рвав верхівки дерев, а тут маленька фігурка тулилася біля вогню в марній спробі зігрітися.

Непомітно дівчина провалилася в сон, в якому її вже звично переслідували ураганний вітер, що пробирав до кісток, холодні хвилі, що б'ють в обличчя, і лячний регіт.

- За кого дядько? - По-дитячому дзвінким голосом запитувала дівчинка, стискаючи тканину сукні в кулачці.

- За Зар'Інотта.

Вона спробувала згадати все, що знала про Зар-Інотта, але за той місяць, що вона прожила з родичами, дізнатися встигла мало.

- За прієра?

- За диявольське цуценя прієрів, - посміхнувся Хетчер і розреготався, ніби сказав щось смішне.

Дівчинка міцніше стиснула кулаки, стримуючи крик жаху та сліз. Не може цього бути! Це не може бути правдою. Прієри – страшні монстри Диких земель. Жахи з легенд. Що робити їм у замку під покровом Безликого? І хіба дядько може так вчинити з нею? Видати її заміж за монстра? Вона знову глянула в червоне від моторошного реготу обличчя і зрозуміла - може.

Мерріт застогнала уві сні, заметушилась. Задихала поверхнево, часто, зісковзуючи в жах, що наростав.

- Тиш... Не бійся, - хрипко шепнув знайомий голос і блакитні очі її рятівника знову прогнали кошмар, даруючи блаженне тепло. М'яко обгортаючи. Висушуючи, розпечені, як краплі лави з жерла вулкана, сльози на її щоках.