Спочатку:
На сторінку книги
Вода в казанку закипіла і Мерріт, муркочучи собі під ніс простеньку мелодію, всипала підготовлені овочі.
- То хто ти така, дівчинко? - Голос Сейла пролунав звідкись збоку і серце дівчини радісно забилося, почувши солодкі хрипкі нотки. Ті самі, що відгукувалися приємними мурашками у всьому її тілі. Від спогадів Мерріт почервоніла і трохи прикусила нижню губу, ховаючи щасливу усмішку.
Підняла брову, вирішивши, що приховувати нічого.
- Діана Мерріт Рав'є, герцогиня Ніас-Рійська, - гордо представилася вона, трохи поблажливо кивнувши головою.
- Герцогиня ... Герцогиня, - перекотивши пару раз на язиці її титул, розреготався Сейл. - Хочеш сказати, що весь цей час мої штани прала герцогиня? Що ж я задоволений, - додав уїдливо, схиляючись у блазенському поклоні.
Сейл не міг повірити у те, що відбувається. Йому так хотілося почути її «Пф! Я пожартувала". Але натомість губи дівчини здригнулися й посмішка, яка ще мить тому осяяла його ранок, зникла, а бажаних для чоловіка слів так і не зірвалося.
- Герцогиня Ніас-Рійська – твоя дружина! - випалила вона люто, прикушуючи нижню губу до кривавих крапельок. Явно ж хотіла сказати щось гірше.
- Дружина? - Сейл вигнув брову. - Дурниці, я не одружений! – розсміявся єхидно. - Став би я беркицьнутися з гарненькою замазуркою, якби був одружений? Та ще й на кому? На герцогині!
Останні слова чоловік буквально виплюнув. Зло. Зневажливо. Ніби вона не титул, належний їй по праву народження, назвала, а тією, про кого в пристойному суспільстві навіть згадувати не слід, нареклася.
Думки Мерріт перескочили на те, що сталося вчора. Невже вона помилилася? Відкинувши казанок, дівчина у два кроки подолала відстань, що відділяла її від Привида. Злетіла на могутню спину і понукаючи ногами, стрімголов кинулася геть. Втекти. Опинитися, якнайдалі. Так далеко, щоб ніхто не побачив її злих сліз і не дізнався, на кого вона перетворилася. На дівку, що віддала свою невинність першому зустрічному в наметі посеред лісу...
Адже вона закохалася. Вперше у житті потяглася усією душею до когось. До того парубка з блакитними очима, що одного разу врятував її. До чоловіка, на якого він перетворився. А як вона тішилася тоді, коли дізналася, що Даг'єр і є Зар'Інотт, одне ім'я якого так її лякало довгі роки. Ім'я чоловіка, якого їй нав'язали.
Скроні ломило. Мерріт вже давно не приховувала сліз. Та й навіщо приховувати? Якщо сил немає навіть на те, щоб стерти їх зі щік. Серце вже не стукало сполошено, готове вистрибнути з грудей, а безсило втихомирило свій біг.
Привид зупинився біля річки. Акуратно скинув неспокійну господиню, підігнувши передні лапи. Фиркнув їй в обличчя. Лизнув шорстким язиком.
Руку запекло і Мерріт з подивом помітила почервоніння.
"Обпіклася!" - відсторонено відзначила дівчина і, змусивши себе піднятися на ноги, попрямувала до річки. Опустила руки в холодну воду, закатавши рукави, і вмилася. Що тепер робити, вона не знала. Думати не хотілося. У душі оселилася порожнеча, що обірвала її зв'язки з цим світом.
Відчужено подивившись на опік, Мерріт подумки махнула рукою. І тут помітила, що трохи вище за зап'ястя, вище того вицвілого татуювання, насиченим синім кольором, яскраво засяяло інше. Дівчина здивовано подивилася на нього. Потерла вологою рукою і розреготалася. Гучно. Істерично. Майже так, як маленькою дівчинкою реготала після похорону тітки, усвідомивши, що життя повністю зазнало краху вдруге. Що ж воно залишило пустелю і втрете.
Мерріт обтрусилась, піднялася на ноги й рішуче зробила крок до Привида. До біса Дикі Землі! Вона повертається у Ніас-Рій. Час вже стати герцогинею, повернути належне по праву народження і поквитатися з Хетчером!
